РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Загальна характеристика процесів у середньовічному Криму - Культура - Реферати - Каталог статей

Загальна характеристика процесів у середньовічному Криму Історію середньовічного Криму В. Л. Миц та інші дослідники умовно поділяють на кілька періодів: друга половина VII — перша половина X ст., коли влада Візантії послаблюється, й дедалі більше зростає вплив Хозарського каганату; друга половина X — перша половина ХШ ст., коли візантійська імперія повертає свій контроль над прибережною частиною півострова, а після 1204 p. — над Трапезундською імперією. Понад століття (кінець X—XI ст.) східна частина Таврики перебувала під протекторатом Київської Русі. У другій половині XIII — першій половині XIV ст. Крим підпав під воєнно-політичний контроль Золотої Орди. Водночас у постійному протиборстві відбувалося формування колоній двох торговельних республік — Генуї і Венеції, перша з яких завоювала сильніші позиції. У той же час увесь період середньовічної історії Криму характеризується цілковитим пануванням у степовій частині кочових народів — хозаро-болгар, печенігів, половців, татаро-монголів. Родючі гірські долини та прибережні території займало осіле населення, доволі різне за етнічним складом, яке перебувало під сильним впливом більш розвинутих сусідів. Уже близько середини VII ст. під владу хозар потрапляє частина Східного Криму, в тому числі й Боспор. Візантії довелося докласти чимало дипломатичних зусиль, щоб стримати нову експансію. У другій половині VII ст. сюди переселяються із Приазов'я та Північного Кавказу носії салтово-маяцької культури, насамперед, болгари. Вони поступово заселяють обширні території. У першій половині VIII ст. у зв'язку з масовою міграцією малоазійських греків із Візантії у період іконоборчих гонінь, на узбережжі Чорного моря з'являються десятки нових поселень, на територіях яких зводяться храми й монастирі. Цей процес триває і в IX ст., коли на півострові відбувається значне зростання населення, а на Південнобережжі та в Гірському Криму з'являються печерні монастирі. Приблизно на зламі IX—X ст. у Східному Криму створюється нова єпархія, центром якої стає місто Фулли. Наприкінці IX ст. одна із гілок печенігів вклинилася між Таврикою і основною територією Хозарії, перервавши зв'язок останньої із візантійськими містами Криму. Внаслідок цього економіка каганату зазнала великих втрат. У IX—X ст. Візантійська імперія докладала всіх зусиль, аби завадити Київській Русі закріпитися у цьому регіоні. Князі молодої східнослов'янської держави прагнули оволодіти тут ключовими позиціями економічного та стратегічного характеру. А тому візантійці всіляко шукали дружби із печенігами і намагалися посварити Русь із сусідніми країнами (утім, руси дотримувалися тієї ж політики). Після походу Святослава у 965 р. Крим позбувся хозарської залежності. Особливо відчутними для Візантії стали удари, завдані Руссю наприкінці X ст. Унаслідок успішного походу війська Володимира Святославича у 988 р. захопили Корсунь (сучасний заповідник Херсон). Після тривалих переговорів імператори погодилися видати за київського князя принцесу Анну, було досягнуто домовленості й щодо хрещення Русі. Утім, протистояння двох держав тривало й далі. Візантія зберегла своє панування у Південному Криму. Місцеве населення, яке проживало в основному в лісистих горах, підтримувало з візантійськими центрами (насамперед із Херсоном) економічні зв'язки, сплачувало їм податки. Досягнення господарської незалежності сприяло створенню у Гірському Криму в XIV ст. феодального князівства. У XII ст. Корсунь-Херсон починає втрачати провідну роль у посередницькій торгівлі (його місце займає Судак-Сугдея) і доволі швидко перетворюється на аграрне місто. Пізніше й нового торговельного лідера — Судак — спіткала така сама доля: після серії татарських погромів у XIV ст. й захоплення міста генуезцями воно перетворилося на центр сільськогосподарської округи. У XIV ст. економіка прибережних міст та відкритих сільських поселень Таврики потрапляє у сферу впливу колоній Генуї, котра створила на узбережжі мережу торговельних станцій та факторій. Цей процес знайшов відображення не лише в матеріальній культурі, а й у грошовому обігу. Якщо в шарах VI—XIII ст. трапляються майже виключно херсоно-візантійські монети, а також монети держав Малої Азії, то в пізніші часи це здебільшого грошові знаки золотоординських міст та Кафи. Загалом у політичному відношенні півострів у XII—XV ст. поділявся на три райони. Херсон — античний Херсонес — з найближчою округою виділився в окрему зону. Поступово відособилася Готія, що займала весь Південно-Західний Крим і частину південного узбережжя. Північний район охоплював Лісостеповий Крим, старокримські й судацькі гори, степ, у тому числі Присивашшя, а також Керченський півострів. Ці райони відрізнялися у соціально-економічному відношенні. Різний ступінь розвинутості суспільного укладу населення проявлявся й у містобудуванні, фортифікації, архітектурі, а також у різних кількісних співвідношеннях знайдених там імпортних і місцевих виробів, коштовних святкових і дешевих повсякденних речей. Ще одним напрямом політичних і економічних зв'язків, що активізувалися саме у XII ст., були контакти Криму і Південного Понту. Після утворення в 1204 р. Трапезундської імперії, до її складу ввійшли Херсон і Готія. Таке становище зберігалося до завоювання півострова монголо-татарами. Залежність від Трапезунду проявлялася, очевидно, у щорічній сплаті податків та виставленні необхідних допоміжних загонів для військових операцій. 1 в подальшому відносини між Трапезундською імперією і князівством Феодоро, що сформувалося на основі колишніх візантійських володінь у XIV ст., були союзницькими. В першій половині XIII ст. у східноєвропейському регіоні з'являються монголо-татари. На Крим вони здійснюють набіги з моменту своєї появи у степах Північного Причорномор'я. Спочатку їхні удари спрямовувалися у райони Східної Таврики, передусім на Судак. Після походу в Західну Європу вони розселяються у причорноморських та прикаспійських степах. До володінь нових завойовників у цей час входила і степова зона Криму. А тому місцеве населення з укріпленими центрами, монастирями та сільськими поселеннями зберігало автономію, сплачуючи монголо-татарам певну данину. Археологічні пам'ятки середньовічного Криму До кримських археологічних джерел середньовічних часів, як зазначав О.І. Домбровський, належать різночасні, не однакові у фортифікаційному відношенні, а отже функціонально різні укріплення. Ще недостатньо досліджені залишки численних поселень та могильників, сліди минулого сільськогосподарського терасування давно порослих лісами гірських схилів, сховані у горах крепіди терас та давні шляхи, закинуті гончарні водогони, арики, що нині не використовуються, фонтани, колодязі, середньовічні каменоломні, рудоплавильні й гончарні печі тощо. Різностнічне населення півострова, звичайно, не могло упродовж тривалих відрізків часу мирно співіснувати. Про міжобщинні конфлікти, зокрема, свідчать численні — різні, хоча й синхронні — оборонні системи: укріплені, але не заселені в мирний час схованки поруч із відкритими поселеннями; селища, оточені стінами; місця тимчасового перебування у гірських печерах. Трапляються й прості, невеликі за розмірами житла, що стояли одне біля одного на узвишшях гір; сотоподібно сплановані селища з будинками у вигляді невеликих веж, котрі перетворювали садибу землероба на своєрідну фортецю. Напластування культурних нашарувань і стратиграфія будівельних залишків свідчать про довготривале й постійне використання населенням усіх пунктів вищевказаних категорій. Вибір місць для проживання й відмінності у способі життя зумовлювалися насамперед віковою звичкою тих чи інших прийшлих груп населення до певних форм господарювання, котрі могли розвиватися за конкретних умов природного перебування. Це й відгінне скотарство в горах, і мисливство у поєднанні з бортництвом, і збирання дарів природи, й "чаїрне" землеробство на очищених від лісу невеликих за розмірами ділянках землі, хліборобство в долинах і городництво на невисоких вододілах, виноградарство на південних схилах гір і рибальство, дрібні сільські ремесла тощо. Дослідження археологічних пам'яток, залишених носіями різних археологічних культур, слід починати із візантійських — VIII—X ст. їхній появі сприяла масова міграція в період іконоборства. В цей час з'являються плитові могильники, на площі яких поховання проводилися за християнськими звичаями — витягнуто на спині, головою на захід; у деяких могилах виявлено натільні хрестики. Водночас на всій території Південного Криму з'являються сільські поселення та укріплені монастирі з матеріалами провінційно-візантійської культури (круглодонні червоноглиняні амфори, візантійський білоглнняний посуд — розписні ойнохої та фляги, невеликі плоскодонні піфоси, різноманітні горщики). Пізніше форми амфор змінюються. Площа поселень і кількість будівель у них доволі значні. З напільного боку поселення обнесені огорожами завширшки близько 3 м, але на самій території споруди розміщувалися безсистемно. Найвідомішою пам'яткою того часу є Аю-Даг — селище, розміщене на верхівці залісеної гори. Тут споруджувалися будинки двох типів — однокамерні й п'ятистінки, розміри яких удвоє перевищували попередні. В центрі поселення розміщувався храм. Одночасно із сільськими, невеликими за розмірами, однонефними базиліками в епоху іконоборства з'являються тринефні й триабсидні базиліки значно більших розмірів. Діяльність чернецької імміграції поширювалася й у гірських районах, де виникає значна група печерних монастирів, за характером забудови близьких до так званих "печерних міст" (рис. 27). Такими містами називають своєрідну групу пам'яток (городища, монастирі, селища), розташовану в передгір'ях півострова. їхньою характерною особливістю є висічені у скелі різноманітні приміщення господарського, військового, житлового та культового призначення. Залишки наземних будівель тепер укриті землею та рослинністю. Городища нерідко сягали значних, як для тих часів, розмірів (близько 10 га). Частина їхньої площі не була забудованою і, ймовірно, призначалася для захисту навколишнього сільського населення під час ворожих нападів або проведення торгів. Рис. 27. "Печерне місто" Чуфут-Кале поблизу Бахчисарая Два із них — Ескі-Кермен та Чуфут-Кале — розташовані поблизу Бахчисарая. Перше виникло у V—VI ст. й існувало до кінця ХНІ ст. Викладені з каменю оборонні стіни мали товщину близько 2 м. До них прилягали башти, вирубані у скелястих виступах. У місті було багато будівель із каменю і близько 400 печер, а також церковні споруди. Під час розкопок виявлені вулиці й зернові ями, вирубані у скелі, глибокий колодязь, водопровід та рештки ремісничих майстерень. Населення займалося землеробством, скотарством, виноградарством, ремеслом і торгівлею. Одним із найбільших "печерних міст" було Чуфут-Кале. Його оточують кам'яні стіни значних розмірів з арковими воротами. Виникло, як інші, в V—VI ст. На його території виявлено багато печерних комплексів, глибокий колодязь та інші споруди. Пізніше правило татарам за монетний двір та в'язницю для полонених і заложників, стало центром ремесла і торгівлі. Неподалік від міста виявлено великий за розмірами могильник. Поселення ранніх болгар VII—X ст., відкриті в різних частинах півострова, можна поділити на дві хронологічні групи, "вододілом" між якими стала середина VIII ст. До ранніх і найбільш типових відносять поселення Тау-Кипчак, на якому будівлі з кам'яними стінами розміщувалися п'ятьма "кушами". До кожного із них входили однотипні споруди, згруповані по дві-три разом. Відстань між окремими групами сягала 10—25 м. Усередині лише одне приміщення мало вогнище (тобто було житловим), решта виконувала господарські функції. Хозаро-болгари, прийшовши в Таврику, принесли з собою характерний тип житла — напівземлянку з куполоподібним дахом. Але, познайомившись із розвинутим кам'яним будівництвом, вони почали зводити й наземні споруди. Характерною для цього кола пам'яток була також кладка стін насухо "в ялинку". Керамічний комплекс складався з амфор місцевого та імпортного виробництва, горщиків і кухлів різних типів. Ліпна кераміка у своїй масі змінюється виготовленою на гончарному крузі. Виявлено велику кількість сільськогосподарських знарядь. Протягом другого зі згаданих періодів матеріальна культура за основними показниками не зазнала змін. Ранньоболгарська культура зникла в середині X ст. унаслідок хозаро-візантійських воєн. Пізніше тут почала формуватися нова етнокультурна спільнота. У перші століття II тис. н. е. більшість поселень Таврики характеризувалася такими ознаками: будівлі, як правило, розміщуються на скелястих або ж дуже крутих місцинах, не придатних для обробітку. Пойма річки або рівнинна частина зрошувальної долини використовуються лише для садівництва чи посівів. Така риса характерна і для Байдарської долини, де зафіксовані поселення, розміщені навколо неї на гірських відрогах. Відомі й інші різновиди гірських поселень, житлові та господарські споруди котрих зводилися безпосередньо на земляних терасах з підпірними стінами чи полях, поділених на ділянки кам'яними огорожами. Серед поселень XII—XIV ст. вирізняються три основні типи планування, добре зафіксовані в урочищі Ласпі неподалік від Ялти. Насамперед, це селище Хаспіо з пористою структурою, що складалося більш як із 30 терас, котрі спускалися до моря. Вони були укріплені кам'яними крепідами, на яких стояли стіни, що розділяли тераси. Житлова башта, приміщення господарського призначення, хлів для дрібної домашньої худоби примикали до стін кожного такого осередку. Все поселення користувалося водою, що надходила із одного водогону, спорудженого із гончарних труб (рис. 28). Пізніше з'явилося ще одне поселення — Шабурла. Відносно правильні ряди будівель тут розміщувалися на довгих терасах. Ці споруди зводилися на значній відстані одна від одної. Поблизу жител, віддалених від джерел, вкопували великі піфоси для зберігання води. Третє велике поселення — Приморське — розташоване на протилежному боці згаданого ручаю. Будівлі тут зводилися безсистемно (це зумовлювалося рельєфом місцевості) і відрізнялися від попередніх за багатьма параметрами. Двори були огороджені, а між ними пролягали звивисті вулиці. Найбагатшими й насиченими пам'ятками були міста середньовічного Криму. Одне із них — Судак (візантійська Сугдея, італійська Солдая, давньоруський Сурож), оборонні стіни якого з 26 вежами (спорудженими за різних часів) та барбаканом охоплюють двома ярусами гори й захищають підходи до порту. Загальна площа фортеці — близько 60 га. На ранньому етапі (VI — перша половина VIII ст.) місто являло собою звичайну приморську фортецю, у найвищій точці якої розміщувався візантійський гарнізон. Поблизу був споруджений маяк, який функціонував до XVII ст. Поруч із укріпленнями стояла й візантійська митниця (знайдено більш як 500 печаток із свинцю) (рис. 29). Хозарський період (друга половина VIII—X ст.) характеризується занепадом цього приморського центру, особливо його портової частини. Але в середині IX ст. споруджується оборонна стіна, складена із блоків у типово хозарській оборонній техніці. Та ознак міської забудови цих часів не виявлено, а самі укріплення слугували виключно для захисту воїнів. Рис. 28. Кримська середньовічна кераміка Рис. 29. Реконструкція периметра Судацької фортеці (за І. А. Барановим) Формування міських кварталів і створення єдиної системи оборонних споруд розпочалося після розгрому каганату, коли частина Таврики знову увійшла до складу Візантійської імперії. До Сугдеї із Херсона-Корсуня було переведено флот та корабельні верфі. В цей період місто забудовується двоповерховими спорудами, а оборонні стіни поділяють його на п'ять зон. Міською домінантою залишається замок, до якого примикала аристократична частина. У цей період місто сягає найбільших розмірів. Ситуація значно погіршується у другій половині XIII — першій половині XIV ст., після входження Сугдеї до складу Кримського улусу Золотої Орди: оборонні споруди Нижнього міста були повністю розібрані, а на їхньому місці з'являються майстерні. Певне піднесення місто (уже Солдая) переживає після переходу під юрисдикцію Генуї у 1380 р. Однак у 1475 р. воно було знищене турками. Середньовічний Херсонес (Херсон, Корсунь) був успадкований Візантією від Римської імперії. Це місто, як великий ремісничий та культурний центр Кримського півострова, виконувало роль посередника імперії у морській та сухопутній торгівлі з Північним Причорномор'ям і Київською Руссю. Влада Візантії у Тавриці не була цілковитою і, по суті, лише Херсонес залишався тут її опорним пунктом в економічній та політичній боротьбі за північнопричорноморський регіон. Своєю чергою імперія захищала місто від кочівників та інших нападників. Населення тяжіло до Херсонеса, чим пояснюється скупчення землеробських поселень, а потім і значних феодальних угідь поблизу міста або на підступах до нього (рис. 30). Уявлення про Херсонес як середньовічне місто дають розкопки східного району й північного берега, де відкриті житлові квартали. Оборонні споруди (стіни та башти) у припортовій та інших частинах міста свідчать про постійну воєнну загрозу для його мешканців. У безпосередній близькості до міських стін відкриті залишки різних громадських будівель, великі цистерни одного із міських водогонів і терм X ст. Усе це свідчить про високий рівень культури містобудування й цивілізованості населення. Середньовічне місто зводилося на руїнах античного, повторюючи його регулярне планування. Змінювалася лише розбивка домоволодінь усередині кварталів, перебудовувалися садиби, проте планування вулиць залишалося попереднім. У X—XII ст. стало можливим помітно упорядкувати міське планування, завдяки чому центр набуває характеру цілісного архітектурного ансамблю. Головна вулиця пролягала зі сходу на захід; по обидві сторони її розміщувалися двоповерхові будинки, що тулилися один до одного. На нижніх поверхах більшості з них розміщувалися крамниці. Фасади, за винятком жител найбагатших власників, оформлялися досить просто. Рис. 30. Садиба середньовічного Херсонеса з капличкою-усипальнею на передньому плані (реконструкція О. Л. Якобсона) Головну міську магістраль, ділячи її на майже рівні частини, перпендикулярно перетинали поперечні вулиці, а паралельно до неї проходили поздовжні. Головна вулиця виходила на площу, де височів храм. Тісно забудовані житлові квартали розміщувалися з обох боків від неї і терасами спускалися до моря та гавані. Монументальна архітектура представлена в Херсонесі культовими спорудами. Базиліки, хрестовокупольні храми, невеликі каплиці зводилися майже у кожному кварталі і багато в чому визначали архітектурне обличчя міста. Зокрема у східній частині Херсонеса міститься так звана Уваровська базиліка. Судячи з її місцеположення, розмірів та облаштування, саме вона могла бути тим кафедральним собором, де вінчався (а також хрестився) князь Володимир Святославич із принцесою Анною. Разом з іншими сакральними будівлями цей храмовий комплекс займав цілий квартал. Міцні фортифікаційні споруди не вирізняються якимись оригінальними архітектурними рішеннями, хоча й були виконані на високому для свого часу рівні. Під час будівництва використовувалися також залишки античних споруд. Особливу увагу привертає так звана вежа Зенона, зведена над портом у південному кінці оборонної лінії. Наприкінці XIII ст. й без того захирілий Херсонес зазнав нападу ординців Ногая і після цього поступово занепав. Рекомендована література 1. Артамонов М. И. История хазар. Ленинград, 1962. 2. Археология Украинской ССР: В 3 т. Киев, 1986. Т. 3. 3. Бліфельд Д. І. Давньоруські пам'ятки Шестовиці. Київ, 1977. 4. Брайчевськіш М. Ю. Походження Русі. Київ, 1968. 5. Давня історія України: У 3 т. Київ, 2000. Т. 3. 6. Древняя Русь. Город, замок, село. Москва, 1985. 7. Древняя Русь. Быт и культура. Москва, 1997. 8. Історія української культури: У 5 т. Київ, 2001. Т. І. 9. Корзухииа Г. Ф. Русские клады IX—XIII вв. Москва; Ленинград, 1954. 10. Кучера М. П. Змиевы валы Среднего Поднепровья. Киев, 1987. 11. Кучера М. П. Слов'яно-руські городища VIII—XIII ст. між Саном і Сіверським Дінцем. Київ, 1999. 12. Моця А. П. Погребальные памятники южнорусских земель IX—XIII вв. Киев, 1990. 13. Моця О. П. Населення південноруських земель IX—XIII ст. (За матеріалами некрополів). Київ, 1993. 14. Плетнева С. А. Печенеги, торки и половцы в южнорусских степях // Материалы и исследования по археологии СССР. 1958. № 62. 15. Плетнева С. А. Половецкие каменные изваяния // Свод археологических источников. 1974. Вып. Е4—2. 16. Степи Евразии в эпоху Средневековья. Москва, 1981. 17. Толочко П. Я. Древний Киев. Киев, 1983. 18. Толочко П. П. Древнерусский феодальный город. Киев, 1989. 19. Федоров-Давыдов Г. А. Искусство кочевников и Золотой Орды. Москва, 1976. 20. Якобсон А. Л. Средневековый Херсонес (XII—XIV вв.) // Материалы и исследования по археологии СССР. 1950. № 17. 21. Якобсон А. Л. Средневековый Крым. Москва; Ленинград, 1964.
1 2 3 4 5 Категория: Культура \| Добавил: DoceNt (20.11.2015)
Просмотров: 309 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: