Екзистенціалізм у французькій літературі
ХХ століття


ПЛАН
1. Вступ…………………………………………………………………………..3
2. Екзистенціалізм Альбера Камю. Аналіз роману "Сторонній"…………….4
3. Екзистенціалізм Ж. П. Сартра. Аналіз роману "Нудота" та
оповідання "Стіна"…………………………………………………………..12
Вступ
У французькій філософії середини ХХст. проблема абсурду стає чи не однією з найважливіших. Ця проблема пов”язана, в першу чергу, з філософією екзистенціалізму, а насамперед творчістю Ж. П. Сартра та А.Камю. Саме з їхньої легкої руки філософія екзистенціалізму знайшла втілення в літературі.
Найвідомішими письменниками-екзистенціалістами у французькій літературі стали Ж. П. Сартр – теоретик напрямку та А. Камю.
У центрі уваги екзистенціалістів – внутрішній світ вільної особистості, яку оточують страх, самотність, страждання і смерть, що є складовими абсурдності буття. Відтак відбувається суб'єктивне зображення письменниками реальної дійсності. Цим самим твори відрізняються від реалістичних.
У творах цього напрямку (в нашому випадку А. Камю "Чужий",
Ж. П. Сартр "Стіна", "Нудота") показане протистояння між буттям (Всесвітом, природою, соціумом) та існуванням (людиною, її внутрішнім життям). Людина стосовно Всесвіту перебуває у стані незбагненності , а той, у свою чергу, є байдужим стосовно людини. У результаті цього відбувається розкол: "чужий світ" – "стороння людина", а це і є абсурд – єдиний зв'язок між людиною і Всесвітом.
В основі екзистенціалізму лежить твердження абсурдності буття. Людина бачить у навколишньому світі лише те, що вона хоче бачити, тим самим проектує свої дії і суб'єктивні погляди. А. Камю стверджував: "Абсурд є метафізичним станом людини у світі". Відповідальність за людину несе сама людина, її існування посідає чільне місце. Людина виступає подвижником, тому їй доводиться жертвувати собою, аби виправити своє існування.
Екзистенціалізм Альбера Камю. Аналіз роману "Сторонній"
Які ж ідеї й умонастрої складають серцевину екзистенціа-лізму і як вони проявляються у Камю? Екзистенціалізм перед-усім характеризується зосередженістю на власне особистості, на особистості, так би мовити, емпіричній, вилученій із будь-яких систем її інтегрування — релігійних, метафізичних, соці-альних, політичних тощо, і залишеній «наодинці» з існуван-ням. В екзистенціалізмі саме ця особистість, її існування приймається за єдину достовірну реальність, основу й відправ-ну точку осмислення буття. Основоположний постулат екзис-тенціалізму проголошує: екзистенція передує есенції, існуван-ня передує сутності.
Зосереджуючись на особистості та її існуванні, екзистенціа-лізм не може обійти питання її пов'язаності з "іншим" та соціу-мом. Визнаючи цю пов'язаність, екзистенціалісти, проте, дають їй суто негативістське витлумачення. У них вона аж ніяк не є інтегрованістю особистості певною соціальною спільнотою, її включеністю в ті чи інші соціальні процеси й контексти. Особи-стість у екзистенціалістів самотня й самоцільна, її буття — це переважно протидія середовищу, іншому, а також суспільству, державі, які нав'язують їй свою волю, свої закони й мораль, від-чужують її, прагнуть перетворити в знаряддя, у засіб чи функ-цію. Ідея самотності й відчуженості особистості, її приреченості на самотність і відчуженість є однією з провідних у філософії та літературі екзистенціалізму. Щодо Камю, то подібна тотальність була йому чужою, у нього й "абсурдні герої" не сприймають при-роду як чужу й ворожу стихію, тут на заваді ставала "середземноморська" культурна традиція.
Творчість А. Камю можна поділити на кілька етапів. Еволюцію творчості Камю простежити не важко, - зміна його філософських поглядів безпосередньо пов’язана з історичними обставинами. Камю сам зробив спробу поділити власну творчість на певні етапи (“Записники”, 1947р.).
Перший етап своєї творчості Камю іменував етапом “Абсурду”. Це твори написані під час війни і до її початку. До них належать: “Калігула”, “Сторонній”, “Міф про Сізіфа”.
С. Великовський бачить такий поділ на етапи у формі спіралі.
Отже, першим витком спіралі є коло “Абсурду”.
Другим витком є “Бунт”. Цей етап утворюють твори: “Чума”, “Праведні”, “Бунтуюча людина”.
Третій виток - твори написані у 50-ті роки. У записниках А. Камю він ще не має назви. Це твори: “Падіння”, “Вигнання і царство”. С. Великовський вважає найвідповіднішою назвою для цього заключного витка назву “Вигнання”. Поза триптихом залишились лише ранні ліричні есе: Камю вважав їх незрілими.
Альбера Камю разом з Сартром прийнято визначати як найвизначніших екзистенціалістів у Франції та й у всій Західній Європі. Сам Камю заперечував свою приналежність до екзистенціалізму. Насправді погляди Камю і екзистенціалістів Сартра і Хайдеггера у багатьох питаннях є швидше опозиційними. Але, як стверджує Д. Наливайко, “особливо зближує Камю -– мислителя з екзистенціалістами ідея абсурдності буття”.
Оскільки одним з основних завдань екзистенціалізму є встановлення змісту людського існування, то природньо, що кожен з філософів - екзистенціалістів висував свою концепцію сенсу буття - релігійну, або, навпаки, атеїстичну. Серед мислителів, стверджує Камю, немає жодного, хто б заперечував сенс життя.
Камю вважає, що найважливіші істини щодо самого себе і світу людина відкриває за допомогою почуттів. Він посилається на “тривогу” Хайдеггера і “нудоту” Сартра, звертається до філософії С. К’єркегора і розкриває фундаментальні питання людського існування. Слідом за своїми попередниками Камю визначає єдине відчуття, яке характеризує буття людини, - таким відчуттям є відчуття абсурдності. Це відчуття здатне народитися раптово, варто лише людині випасти з щоденного механічного існування і увідомити своє життя, у індивіда неодмінно виникає питання, чи варте життя того, щоб його прожити? Відчуття абсурдності, захопивши свідомість людини хоч раз, може перекреслити всі інші відчуття.
Камю визначив абсурд як “метафізичний стан людини в світі”, отже як основну проблему людського буття. "Для Камю абсурдність не є онтологічною категорією, іманентною світобудові,- вона є породженням самоусвідомлення людини в світі".
Поняття абсурду у Камю і у Сартра відмінні уже в самій своїй основі.
Ще в 1938 р. у своїй рецензії на роман Сартра “Нудота” Камю писав: “Виявити абсурдність життя - аж ніяк не завершення, а тільки початок... Нас цікавить не це відкриття як таке, а його наслідки й правила поведінки, що з нього випливають ".
Абсурд розглядається Камю не як висновок з аналізу дійсності, а як “вихідний постулат, з яким треба співставити дійсність, включаючи в неї людину”.
У цьому випадку абсурдним слід вважати не лише світ, а й усі категорії людського буття: абсурдне життя, абсурдне самогубство, абсурдна свобода і т. д.
На думку А. Камю зі стану абсурду є лише два виходи: самогубство фізичне і самогубство філософське. Жоден з цих виходів не є для Камю правомірним, тому він не приймає жодного з них. “Поза людським розумом, - пише Камю, - немає абсурду”. Отже, разом зі смертю зникає й абсурд, як і все інше. Абсурд існує лише в людській свідомості, він виникає з протистояння людської свідомості нерозумному світові, з усвідомленням людиною своєї закинутості і минущості. Зникає людська свідомість ( сама людина) - зникає абсурд, але це не той вихід, який прагне знайти Камю.
Камю вивів з абсурду три наслідки, якими є “бунт”, “свобода”, “жага”. “Однією лише грою свідомості,- читаємо у Камю, - я перетворюю в правило життя те, що було запрошенням до смерті, і відкидаю самогубство”.
Філософ розглядає абсурд як самоочевидний факт людського існування.
Усвідомлення абсурду для Камю - це стан людини, яка усвідомила, що життя не варте того, щоб бути прожитим. Без цього усвідомлення немає і абсурду.
Найяскравіше погляди письменника виявилися у його повісті "Сторонній". Звичайно його називають романом, проте сам Камю шукав для своїх творів інші жанрові визначення – "міф", "хроніка". Ж. П. Сартр у 1943р. у своєму аналізі "Стороннього" стверджував, що книга написана в традиціях вольтерівських філософських повістей алегоричного змісту.
Стиль роману, на перший погляд, видається простим і невибагливим. Та мова Мерсо відбиває його поетичне світосприйняття. Ця простота насправді – відмова від штампів, від лицемірства. Особливе місце відводиться пейзажам. Середземноморська природа у художній тканині твору сприймається як повноправна дійова особа. Вона животворна, але й згубна. А. Камю виступає як великий майстер деталі. Синтаксис та лексика прості й невибагливі, що підкреслює драматизм того, що відбувається. Повість написана стислими, лаконічними фразами, які, здається, прагнуть замкнутися в собі. У творі "Сторонній", за Сартром, "між кожною фразою світ знищується і відроджується", кожна чуттєва мить, кожен предмет тяжіють до відокремленого існування".
Пропонуючи ключ до розв'язання назви твору, А. Камю пояснював, що його "підзахисний" засуджений тому, що не приймає гри тих, хто його оточує. Саме тому герой – чужий суспільству, у якому він живе, одним словом, - сторонній: "Якщо Всесвіт раптово позбавляється як ілюзій, так і пізнання, людина стає в ньому сторонньою", - стверджував А. Камю. У той же час, пошук сенсу життя героя вкрай сумнівний хоча б з тієї причини, що здійснюється за чийсь рахунок.
Назва "сторонній" вживається лише один раз – у заголовку, але це свідчить про її зв'язок з авторською ідеєю. Сторонній – байдужий до суспільних цінностей. Йому "чужі найелементарніші людські почуття". Сторонній – дивний, не такий, як усі. Сторонній – чужий, самотній. Сторонній – відчужений, тобто Людина абсурду.
Герой роману "Сторонній" є реалізацією ідеї абсурдної людини в абсурдному світі. Головною характеристикою цього образу є відчуження, характерне для екзистенціалістів.
Таке відчуження переживають також герої Ж.П. Сартра. У Камю - це відчуження від суспільства. Герой “наділений” відчуттям абсурду, він байдужий до усього і замкнений у собі. Формування такої особистості Камю нам не дає можливості простежити, а лише показує кінцевий результат – людину абсурду.
Відчуженість Мерсо має свої підстави. Він відчужений від суспільства, бо не може прийняти його законів і правил, він відмовляється говорити неправду, відмовляється поводитися згідно норм і моралі суспільства, бо усвідомив їх абсурдність. Мерсо ніби відкрилась вища істина, що людина смертна, а життя абсурдне, тому усвідомлення абсурду змінило Мерсо. З філософії абсурду випливає, що усі вибори, які б не зробила людина, по суті однакові. Мерсо відходить від суспільства, відчужується, його спілкування з людьми стає сухим, байдужим, він поводиться абсурдно в очах суспільства.
Що стосується проблеми теми злочину та покарання, то вона розглядається автором нетрадиційно. Випадковий злочин він використовує як екстремальні умови для "стороннього", в яких він має зробити вибір: або зі страху бути покараним – прийняти умови адвокати – брехати, зрадити самому собі або загинути, залишаючись вірним собі. Автор виступає на захист особистості, на захист її права бути собою.
А. Камю писав: “Він відмовляється від брехні. Брехати - це не просто говорити те, чого не було насправді. Це також і головним чином - говорити більше ніж було насправді, а в тому, що стосується людського серця, - говорити більше ніж почуваєш... Всупереч видимості, Мерсо не хоче спрощувати життя. Він говорить те, що є насправді, він відмовляється від фальшу, і ось усе суспільство почуває себе під загрозою”. Його герой - людина приречена на смерть за абсурдний злочин і врятована тим, що його згубило”.
Найяскравіше абсурдність реалізується у поведінці героя, який не підкоряється абсурдним законам суспільства, він вільний від моральних норм цього суспільства. Головне, що визначає поведінку Мерсо, як вважав сам письменник, - це відмова від брехні. “Для молодого Камю жити правдою - означає жити абсурдом”.
У своєму романі Камю свідомо підтримує враження “Розладу між людиною і її життям, між актором і дикораціями”, йому це послуговує для передачі відчуття абсурду. В основі правди Мерсо лежить факт смерті. Є.Кушкін приходить до висновку, що якщо у суспільному середовищі людина свідомо вдягає маску, яка врешті заважає їй жити і руйнує її природу, то у “Сторонньому” Камю, навпаки, іде шляхом “роздягання” особистості, щоб показати її природу.
Герой Камю - природня людина. Хоча він відчужений від суспільства, але він близький до природи. Фокін зауважив, що “думка Камю сильно позначена настальгією за дохристиянською щасливою єдністю людини і світу в природі; ніколи не заперечуючи “природу”, вона тим самим зуміла зберегти поняття “природи людини”, його суті, знищене в екзистенціалізмі Сартра. Абсурд, як вихідне положення думки Камю означає переживання цього розладу між світом і людиною”.
Якщо порівняти естетику Камю і Сартра, то вони у своїй філософії розходяться у першу чергу у ставленні до абсурду та у ставленні до природи. Героєві Сартра, Антуану Рокантену, світ природи не тільки втратив органічний зв’язок з людиною, а й бунтує проти людини. Бунт речей як реакція абсурдної людини на світ. Головне - це відраза і огида, яку відчуває герой до довколишньої дійсності, і як наслідок - нудота.
Найхарактернішою рисою героя Камю у його стосунках з суспільством є байдужість: йому байдуже де жити, з ким одружитися, йому байдуже до смерті його матері, йому байдуже до моралі суспільства... Але йому не чужий і не байдужий світ природи, він обожнює сонце. Мерсо живе у світі елементарних почуттів
Камю ставить свого героя в абсурдні ситуації, вбивство, суд, вирок, і вони мають спільну мету - викриття абсурдного світу. Але це неодностороннє явище - ми маємо ще й абсурдну людину. Мерсо живе не за тими законами, які сповідує суспільство. Він усвідомлює, що його відмова грати за правилами “вилізе йому боком”, але не приймає її.
Проте сам герой протягом дії роману прагне довести, що він такий як усі: “В мене було бажання переконати його, що я такий самий, як усі, зовсім такий самий,як усі. Але, власне, це було марно. І я махнув рукою - мені стало ліньки. Мерсо не цінує життя, він мислить як людина, що не має сенсу життя, вже нічого не чекає від майбутнього. Його мислення позначене трагізмом: “Ну що ж, я умру. Раніше ніж інші, це безперечно. Таж усякий знає : життя не варте того, щоб чіплятися за нього. Власне, не має великої ваги, помреш ти в тридцять чи в сімдесят літ - все одно інші люди, чоловіки і жінки, житимуть, і так триває вже багато тисячоліть. <...> А як усе одно доводиться помирати, то, очевидно, немає великої ваги, як і коли ти помреш. А отже ( пам’ятай, який висновок тягне за собою це слово), отже, я мушу змиритися з тим, що мені відмовлять у помилуванні”.
Не вживаючи слова “абсурд” Камю втягує читача в саму атмосферу насичену абсурдом, який усе згущається. Тут немає ні правих, ні винних, Камю не стає на жодну зі сторін, він нікого не звинувачує, але і нічого не пояснює.
Як справедливо підсумував Великовський: “ В оповідачі “ Стороннього” почергово відкривали злодія і великомученика, нерозумну тварину і мудреця, виродка і робота, недолюдину і надлюдину”. А може усе це разом? Єдине, що тут неможливе - це середина.
Мерсо підноситься до “стоїчної величі людини абсурду” - радіти життю навіть страждаючи. Герой Камю пройшов через усі етапи абсурду, він збагнув світ, уже відчуваючи і усвідомлюючи смерть. Але він теж прийшов до щастя: “... я відчуваю - я був щасливий, я щасливий і зараз. Для повного завершення своєї долі, для того, щоб я відчув себе не таким самотнім мені залишається побажати лише одного: хай у день моєї страти збереться багато глядачів - і хай вони зустрінуть мене криками ненависті”. Так завершив свій твір А.Камю.
Оскільки Камю вважає, що людина є першою і єдиною причиною своєї трагедії, то звісно випливає, що сторонній Камю не лише був, а й хотів бути стороннім суспільству, він не лише відчував абсурд, але й не підкорявся йому.
"Сторонній" – сигнал тривоги з приводу оскудіння громадянськості. Суд над "стороннім" виливається у саркастичній суд самого автора над фальшивими цінностями суспільства, що промотало людську душу. Мерсо судять не за його злочин, а за те, яка він людина.
Екзистенціалізм Ж. П. Сартра. Аналіз роману "Нудота" та оповідання "Стіна"
Жана Поля Сартра у Франції, та і в інших країнах Європи нерідко називали „найбільш складним філософом ХХ ст.”. Він дійсно вражав публіку нетрадиційною поведінкою і шокуючими висловлюваннями, але найбільш за все крайніми екзистенціональними ідеями, які якимось чином поєднувались в його творах з радикальними маркcистськими переконаннями. Можливо тому життя і творчість Сартра завжди приваблювали увагу парижських інтелектуалів, що бачили у своєму кумирі ледь не пророка сучасного суспільства. Його вважають теоретиком екзистенціалізму.
В значній степені міф про екзистенціалізм як суміш філософії, стилю життю і релігії породила всюдисуща преса. Екзистенціалізм увійшов в моду, а сам Сартр перетворився у культову фігуру, ставши легендою вже при житті.
Екзистенціаналізм Сартра сформувався під впливом деяких течій німецьких філософів екзистенціаналізму. В ньому у своєрідному сплаві перероблені елементи вчень Гуссерля, Гайдеггера, а також їх психоаналітичні доктрини. Не менший вплив мали теоретичні розробки Ніцше, Гегеля і Маркса.
Екзистенціалістська концепція Сартра пропонує нам позицію відокремленого індивіда, котрий має мужньо і послідовно відкидати від себе „заклики”, „звабливості” світу, відстоюючи своє право на нічим не детермінований вибір. Сутність людини – це те , як вона вміє використати своє існування в різноманітних ситуаціях. Звідси й головна теза французького мислителя, – „існування передує сутності”. Саме через існування людина обирає сама себе, самореалізовується.
Події у романі "Нудота" відносять до 1932 року. Сюжет твору побудовано на зображенні внутрішніх почуттів і переживань головного героя Антуана Рокантена. Герой, переживши духовне пробудження, "стрибок із абсурду до істини" мріє написати книгу, яка "повинна просоромити читачів за їх існування" – книгу-історію чи книгу-казку.
Антуан веде щоденник, щоб контролювати повторення відчуттів. Він остерігається і навіть боїться того нового, що може народитися і оволодіти героєм.
Головною проблемою творчості Сартра стала проблема індивідуальної свідомості. Тривога і страх – головні почуття людини, які письменник виводив у творі "Нудота":
"… я встревожен: вот уже полчаса я избегаю СМОТРЕТЬ на эту пивную кружку. Я смотрю поверх нее, ниже нее, правее, левее – – но ЕЕ стараюсь не видеть… Ничего особенного. Но я не могу объяснить, что я вижу. Никому не могу объяснить. В этом все и дело – – я тихо погружаюсь на дно, туда, где страх."
