РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Астрід Ліндгрен – життєвий і творчий шлях - Література - Реферати - Каталог статей

Астрід Ліндгрен – життєвий і творчий шлях Усе почалося з того, що в Стокгольмі на вулиці випав сніг. І сама звичайна хатня господарка по імені Астрід Ліндгрен посковзнулась і ушкодила ногу. Лежати в постелі виявилося запекло нудно, і фру Ліндгрен вирішила написати книгу. Не для друку, зрозуміло. Астрід була розсудливою жінкою й розуміла, що навряд чи який-небудь видавець захоче возитися з її твором. Фру Ліндгрен писала свою книгу для дочки й…ще для однієї дитини. Тієї самої дівчинки, якою була вона сама років двадцять із невеликим назад. У той час Ліндгрен кликали зовсім не Ліндгрен, а Астрід Еріксон. Жила вона разом з батьками в садибі за назвою Ніс. І була чудово, неправдоподібно щаслива. Імовірно, тому, що в садибі Ніс жила любов. Та сама, про яку колись складали пісні трубадури й менестрелі. Один раз хлопчик на прізвище Еріксон (це був батько Астрід) побачив на ярмарку світловолосу дівчинку із чубчиком. З тих пір Самуель Август із Севедстропа міг думати тільки про Ханне з Хульта. Заради її він, тоді ще напівзлиденний селянин, відмовився від дівчини із приданим у п'ятдесят тисяч крон. А коли Ханна оселилася в Несе, Самуель Август щодня дякував Богу за те, що він дарував йому таку дружину. Так, здорово було бути дочкою Еріксонів! А ще здорово було взимку разом із братом і сестрами до знемоги валятися в снігу, улітку лежати на нагрітих сонцем каменях, вдихати захід сіна й слухати спів деркача. А потім грати, грати з ранку до самого вечора. «Дивно, як це ми не загралися до смерті», — з посмішкою згадувала потім Ліндгрен. Але…будь-якому, навіть самому довгому святу коли-небудь приходить кінець. От і Астрід один раз із подивом виявила, що вже виросла. А оскільки батьки цього не помітили, фрекен Еріксон вирішила почати самостійне життя. Вона поступила коректором у газету найближчого містечка Виммербю й перша з дівчат округи обстригла своє довге волосся. Коли ж Астрід виповнилося вісімнадцять, вона в пошуках роботи відправилася в столицю Швеції — Стокгольм. От там дівчині стало погано по-справжньому. У Стокгольмі в неї не було ні рідних, ні друзів, ні грошей. «Я самотня й бідна. Самотня тому, що так воно і є, а бідна тому, що все моє майно складається з одного датського ері. Я страшуся наступаючої зими», — писала вона братові Гуннару. Але доля все-таки посміхнулася Астрід. Після довгих пошуків фрекен Еріксон знайшла роботу в Королівському суспільстві автомобілістів. А через кілька місяців вийшла заміж за свого шефа Стуре Ліндгрена. Так фрекен Еріксон перетворилася в хатню господарку фру Ліндгрен. Ту саму непомітну хатню господарку, що один раз написала для дочки книгу. Ну, а потім…потім наполеглива дитина вмовила свою маму послати цю повість у видавництво. Чуда, на жаль, не відбулося. Історія про Пеппі Довгапанчоха здалася редактору занадто дивною й знову зайняла своє місце в ящику письмового стола. Але Астрід це чомусь не збентежило. Свою нову книгу — «Бритт-Марі виливає душу» — вона відважно відправила на один зі шведських літературних конкурсів. І, чесно говорячи, зовсім зненацька для себе одержала там першу премію. От тут Ліндгрен до кінця зрозуміла, яке це щастя — можливість писати. І що всі негоди й невдачі в її житті — по суті, «дрібниці, житейська справа». Тепер вона щовечора мріяла про те, щоб скоріше почався новий день і настав момент, коли можна буде сісти за письмовий стіл і залишитися наодинці зі своїми героями. Подивитися, куди це відправився Карлсон, захопитися новою витівкою Еміля, разом з дітьми із села Бюллербю в перший раз за літо викупатися в озері. А головне — знову відчути себе білявим дівчиськом з кісками, зав'язаними «бубликами»… З тих пор Астрід стала писати одну книгу за іншою. Та...… одну за іншою одержувати премії: медаль Нільса Хольгерссона, орден Посмішки, диплом почесного доктора університету в Лінчепінге…А один раз Ліндгрен довідалася, що їй буде вручена сама головна нагорода казкарів — Золота Медаль Ханса Крістіана Андерсена. Це відбулося в Італії, у Флоренції. Над Палаццо-Веккьо сіяло сонце, і герольди в середньовічних одягах сурмили у фанфари. Астрід радувалася святу, як дитина, і напевно, зовсім не згадувала той день, коли в Стокгольмі на вулиці випав сніг. Ранні роки Астрід Еріксон народилася року в південній , у невеликому містечку провінції (), у фермерській родині. Вона стала другою дитиною в Самуеля Августа Ериксона і його дружини Ханни. Батько займався сільським господарством на орендованому хуторі в Несе, пасторській садибі на самій окраїні містечка. Разом зі старшим братом, Гуннаром, у родині росло троє сестер — Астрід, Стіна й Інгегерд. Сама письменниця завжди називала своє дитинство щасливим (у ньому було багато ігор і пригод, що перемежовувалися з роботою на хуторі й у його околицях) і вказувала на те, що саме воно служить джерелом натхнення для її творчості. Батьки Астрід не тільки виявляли глибоку прихильність один до доного й до дітей, але й не соромилися показувати її, що було по тим часам рідкістю. Про особливі відносини в родині письменниця з великою симпатією й ніжністю розповіла в єдиній своїй книзі, не зверненої до дітей, — «Самуель Август із Севедсторпа й Ханна з Хюльта» (). Початок творчої діяльності У дитинстві Астрід Ліндгрен була оточена , і багато жартів, казок, історій, які вона чула від батька або від друзів, лягли потім в основу її власних добутків. Любов до книг і читання, як вона зізналася згодом, виникла на кухні в Крістін, з якою вона дружила. Саме Крістін залучила Астрід до дивного, хвилюючого світу, у який можна було попадати, читаючи казки. Вразлива Астрід була вражена цим відкриттям, а пізніше й сама опанувала магію слова. Письменницький дарунок і пристрасть до творчості виявилися в неї, як тільки вона вивчилася . Її здатності стали очевидними вже в початковій школі, де Астрід називали «виммербюнською , чого, за власною думкою, вона не заслуговувала. Після школи, у віці 16 років, Астрід Ліндгрен спочатку працювала журналістом у місцевій газеті Wimmerby Tidningen. Але через два роки вона завагітніла, не будучи замужем, і, залишивши посаду молодшого репортера, виїхала в . Там вона закінчила курси секретарів і в року знайшла роботу із цієї спеціальності. У грудні року в неї народився син Ларс. Так як грошей не вистачало, то Астрід довелося віддати улюбленого сина в , у родину прийомних батьків. В року вона одержала роботу секретаря в Королівському автоклубі, де познайомилася зі . Вони одружилися у квітні року, і після цього Астрід змогла забрати Ларса додому. Роки творчості Після заміжжя Астрід Ліндгрен вирішила стати хатньою господаркою, щоб повністю присвятити себе турботам про Ларсе, а потім і про народжену в році дочку Карін. В році Ліндгрени переїхали у квартиру з видом на стокгольмський , де письменниця жила аж до своєї смерті. Зрідка беручись за секретарську роботу, вона складала описи подорожей і досить банальні казки для сімейних журналів і різдвяних календарів, чим поступово вигострювала свою літературну майстерність. За словами Астрід Ліндгрен, () з'явилася на світ насамперед завдяки дочці Карін. Один раз дівчинка замовила історію про — це ім'я вона видумала відразу, на ходу. Так Астрід Ліндгрен почала складати історію про дівчинку, що не підкоряється ніяким умовам. Оскільки Астрід тоді відстоювала нову для того часу ідею виховання з урахуванням дитячої психології, виклик умовностям здався їй зайнятним розумовим експериментом. Якщо розглядати образ Пеппі в узагальненому плані, то він ґрунтується на новаторських ідеях, що з'явилися в — роках, в області дитячого виховання й дитячої психології. Ліндгрен стежила за полемікою, що розгорнулася в суспільстві, і брала участь у ній, виступаючи за виховання, що враховувало б думки й почуття дітей і в такий спосіб виявляло повагу до них. Новий підхід до дітей позначився й на її творчій манері, у результаті чого вона стала автором, що послідовно виступає з погляду дитини. Після першої історії про Пеппі, що полюбилася Карін, Астрід Ліндгрен протягом наступного років розповідала все нові вечірні казки про цю рудоволосу дівчинку. У десятий день народження Карін Астрід Ліндгрен зробила стенографічний запис декількох історій, з яких потім склала для дочки книжку власного виготовлення (з ілюстраціями автора). Цей первісний рукопис «Пеппі» була менш ретельно оброблена стилістично й більше радикальна по своїх ідеях. Один екземпляр рукопису письменниця відіслала в найбільше стокгольмське видавництво «Бонньер». Після деяких роздумів рукопис був відкинутий. Астрід Ліндгрен не була збентежена відмовою, вона вже зрозуміла, що складати казки для дітей — її покликання. В року вона взяла участь у конкурсі на кращу книгу для дівчат, оголошеному порівняно новим і маловідомим видавництвом «Рабен і Шегрен». Ліндгрен одержала другу премію за повість «Бритт-Марі виливає душу» (1944) і видавничий договір на неї. В року Астрід Ліндгрен запропонували посаду редактора дитячої літератури у видавництві «Рабен і Шегрен». Вона прийняла цю пропозицію й проробила на одному місці до року, коли офіційно пішла на пенсію. У тім же видавництві виходили всі її книги. Незважаючи на величезну зайнятість і сполучення редакторської роботи з домашніми обов'язками й творчістю, Астрід виявилася плідною письменницею: якщо рахувати книжки-картинки, з-під її пера вийшло в цілому біля вісімдесяти добутків. Особливо продуктивно йшла робота в і роках. Тільки за — роки Астрід Ліндгрен склала трилогію про Пеппі Довгапанчоху, дві повісті про дітей з Бюллербю, три книжки для дівчат, детектив, два збірники казок, збірник пісень, чотири п'єси й дві книжки-картинки. Як видно із цього списку, Астрід Ліндгрен була надзвичайно різнобічним автором, готовим експериментувати у самих різних жанрах. В році вона опублікувала першу повість про сищика Калле Блюмквисте («Калле Блюмквист грає»), завдяки якій завоювала першу премію на літературному конкурсі (більше Астрід Ліндгрен у конкурсах не брала участь). В року вийшло продовження, «Калле Блюмквист ризикує» (російською мовою обидві повісті були видані в року за назвою «Пригоди Калле Блюмквиста»), а в року — завершальна частина трилогії, «Калле Блюмквист і Расмус» (був переведений на російську в ). «Калле Блюмквистом» письменниця хотіла замінити читачам дешеві . В року Астрід Ліндгрен склала першу із трьох своїх казкових повістей — «Міо, мій Міо!» (пер. ). У цій емоційній, драматичній книзі поєднані прийоми героїчного і чарівної казки, а розповідається в ній історія Бу Вільхельма Ульссона, нелюбимого й залишеного без належної турботи сина прийомних батьків. Астрід Ліндгрен не раз прибігала до казки й казкової повісті, зачіпаючи долі самотніх і занедбаних дітей (так було й до «Міо, мій Міо!»). Нести дітям розраду, допомагати їм переборювати важкі ситуації - цим завданням не в останню чергу рухалася творчість письменниці. У черговій трилогії — «Малюк й , який живе на даху» (; пер. ), «Карлсон, що живе на даху, знову прилетів» (; пер. ) і «Карлсон, що живе на даху, пустує знову» (; пер. ) — знову діє фантазійний герой незлої користі. Цей «у міру вгодований», інфантильний, жадібний, хвалькуватий, надутий, що випробовує жалість до себе, егоцентричний, хоча й не позбавлений чарівності чоловічок живе на даху багатоквартирного будинку, де живе Малюк. Будучи уявним другом Малюка, він являє собою куди менш чудовий образ дитячості, чим непередбачена й безтурботна Пеппі. Малюк — молодший із трьох дітей у самій звичайній родині стокгольмських , і попадає в його життя досить конкретним образом — через вікно, причому робить це щораз, коли Малюк почуває себе зайвим, обійденим або приниженим, іншими словами, коли хлопчикові стає шкода себе. У таких випадках і з'являється його компенсаторне — у всіх відносинах «кращий у світі» Карлсон, що змушує Малюка забути про неприємності. Екранізації й театральні постановки В року прославлений стокгольмський Королівський драматичний театр поставив «Карлсона, що живе на даху», що було незвичайно для того часу. З тих пор інсценівки за книгами Астрід Ліндгрен постійно йдуть як у великих, так і невеликих театрах Швеції, , и і . За рік до постановки в Стокгольмі спектакль про Карлсона був показаний на сцені и, де його грають дотепер (цей герой користується величезною популярністю в ). Якщо у світовому масштабі творчість Астрід Ліндгрен привернула на себе увагу насамперед завдяки театральним спектаклям, то у Швеції популярності письменниці чимало сприяли і за мотивами її добутків. Першими були екранізовані повісті про Калле Блюмквисте — прем'єра кінофільму відбулася на Різдво року. Ще через два роки з'явився перший із чотирьох фільмів про Пеппі Довгапанчоху. У період з по роки відомий шведський режисер створив у цілому 17 фільмів по книгах Астрід Ліндгрен. Візуальні інтерпретації Хелльбума з їхньою невимовною красою й сприйнятливістю до письменницького слова стали класикою шведського кіно для дітей. Суспільна діяльність За роки своєї літературної діяльності Астрід Ліндгрен заробила не один мільйон , продаючи права на видання своїх книг і їхню екранізацію, на випуск аудио- і відеокасет, а пізніше ще й компакт-дисків із записами своїх пісень або літературних творів у власному виконанні, але нітрохи не змінила свого способу життя. З років вона жила в одній і тій ж — досить скромній — стокгольмській квартирі й воліла не збирати багатства, а роздавати гроші іншим. На відміну від багатьох , вона була навіть не ладна переводити значну частину своїх доходів шведським податковим органам. Тільки один раз, в році, коли стягнений ними податок склав 102% від її прибутків, Астрід Лингрен запротестувала. 10 березня того ж року вона перейшла в наступ, пославши в стокгольмську газету відкритий лист, у якому розповіла казку про якусь Помперіпоссу з Монісманії. У цій казці для дорослих Астрід Ліндгрен встала на позицію або наївної дитини (як це зробив до неї в «Новому платті короля») і, скориставшись нею, спробувала викрити пороки суспільства. У рік, коли мали відбутись парламентські вибори, ця казка стала майже неприкритою, нищівною атакою на бюрократичний, самовдоволений апарат. Хоча спочатку на письменницю ополчився й спробував висміяти її впливовий міністр фінансів , пішли палкі дебати, закон про оподатковування був змінений, і (як уважають багато хто, не без допомоги Астрід Ліндгрен), на осінніх виборах у и зазнали поразки. Сама письменниця все своє свідоме життя була членом соціал-демократичної партії — і залишилася в її рядах після 1976 року. А заперечувала насамперед проти віддалення від ідеалів, які Ліндгрен пам'ятала із часів своєї юності. Коли її один раз запитали, яку б вона обрала для себе шлях, якби не стала знаменитою письменницею, вона без коливань відповіла, що хотіла б брати участь у соціал-демократичному русі початкового періоду. Цінності й ідеали цього руху грали — разом з — основну роль у характері Астрід Ліндгрен. Властиве їй прагнення до і турботливе відношення до людей допомагали письменниці переборювати бар'єри. Вона з усіма поводилася однаково сердечно й шанобливо, будь то шведський , глава іноземної держави або один з її читачів-дітей. Інакше кажучи, Астрід Ліндгрен жила відповідно до своїх переконань, від чого зробилася предметом поваги, як у Швеції, так і за її межами. Відкритий лист Ліндгрен з казкою про Помперіпоссу здійснив настільки великий вплив тому, що до 1976 року вона була не просто знаменитою письменницею: вона користувалася у Швеції не тільки популярністю, але й величезною повагою. Поважною особою, людиною, відомою всій країні, вона стала завдяки численним виступам по і . Тисячі шведських дітей виросли, слухаючи по радіо книги Астрід Ліндгрен в авторському виконанні. Її голос, її особа, її думки, її почуття гумору були знайомі більшості шведів ще з — років, коли вона вела на радіо й телебаченні різні и і . До того ж Астрід Ліндгрен завоювала народ своїми виступами в захист такого типово шведського явища, як загальна любов до природи й шанування її краси. Навесні року, коли дочка смоландского фермера привселюдно заговорила про утиски сільськогосподарських тварин, до неї прислухався сам прем'єр-міністр. Ліндгрен почула про дурне поводження із тваринами на великих фермах Швеції й інших промислових країн від Христини Форслунд, і викладача . 78-річна Астрід Ліндгрен направила відкритий лист у найбільші стокгольмські газети. У листі містилася ще одна казочка — про люблячу корову, що протестує проти поганого обігу з худобою. Цією казкою письменниця почала кампанію, що тривала три роки. У червні роки був прийнятий закон про , що отримав латинське найменування Lex Lindgren (Закон Ліндгрен); однак він не сподобався його натхненниці своєї розпливчатістю й свідомо малою ефективністю. Як і в інших випадках, коли Ліндгрен заступалася за благополуччя дітей, дорослих або навколишнього середовища, письменниця відштовхувалася від власного досвіду і її протест був викликаний глибоким щиросердечним хвилюванням. Вона розуміла, що наприкінці неможливо повернутися до дрібного , яке було в дитинстві і юності на фермі батька й у сусідніх господарствах. Вона вимагала чогось більш фундаментального: поваги до тварин, оскільки вони теж живі істоти й наділені почуттями. Глибока віра Астрід Ліндгрен у ненасильницькі методи поводження поширювалася й на тварин, і на дітей. «Тільки не насильство» — так назвала вона свою промову при врученні їй в року Премії миру німецької книготоргівлі (отриману нею за повість «Брати Левине Серце» (; пер. ) і за боротьбу письменниці за мирне співіснування й гідне життя для всіх живих істот). У цій промові Астрід Ліндгрен відстоювала свої пацифістські переконання й виступала за виховання дітей без насильства й тілесних покарань. «Нам всім відомо», нагадувала Ліндгрен, «що діти, яких б'ють і піддають жорстокому поводженню, самі будуть бити й жорстоко поводитись з своїми дітьми, а тому це зачароване коло повинно бути розірване».
1 2 3 4 5 Категория: Література \| Добавил: DoceNt (09.03.2016)
Просмотров: 918 \| Комментарии: 5 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: