РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Екскурс в історію української літератури - Література - Реферати - Каталог статей

Адже ні І. Котляревський, ні інші попередники Т. Шевченка не створили і не могли створити мовні засоби, гідні наслідування українськими письменниками нового, післяшевченківського часу. «Творчість І. П. Котляревського,— відзначає Л. Булаховський,— при всій його талановитості і справжній пов'язаності з народним грунтом, зразком для наслідування могла стати тіль-ки частково: бурлескний жанр «Енеїди» по своїй специфічності не міг бути явищем, яке можна було б покласти в основу май-бутньої словесності багатомільйонного народу. П'єси Котляревського давали..., натурально, матеріал тільки розмовно-побутовий, і цим обмежувалась їх роль як об'єкті можливого наступ-ного наслідування». Щодо Г. Квітки-Основ'яненка; П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки і поетів-романтиків, то вони, як твердить той же дослідник, «під тиском самих умов, у: яких відбува-лась їхня літературна діяльність, не мали змоги ні розгорнути, належної різноманітності жанрів, потрібних на відповідному ета-пі для широкого розвитку національної культури, ні забезпечити навіть за культивованими ними жанрами тривалої впливовості на їх читачів». Основою мови творів T. Шевченка, як і мови його попередни-ків, є народна українська мова. Але з нею органічно поєднані також книжні та інтернаціональні елементи і надбання російсь-кої літературної мови. Відмінність у використанні народної мови Т. Шевченком від його попередників полягає насамперед у художній реалістич-ності її вживання, без того суб'єктивізму, риси якого можна спо-стерігати в І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка та інших письменників до Т. Шевченка. Т. Шевченко уособлював демократичні верстви всього україн-ського народу, тому-то він не був пасивним реєстратором однієї якоїсь говірки. Він добирав з народної мови все типове і відки-дав випадкове, вузькодіалектне, розширював і вдосконалював її конструкції, потрібні літературній мові. Не дивно тому, що в Шевченка дуже мало діалектизмів вузькоговіркових. Мова тво-рів Т. Шевченка становить досить чітко унормовану мовности-лістичну систему; отже, Т. Шевченко є основоположником тих норм літературної мови, які лежать в основі системи норм су-часної української літературної мови. Як пушкінська мова збереглася" в усьому істотному як ос-нова сучасної російської мови, так шевченківська мова з її гра-матичною будовою і словниковим складом збереглася в усьому істотному як основа сучасної української мови. Підкреслюючи органічний зв'язок Т. Шевченка з російською літературою, В, В. Виноградов зазначає: «Пушкін зробив величезний вплив на формування художньої системи Шевченка, в тому числі і на його принцип організації поетичної мови... Уже «Кобзар» Шевченка увібрав в себе, поряд з високими взірцями української народнопоетичної творчості, традиції Пушкіна, Го-голя і російської демократичної літератури в цілому». Російською мовою Т. Шевченко написав ряд повістей («Близ-нецы», «Музыкант», «Художник» та ін.), поем («Слепая», -«Три-зна»), а також незакінчену п'єсу «Никита Гайдай» і свій «Жур-нал» (щоденник). У «Кобзарі» є чимало слів, спільних для російської та української мов або запозичених з російської мови (месть, яд, туча, часи, печаль, власть, пустота, скучати тощо). Здебільшого поет використовує русизми тоді, коли вони мають певний семантич-ний і стилістичний відтінок, не передаваний паралельними укра-їнськими відповідниками. Окремо треба відзначити випадки ви-користання Т. Шевченком елементів лексики і фразеології пред-ставників і апологетів російського поміщицько-бюрократичного панства. За допомогою цього мовного засобу він з нищівною іро-нією розкриває мерзенну суть представників цього панства. Див. наприклад, у вірші «Холодний Яр»: «Гайдамаки не воины,— Разбойники, воры. Пятно в нашей истории...» Брешеш, Людоморе! і там же: «А кричите, що несете І душу і шкуру За отечество!..» (в оточенні підкреслено знижених лексичних елементів — «кри-чите», «шкуру», при саркастичному включенні в один ряд конт-растних «душу» і «шкуру» слово «отечество» втрачає свій висо-кий патріотичний зміст і викриває лицемірство експлуататорів, для яких не існує батьківщини, а існують тільки нажива і кар’єра). Серед вживаних Т. Шевченком інтернаціоналізмів, відповідно до тематично-сюжетного й ідейного характеру багатьох його творів, спостерігаємо багато слів з яскравим соціальним змістом . ; і певним емоціональним забарвленням (апостол, герцог, деспот, сатрап, плебей, єзуїт і под.), а також слів на позначення куль-турних понять різного роду (елегія, догмат, арія, гімн і под.) і традиційно вживаних у російській та світовій літературі сліз на позначення імен переважно з греко-латинської міфології (Прометей, Муза, Аполлон., Стікс, Лета, Ескулапі под). Мова творів T: Шевченка — її лексично-фразеологічний склад та граматична будова, її стилістичні засоби — є основою сучас-ної української літературної мови. Норми української національної мови, представлені в «Коб-зарі» Т. Шевченка, е не простим відбиттям рідного поетові діа-лекту, а й наслідком свідомої обробки ним народної мови. У мові Шевченкової поезії мало вузьких лексичних, морфо-логічних та фонетичних діалектизмів (на зразок перетика, то теж, бігма, гич, ходя, зна, на їй, веселії; од, зо мною, войною, ста-рость і под.). Відмінності від сучасної синтаксичної норми в «Коб-зарі» становлять поодинокі випадки. З погляду стилістичного Шевчешшва мова й досі є живим взірцем для вимогливих митців художнього слова; вона, особли-во в зрілий період творчості поета, помітно відрізняється від мови І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка і Є. Гребінки. Це зумовлювалося насамперед глибо-кою відмінністю їх підходу до зображення дійсності, відмінністю ідейних, а звідси й естетичних настанов, а також тематики й змісту їхніх творів. Ці письменники довели придатність народної української мови для створення різних жанрів реалістичної лі-тератури (в основному етнографічно-реалістичної, з елементами реалізму критичного). Франко, як відомо, слушно зауважив, що всі вони в основному розігрували дві струни, які свіжо пролуна-ли в творчості першого класика нової української літератури: жартівливо-сміховинну (наявну в «Енеїді») і сентиментальну (наявну в «Наталці Полтавці»). Проте вони були сковані тіс-ними рамками не тільки свого світогляду, а й зумовленого ним художнього методу, який у змалюванні життя обмежувався ли-ше такими художніми засобами (в тому числі й мовними), які були співзвучні тільки суцільно гумористичній або суцільно сен-тиментальній тональності їхніх творів, бо в самих цих творах реальна дійсність зображувалася не в багатогранній об'єктивній складності, а в суб'єктивній однобічності: крізь призму гумору або крізь призму сентиментальності в народному дусі. Яскравою ілюстрацією до сказаного є, наприклад, такі твори Г. Квітки-Основ'яненка, як, з одного боку, «Конотопська відьма» та «Салдатський патрет», а з другого — «Маруся». Не дивно тому, що, захоплюючись багатством народної мови, вони разом з тим брали з цього невичерпного джерела тільки те, що зв'язане з народним жартом, іронією та дотепом (як; на-приклад, в «Салдатському патреті» Г. Квітки-Основ'яненка) або з народною пестливістю, елегійністю й ліричною чулістю (як у його ж повісті «Маруся»). Ще в «Енеїді» І. Котляревського є в зародку ця стилістична двоплановість мови: в загальну її словесну тканину, зіткану в основному із зниженої лексики, в якій поряд із просторічними словами (швендяти, локшити, чикилдиха, мацапура, крутопопи і т. п.) є немало й вульгаризмів (бахур, суча дочка, .прескурвий син, баньки п'ялити і под.), зрідка вкраплюються й мовні аксе-суари сентименталізму («чулий Евріал», «по чорним пінявим во-дам», «як птичка в клітці» та ін.). Попередники Т. Шевченка в зв'язку з суб'єктивною стилістичною двоплановістю використан-ня ними народної мови лишали поза увагою інші, важливіші стилі народної мови (поважний й урочистий) для вираження на-родної філософії та глибоких почуттів, для викриття вад та осу-ду експлуататорського суспільства, для виступів на серйозні теми перед громадою і под.). Ідейно-тематична обмеженість творчості цих письменників зумовлювала й обмеженість лексичного складу їхньої мови: зокрема, їй бракувало грунту для ширшого вико-ристання неологізмів, інтернаціоналізмів та іншомовних еле-ментів. Тільки Т. Шевченко, який у багатоголоссі української роз-мовно-народної та поетично-народної мови виявив не дві згада-ні, а всі її словесно-мелодійні струни, використав до дна всі її стилі, все її багатство, створюване поколіннями українського на-роду в процесі його життя й боротьби, в процесі його всебічної мовної діяльності. Т. Шевченко брав у народу красу й силу сло-ва, але не гребував і словом солонцюватого народного жарту, а то й лайливим вульгаризмом, якщо йшлося про людей «неситих», «лукавих», про царів, панів та їх посіпак. Відкриття Т. Шевчен-ком нових шарів народної мови, не помічених або ігнорованих його попередниками, пояснюється не лише його довершеним, ціл-ковитим знанням усіх скарбів народної мови. До цього спричи-нилася його висока місія революційного служіння народові, у виконанні якої слово було його зброєю, і тому поет-революціонер пильно дбав про розширення власного арсеналу всіх народних мовних засобів, а не тільки зв'язаних з жартом чи з сльозливим уболіванням або чулою зажуреністю: адже і в реальному жит-ті, крім цих двох явищ, існує безліч інших, різноманітних і склад-них, як саме життя. От чому в поезіях Т. Шевченка українська народна (розмовна, розмовно-побутова та поетична) мова функ-ціонує, переливається всіма барвами і самоцвітами, як в устах самого народу, живе повнокровним життям у звуках, формах, ін-тонаціях, синтаксичній гнучкості і неперевершеній образность та емоційності, як у живому мовленні, поетичному епосі, пісні й казці самого народу. Звідси те багатство, вичерпна повнота й лексики, фразеології, граматичної будови, тропів і інших стилістичних засобів у Шевченка, яких нема і не могло бути в його попередників. У Шевченковому «Кобзарі» найнаочніше відображається специфіка художньої мови, в якій метафоричність не є орнаментальною оздобою твору, а становить живе її єство й знаряддя могутнього впливу на читача. Із сказаного можна зробити висновок, що роль, яку відіграє в творах Т. Шевченка народна українська мова - її лексика, фразеологія, граматична будова образно-стилістичні засоби, - надзвичайно важлива. Книжні елементи й іншомовні запозичен-ня, при всій їх важливості й органічності в художньому стилі поета, посідають, порівняно з народною мовою, значно скромніше місце, їх питома вага в «Кобзарі» не тільки кількісно, а й якісно не співвідносна з питомою вагою народної мови. Справді, в по-езії Т. Шевченка в усьому неподільно панує неосяжна стихія добірної української народної мови з її милозвучністю, м'якою, задушевною лагідністю у спокійній оповіді, іронічною насмішкуватістю в епітетах та синонімах при зображенні покірливих земляків-небораків, полум'яною саркастичністю в нищівних словах і тропах у творах, спрямованих проти царів, панів-кріпосників, прислужників самодержавства, попів і ксьондзів, проти всіх п’явок людських. Отже, Т. Шевченко є основоположником критичного реалізму в укра-їнській літературі. Разом з тим можна вважати, що Т. Шевчен-ко є також основоположником мовного реалізму в українській літературі, якщо розуміти під цим адекватність мови змістові художнього твору, його ідеям і образам, правдиву життєвість усіх мовних засобів при зображенні явищ суспільного світу, сві-ту природи і внутрішнього світу людини. Таким чином, Т. Шевченко відкрив українській літературній мові необмежену перспективу дальшого розвитку. На закладених ним основах удосконалювалася вона під пером П. Мирного, І. Франка, Л. Українки і М. Коцюбинського і, збагатившись піс-ля Великої Жовтневої соціалістичної революції новими досяг-неннями, розвивається тепер як мова соціалістичної української) нації. В другій половині XIX — на початку XX ст. українська літе-ратурна мова розвивається вже не тільки в художній літературі, як це було в першій половині XIX ст., а й в публіцистиці, науці, пресі (правда, значно меншою мірою, ніж у художній лі-тературі) та в театрі, всупереч заборонним заходам російського Царизму і обмеженням з боку австро-угорської бюрократії, всупереч намаганням українських буржуазних націоналістів загальмувати цей розвиток і спрямувати його на манівці. РОЗДІЛ 2 2.1. Становлення публіцистики в пресі кінець 19 – початок 20 ст. Новим для української літературної мови другої половини XIX — початку XX ст. був стиль публіцистичної мови. Спроби української публіцистики попереднього періоду в «супліках» і Г. Квітки-Основ'яненка та в «писульках» П. Гулака-Артемовського, які ґрунтувались на бурлескній манері І. Котляревського, і були надто примітивними щодо стилю і мовних засобів і тому не могли створити відповідної традиції для розвитку публіцистичного стилю мови в українській літературі новішого часу. Розвиток публіцистичного стилю української літературної мови припадає саме на цей час в зв'язку з загостренням класової боротьби, боротьби політичних партій і угруповань, щораз бурхливішим розвитком громадсько-політичного життя (особливо під час революції 1905 р. і напередодні Жовтня), в зв'язку з появою різноманітної української преси, що була вираженням цієї боротьби і зрослої політичної активності різних соціальних верств суспільства. У Росії першим українським художньо-публіцистичним жур-налом був видаваний у Петербурзі П. Кулішем журнал «Основа», що проіснував майже два роки (1861—1862). Через наступні заборони царського уряду друкувати українською мовою будь-що, за винятком творів художньої літератури (особливо після так званого Емського указу 1876 р. Олександра II), українська преса на Наддніпрянській Україні після ліквідації «Основи» і «Черниговского листка», редагованого Леонідом Глібовим (1861—1863), фактично припинила своє існування аж до революції 1905 р. Тільки під тиском революційних подій 1905 р. царизм трохи послабив переслідування українського друкованого слова і дозволив, зокрема, заснувати кілька українських газет і журналів. До них належать, наприклад, газети «Рада» (видавалась: у 1906—1914 pp. Є. Чикаленком у Києві) і «Рідний край» (видавалась у 1905—1907 pp. у Полтаві; у 1908—1914 pp. за ред. Олени Пчілки у Києві, у 1915—1916 pp.— у Гадячі), журнали «Зоря»і (видавався у 1905 р. І. Оппоковим у Москві), «Дзвін» (видавався у 1913—1914 pp. В. Винниченком, Д. Донцовим і Л. Юркевичем у Києві), «Літературно-науковий вісник» (київське і львівське видання 1907—1914 pp. і 1917—1919 pp.), «Українська хата» (орган націоналістичних декадентів, видавався в 1909 - 1914 pp. у Києві), сатиричний журнал «Шершень» революційного, напряму (видавався в 1906 році в Києві), «Дніпрові хвилі» (видавався в 1911 - 1913-pp. в Катеринославі) і «Україна» — жур-нал, що видавався в 1907, 1914 і 1917 pp. у Києві; він заступав; «Киевскую старину» — ліберально-буржуазний орган, який виходив російською і частково українською мовою протягом 25 років і (1882—1907). Всі перелічені газети і журнали (за винятком «Шершня», що проіснував лише кілька місяців — січень—липень 1906 р.); були ліберально-буржуазного або буржуазно-націоналістичного і напряму (до перших належать, наприклад, газети «Рада» і «Рідний край», журнали «Дніпрові хвилі», «Літературно-науковий вістник» періоду 1907—1914 pp.; до других — журнал «Дзвін» і «Літературно-науковий вістник» періоду 1917—1919 pp. та «Українська хата»), В основному їх діяльність була спрямована на зміцнення ідейних позицій української буржуазії і послаблення союзу українського і російського пролетаріату. Політика австро-угорського цісарського уряду по відношенню до української культури принципово не відрізнялася від політики російського царизму. Але тактика постійного лавірування між польською шляхтою і українською буржуазією при проведенні політики національної ворожнечі між поляками і українцями змушувала цісарський уряд робити деякі поступки україн-ській буржуазії в Галичині щодо школи і преси. Цим і пояснює-ться наявність в Галичині, особливо в другій половині XIX — на початку XX ст., значної кількості газет і журналів, що видава-лися в основному двома тогочасними угрупованнями галицької реакційної інтелігенції: «москвофілами» (буржуазно-клерикальна на реакційна партія) і «народовцями» (ліберально-буржуазна партія ідейно зв'язана з політичною і культурною програмою П. Куліша). Перелічимо тут деякі українські газети і журнали, що вида-валися в Австро-Угорщині в другій половині XIX—на початку XX ст. До москвофільських органів преси зазначеного періоду належать газети «Слово» (Львів, 1861—1887), «Новий пролом» (Львів, 1883—1887), «Русская рада» (Коломия, 1871—1893), «Галичанин» (Львів, 1893—1914) та ін., а також журнали «Гали-чанин» (додаток до газети «Слово», 1867—1870), «Наука» (спо-чатку в Коломиї, потім у Львові, 1874—1900), «Господар» (Львів, 1869—1872), «Друг» (Львів, 1874—1877, до липня 1876 року належав до москвофільського напряму, після того редагу-вався І. Франком і був прогресивно-демократичним журналом), «Пролом» (Львів, 1880—1882), «Страхопуд» (сатирично-гумори-стичний журнал, видавався з перервами, спочатку у Відні, потім у Львові в 1863—1905 pp.) та ін. У той же період народовці видавали газети «Батьківщина» (Львів, 1879—1896), «Діло» (Львів, 1880—1939), «Неділя» - (Львів, 1911—1912) та ін., а також журнали «Вечерниці» (Львів, 1862—1863; ідейно журнал був зв'язаний з «Основою» П. Кулі-ша), «Мета» (Львів, 1863—1866), «Нива» (Львів, 1865), «Прав-да» (видавався з перервами, Львів, 1867—1898), «Зоря» (Львів, 1880—1897), «Зеркало» (гумористично-сатиричний журнал; Львів, видавався з перервами 1882—1909), «Дзвінок» (дитячий журнал, Львів, 1890—1914), «Наша школа» (Львів, 1909--1916) та ін. Націоналістичні галицькі письменники-декаденти об'єднува-лися навколо Львівського видавництва «Молода муза» (1906— 1909). Демократична і революційно-демократична галицька преса цього часу безпосередньо зв'язана з ім'ям І. Франка. Це насам-перед такі органи, як журнали «Громадський друг» і його про-довжувачі («Дзвін» та «Молот» — Львів, 1878 p.), «Світ» (Львів, 1881—1882), «Народ» (Львів, 1890—1892; Коломия, 1892—1895), «Житє і слово» (Львів, 1894—1897), «Літературно-науковий вістник» (Львів, 1898—1906; в цей період журнал мав демократичний напрям). В різний час, виходячи з певних кон-кретних, обставин, І. Франко брав активну участь в редагуванні деяких ліберально-буржуазних органів (згадувана вище «Зоря», «Записки Наукового товариства їм. Шевченка», Львів, 1892— 1937) та ін. У 1891-1893 pp. I. Франко редагував прогресивну коломий-ську газету «Хлібороб». Протягом цього ж періоду українською мовою виходило в Галичині багато сільськогосподарських та інших професіональних газет і журналів, безпосередньо не зв'язаних ні з «москвофі-лами», ні з «народовцями»: «Господарь и промышленникъ», «Рільничі відомості», «Часопись для спілок рільничих», «Робіт-ник в фабриках тютюну», «Залізничник», «Правничий Вістник», «Голос галицьких дяків» та ін. Невелика кількість періодичних видань існувала в цей час і на Буковині (наприклад, москвофільська «Буковинская зоря», 1876 p., і народовська «Буковина», 1885—1916) та на Закарпатті москвофільські газети «Свьтъ» (1869) і «Новый свьтъ» (1871— 1872), рутенська газета «Карпат» (1873), москвофільський жур-нал «Руска школа» (1888—1891) та ін.1 Слід відзначити, що в ідейному змісті пануючої преси основ-них партій галицької реакційної буржуазної інтелігенції («моск-вофілів» і «народовців») принципової різниці не було, бо, за словами І. Франка, не було такої різниці між самими цими пар-тіями, оскільки обидві вони захищали інтереси експлуататорів, а не експлуатованих трудящих мас Галичини. Але в мовних пи-таннях «москвофіли» і «народовці» в цілому різко розходилися. Це яскраво відбивалося і в мові їх преси — основного знаряддя обох партій в справі пропагування своїх ідей. Кваліфікуючи мов-ну практику «москвофільської» і «народовської» преси, співро-бітники журналу «Украинская жизнь» писали в 1915 р.: «При найповерховішому ознайомленні з українською пресою Галичи-ни, Буковини та Угорщини об'єктивному дослідникові впадає в око різка різниця в тоні і змісті органів народного (тобто «народовського».— П. П.), напряму, видаваних живою українською мовою, і органів москвофільської партії, що розмовляють з сво-їми нечисленними читачами мішаною мовою, з більш чи менш значною домішкою великоруських слів до народної основи. В той час як українські періодичні видання провадяться жваво і яск-раво, широко користуючись усім багатством розмовної мови і всім виробленим місцевою культурою лексичним матеріалом, москвофільські народні газети справляють враження недорікува-тих, що повільно нанизують квітчасті фрази, які відгонять цер-ковним архаїзмом або чужою народові літературщиною. Мимо-волі відчувається уболівання за марно затрачувані сили і досада на людей, що займаються замість живого діла складанням яких-ось вправ для читання, які в кращому випадку пропитаються з такою ж пошаною і нерозумінням, з яким в сільській церкві вислуховуються схоластичні проповіді; на слов'янські: тексти». (Гострий осуд мови москвофільської преси, як відомо, висловив -М. Чернишевський на адресу газети «Слово» в 1861 р. у статті «Национальная бестактность» — «Современник», 1861, № 7). Хоч більшість українських газет та журналів, видаваних у царській Росії і Австро-Угорщині в другій половині XIX — на початку XX ст., були дуже недовговічні, проте вони являли со-бою досить серйозну школу в справі вироблення різноманітних жанрів української публіцистики та публіцистичного стилю мо-ви в усій складності його різновидів (мова суспільно-політичних статей, літературно-критичних статей і рецензій, літературних нарисів, науково-публіцистичних статей, дописів і т. п.). Розуміється, що українська публіцистика цього періоду роз-вивалася не тільки на сторінках преси. Проте головним її плац-дармом були все-таки тогочасні українські газети і журнали різ-них ідейно-політичних та художніх напрямів, між якими точи-лася запекла літературна полеміка та ідеологічна боротьба, що відображала гостру класову боротьбу в самому тогочасному суспільстві. Виняткову роль у формуванні публіцистичного стилю мови відіграли насамперед публіцистичні праці революційно-демокра-тичних і демократичних письменників (І. Франко, Леся Україн-ка, М. Коцюбинський, П. Грабовський, М. Драгоманов, Л. Мартович, В. Стефаник та ін.). Зразками їхньої спадщини можуть бути статті І. Франка «Що таке громада і чим вона повинна бути», «Література, її завдання і найважніші ціхи», післямова Лесі Українки до книги Дікштейна «Хто з чого жиє» і її стаття «Європейська соціальна драма в кінці XIX ст.», реферат М. Ко-цюбинського про І. Франка, стаття П. Грабовського «Дещо про творчість поетичну», листівка Л. Мартовича «На першого мая 1893 р. Кароль Маркс», стаття В. Стефаника «Поети і інтеліген-ція» та ін. Зрозуміло, що в своїх публіцистичних працях демо-кратичні і революційно-демократичні українські письменники Східної України і Галичини другої половини XIX — початку XX ст. творчо наслідували публіцистичний стиль тогочасної ро-сійської літературної мови, що був блискуче розроблений в пра-цях В. Бєлінського, О. Герцена, М. Добролюбова, М. Чернишевського, І. Тургенева, В. Короленка, Л. Толстого, М. Горького та ін. Так, значною мірою під впливом публіцистичних творів цих російських письменників в українській публіцистиці поширюєть-ся використання ряду загальновживаних слів в новому, специфічному суспільно-політичному, значенні якого вони набувають у повному контексті внаслідок їх метафоризації (мова йде про слова питання, грунт, напрям, сила і под. у виразах типу; гро-мадське: питання, художній напрям, сили народу і т. л., які, узвичаюючись у мовній практиці публіцистів і проникаючи потім в загальнонародну мову, перетворюються в своєрідні фразеоло-гізми). Завдяки публіцистичним творам в українській літературній мові з'явились також нові книжні слова з абстрактним значен-ням, .утворені здебільшого за допомогою відповідних суфіксів, наприклад: народність, різнорідність, малоземельність, міркуван-ня, переконання, мислення, нерозуміння і под. (Як правило, це були кальки з аналогічних російських слів, доказом чого, може бути той факт, що при відсутності в потрібний момент загальновживаного українського словесного еквівалента українські письменники вживали відповідне російське слово без перекладу, як-от: правительство, образование, личность, государственность і под.). Надзвичайно велике значення в розвитку термінологічної лексики української літературної мови другої половини XIX—початку XX ст. мають такі науково-публіцистичні праці револю-ційно-демократичних письменників, як статті І. Франка «Про соціалізм», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм, «Про працю» та ін. і статті Лесі Українки «Додаток до впорядчика до українського перекладу книжечки «Хто з чого жиє», «Передмова до першого українського видання «Маніфесту Комуністичної партії» та ін. Ці праці збагатили українську літературну мову того періоду багатьма, марксистськими соціально-економічними термінами і фразеологічними зворотами, безпосередньо взятими з праць К..Маркса і Ф. Енгельса. (Пор. у Франка: со-ціалізм, суспільні класи, визиск праці, продукційний капітал, додаткова вартість, капіталістична конкуренція, професійна освіта, соціальна неволя і под.; у Лесі Українки: суспільність, суспіль-ний лад, суспільні відносини, всесвітня робітницька партія, стан-ка, забастовка, робітничий революційний рук, критика капіта-лізму, класові інтереси, пролетаріат, армія наемник робітників, світогляд і програма новочасного пролетаріату і т. п.). Слід зауважити, що розвиток української публіцистики спри-чинився і до посилення публіцистичного струменя в українській художній літературі другої половини XIX — початку XX ст. Особливо яскраво відображається це в творчості І. Франка, Па-наса Мирного, Лесі Українки, М. Коцюбинського, П. Трабовського, А. Тесленка та інших письменників. Підсумовуючи, наведемо таке слушне твердження одного з дослідників мови української публіцистики: «Розвиток літера-турно-критичних і публіцистичних стилів української літератур-ної мови кінця XIX — початку XX ст. вносить значні зміни в її мовні засоби: створюється публіцистична лексика й фразеологія як за рахунок утворення нових слів на базі основного словнико-вого фонду, так і за рахунок переосмислення слів, що належать до інших стильових систем (потрапляючи з різних стилів у публі-цистичний, слова розширюють своє значення, часто набувають нових значень через метафоризацію їх, служать матеріалом для творення фразеологічних зворотів тощо); через публіцистичні стилі літературна мова збагачується значною кількістю інтернаціоналізмів та іншомовних слів; величезну роль у формуванні публіцистичного стилю української літературної мови відіграла російська літературна мова». В найбільш несприятливих умовах в другій половині ХІХ— на початку XX ст. відбувалося становлення наукового стилю української літературної мови. В Росії Емським указом Олександра II 1876 p., як відомо, заборонялося друкувати українською мовою твори наукового і характеру. Це, звичайно, гальмувало формування і розвиток на-укового стилю мови. Проте ряд видатних учених-наддніпрянців протягом другої половини XIX — початку XX ст. опублікували кілька відомих наукових праць українською мовою. До них належать «Література російська, великоруська, українська і гали-цька» М. Драгоманова (1873—1874), «Магдебурзьке право на Лівобережній Україні» Д. Баталія (1904), «Малюнки з життя українського народного слова» М. Сумцова (1910), «Мусульман-ство і його будучність» А. Кримського (1904) та ін. На початку XX ст. у Києві було засноване Українське науко-ве товариство. Це товариство видавало «Записки Українського: наукового товариства у Києві» (1908—1914), в яких публікувалися наукові праці В. Перетца, Є. Тимченка, А. Лободи, К. Михальчука та ін. Діяльність цього наукового товариства характе-ризувалася боротьбою представників прогресивного і реакційно-го таборів, як і діяльність Наукового товариства ім. Шевченка у Львові; прогресивних українських учених очолював, як відомо, І. Франко, а на чолі реакційного, націоналістичного табору стояв М. Грушевський. Діяльність львівського наукового товариства заслуговує того, щоб. на ній зупинитися докладніше. Австро-угорський уряд з при-чин, на які вказувалося вище, в часи сприятливої для галицької буржуазії політичної кон'юнктури перманентно дозволяв або забороняв існування українських нижчих та середніх шкіл, а також української кафедри у Львівському університеті. Але спеціальних українських науково-дослідних установ в Австро-Угор-щині не існувало аж до 1873 р. В 1873 р. групою громадських діячів з Росії, що зібрали для цього потрібні кошти (на чолі з колишнім кирило-мефодіївцем Д. П. Пильчиковим), було засновагіе у Львові товариство ім. Шевченка, перетворене в 1892 p з товариства літературного, яким воно було спочатку, в товариство чисто наукове. Цісарський уряд зневажливо ставився де Наукового товариства ім. Шевченка і лише спорадично надавав йому жалюгідну матеріальну допомогу, хоч воно рівнем і обся-гом своєї наукової роботи, за відзивом акад. Ягича, було не ниж-че від тогочасних слов'янських академій. Особливо великий вклад в науку зробило товариство в галузі української історії, української мови, літератури і етнографії. Основним періодич-ним науковим виданням товариства були «Записки Наукового товариства ім. Шевченка» (з 1892 до 1937 р. вийшло 155 томів «Записок»). В різний час товариством видавались також «Часопись правнича» та «Часопись правнича і економічна». Крім того, галицькими вченими були зібрані цінні матеріали, що публікувалися товариством у таких багатотомних наукових виданнях, як «Пам'ятки українсько-руської мови і літератури», «Матеріали до української етнології», «Збірник історично-філо-софської секції», «Збірник філологічної секції», «Жерела до істо-рії України — Русі», «Студії з поля суспільних наук і статисти-ки», «Збірник математично-природописно-лікарської секції» та ін. Серед філологів та етнографів товариства, що прославилися великою працьовитістю і блискучим талантом, виділяються І. Франко та В. Гнатюк. Перу І. Франка, як відомо, належать дисертації «Іван Вишенський і його твори» та «Варлаам і Іосаф, старохристиянський роман і його літературна історія»; «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» та інші наукові праці з історії української літератури і мови. З наукових праць І. Франка треба відзначити також його іс-торичні дослідження «Причинки до історії України — Русі», «Лук’ян Кобилиця», «Панщина та її скасування» та науково-попу-лярні праці з соціально-економічних питань («Про соціалізм», «Земельна власність у Галичині» Та ін.). Наукові праці І. Франка та інших галицьких учених, згур-тованих навколо Наукового товариства ім. Шевченка, безпе-речно, відіграли в цілому позитивну роль у розвитку наукового стилю української літературної мови та української наукової термінології. (Слід підкреслити, Ідо в «Записках» Товариства друкувалися і наукові праці східноукраїнських учених, так само як у тогочасних галицьких художньо-публіцистичних журналах друкувалися твори наддніпрянських письменників у зв'язку з ру-сифікаторською політикою царизму). Українська наукова термі-нологія, що в першій половині XIX ст. існувала лише в ембріоні, починаючи з 60-70-х років XIX ст., і особливо пізніше, досить інтенсивно розвивається в літературознавчих, мовознавчих, істо-ричних, економічних, філософських і частково в інших наукових і науково-популярних працях (в працях І. Франка, а також інших українських учених різних ідейно-політичних, напрямів: В. Гнатюка, М. Возняка, В. Шухевича, В. Цурата, А. Колесси, Ф. Колесси, В. Верхратського, К. Студинського, С. Дністрянсь-кого, П. Стебельського, І. Пулюя, М. Драгрманова, А. Кримського, Є. Тимченка та ін.). Можна навести багато прикладів з наукових творів І. Франка, стиль викладу яких і наукова терміно-логія мало чим відрізняються від стилю і термінології аналогіч-них творів сучасних українських учених. Пор.: «У ряді фізичних наук на самому початку ми бачимо математику, що вчить про кількість і форму тіл без огляду на їх зміст і якість». Ми сказали, що це наука найпростіша, бо всі свої закони виводить сама з себе, і саме тому вона є найдосконалішою. Так само на вступі до наук антропологічних ми бачимо науку логіки, тобто науку мислення. Людина, щоб бути дійсно людиною, мусить думати. Логіка людське мислення вкладає у певні форми. Вона не зай-мається змістом і тим, що людина мислить, але слідкує тільки за тим, як людина думає, з яких елементів складається її ми-слення і чи правильно вона вживає цих елементів. Логіка, отже, як і математика, є наукою формальною і у відношенні до інших антропологічних наук є найнескладнішою і найпростішою наукою». Проте при сучасній Франкові неусталеності і недосконалості наукової термінології нерідко йому доводилося користуватися не завжди вдалими термінами, узвичаєними в працях галицьких учених (наприклад, вислід замість сучасного наслідок, резуль-тат; загал замість колектив, громадськість), або самому створю-вати відповідне слово-термін чи термінологічний вираз, (напри-клад, дідичність замість спадковість) і ряд штучних українських термінів для перекладу іншомовних в науково-популярних пра-цях (різницювання замість диференціація; скупчування замість інтеграція і под.). Як і інші галицькі вчені, І. Франко інколи вживав в наукових працях іншомовні слова типу консеквенція, пропінація, індемнізаційний і т. ін. Відсутність загальноприйнятої наукової термінології немину-че призводила до кустарництва і штучного вигадництва в ство-ренні термінів як в Західній, так і Східній Україні. Але в Гали-чині мова наукових творів часто забарвлювалася ще й місцеви-ми діалектизмами та деякими особливостями слововживання, наприклад: «Твір Клирика Острогського зраджував в авторі чо-ловіка з визначним поетичним таланом. Іронія Клирика, страшне оружє в кожній полеміці, одіта в дійсно артистичну форму, на-давала його творові спеціальної приманки, ставила молодого автора в ряди письменників, з якими навіть противник мусів чис-литися». У деяких східноукраїнських учених цього часу помітний на-хил до викладу «мужицькою» мовою взагалі, навіть із збережен-ням місцевих діалектних рис (особливо в науково-популярних працях), наприклад, у А. Кримського: «В XIII в., як підупав Київ і на його місце піднялося могутнє Галицько-Волинське князів-ство, дак воно, ото новітнє й міцне Галицько-Волинське князів-ство, зачало пишатися гордовитим титулом «Мала Русь», аби й з титулу видко вже було, що теє князівство вважає себе не сугіршим од Київського». Ще більшою мірою, ніж публіцистичний стиль мови, науко-вий стиль з його багатою і складною науковою термінологією та певними синтаксичними й іншими особливостями остаточно сформувався й досяг високого ступеня досконалості лише після Великої Жовтневої соціалістичної революції, яка разом з соці-альним і національним розкріпаченням дала українському наро-дові національну вищу школу і наукові заклади, в яких працю-ють тисячі науковців України, що вносять і свій гідний вклад в розвиток усіх галузей найпередовішої радянської науки. Окремо треба відзначити, що. крім художнього, публіцистич-ного і наукового стилів, в українській літературній мові цієї доби існував також стиль приватного листування. Таким чином, в другій половині XIX ст.— на початку XX ст, в українській літературній мові було чотири стилі мови: худож-ній, публіцистичний, науковий та епістолярний. Перший з них був досконалим і всебічно розвиненим в поезії, прозі і. драматур-гії невтомною працею і талантом українських класиків. Публіци-стичний же і особливо науковий стилі через різні несприятливі історичні обставини, в яких розвивалася українська літературна мова до Жовтня, не могли цілковито викристалізуватися і набу-ти належного поширення в дореволюційний час. Проте кращі зразки цих стилів, які належать, зокрема, перу І. Франка, і за-раз справляють враження творів довершеної майстерності. На їх грунті, удосконалюючись шляхом творчого контакту з відпо-відними стилями російської літературної мови, публіцистичний і науковий стилі української літературної мови швидким темпом остаточно сформувалися за роки Радянської влади внаслідок загального піднесення суспільного життя і української куль-тури. Епістолярний стиль в другій половині XIX — на початку XX ст. в українській літературній мові був досить поширеним, доказом чого є листування видатних українських письменників (І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, П, Грабовський та ін.), в якому часто точився жвавий обмін думками в питан-нях суспільно-політичних, літературних, філософських і т. п., в зв'язку з чим листи цих письменників становлять значний Інте-рес для публіцистики і науки. В зародковому стані (головним чином у Галичині) в дорево-люційний час перебував діловий стиль української літературної мови (ділове листування громадських, господарських та інших установ і організацій). Отже, цей стиль майже заново був ство-рений і узвичаївся лише після Жовтня, коли українська літера-турна мова стала в УРСР мовою державного управління. Після Жовтня вперше в історії в українській літературній мові розвивається і законодавчий стиль в зв'язку з створенням української державності, українських радянських законодавчих органів і органів виконавчої влади. У другій половині XIX — на початку XX ст. українська мова, як зазначалося, вживалася і в театрі. Живе українське слово в устах корифеїв українського національного театру (М. Заньковецька, М. Кропивницький, І. Тобілевич, М. Садовський, П. Саксаганський) користувалося великою симпатією українських і ро-сійських глядачів. В умовах неймовірної темряви, в якій царизм тримав трудящі маси українського народу, український театр ві-дігравав винятково важливу роль поширювача української літе-ратурної мови в масах поза книгою, не доступною більшості тру-дящих через їх неписьменність. Цю роль українського «театру корифеїв» прекрасно охарактеризував М. Коцюбинський в своїй промові в день двадцятип'ятиріччя артистичної діяльності М. К. Заньковецької (його слова, адресовані славетній ювілярці, однаковою мірою стосуються, звичайно, і українського театру з цілому): «Кожний, хто тільки знає українську сцену,— говорив письменник,— хто знає її діячів, той ніколи не забуде вашого імені, не забуде його і історія України... Незабутній Кобзар українського горя поставив «слово» на сторожі, а ви понесли те сло-во, щоб палити серця, щоб будити у них чуйність до світла і рід-ної мови». У 1861 році M. Г. Чернишевський виступив проти москвофільської газети «Слово» з статтею «Национальная бестактность», в якій він гостро засудив шовіністичну пропаганду цієї газети, яка закликала українців вважати своїми ворогами всіх поляків, неза-лежно від їх класової приналежності. «Малоруський пан і поль-ський пан, — зазначав М. Чернишевський,— стоять на одній стороні, мають однакові інтереси; малоруський селянин, польський селянин мають цілком однакову долю. Разом з тим він картає те штучне «язичіє», яким «москвофі-ли» друкували «Слово», і радить їм користуватися літературною українською мовою, виробленою на народній основі українськи-ми письменниками в Росії. «Наші малороси,— писав М. Чернишевський, - вже виробили собі літературну мову, незрівнянно кра-щу; навіщо відокремлюватися від них? Хіба вона така далека від мови русинів (тобто західних українців.— П. П.), що їм по-трібно писати іншим наріччям?». Він висміює намагання «мос-квофілів» «створювати своє особливе літературне наріччя із мі-шанини місцевого народного говору з літературною мовою інших племен...». Далі М. Чернишевський наводить такі «перлини» мови газети «Слово»: «благослови нас на діло, на добрый подвиг духа, да соблюдем віру и отечество»; «честно служивший богу своим словом»; «для которого в неприязненных обстоятельствах погасло»; «все силы нашего духа, все стремление ума» — і іроніч-но запитує: «Хіба це малоруська мова?» Для ілюстрації наводимо нижче зразок старого «язичія», що згодом стало зразком москвофільського «язичія», і зразок росій-ської мови в москвофільській «редакції»: 1. «Мыслити есть то себе самого и ръчи поверховныхъ свъдомымъ быти. Мовити есть то мысли свои прверховными членособразными зна-ками выражати. Мовимсо дла того, абысмо мысли нашіе способомъ гаснымъ и зрозумільїмь дрегомв со б а вили. Не каждый гасні и вырозомЪле мовить. Ровні некождый драгого гасне и зрозшіле мов а чого належить поймуе. Потребное теды есть, едном и дрвгома руководство къ на лежите й мови. роководствомъ такимъ єсть «Грама-тика». (3 рукописної граматики І. Могильницького першої половини XIX ст.). 2. «Такі Хочемо и того за помочев бога докажемо, її не цурає-мося ни того языка хлопского, анп народа хлопского. О кобысьмося всі тов мислев переяли для того народа простого працьовали, его языка невідступнося держали; а з того народа выйдут таланта, который хоть клясу вижшу своими дарами становити будут, еднаково від простого народа не відступят, але его проводом покровом и красотою будут!» (З праці Й. Лозинського «Оуваги критичный надъ грамматпковъ раковъ Іос. Лъвицкого рок 1849»). 3. «Ваше Вьісокопреподобіе Всечеснійшій Господине! Нині подалъ я до В. Президій своє доводами подкрепленное мніние: «О проекті введені я латинского альфабета до письменни-чества руского», яко додатокъ до Протоколовъ совіщаній въ тбмъ предметі произведенныхъ. Безъ сомнінія Ваша Всечесность полу-чите тое моє освідчені е урядовою дорогою, но если бы то припб-знило ся, а Ваша Всеч. требовали бы скорше достати, и хотіли до відати ся, якъ я оборонялъ руску справу, то я готовь переслати Вам въ копій, якъ только буде переписана. Я держался совсім— предметно — ограничился только на положенія вьіводиміи изь исторіи розвитія руского языка и самій изъ письмъ почерпанніи даний, и основовался на чистой вьімові люду». (З листа Я. Головацького до Гр. Шашкевича від 24. VI 1859 р. — «Азбучна війна в Галичині 1859 p.». І. Франка, 1911, стор. 36). Додаємо ще зразки галицької ділової мови і псевдоросійської мови закарпатського епігонсько-москвофільського характеру пізнього часу: 1. «Од администраціъ. Нашихь передплатниковь просимо о скоре надсилане передплать, а довжкикбвь о вырбвнане залеглостей. ... Неотриманн числа просимо реклямовати заразь; познійшихь реклямацій увзглядняти дуже часто не можемо зъ причины, що друкуємо мало що больше примірниковь «Зорі», якъ выносить число передплатниковь». (Редакційне оголошення, вміщене в «Зорі», №2, 1889 p.). 2. «В началі каменного періоде люде стояли еще на дуже низкой степени культуры. Жили дико, животилися дикими растеніями, мясомь звірей, овощами и рыбою. Съ великимъ трудомъ добывали потребы для своего житья. Сами мусили хоронитися отъ дикихъ звірей и то принуждало ихъ выдумывати разны сна-ряды и оружія для обороны отъ звірей». (Уривок з «Учебника истории Подкарпатской Руси» В. И. Феделеш, Ужгород, 1924). 3. Наведемо ще зразок мови, якою москвофіли писали для простого люду: «Прийшла я к вамъ, хлеборобы, Мои братя хлеборобы! Въ ваши хлопски стріхи, Пріймьть мене въ хату, Для науки просвъщешя, Постарайтесь о грошики, Та и для потъхи... Пришлійте заплату. СмЪло стану въ оборонъ Русской буквы л языка, Нашей Руси славной, Вьры православной». (Уривок з віршованого звернення редакції газети «Русская земля» до своїх передплатників — див. зб. «Галичина, Буковина, Угорская Русь», 1915, стор. 120; Ь тут треба скрізь читати як і). Цікаво зауважити, що в Західній Україні, зокрема в Галичи-ні, в першій половині XIX ст. в українських виданнях панувала кирилиця, хоч окремі культурні діячі настирливо обстоювали ла-тинізацію українського письма (спроба такої латинізації при під-тримці австро-угорського уряду, як зазначалося, була запропо-нована і пізніше, в 1859 році). Гражданський алфавіт в Галичи-ні вперше був використаний у «Русалці Дністровій» (1837 p.). Починаючи ж з 60-х років XIX ст., «гражданка» остаточно пере-магає тут в широкому вжитку не тільки в народовських, а й в .москвофільських виданнях. На 90-і роки XIX ст. кирилиця зберігається в Західній Укра-їні лише в урядовому австро-угорському «Віснику законів» (ві-денське і львівське видання) та в одиничних органах преси: в га-зеті «Древняя Русь» (Коломия) і в додатку до газети «Листок» (Ужгород) —«Полезные знания» для угрорусского народа». Одиничними були й видання, що друкувалися польською латини-цею в 80-х роках XIX ст. в Коломиї (журнал «Switlo» 1881 — 1882рр. та ілюстрований журнал для молоді «Dom i szkofa» 1883 p.). В «язичії» «москвофіли» обстоювали історико-етимологічний принцип, зразком якого був для них правопис М. Максимовича, не доступний широким народним масам, а в літературі, писаній псевдоросійською мовою, вони користувалися орфографічними нормами сучасного російського правопису. Пізніше в літера-турі для простолюду вони запозичили фонетичний правопис у «народойців». Специфіка української літературної мови другої половини ( XIX — початку XX ст. в цілому зумовлена історичними причина-ми її розвитку до Жовтня. Ця специфіка особливо наочно ви-ступає при зіставленні української літературної мови зазначено-го періоду з тогочасною російською літературною мовою. Якщо остання, базуючись на живій загальнонародній мові, була єди-ною на всій території російської нації (наявність окремих діалек-тизмів у І. Тургенева, Л. Толстого та інших письменників, зви-чайно, суті справи не міняє), то українська літературна мова цього часу не була одноманітною в прямому значенні слова на всій території української нації; між мовою західноукраїнських і східноукраїнських письменників другої половини XIX — почат-ку XX ст. існували істотні відмінності, зумовлені в основному різною діалектною базою цих письменників, до чого приєднува-лися, крім того, і неоднакові мовностилістичні традиції. Починаючи з другої половини XVIII ст., «гражданка» поши-рюється і в Східній Україні. Що ж до Західної України, то, як було сказано раніше, кирилиця нероздільно панувала тут не тіль-ки у XVIII ст., а й протягом першої половини XIX ст. Видання «гражданкою» «Русалки Дністрової» в 1837 році не змінило іс-тотно цього становища, і воно тривало аж до початку другої по-ловини XIX ст., коли з'явилися численні видання «народовців», які користувалися в своїй мовній практиці «гражданкою». З то-го ж часу запровадили її в більшості своїх видань і «москвофі-ли». Проте австро-угорський уряд вороже ставився до «граждан-ки», бо вона єднала письмо західноукраїнське з письмом східно-українським і російським. Тому офіціальні урядові матеріали і деякі «рутенські» видання зберігали кирилицю аж до 90-х pp. ХІХ ст. Перші рішучі спроби пристосування «гражданки» для пере-дані української мови належать П. Гулаку-Артемовському і Г.Квітці-Основ'яненку, які хоч і не вносили будь-яких змін у «гражданку», але намагалися за її допомогою здійснити принцип фонетичного правопису, надаючи йому перевагу перед історико-етимологічним правописом Максимовича. Вони користувалися сучасним їм російським алфавітом, передаючи українські звуки російськими буквами (так, наприклад, українські звуки і та и вони передавали відповідно російськими буквами и та ы на зразок силь, сынъ; пізніше частково наслідував цей правопис і Шевченко). Котляревський в основному додержувався історико-етимологічного написання українських слів. Максимович, ство-рюючи с/вій проект історико-етимологічного правопису, як відо-мо, посилався на правописну практику Котляревського. Вироб-ленню українського алфавіту сприяли поява першої граматики української мов Х О. П. Павловського (1818), а в Західній Укра-їні видання «Русалки Дністрової» (1837). Найважливішим пізнішим еталом у формуванні й удосконаленні українського алфавіту була мовна практика журналу «Основа» (1861 —1862) і видавнича діяльність «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства” в Києві (1873-1876). Ще в 1856 р. в зв'язку з виданням «Записок о Южной Руси» П. Куліша, в яких, крім українського фольклору, анонімно була надрукована поема Т. Шевченка «Наймичка», виникла гостра потреба в дальшому пристосуванні письма до передачі особливо-стей живої української мови. Цю ж потребу відчував П. Куліш і при виданні своєї «Граматки» в 1857 р. Це й спонукало його упорядкувати український правопис, використовуючи для цього все краще з правописних спроб О. Павловського, Г. Квітки-Основ'яненка, «Русалки Дністрової», А. Метлинського й ін. Упо-рядкований П. Кулішем правопис згодом використовувався в правописній практиці петербурзької «Основи», а також в видан-нях «народовців» у Галичині в 60-х— 80-х pp. XIX ст. Цей пра-вопис під назвою «кулішівки» (хоч Куліш був, власне, лише ком-пілятивним упорядником різних правописних спроб своїх попе-редників і сучасників) користувався у свій час найбільшою популярністю на Україні. В цілому характеризувався він нахилом до надмірної фонетизації. Пор.: вертаютьця, всміхнетця, натішисся, вітаесся, Хмельнишина і т. Ін. Цілковито фонетичним був правопис М. Драгоманова, яким він видавав у 1878—1882 pp. в Женеві журнал «Громада» і в 1880 р. надрукував у Женеві ж перше видання роману «Хіба ре-вуть воли, як ясла повні?» Цей правопис був вироблений в 70-х pp. у Києві групою ліберально-буржуазних діячів, що пра-цювала надскладанням словника української мови під керівни-цтвом П. Житецького. Зазначений правопис звичайно називають «драгоманівкою», хоч це й не відповідає дійсності, тим більше, що й самий принцип послідовно фонетичного правопису був за-позичений згаданою київською групою укладачів словника з сербського правопису, створеного Вуком Караджичем. У «драгоманівці» до звичайного гражданського алфавіту, додано було одну латинську букву — базується «драгоманівка» на основному фонетичному правилі — кожному звукові відповідає лише од-на буква, без жодних додаткових прилітерних позначок. Тому з алфавіту було тут виключено букви, які могли передавати два звуки (я, ю, є, ї, щ), а також букву й, замінену латинською буквою j. Не дивно, що тексти, оформлені «драгоманівкою», здаються дуже незвичними (наприклад: рукоjу, синьу, jozo, штока і т.ін.).
1 2 3 4 5 Категория: Література \| Добавил: DoceNt (10.02.2016)
Просмотров: 467 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: