РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Теоретичні засади культури - Культура - Реферати - Каталог статей

Теоретичні засади культури План Методологічні основи курсу. Поняття і сутність культури. Структура культури. Функції культури. Концептуальні підходи до розуміння культуротворчих процесів. Співвідношення та розмежування понять «культура» та «цивілізація». Культура. Що містить у собі це слово? Що розуміємо, промовляючи його? Який би зміст ми не вкладали у це слово, але завжди виходимо з того, що є два світи, які оточують нас: світ, який створив нас, і світ, який творимо ми. Тобто існує світ, незалежний від нас, залежний лише від Бога, і світ штучний, що ми створили і творимо щоденно. Світ дивовижний, неосяжний, різнобічний. Євген Маланюк — український поет і культуролог — стверджував: культура — це все, що від людського розуму, від людської діяльності. Український культуролог Вадим Скуратівський наголошує, що культура — це сума людської присутності на Землі. Так, культура — це самореалізація людини у світі, її самовираження, спосіб її життєдіяльності. Виходячи з цього, можна стверджувати, що два світи творять людину: Одночасно людина творить культуру. Культура є продуктом людської творчості. І ці два світи, і людина взаємозв’язані, функціонально взаємозалежні: Ця взаємофункціональність і взаємозалежність об’єктивна і являє собою цілісність, залежну від людської діяльності та від рівня культури, підпорядковану Всесвіту (Богові, Абсолюту). Ці відносини можна сформулювати як закон функціональної єдності: взаємозалежності існування природи, людини і культури у Всесвіті. Слід розрізняти в словниковому обігу термін (слово) і поняття культури. Слово за своїм змістом багатозначне. На початку свого виникнення воно могло означати: обробіток; вирощування, догляд, плекання; ушанування. Тобто із самого початку воно стосувалось обробітку землі, агрокультури. При цьому розуміння обробітку землі йшло поряд з її вшануванням, шанобливим ставленням до неї. Земля, природа обожнювалась, наділялась людиною духовними якостями. Уважається, що вперше термін «культура» стосовно духовної (розумової) діяльності вжив відомий римський оратор Ціцерон (100—43 р. до н. е.). У «Тустуланських бесідах» (45 р. до н. е.) він називає філософію культурою душі (Cultura animi philosophia est). Плекаючи, обробляючи свій розум, ушановуючи його як селянин землю, людина розвиває свої духовні здібності, стає досконалішою її розумова діяльність. Слово «культура» набуває значення виховання, освіта (розумова та моральна). Пізніше термін «культура» став сприйматись як ступінь розвитку, людської досконалості. У 1684 р. німецький юрист і філософ С. Пуфендорф уживає термін «культура» для позначення суспільної людини, яка пройшла процес соціалізації (входження в суспільство) і ввібрала в себе досягнення цього суспільства. Термін набуває і морального змісту, коли людина визначає мету своєї поведінки в суспільстві, формує духовні цінності, спираючись на моральний обов’язок, традиції і звичаї. Термін вбирає в себе естетичні елементи людської діяльності, дедалі частіше термін сприймається як самоствердження людини (суспільства) в природі. Як науковий термін слово «культура» стало вживатись з другої половини XVIII ст. Сьогодні дослідники називають сотні і навіть понад 1000 визначень культури. Ці уявлення формувались протягом століть. Це й античні уявлення про людський розвиток, середньовічні (теологічні) уявлення, просвітницькі символічні, функціональні та ін. У книжці російського культуролога М. С. Кагана «Філософія культури» (СПб., 1996) дається близько 70 різних визначень культури. На міжнародному філософському конгресі наводилось понад 250 визначень. Є чимало спроб упорядкувати ці визначення, об’єднуючи в групи. Зокрема, розрізняють такі групи визначень: Описові, де перелічуються окремі елементи і прояви культури (звичаї, види діяльності, вірування). Антропологічні — трактують культуру як сукупність продуктів людської діяльності, світ речей, що протиставляється природі як штучно створений людиною (світ зроблених речей, друга природа). Ціннісні — виходять з того, що культура є сукупністю матеріальних і духовних цінностей, створених людиною. Нормативні — стверджують, що основою культури є норми, правила, котрі регулюють життя людей. Адаптивні — (aдаптація — пристосування) — культура визначається як специфічний вид людської діяльності, завдяки якій люди пристосовуються до природи. Історичні — підкреслюють, що культура є продуктом історії суспільства, розвивається шляхом успадкування досвіду від покоління до покоління (яких, як стверджують учені, було понад 1200, якщо середнім віком покоління вважати 60 років). Функціональні — характеризують культуру через функції, які вона виконує в суспільстві, і розглядають взаємозв’язок цих функцій. Семіотичні — у них культура трактується як система знаків, що використовуються суспільством (мови, писемність, живопис, хімічні, математичні формули, нотний запис тощо). Символічні — звертається основна увага на вживання символіки в культурі. Герменевтичні — розглядають культуру як сукупність текстів, які продуковані людством, осмислюються ним та інтерпретуються. Ідеаційні — визначають культуру як духовне життя суспільства, потік ідей. Дидактичні — розглядають культуру як систему людських умінь, того, чого людина навчилась, а не успадкувала генетично. Соціологічні — розглядають культуру як чинник організації суспільного життя, як сукупність принципів, соціальних інститутів, регулюючих діяльність людського суспільства. У кожній з груп визначень підкреслюються істотні риси культури. В українській культурології даються такі визначення: «Культура — це сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством протягом усієї історії, а також сам процес їх творення і розподілу» (Н. Я. Горбач). Автори підручника «Теорія та історія світової і вітчизняної культури» за ред. А. К. Бичко схильні до такого загального визначення: «Культура — це специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, реалізований у продуктах матеріальної і духовної праці, у системі соціальних норм і настанов, у духовних цінностях, у сукупності відносин між людьми, ставлення людини до природи і самої себе». Автори підручника «Історія світової та української культури» (В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко) вважають, що «у найзагальнішому вигляді культура — це сукупний результат продуктивної діяльності людей. В особистісному розумінні культура — це певні цінності та норми поведінки людей у соціальному і природному оточенні». У навчальному посібнику «Історія української та зарубіжної культури» (за ред. проф. С. М. Клапчука та В. Ф. Остафійчука — К., 1999) культура визначається, як «усе, що створено людиною, людським суспільством, фізичною і розумовою працею на благо людини, у більш вузькому значенні — ідейний і моральний стан суспільства, що визначається матеріальними умовами його життя (хоч і не завжди) і виявляється у його побуті, ідеології, освіті, свідомості, життєвій активності, досягненнях науки, мистецтва, літератури, у фізичному та моральному вихованні». Українська культура цими ж авторами тлумачиться як комплекс матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис людності на етнічних українських землях і в суспільстві, що містить не лише різні види мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій, вірувань. Спираючись на вищенаведені приклади, культуру можна визначити як сукупність матеріальних і духовних цінностей, систем та об’єктів, створених людством, продукт спільної життєдіяльності людей, узгодженої виробленими правилами, технологіями, нормами моралі з метою подальшого спільного існування, удосконалення, розвитку задля досягнення справедливості, спільного блага й усвідомлення необхідності збереження життя на Землі. Творцем, об’єктом і суб’єктом культури, її носієм, її змістом і її результатом є людина. Людина, будучи біологічною істотою, творить інший світ, переробляючи першу природу, укладаючи в цей процес свою не тільки фізичну силу та енергію, а й культурну, розумову, вольову енергію, які, як і матеріальні цінності, творились, накопичувались під Сонцем тисячоліттями, збагачуючи людські гени, створюючи колективний розум, культуру і створюючи одночасно себе. Культура, штучно створений світ — це факт людської присутності на Землі. Едвард Тейлор — англійський культуролог і етнограф — у своїй праці «Первісна культура» підкреслює: «З ідеальної точки зору на культуру можна дивитись як на загальне вдосконалення людського роду шляхом вищої організації окремої людини з метою одночасного сприяння розвитку моральності, сили і щастя людини». Щоб зберегти життя, людина колись навчилась мислити, захищатись, боротись, навчилась діяти, захопила і підкорила собі воду, повітря, вогонь, океани, досягає найвищих вершин, підкорює космос, побувала на Місяці. З кожним її кроком такі моральні цінності, як справедливість і благо, наближуючись, одночасно віддаляються. Досягнення цієї мети сьогодні стає змістом культури, смислом людської діяльності й об’єктивного існування. Кожна людина, народжуючись, маючи певні генетично-куль-турні задатки, все ж має пройти процес входження в суспільство, оволодіння соціальним досвідом часу, в який вона народилась (тобто процес соціалізації), і процес входження в культуру, ви-вчення культурного досвіду (процес інкультурації). Інакше вона залишиться на рівні лише біологічного виду. Перетворюючи природу, створюючи штучне середовище людського існування й удосконалення, людина творить одночасно світ продуктів людської думки — духовну сферу — найважливішу для людського творення і найнедосяжнішу в ідеальному розумінні. Коли «другу природу» ми називаємо матеріальною культурою, то духовну слід назвати другим Всесвітом. Це «царство людського розуму» (А. М. Кармін). Колективним розумом називає цей духовний всесвіт сучасний український учений і мислитель О. О. Кришталь. Поняття культури таке ж неосяжне, невичерпне, як і поняття життя. І це не лише сума актів життєдіяльності людини і суспільства, це, крім усього, складна система норм, оцінок, критеріїв здійснення інтелектуальних, моральних і практичних дій, це плекання, становлення людської особистості, формування її творчо-реалізаційних чинників для створення сучасного і нового в технологіях та духовній сфері діяльності. Кожну людину, кожен етнос, кожне суспільство в процесі розвитку та культуротворення охоплює культуротворча активність. Саме цей час творчості і є вищим благом. Такі поривання забезпечують перемогу людського в людині, забезпечують людське вдосконалення, перемогу Добра. Але культуротворчі процеси, людська діяльність є об’єк-тивними і регулюються певними закономірностями. Структура культури. Світ культури всеосяжний, багатоелементний, складний, багатофункціональний, він становить орга-нічне цілісне єство. Структура — означає порядок, будова, зв’я-зок. Це сукупність стійких зв’язків об’єкта, які забезпечують його цілісність, збереження основних властивостей. І все ж дослідники вивчають цей світ, розкладають, ділять його на частини. Виділяють певні види, типи, форми (статичні і динамічні, предметні й особистісні, суспільні й особистісні й т. ін., спеціалізовані і побутові рівні), ділять за певними ознаками. Кожен з елементів культури може ділитися, у свою чергу, на дрібніші складові. Найчастіше бачимо поділ: за носієм, змістом, роллю, принципами, функціями, організацією, формою існування, цінностями, мовою. За носієм культуру підрозділяють на: світову, загальнолюдську, національну, етнічну, міську, сільську, молодіжну, особис-тісну, сім’ї і т. ін. Світова культура — це синтез досягнень культур усіх націй і народів. Загальнолюдська — це кращі ідеї, форми, зразки технологій, художньо-поетичної творчості, наукової, виробничої діяльності, єдині способи світовідчуття, світорозуміння, вироблені багатьма народами, поколіннями, на основі яких будується людська цивілізація, мета якої — гуманізм і всезагальне благо. Національна культура — продукт матеріальної та духовної праці певної нації, синтез культур її соціальних груп, верств, її історія, відносини, соціальна пам’ять, самосвідомість. Національна культура відрізняється своєрідністю, неповторністю мистецтва, звичаїв, традицій, господарювання, мислення, духовної і моральної сфери життя й діяльності. Багатство національної культури формується її науковими школами, досягненнями, освітою, філософією, літературою, мистецтвом, розвитком мови і термінології. Національна культура — продукт праці інтелектуальної еліти цієї нації. Етнічна культура — вікова, сучасна й архаїчна, культура певного етносу, база національної культури, поєднує в собі тисячолітній спосіб мислення, традиції, звичаї, особливості поведінки і побуту, норми, право, філософію, джерело для творчості інтелектуальної національної еліти. Етнічна своєрідність культури найчастіше виявляється в мистецтві, традиціях, звичаях, менталітеті, міфології. Матеріальна культура набуває своєрідності, спираючись на духовне джерело певного народу. Дуже часто ми зустрічаємо такі словостандарти, як матеріальна, духовна, фізична культура. Це поділ за різновидами діяльності, формами існування або родовою ознакою. Матеріальна, як матеріальна основа відіграє основну роль, є фундаментом духовної, яка потребує матеріального посередника. Духовна є головною, адже вона робить людину людиною. Матеріальна культура містить у собі весь штучно створений предметний світ, що оточує людину (світ зроблених речей, другу природу). Деякі дослідники (С. Саприкін) відносять сюди ж куль-туру праці і матеріального виробництва (сільськогосподарського і промислового), культуру побуту, житла, міста, села, ставлення до власного тіла. У підручнику «Культурология» (М., 2000) за ред. А. Н. Мар-кової наголошується на нетотожності матеріальної культури ні матеріальному життю суспільства, ні матеріальному виробництву, ні матеріально-перетворюючій діяльності. Матеріальна культура розглядається лише з погляду її впливу на розвиток людини: у якій мірі вона дає можливість застосувати творчі можливості людини. Більшість авторів нових підручників (Ю. В. Рождественський, В. І. Поліщук, С. М. Клапчук, В. Ф. Остафійчук, В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко, Н. Я. Горбач та ін.) схильні відносити до матеріальної культури весь штучно створений матеріальний світ. Такий підхід, на нашу думку, більше відповідає культуротворчим реаліям, оскільки дає можливість детально простежувати розвиток окремих типів господарювання, його галузей, категорій (видів) матеріальної культури. «Матеріальна культура, — підкреслюється в посібнику «Історія української та зарубіжної культури» за ред. С. М. Клапчука та В. Ф. Остафійчука (К., 1999), — це сукупність засобів виробництва, матеріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку». Матеріальна культура (друга природа) поділяється на такі окремі категорії (види): Засоби захисту і нападу. Вони, на нашу думку, виникли найраніше. Першим таким засобом був просто підручний матеріал (камінь, палиця) у хвилини небезпеки, до якого звертались на-ші пращури. Потім з’явились вторинні засоби — оброблена палиця, дрібні камнекидальні пристосування, а в епоху мезоліту — лук, стріли. Можна простежувати весь шлях розвитку засобів захисту і нападу до сучасної бойової техніки, ядерної зброї, ракет і т. д. і зробити висновок, що людина і вся планета Земля ще ніколи не були такими беззахисними, як у XXI ст. Проблему роззброєння слід вирішувати політичними методами. Інакше людство очікує штучно створена глобальна катастрофа. Інструменти та знаряддя праці — категорія матеріальної культури. З їх створення, власне, і розпочалась матеріальна культура. Ця категорія була першою в людській практиці, адже перші засоби захисту і нападу були знаряддями. Інструменти та знаряддя забезпечують і фізичну, і розумову працю за галузями застосування. Вони пройшли розвиток від палеолітичних форм через «неолітичну революцію», продуктивний тип господарювання, індустріальний, постіндустріальний, до інфобіотехнологічних видів і підходів створення. Найкращий перелік інструментів і знарядь зустрічаємо в маркетологічній практиці, у складених маркетологами номенклатурах. Побутове та виробниче устаткування можна виділити окремою категорією матеріальної культури. Водночас це і більш складна розвинута форма інструментів та знарядь праці. Устаткування є додатком до інструментів, дає змогу працювати ефективніше, продуктивніше. Устаткування можна поділити за галузями: промислове, сільськогосподарське, побутове, офісне і т. д. Як первісні знаряддя праці, так і сучасні в міру їх удосконалення і витіснення посідають місця в музеях. Вони зберігаються як культурна цінність, пам’ятники тим, хто працював на цьому устаткуванні. Це первісні знаряддя й індустріальні (лінотип, друкарська машина, трактор ХТЗ, ДТ-54, перші комбайни і т. ін.). Вони є сполучною ланкою в розвитку технічної культури поколінь. Зв’язок і засоби зв’язку — це найдавніша і найсучасніша галузь матеріальної культури. Вона пройшла становлення від візуальних, орієнтирних, голосових форм, через посильних, до сучас-них інформаційних. Сьогодні до цієї категорії матеріальної культури належать пошта, телеграф, стільниковий, телевізійний, радіо-телефонний зв’язок та інші системи. Зв’язок і його засоби є найважливішою організаційною формою культури і людського розвитку, його інтелектуального руху вперед. Зв’язок — специфічна категорія, він потребує обов’яз-кового управління підготовленими професіоналами (посильні, листоноші, фельд’єгері, сучасні технологи зв’язкових супутникових радіо- і телесистем). Технології — категорія матеріальної культури, яка об’єднує в собі трудову майстерність у всіх галузях людської праці, матеріальної і духовної культури. Це методика праці. З виникненням перших елементів культури з’явились і технології, навички і прийоми діяльності, трудове мистецтво. Першими технологічними операціями були удари, обжими, свердління, пиляння, різання, плетіння, склеювання, добування вогню. Технології стрімко розвиваються. Хто володіє новітніми технологіями, вкладає кошти в їх розвиток, досягає найвищих успіхів у розвитку культури і найближче стоїть до людського блага. Найголовнішу роль у формуванні цього виду матеріальної культури відіграє наука й освіта. Навчання прийомам праці, оволодіння її методиками, вміннями є змістом освіти. У процесі загальної, а згодом професійної освіти знання, досвід, уміння систематизуються, технології вдосконалюються. Особливо важливе доцільне наукове використання сучасних технологічних методик, прийомів в економічній діяльності. Сорти рослин. Природа подарувала людині багатющий рослинний світ. Уже в епоху неоліту, коли людина оволодіває сучасним сільськогосподарським циклом робіт, тобто в умовах «неолітичної революції», людина втручається в природні процеси і згодом стає цілеспрямовано плекати і вирощувати рослини, доби-рати ті, які краще плодоносять. Сьогодні ми маємо штучно створений людиною дуже багатий рослинний світ. Саме до процесу вирощування рослин, роботи на землі вперше стало застосуватись слово «культура» у первинному його значенні. Сьогодні завдяки селекції і цілеспрямованому плеканню створено тисячі нових сортів (зернових, овочевих, садових, ягідних, технічних куль-тур і т. д.). Над цим працюють науково-дослідні селекційні інститути, дослідні господарства. Велике значення має насінницька робота, її вдосконалення, кодифікація, збереження насіннєвого фонду, районування сортів. Тут варто навести приклад про подвиг українського академіка А. З. Ремесла, який у своїй фронтовій сумці проніс через бої, вогонь і воду Другої світової війни кілька колосків селекціонованої ним пшениці і подарував світові новий продуктивний її сорт. Сьогодні ми вступаємо у світ нових біотехнологій — це нове світорозуміння і нове бачення культури. Генетично змінені пшениця, картопля, соя — ними вже харчується півсвіту. Культура ґрунтів — елемент матеріальної культури, становлення якого розпочалось у найдавніші часи. Україна володіє найбільшими запасами чорноземних плодоносних ґрунтів, що свідчить про людське життя тут з доісторичних часів. Дослідники свідчать, що на цих землях зростало доісторичне населення Європи, тут сформувалась могутня трипільська землеробська цивілізація. На цій благодатній землі, доклавши розум і працю, можна прохарчувати населення всієї планети. Ґрунт — живий. Він об’єднує органічні і неорганічні сполуки, віруси і бактерії, черви, гриби, багато інших живих елементів, які формувались тисячоліттями. Удобрюючи, обробляючи і розпушуючи ґрунт ми підвищуємо його плодючість. Наші пращури вшановували землю, поклонялись їй, здійснювали ритуали, пов’язані з сівбою, збиранням урожаю. Тобто з найдавніших часів на нашій етнічній території сформувався культ вшанування (згадайте дрібну пластику, фігурки родючості), поклоніння землі. Спочатку було висічне землеробство, рільництво (на Поліссі), потім осідле, яке потребувало механічної обробки, рихлення, боротьби з бур’янами, удобрення органікою, а нині й мінеральними добривами та мікроелементами. Важливе значення мала зміна посівів різних культур (сівозміни). Завдяки цій дбайливій роботі, плеканню землі її родючий шар збільшується, життя в ньому стає активнішим, зростає плодоносність. Людська діяльність підвищує культуру ґрунтів і врожайність на них. Необдуманими актами можна назвати господарську діяльність, спрямовану на затоплення родючих земель у зв’язку з будівництвом морів та недосконалих АЕС. Повернути ці землі на службу людству дуже важко. Сьогодні всі вчені дотримуються думки, що неузгоджена зі здоровим глуздом людська господарська діяльність завдає найбільшої непоправної шкоди біосфері й усьому живому на Землі. У цьому найбільше і виявляється рівень культури. Ґрунти класифікують, складають земельні кадастри, ведуть облік, оцінюють їх за рівнем урожайності, продуктивності. Земля не може «гуляти», забур’янюватись, вона не прощає недбайливого до себе ставлення. Породи тварин. Уже найраніші часи, коли людина залишками назбираних їстивних запасів і завдяки своїй кмітливості стала приручати диких тварин (виділившись з них і одночасно поклоняючись їм), можна вважати початком людської діяльності з формування цього виду матеріальної культури. Згодом з’являєть-ся можливість добору тварин, їх селекції, схрещування, а сьогодні і клонування. До цієї категорії матеріальної культури належать як сільськогосподарські тварини, так і декоративні та ін. Однак дослідники відносять до цієї категорії не все поголів’я, лише носіїв породи, їх генофонд. Збереження, розвиток, примноження генофонду тварин, виведення нових порід, створення клонів, вірусів, рослин, цілеспрямоване управління розвитком генетичних кодів — невідкладне сьогодні завдання у справі вдосконалення порід тварин. Будинки і споруди. Ця категорія матеріальної культури формувалась разом з людиною і разом з культурою. Від печер, споруд з кісток мамонта і гілок до сучасних висотних, технологічно насичених будинків і споруд. Цікаво, що саме ця категорія найбільше відображає наочність культури, поєднання людської перетворюючої діяльності. Німецьке дієслово «bauen» вживається в зна-ченні і «обробляти землю», і «будувати». Кожне покоління, кожна людина має залишити збудовані ними будинки і споруди, і зберегти ті, що дістались їй від попередніх епох. Згадайте, кожен чоловік має виростити сина, збудувати дім, посадити сад, тобто реалізувати себе. У цьому глибинна народна мудрість. Будинки бувають житлові, для навчальних і культурних цілей, споруди — виробничі, греблі, мости. Дбайлива експлуатація, збереження, примноження, удосконалення цього виду матеріальної культури — важливе людське завдання. Шляхи сполучення і засоби транспорту — господарські артерії матеріальної культури — категорія, яка забезпечує ефективне функціонування людської діяльності, розвиток матеріальної і духовної культури. Шляхи сполучення охоплюють три сфери (землю, повітря, воду і, напевне, в недалекому майбутньому космос). За сферами класифікуються і засоби транспорту: вози, візки, автомобілі, поїзди, літаки, кораблі і т. д. За допомогою транспорту забезпечується обмін продуктами господарської та духовної діяльності, а отже, економічний розвиток регіонів. Транспортна мережа — основа основ економічного розвитку держави. Її електрифікація, інформаційно-системне управління вантажопотоками, реконструкція портів і вокзалів, розвиток і оновлення рухомого складу — постійні завдання. Енергетичні засоби. Ця категорія матеріальної культури є визначальною в людському розвитку. Як біологічний продукт людина користувалась лише власною фізичною силою, потім навчи-лась добувати вогонь (що вважається найбільшим за значенням досягненням для формування культури) і використовувала його енергію в неолітичні часи відтворювального господарювання, використовувала енергію стікаючої та падаючої води, вітру, силу приручених тварин. Згодом з’являються млини, човни, вози, вітряки і т. ін. Звичайно, протягом усієї історії (і доісторії) головним енергетичним джерелом є і буде сонячна енергія, джерело життя на Землі. Сьогодні вже і безпосередньо використовується енергія Сонця. Енергетичні засоби і системи, створені людиною, весь час розвиваються, удосконалюються традиційні енергетичні засоби і системи. Створено тепло- і гідроелектростанції, атомні, сонячні та ін. Функціонують системи, які об’єднують енергетичне обслуговування кількох країн. Ведеться пошук нових джерел енергії, локальних місцевих джерел з використанням для цього природних ресурсів. Засоби масової комунікації. До цієї категорії відносять пресу, радіо, телебачення, кіно, інформаційні комп’ютерні і лазерні системи (Іnternet) і т. д. Засоби масової інформації поділяються за способом вироблення інформаційного продукту, за способом його передавання. Від покоління до покоління інформація кодується живими організмами, зокрема нейродинамічними системами мозку, і, взагалі, структурами клітин. Носієм такої інформації є саме тіло. З розвитком культури виникають особливі можливості інформаційного процесу, нові форми інформаційного забезпечення людини, суспільства. Сьогодні це преса, радіосистеми, супутникові системи, мережа Інтернет, телебачення і та ін. Ці системи дедалі більше технічно насичуються, виробляють збагачений інформаційний продукт. Тут особливо слід звернути увагу на моральність виробників цього продукту, їх політичну незаангажованість, керування принципами справедливості, загаль-ного блага, безпеки людини. Засоби освоєння космосу. Це нова категорія матеріальної культури, яка сформувалась в останні десятиліття другого тисячоліття. Вона об’єднує виробництво з виготовлення ракет-носіїв, стартові майданчики, засоби спостереження, виробництво кораблів багаторазового використання, підготовку персоналу. Сьогодні Україна — серед космічних держав світу. Духовна культура охоплює всю сферу духовної діяльності лю-дини. Вона поділяється на інтелектуальну, художню, педагогічну, правову, релігійну, моральну та інші культури. Це всі форми суспільної свідомості, література, наука, освіта, філософія, право, мова, знання, норми, правила, міфи, духовні цінності, відносини між людьми, групами людей, народами, спосіб мислення, ставлення до самого себе. Серед інших форм культури духовна посідає провідне місце. Є різні підходи до її поділу. Серед них і такий: духовні якості людини; діяльність щодо реалізації цих якостей; духовні цінності, теорії, твори, ідеї, норми права. Найчастіше духовну культуру визначають як багатофункціональну систему, багатошарове утворення, яке об’єднує в собі всю сферу духовної діяльності людини, духовної динаміки (процесу) і духовної статики (досвіду). У свою чергу, духовну культуру можна структурувати, поділивши на: науку, освіту, знання, філософію, літературу, право, мораль, звичаї, традиції, спосіб мислення, відносини між людьми, народами, державами, ставлення їх один до одного, держави до людини і людини до держави, ставлення до самого себе. Однак не можна проводити різкої межі між матеріальною і духовною культурою. Вони доповнюють одна одну. Матеріальна завжди є основною культурою, фундаментом, базою духовної, не-обхідним її посередником, без якого духовна культура не може функціонувати (книга, телевізор, картина тощо). Водночас духовну також відносять до головної. Адже дух, думка є первинними щодо будь-якої діяльності. Чимало видів культури проходять через усю систему, їх не відносять до матеріальної чи духовної. Це економічна, екологічна, естетична, політична, правова, побутова культури. Політична культура визначає стан і функціонування політичної системи, гармонізуючи інтереси різних соціальних систем, верств суспільства, гарантуючи права і свободи громадян, організуючи господарське і духовне життя народу, захищаючи його інтереси поміж народів. Естетична культура — це ціннісний показник об’єкта, людини, суспільства з погляду художньої цінності, привабливості, гуманістичності, налагодженості їх творення і виробництва, тиражування продуктів культури, забезпечення функціонування мистецтва, музеїв, театрів, засобів масової інформації і спілкування задля істини, добра, краси, справедливості і людського блага. Етична культура оцінює людину з погляду її поведінки в житті, суспільстві, її моральності, честі, порядності, дружби, кохання, бажання і вміння жити в злагоді з власною совістю і світом, позбавлятись гріховності, творити добро. Економічна культура — сфера культури, спрямована на формування, організацію людських відносин у процесі трудової діяльності, удосконалення видів і категорій матеріальної та духовної культури (винахід нових інструментів і знарядь праці, технічного устаткування, засобів нападу і захисту, пошук новітніх технологій, будівництво шляхів сполучення та засобів транспорту, збереження будинків і споруд, селекція та клонування нових порід тварин, сортів рослин, збереження і культивування ґрунтів, розвиток інформаційних та біотехнологій, пошуки нових енергетичних засобів та космічної техніки, нових інформаційних технологій, форм торгівлі й обміну досягненнями). Тобто це вдосконалення і розвиток стосунків між людьми (членами суспільства) у про-цесі спільної економічної (господарської) діяльності. Екологічна культура передбачає взаємозалежність, безпечне взаємоіснування людини і природи (суспільства і природи), збереження біологічної рівноваги; урахування позитивного та негативного впливу природи на суспільство і водночас благоговійне ставлення до всього живого, зокрема, до людського життя як найвищої цінності (наприклад, учення Швейцера), коли метою людського існування стає всезагальне благо. Професійна культура. Виділяють професійну культуру лікаря, військового, учителя, економіста, юриста. Професійна культура юриста ґрунтується на глибокому знанні законів і вмінні застосовувати ці знання за канонами совісті, а не щоб обійти закони. Це порядність. Це закон понад усе. Він вище економічної вигоди. Професійна культура економіста передбачає високий рівень професійних знань, умінь, організаційних навичок, порядність, моральність, совість. Відомий і авторитетний український економіст Віктор Найдьонов стверджує: «Економіст — мозок нації. Але він ефективно функціонує лише у взаємодії з совістю». Професійна культура — це високий рівень професійної підготовки, її якість. Це найяскравіша грань людської особис-тості і суспільства в цілому. Високий стан загальної культури суспільства, нації забезпечує належну освіту і професійну культуру. Для економіста головним принципом при прийнятті рішення має бути, як і для лікаря, принцип «Не зашкодь». Загальновідомо, що найбільшої шкоди навколишньому середовищу, біосфері (вичерпній!) завдається економічною діяльністю. Побутова культура охоплює невиробничу повсякденну систему життя людини, її організованість, відлагодженість, спрямованість на життєзабезпечення. Рівень побутової культури людини, сім’ї залежить від рівня побутового матеріального і технологічного забезпечення (наявність побутових приладів, дотримання санітарних норм житла, принципів моралі й етики тощо). Метою побутової культури є добробут людини і людське благо. Правова культура — забезпечує мирне унормоване функціонування і розвиток суспільства, держави, гарантує економічну, фізичну, соціальну безпеку громадянина, суспільства, фізичних і юридичних осіб, держав у міждержавних відносинах, включаючи механізм правотворчої діяльності. Духовна культура визначається такими категоріями, як істина, краса, добро, справедливість, мораль, благо. Первісна людина сприймала ці категорії в сукупності, синкретизуючи їх. Сьогодні принципи духовності, прагнення блага та справедливості мають бути притаманні народній, професійній, екологічній культурі і моралі. Одним із ціннісних принципів духовності й моралі з найдавніших часів є безпека — безпека громадянина, держави і суспільства. На досягнення цього принципу спрямовані і політичні, і релігійні устремління. Забезпечення фізичної, економічної (добро-буту громадянина і держави), політичної (незалежності громадянина і держави), правової безпеки (рівності перед законом особи і держави, верховенство закону) є гарантією успішного розвитку культури, її динаміки і досягнення кінцевої її мети — позбавлення гріховності, панування принципів всезагального блага. Є принципи поділу культури на масову й елітарну. Елітарна — твориться інтелектуальною елітою, її професійними виконавцями. Для неї характерні вишукані твори класичного мистецтва, інколи мистецтво заради мистецтва. Функціонує в середовищі інтелектуальної еліти. Це художній модернізм, новаторство, філософське проникнення в сутність мистецтва. Масова культура відображає інтереси широких народних мас, формується, щоб задовольняти тимчасові потреби споживачів цієї культури. Масова культура працює на велику аудиторію й інколи програмує її учасників на недосконалі смаки: розважальність, на успіх сильної особистості, прагнення розбагатіти неморальними методами, смакування сексу, жахів, насильства, споживацтва. Акцент переноситься з творення культури на споживацтво. Це культура культів, поклоніння зіркам, інтерес до містики. Масова культура за-лишає людину поза культурою. Однак вона володіє терапевтичною функцією, дає змогу людині розслабитись, збити психологічну напругу. Фізична культура. Її становлення, як і матеріальної та духовної, було тривалим. Є свої особливості її розвитку в різних культурних регіонах на Сході, в античні часи, у середньовіччі, у сучасну епоху. Фізична культура, фізичне виховання передбачає: загальну фізичну підготовку, професійно-прикладну, військово-спортивну, лікувальну фізкультуру. Її мета в усі часи — досягнення фізичної досконалості, виховання вольових якостей, естетичне та етичне виховання (Ю. В. Рождественський). Загальну методику фізичної культури цей автор уявляє такою: комплексність; розучування — закріплення — повторення; від простого до складного; ритмічна доцільність; форми занять; загальна і спеціалізована підготовка; включення в інші види діяльності. Метою фізичного вдосконалення є гармонія душі і тіла. Функції культури. У системі культури виділяють такі грані: ціннісну, нормативну, функціональну. Цінності — це еталони, ідеали, те, що є святим для людини чи групи людей, народу або суспільства. Це сукупність творів, шедеврів інтелектуального, художнього, релігійного змісту. Вони можуть бути загальнолюдськими, соціальними (зібрання соціального досвіду), культурними, особистісними. Це звичаї, судження, ідеї. У культурі цінність сприймається як сукупність матеріальних і духовних цінностей, для особистості — це осново-положні життєві орієнтири, потреби, настанови. Норми культурні — передаються від покоління до покоління. Це зразки правил поведінки, дії, регулюючі й організуючі життя суспільства, це традиції, норми вчень, ідеологій. Динаміка культури відображається в її функціональній грані. Культура — багатофункціональна система. У функціях відбивається призначення культури. Найзначущіші з них: Перетворююча функція — здійснюється через перетворення природи, переведення її у «світ зроблених речей», «другу природу», через перетворення людини, її ціннісних настанов, вольових якостей, інших елементів. Це одна з основних функцій як матеріальної, так і духовної культури. Гуманістична, або світоглядна функція (називають її ще людинотворчою) — формує світогляд людини, її людський дух, емоції, оцінні складові її світогляду. Пізнавальна функція — розкриває досягнення людини в технологічному, гуманітарному, соціальному пізнанні світу окремих епох розвитку культури, формує розуміння культурно-історич-ного процесу, реалізує свій культурний генофонд через знання. Інтегративна функція — здійснюється через об’єднання народів, соціальних верств, країн. Кожна соціальна спільність поєднується своєю культурою. Формуються цінності: ідеали характерні лише для даної культури. Єдність культури — найважливі-ша умова єдності держави. Об’єднуючим чинником є релігійна культура, дестабілізуючим — відмінності в культурі, вірі. Загаль-нолюдські чинники культури сприяють об’єднанню народів. Мережа Інтернет поєднує культури, а їх своєрідність розцвічує життя людства, збагачує його. Internet, його розумне використання викликає сплеск розвитку сучасної культури. Інтегративна функція збагачує людський досвід, примножує знання і технології, шліфує грані різних культур. Комунікативна функція створює умови для спілкування людей і поколінь. Окрема особа може творити культуру лише коли перебуває в культурному середовищі. Люди творять культуру спільними зусиллями, вона є процесом спілкування і її результатом. У спілкуванні люди обмінюються вмінням користуватись знаковими системами, досягненнями інших. Чому для представників відомих наукових шкіл так важливо ознайомитись, чого досягли їхні колеги в Гарварді, Кембриджі чи Кейптауні? Тому що комунікація, спілкування — невід’ємна функція культурної історії людства. Регулятивна функція реалізується через систему норм, правил, традицій, які регулюють людські особистісні і суспільні відносини, є орієнтирами в житті, засобами пристосування до умов життя. Мораль, право — основа для здійснення регулятивної функції. Ціннісна функція реалізується через систему цінностей. Цінності можуть бути тимчасовими і вічними. За допомогою цієї функції формуються ціннісні потреби й орієнтації. Моральний та інтелектуальний зміст цінностей формують критерії певних поведінок. Цінності є не лише духовними. І тоді ціннісна функція мала б реалізуватись на справедливих принципах творення й розподілу матеріальних і естетичних цінностей, права насолоджуватись їх творенням, спогляданням чи споживанням. Соціальна функція здійснюється через засвоєння знань, соціального досвіду поколінь, через входження в суспільство (у процес соціалізації) і процес інкультурації (входження в культуру). Оволодіння соціальним досвідом — це оволодіння зразками поведінки, прилучення до знань, навичок, навчання жити і працювати відповідно до них. Коли людина відхиляється від соціально прийнятих норм, виникають негативні культурні зразки і для регулювання застосовують норми права і закони. Однією з найдавніших функцій була функція пристосування (адаптивна) до середовища проживання. Людина формувала на-вколо себе захисну сферу штучних умов існування. Функція мала як матеріальну основу, так і духовне обґрунтування перетворення природних умов життя етносу. Пристосування трав до лікування, плодів до споживання, винахід знарядь, приладів, які полегшують працю, забезпечення захищеності людини — усе це кроки адаптації. Семіотична функція — виражається через володіння та функціонування певних знакових систем, мов, символів, специфічних знакових систем фізики, хімії, математики, музики, живопису тощо. Носіями інформації про культуру є тільки знаки та знакові системи. Вони вводять у культуру предмети природи, техніки і наділяють їх культурним призначенням і використанням. З допомогою знаків фіксується духовна і фізична культура, музика, живопис, системи фізичного виховання. Семіотична функція реалізується через фіксацію фактів духовної, матеріальної чи фізичної культури. Усі культурні явища в семіотиці розглядаються як тексти, носії інформації і змісту. Знаки можуть бути: природні, функціональні, умовні, вербальні знакові системи (природні мови) і штучні (формалізовані мови). Закономірності розвитку культури. Дослідники виділяють сьогодні сутнісні, стійкі повторювані відносини, які зв’язують культуротворчі процеси і об’єктивно існують між ними. Це: Закон єдності і різноманітності культур. Національні культури внутрішньо єдині і одночасно самобутні, унікальні. Закон спадкоємності і розвитку культури. Це історично успадкований досвід поколінь людського роду — основа розвитку культури. Закон перервності і безперервності розвитку культури. Кожна історична епоха, цивілізація має свій тип культури. Культури змінюються зі зміною цивілізації. Однак набуте не зникає, воно вводиться в систему суспільних відносин наступних цивілізацій і поколінь. Закон взаємодії і співробітництва різних, навіть суперечливих культур. Закон функціональної єдності і взаємозалежності існування природи, людини, культури у Всесвіті. Він стверджує — технічні та технологічні досягнення культури набули такого розвитку, що стають небезпечними для самого існування людства і природи, планети Земля як частки Всесвіту. Поряд з терміном «культура» дуже часто вживається слово «цивілізація» (лат. сivilis — громадянський, суспільний, державний). Але це лише одне зі значень, коли між ними ставлять знак рівності. Взагалі поняття цивілізації вживають на позначення: історичного процесу вдосконалення життя суспільства (Гольбах); способу життя суспільства, який іде після варварського етапу розвитку людства (Морган); матеріального утилітарно-технологічного боку суспільства, який протистоїть культурі як сфері духовності, творчості і свободи (Зіммель); останньої, завершальної фази еволюції якогось типу культури, епохи смерті цієї культури (Шпенглер); окремого соціокультурного світу (Тойнбі); широкої соціокультурної спільності, яка являє собою найвищий рівень культурної ідентичності (Хаттінгтон) (подається за виданням: Кармин А. С. Основы культурологии. — СПб., 1997). Структуру культури ділять за багатьма ознаками. За змістом і впливом: на прогресивну і реакційну. За організаційними формами: держава, школа, церква. Є поділ за ознакою актуальності культури, яка характерна для кожної окремої епохи. Є поняття типології культури. Є різні підходи в уявленнях про типологію культури. У навчальному посібнику Є. В. Попова — М. Владос «Введение в культурологию» (1995) визначено такі типи культур: конфуціансько-даосистський, індо-буддійський, ісламський, християнський. Є історична типологія: 1) первісна культура; 2) культура цивілізацій Стародавнього Сходу; 3) антична культура; 4) середньовічна; 5) епохи Відродження; 6) культура Нового часу; 7) сучасної епохи. Освальд Шпенглер визначав такі типи культур: єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську (аполлонівську), візантійсько-арабську (магічну), західноєвропейську (фаустівську), культуру майя, російську. А. Тойнбі виділяв у культурі понад двадцять типів, потім скоротив цю типологію наполовину. Є типології Фрідріха Ніцше, Н. Я. Данилевського, П. А. Сорокіна. Сьогодні за класифікацією ЮНЕСКО виділяється шість культурних регіонів: європейсько-північноамериканський, арабо-мусуль-манський, далекосхідний, індійський, тропічно-африканський, ла-тиноамериканський. Науку, що вивчає культуру, називають культурологією. Це наука про найзагальніші закони розвитку культури як системи зі складною внутрішньою структурою, яка перебуває в постійному розвитку і взаємозв’язку з іншими системами та суспільством (В. А. Саприкін). Культурологію визначають як гуманітарну науку, котра ви-вчає закономірності розвитку і функціонування культури, її структуру і розвиток, взаємозв’язки і взаємодії з іншими сферами матеріального та духовного життя. До важливих проблем культурології відносять вивчення історії і теорії світової та національної культури. Мета культурологічних досліджень — дослідження проблеми буття людини в усіх її соціокультурних вимірах. Культурологія дедалі надійніше посідає належне їй місце серед теоретичних наук, що методологічно поглиблює їх (К. М. Хоруженко). Культурологію складають такі науки: культурознавство (опис досягнень певної культури), генеза культури, культурософія (вчення про зміст і перспективи розвитку культури), соціологія культури. Пізнання закономірностей розвитку культури, її структури, змісту, культурно-історичного та культуротворчого процесів ук-раїнської і світової культури, стильових, історичних особливостей мистецтва, рухів, явищ і є метою даного курсу. Література Вернадский В. И. Научная мысль как планетарное явление. — М., 1991. Історія української культури: У 2 т. Т. 1 / За ред. П. Толочка. — К., 2002. Історія української та зарубіжної культури. Навч. посібник / За ред. проф. С. М. Клапчука, В. Ф. Остафійчука. — К., 1999. Кармин А. С. Основы культурологии. Морфология культуры. — СПб., 1997. Мистецтво і етнос. Культурний аспект. — К., 1991. Рождественский Ю. В. Введение в культуроведение. — М., 1996. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — М., 1987. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій / За ред. А. К. Бичко. — К., 1993. Українська та зарубіжна культура. Навч. посібник / За ред. проф. М. Заковича. — К., 2000. Чижевський Д. Філософія і національність. — К., 1994.
1 2 3 4 5 Категория: Культура \| Добавил: DoceNt (26.11.2015)
Просмотров: 741 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: