Меню сайта
Категории раздела
Друзья сайта
Статистика
Онлайн всего: 3
Гостей: 3
Пользователей: 0
| Главная » Статьи » Реферати » Література |
РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:
|
У статті розглядається маловідома публікація Олеся Досвітнього „До розвитку письменницьких сил". Написана як відповідь на проблеми літературної дискусії, стаття Досвітнього є своєрідним виступом на захист „Вапліте" та неокласиків. Розглядаючи цю публікацію, автор роботи доходить висновку про соціально-політичну спрямованість аргументації письменника, покликану дати відсіч опонентам, що перевели суто літературну суперечку у подібні площини. Ключові слова: неокласики, літературна дискусія, „Вапліте", політична аргументація. Останнім часом в літературознавстві значна увага приділяється дослідженню літературної дискусії 1925-1928 рр., причому все актуальнішим стає розгляд не лише центральних її постатей (таких, як М.Хвильовий та М.Зеров), а й тих, чиї виступи свого часу були менш помітними, та все ж лишаються важливими для створення адекватної і цілісної картини. До таких цілком можна віднести О.Досвітнього, участь якого в дискусії, так само як і його публіцистична та творча спадщина загалом, досі лишаються маловивченими (серед більш-менш детальних досліджень можна згадати хіба що роботи П.Федченка [5, 6] та В.Шевчука [8-11], однак і там це питання, фактично, оминається). Метою цієї статті є розгляд однієї з публікацій письменника, яка до проблем літературної дискусії стосується безпосередньо. Мова йде про вміщену в журналі „Вапліте: Зошит перший" (1926 р.) статтю „До розвитку письменницьких сил" [1], в якій автор намагається знайти відповіді на ряд запитань: „Чому счинилася літературна колотнеча? Чому Хвильовий, комуніст, виступає „проти молоди" <...>? Чому він „проти молодняка" і за неокласиків, „ворогів" пролетарської літератури? Нарешті, чому инші пролетарські письменники, а між ними й комуністи, що створили оте „Вапліте" - мовчать?" [1, с. 5]. Відтак статтю розділено на дві логічні й структурні частини - „Вільна академія" та „Неокласики". У першій, пояснюючи причини розриву групи письменників з „Гартом" та утворення „ВАПЛІТЕ", автор знову підходить до таких проблем дискусії, як „масовізм" і його згубний вплив та необхідність професійного вдосконалення письменників: „Молоді сили, що тільки-но ступили на відповідальний шлях мистецької творчости, - пише він, - потрібували виховання, удосконалення, а це вимагало величезних зусиль і сприятливих умов праці. Нові сили, ставши на творчий шлях, прагли мистецької науки, школи. Але лави, що насували до „Гарту" й „Плугу", письменництво розуміли примітивно. <...>. Це розуміння письменницької сути деякі „вожді" об'рунтовували різними псевдотеоріями, цитатами й „документами". <...>. Молодь-же, повіривши на слово, „на слово" „вождям", вимагала друкувати свою писанину на підставі письменницького „квитка", і суспільству подавалося таку творчість, од якої нудило й губилися мистецькі критерії. <...>. Губилися мистецькі критерії і в молоди, що в факті видрукування своїх „речей" вбачала свою мистецьку апробацію. Губилося розуміння досконалосте твору, художности, його громадської цінности й т.и. Видавництва так само втратили розуміння, що треба друкувати, а що не треба <...>. Губилася всяка лінія й міра критики та самокритики й серед самих письменників. З цього повстала відсутність стимулу вчитися та творчо самоудосконалюватися, давати твори, оформлені з боку змісту, художности й чистоти мови, загалом - твори культурні. За таких умов пишним цвітом заквітла графоманія та невігластво." [1, с. 6]. Наведений уривок ясно засвідчує, наскільки стаття О.Досвітнього перегукується з ідеями, висловленими під час дискусії у памфлетах М.Хвильового. Фактично, письменник говорить про ті самі наболілі проблеми, але мовою не емоційно-образною, а чіткою, навіть сухою, мовою публіцистики. Він цілком свідомий своєї неспроможності ще щось додати до того віртуозного викладу, що його провадить М.Хвильовий. Мета О.Досвітнього інша - роз'яснити, розкласти по поличках. Щось схоже робить М.Зеров, викладаючи „розхристані" ідеї М.Хвильового мовою науки. Досвітній же далекий від теоретико-літературних розмірковувань. Його критичний аналіз завжди містить ознаки соціального, завжди звернений до слухача, причому слухача визначеного, окресленого суспільно і політично. В цьому простежується певна спадкова лінія яка пов'язує його перші агітки із статтями часів дискусії і пізнішими. Повертаючись після всього сказаного до статті, мусимо констатувати невипадковість звернення автора підчас викладу „передісторії" створення „Вапліте" до внутрішньоорганізаційних гартівських справ і чвар: із суто журналістською прискіпливістю О.Досвітній препарує внутрішні механізми, рухи у „Гарті", спробу його реформування на визначених засадах: „ 1. Гарт перебудувати на нових підвалинах - внутрішньої поглибленої роботи по підвищенню мистецької кваліфікації й виробничої виключно письменницької творчої установки. Решті культурницьким одиницям і групам створити нову організацію культурницьку, куди-б могли входити ті широкі маси трудящих, що прагнуть мистецької самоосвіти. По цих двох лініях запропонувати, в порядку добровільних обговорень, переформуватись і „Плугові", з якого могли-б одійти письменницькі одиниці до „Гарту", а решту до нової культурницької організації" [1, с. 8]. Далі йдеться про долю цієї пропозиції, вплив на неї „зверху" („вожді"), і знизу („провінція"), відхилення, що зрештою, за О.Досвітнім, і приводить до виходу групи письменників з „Гарту" й утворення „ВАПЛІТЕ". Переходячи до нової організації, автор статті перш за все намагається визначити її завдання: „Де-хто запитує, чому „Академія" <...>? А чому ні? Адже Академія до чогось зобов'язує. Зобов'язує академічно серйозно, поставитись до творення класової літератури, бути культурним письменником з певними ідеологічними класовими засадами, в протилежність створеній за останні роки традиції, що ні до чого письменника не зобов'язувала й породжувала письменників та письменницькі організації, мов гриби в дощ, без жадної потреби. Ми взялися за величезну підйому людської культури. Щоб бути письменником, треба розуміти свої завдання й відповідальність: ми ще юнаки в розумінню знання, ми навіть в де-якій мірі невігласи. В умовах революційної боротьби не було часу на самоудосконалення, на розвиток навіть чистоти й краси мови, якою ми пишемо, - не кажемо вже про розуміння питань вікової культури у всіх її проявах. <...>. Ніхто не може сьогодні вимагати від письменника шедевру, але письменник повинен пройнятися величезними культурними завданнями. Звідци така гостро ворожа позиція „Вапліте" до неуцтва й халтури" [1, с. 9]. Якщо тепер подивитися на другу частину тієї ж статті, одразу привертає увагу принципова відмінність підходів. Коли в першій частині домінує відвертість думки, відкритість, впевненість у своїй позиції, то в другій („Неокласики") автор говорить уже ніби не від себе, завуальовано, ховаючись за авторитетними іменами, а текст складаючи із цитат. Це і не дивно, адже він пише тут „про наших „ворогів" - неокласиків і взагалі тих, що не є пролетарськими письменниками, - про старих українських митців" [1, с. 11]. Про ставлення до згаданих „ворогів" самого Досвітнього промовисто говорить вже хоча б той факт, що саме це слово взяте у лапки. Хоча за жонглюванням цитатами з Плеханова і Комуністичного маніфесту, покликаних навіть не стільки підтвердити, скільки затемнити власну думку автора, інколи стає незрозуміло, чи він захищає „неокласиків", чи звинувачує їх. Таке маневрування, на нашу думку, є яскравим проявом самоцензури письменника, яка, і в цьому можна цілком погодитися із висновками, зробленими В.Чапленком [7], ставала властивою тодішній дійсності загалом. „Що являють собою ці творці-неокласики на сучасній літературній арені?", - задається питанням О.Досвітній. Але перш ніж запропонувати відповідь, він проводить читача крізь цілу низку доказів, логічних обрушувань та аргументів, що цілком складаються з самих лише цитат і коментарів до них: „За Плеханівським аналізом, можна кваліфікувати, що у нас є приблизно три типи творців: 1) прихильників мистецтва для мистецтва, 2) митців, що хочуть повернути колесо історії назад, і 3) дійсних співців, що розуміють історичний хід подій. <...>. „Вапліте" причисляє себе до третьої категорії. Але до якої категорії можна зарахувати неокласиків?" [1, с. 12 - 13] Подальші розмірковування приводять автора до висновку, що згадані неокласики не належать до жодного з трьох типів. Оскільки ж О.