Сартр не заперечував об'єктивність існування світу, але вважав, що знання про світ не може бути об'єктивним. Об'єктивний світ він вважає абсурдним, хаотичним. Закономірності в світі не існує, зрозуміти його неможливо. Людина – самотня і безпорадна, а її існування – випадковість.
Все частіше Антуан Рокантен відчуває стан "нудоти". Все менше і менше місць, де він може сховатися від неї. Навіть в його улюбленому кафе, йому не вдається уникнути цього стану:" Его голубая ситцевая рубаха радостным пятном выделяется на фоне шоколадной стены. Но от этого тоже тошнит. Или, вернее, ЭТО И ЕСТЬ ТОШНОТА. Тошнота не во мне: я чувствую ее там, на этой стене, на этих подтяжках, повсюду вокруг меня. Она составляет одно целое с этим кафе, а я внутри.".
"… Тошнота … она и есть эта бьющая в глаза очевидность? Теперь я знаю: я существую, мир существует, и я знаю, что мир существует. Вот и все. Но мне это безразлично. Странно, что все мне настолько безразлично, меня это пугает." – внутрішній монолог головного героя.
Єдине, що допомагає йому позбутися "нудоти" – музика:" Тошнота исчезла. Когда в тишине зазвучал голос, тело мое отвердело и Тошнота прошла. В одно мгновенье; это было почти мучительно – сделаться вдруг таким твердым, таким сверкающим."
Сартра цікавить поведінки людини у світі. Він заперечує детермінізм. Єдиним критерієм оцінки явищ, на його думку, може бути досвід. Будь-який досвід корисний, людина повинна бути активною. У творі "Нудота" він пише, що: " Доктор обладает опытом. Обладать опытом – – его профессия; врачи, священники, судьи и офицеры знают человека наизусть, словно сами его сотворили".
Сартр стверджує поняття абсолютної свободи людини. Але людина нічого не може змінити, екзистенціалізм заперечує мету дії і віру в прогрес. На підтвердження цих слів, цитата з твору:
"Я свободен: в моей жизни нет больше никакого смысла – – все то, ради чего я пробовал жить, рухнуло, а ничего другого я придумать не могу. Я еще молод, у меня достаточно сил, чтобы начать сначала. Но что начать? Только теперь я понял, как надеялся в разгар моих страхов, приступов тошноты, что меня спасет Анни. Мое прошлое умерло, маркиз де Рольбон умер, Анни вернулась только для того, чтобы отнять у меня всякую надежду. Я один на этой белой, окаймленной садами улице. Один – – и свободен. Но эта свобода слегка напоминает смерть."
Герой Сартра – розгублений інтелігент, він переживає, рефлектуючий, схильний до самоаналізу. Автор часто зображує стан свідомості героя, слабкого перед жахливим обличчям абсурдного світу.
Абсолютно позбавитись від стану "нудоти" Антуан Рокантен так і не може: "Тошнота дала мне короткую передышку. Но я знаю, что она вернется: она – – мое обычное состояние."
Наведені вище риси екзистенціалізму Сартра характерні в певній мірі і для оповідання "Стіна". Назва – символічна: стіна як порятунок (Пабло Іббієта) і смерть (в'язні та його товариші). Тема – зображення внутрішнього світу героя при очікуванні смерті.
В оповіданні розповідь ведеться від першої особи – від імені головного героя – Пабла Іббієта. Він в'язень, якого разом з іншими засудили на смерть, і вони очікують виконання вироку. Їм залишилося чекати до ранку, а вранці всіх трьох поведуть на розстріл: "Раньше я никогда не думал о смерти – – не было случая, но теперь мне ничего не оставалось, как задуматься о том, что меня ожидает ". В камеру посилають лікаря-бельгійця. Але не для того, щоб він помагав: "Я понимал, почему он здесь: наши мысли его не интересовали: он пришел наблюдать за нашими телами, еще полными жизни, но уже агонизирующими."
Для оповідання характерний грубий натуралізм: " Мне показалось, что от него разит мочой. […] У ног его была лужа, капли стекали по штанине."
Згодом, Пабло помічає, що йому душно в промерзлій камері: " Вот уже не меньше часа меня заливало потом, а я этого не замечал. Зато скотина-бельгиец все прекрасно видел. Он наблюдал, как капли стекают по моему лицу, и наверняка думал: вот свидетельство страха, и страха почти патологического. Он чувствовал себя нормальным человеком и гордился, что ему сейчас холодно, как всякому нормальному человеку.". " Мы же почти не чувствовали наших тел, а если и чувствовали, то не так, как он. […]Я смотрел на бельгийца, хозяина своих мышц, прочно стоящего на своих гибких ногах, на человека, которому ничто не мешает думать о завтрашнем дне. Мы были по другую сторону – – три обескровленных призрака, мы глядели на него". Єдине, чого не хотів Пабло, так це бути розстріляним несподівано: "Но мне не хотелось терять два часа жизни: они растолкают меня на рассвете, выведут обалдевшего от сна во двор и прихлопнут так быстро, что я не успею даже пикнуть. Этого я не хотел, я не хотел, чтоб меня прикончили как животное, сначала я должен уяснить, в чем суть. И потом – – я боялся кошмаров."
Сартр навмисно усуває романтику з усіх життєвих явищ: " Я не выносил подобных разговоров. Еще вчера я положил бы руку под топор ради пятиминутного свидания с ней. Потому-то я и заговорил о ней с Томом: это было сильнее меня. Но сейчас я уже не хотел ее видеть, мне было бы нечего ей сказать. Я не хотел бы даже обнять ее: мое тело внушало мне отвращение, […] если бы она взглянула на меня теперь, ее взгляд остался бы при ней, до меня он бы просто не дошел. Я был одинок."
Пабло не заздрить живим офіцерами, які його допитують:" все же этим типам в их галстуках и сапожищах тоже предстояло помереть. Правда, позже, чем мне, но в сущности не намного. Они выуживали из своих бумаг какие-то имена, они гонялись за людьми, чтобы посадить их или расстрелять: у них были свои взгляды на будущее Испании и на многое другое. Их деловитая прыть коробила меня и казалась комичной, они выглядели спятившими, и я не хотел бы оказаться на их месте"
Пабло втрачає віру в безсмертя. Він усвідомлює, що рано чи пізно всім доведеться померти. Тож яка різниця? Зараз чи потім?
Література
1.Теорія літератури. / за ред.. О. Галич, В. Назарець, Є. Васильєва. – К., 2001
2.Зарубіжна література ХХст / за ред.. Ніколенко О.М., Хоменко Н.В., Конєвої Т.М. – К., 1998
3.Ботнер В.С. Істина приреченості // Зарубжіна література. 1997. - №2 – С.33-35
4.Безобразова Л.Л. На півдорозі між злиднями та сонцем… // Зарубіжна література. 1998. - №2 – С.23-26.
5.Рашід Саббаггі. Сартр. // Кур'єр ЮНЕСКО. 1992. – Листопад. – С.31-33
6.Білоцерківець Н. Сартр і наша сучасність. // Всесвіт. 1994. - №1. – С.98-100
7.Жан Поль Сартр. Нудота. Мур. Слова. – К., 1993
8. Альбер Камю. Чума. – Харків., 2006.
9. Горідько Ю. Вивчення творчості А. Камю. // Зарубіжна література. 2005. - №3. – С.5-16
10. Жупанський О. Записники А. Камю. // Зарубіжна література. 2005. - №3. – С.1-2
11. Історія зарубіжної літератури ХХст. / За ред. Давиденко Г. Й., Стрельчук Г. М., Гричаник Н. І. – К., 2007
12. Альбер Камю (11 клас) // Всесвітня література. – 2004. - №4. – С.52-55.