Досвітній, як „правовірний" комуніст не може визнати неадекватною „затверджену згори" класифікацію, то він намагається знайти в ній якусь нішу, виправдовуючи неокласиків тим, що „вони стоять на роздоріжжі й щиро намагаються в своїй творчій роботі йти разом зо всіма борцями до нового суспільства" і що неокласики „стали літописцями, ба, вони є частиною творців в галузі нової літератури, критики, матеріалістичного розуміння історії культури. Справа лише в тім, що вони ще не цілком пройнялися розумінням тої взаємної боротьби класів, що точиться в теперішнім суспільстві" [1, с. 15]. Однак висновки статті значно конкретніші: „Як бачимо, неокласики в своїй більшості не належать ні до одної з категорій по нашій класифікації, але вони наближаються до останньої. Вони хочуть зрозуміти класову боротьбу, що становить історію, й починають її розуміти крізь призму революційного марксизму. А це головне, що треба. <...>. Тому нема рації вішати собак, на кого доведеться, при всякій нагоді. Такий елемент, що сьогодні вже всім єством переймається теоретичним розумінням революційного марксизму, не є наш ворог Потрібне лише товариське оточення, в якім ті ідеологічні кострубатості, що тяжать на них, в умовах творчо- літературного ідеологічного оточення, сами зітруться з часом" [1, с. 16 - 17]. Цікавий факт: якщо в першій частині статті багато говорилося про письменницьку кваліфікацію, високі естетичні критерії тощо, то в другій мова ведеться виключно ідеологічно-класовими категоріями, про власне літературні ж немає жодного слова. Про оцінку письменницької майстерності і не йдеться, мета автора в іншому. Він намагається виправдати неокласиків, а разом з ними - і М.Хвильового, який у своїх памфлетах поставив їх вище за „енків", чим викликав незадоволення як цих самих «енків», так і вищих чинів партії. Таким чином, стаття Досвітнього, яка на перший погляд нібито не вносить у дискусію нічого нового, насправді є однією з перших спроб прикрити „політичні тили" - свої і своїх соратників. Письменник майстерно переймає в опонентів засоби „недозволеної" аргументації (див. [4, с. 6 - 8]), серед яких активне використання політичної термінології у невластивому їй контексті та посилання на авторитетні партійні джерела - лише найбільш помітні. Однак, ця спроба поговорити з нападниками „їх же мовою" виявилася, зрештою, невдалою, свідчення чого є поява вже наприкінці того ж 1926 р. першого публічного каяття [2], під яким знаходимо, серед інших, і підпис О.Досвітнього. Список використаних джерел Досвітній О. До розвитку письменницьких сил // ВАПЛІТЕ: Зошит перший. - Харків, 1926. - С. 5 - 17. Досвітній О., Хвильовий М., Яловий М. Заява групи комуністів - членів „Вапліте" // Комуніст. - 1926. - 4 груд. - С. 3. Зеров М. Українське письменство / Упор. М.Сулима. - К.: Основи, 2003. - 1301 с. Ковалів Ю. Літературна дискусія 1925 - 1928 рр. - К., 1990. - 48 с. Федченко П. Літописець суворої доби // Друг читача. - 1990. - 11 жовтня. - С. 4 - 5. Федченко П. Олесь Досвітній // Досвітній О. Твори у 2-х т. - К.: Дніпро, 1991. - Т. 1 - С. 5 - 33. Чапленко В. Пропащі сили: Українське письменство під комуністичним режимом 1920 - 1933. - Вінніпег, 1960. - 142 с. Шевчук В. Один з народжених бурею: Риси творчого обличчя О.Досвітнього // Вітчизна. - 1987. - № 11. - С. 166 - 171. Шевчук В. Олесь Досвітній // Радянське літературознавство. - 1967. - № 3. - С. 59 - 73. Шевчук В. Олесь Досвітній: Біографічний нарис // Досвітній О. Нас було троє. - К.: Дніпро, 1969. - С. 5 - 22. Шевчук В. Олесь Досвітній: До 100-річчя від дня народження. - К.: Т-во „Знання" України, 1991. - 32 с. This article discusses the little-known publication of O.Dosvitny „To the development of writers forces". Written as a response to the problems of literary discussion, this article became a is a kind speech in defense of „Vaplite" and neoclassic. Considering this publication, the author reaches the conclusion about the socio-political orientation of the writer's arguments, called upon to respond to opponents, who moved purely literary debate in such a plane. Key words: neoclassic, literary discussion, „Vaplite", political reasoning. ТВОРЧІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ НЕОКЛАСИКІВ 1920-Х - ИОЧ. 1930-Х РР.: МОТИВИ, ОБРАЗИ, ТРОИІКА, ВЕРСИФІКАЦІЯ. | |
| Просмотров: 453 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всего комментариев: 0 | |