РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Стародавні книги - Культура - Реферати - Каталог статей

Стародавні книги Зміст Анотація...............................................................................................................3 Вступ....................................................................................................................4 1.Тисячолітття слов’янської книжності............................................................5 1.1.Книги................................................................................................................ 1.2.Книжні люди.................................................................................................... 1.3.Перший зачинатель книгодрукування........................................................... 2.У світі українського історичного оповідання.................................................. 2.1.Художні форми................................................................................................ 2.2.Новий період розвитку українського оповідання........................................ Ликошин С., Кулагина Т. Тисячоліття книжності. // Художня література. – 1990 – №16. – 15 лютого – с.30 У рефераті подано дані про стародавні книги та їх заченателі. Крім того, що найдавніші книги писалися літописцями, монахами та вельможю згодом вони перейшли у різні жанри українських оповідань. Таких, як історичні оповідання, легенди, казки. З часом наші предки почали робити кроки у нове технічне життя. Була винайдена друкарська машина, на якій писалися і переписувалися книги. Першим книгодрукарем був Іван Федорів. Вступ Широко відомо, що літописання становило собою одну з найяскравіших ланок літературного набутку нашого народу. Жодна інша європейська країна (за винятком Візантії) не мала такої близкучої історіографічної спадщини, репрезентованої цілою плеядою визначних імен. І серед них Нестору належить, поза сумнівом, чільне місце. У нашій уяві образ літописця здебільшого вимальовується у вигляді мудрого старця – сивоволосого, з опасистою бородою, – що в тиші келії, відгородженої від життя монастирським муром, „добро і зло сприймючи байдуже”, складає беззастережний і вільний від емоцій „Ізвіт нащадкам”. Якоюсь мірою цьому „заявив” Олександр Пушкін безсмертним образом Пімена. Бути ченцем за середньовіччя зовсім не означало відгородитися від світу. Київські монахи брали акивну участь у тогочасній громадській роботі. Студійський статут, запроваджений на Русі (і зокрема – в Печерському монастирі), навіть зобов’язував ченців засновувати бібліотеки, скрипторій, учбові заклади, шпиталі, богодільні та інші структури, націлені на забезпечення тих або інших суспільних потреб. Насамперед – у сфері духовного житття. 1.1. Літопис – один із найважливіших пам’яток вітчизняної історії і культури. З найдавніших часів до початку ХІХ століття літописцями і трудолюбививми „книгописателями” було написано багато самостійних оповідань; велике число їх редакцій і списків, відбившихся в роздумах істориків про історичне життя українського народу. Не одне століття нараховує історія вивчення слов’янських літописів. Але об’єм і важкість літописання настільки важливі, що потік відкриттів у цій області не зменшується і до сьогодні, і буде продовжуватися ще довго. Рахувалось, що основний потік літописання „затормозив” вже у кінці ХVI ст. Але в останнє десятеліття було відкрито і вивчено велику кількість літописань XVII ст, які є історичними монографіями, щоденниками і мемуарами. Книга – найбільш яскраве проявлення духовного життя людей. Вивчення книжної культури – комплексна проблема, так, як культура книги – частина народної культури. Українська книга, образ який складається із багатьох компонентів, представляє собою найбагатший пам’ятник культури. В „Повести временных лет” під 988 роком читаєм: „Послав нача поимати у нарочитое чади дети и даяти нача на ученье книжное”. Таким чином, „ученье книжное” нараховує тисячу років. Відомо про грамотність слов’ян не тільки у вищих слоях, але й і в середніх. У древніх слов’ян літописець, як правило, був і письменником, і перекладачем, і редактором, художником. Академік Д.С. Ліхачов писав: „Иван Федоров в своих учениях не только шел вперед, но и возвращался к лучшим образцам рукописной книги…Первопечатные книги не стремились отойти от рукописей, а напротив, приблизиться к лучшим рукописям, но в новой технике”. Нема нічого дивного, що самими гарними книгами на протязі усієї тисячолітньої історії слов’янської книжності були Євангеліє і Псалтир – самі любимі книги на Україні. „...Нашою першою книгою, за головним древньослов’янським читанням, літургійним, а потім і домашнім стало Євангеліє – сама перша книга християнського світу... Євангеліє – першопричина нашої тисячолітньої літератури.”. Якщо роздивитись культуру слов’ян з ХІ ст., а особливо книжну культуру, то перш за все виникає почуття здивованості і захоплення широти її поширення. Дійшовший до нас книжковий фонд складає лише невелику частину того, що складалось протягом століть. У літописах при описі пожарів відмічається знищення книг. Так, в Першому Новгородському літописі тільки в ХІІ ст. згадується шість великих пожарів. Можна стверджувати, що книги домонгольського періоду були рідкісні вже у XVII ст. У 1848 році В.М. Ундольський опублікував „Опись книг в степенных монастырях находящихся.”, яка була написана у 1653 році. За даними цього опису, із 2672 книг харатейних виявилося лише 189. За даними „Археографического ежигодника” за 1965 рік, із загального числа зареєстрованих 1296 харатейних літописів ХІ – XV ст. лише 190 можна віднести до монгольського періода. Зараз ці уточнення продовжуються. За нарахуванням академіка Н.К. Нікольського кількість рукописних книг з ХІ по XVIII ст., зберігавшихся в одних лише великих рукописних сховищах СССР, складало від 80 до 10 тисяч. На кожну рукописну книгу приходилось в серердньому від 15 до 20 рукописних статтів. Іншими словами кажучи, кількість давньослов’янських оповідань налічувалося, за неповними даними картотеки Н.К. Нікольського, 1560 одиниць, перекладених грецьких текстів – 11200. Але досьогодні не усі давньослов’янські рукописи мають печатне письмо. Найбільш повний „Справочник – указатель печатных описаний славяно-русских рукописей” налічує близько 3 тисяч найменувань. Ще у 1973 році на конференції по проблемам рукописної і печатної книги у Москві була висунута думка про підготовку багатотомного словника, розкривающого корпус рукописних книг Держанвої бібліотеки СРСР імені В.І. Леніна. Була висунута пропозиція про видання серії ілюстрованих журналів, включаючи в цю програму реорітетні видання минулих описів зібраних рукописами і рукописними книгами, які складають бібліографічну рідкість. У древніх слов’ян центром книжності, освіти були монастирі і храми. „Устав вимогав. Щоб монахи у вільний час від роботи займалися читанням. В „Келійських” монастирях кожний монах повинен був любим способом відшукати потрібні книги. В „Загальних” монастирях ... книги були загальними.” До XIV ст. найбільшою бібліотекою був Києво-Печерський монастир. Ларіон писав книги день і ніч під тихим словом Псалтиря. Можна говорити про школу, яка виникла при монастирі. Відомо, що приподобний Нестор Літописець, авто Життя преподобного Феодосія, а також „Чтение о святых мучениках Борисе и Глебе” і „Повести временных лет”, називаэ сучасны йому училища „книжним вченням”. Один із перших авторів бібліографії і древньослов’янських книг єпископ Дамаскін Руднєв, ректор Новгородської духовної семінарії. 1.2. Вивченя авторських записів показують що головним власником книжних багатств були церкви і монастирі. У їхніх сховищах знаходились близько 40% книжкового фонду. Серед книжних людей XI – XIII ст. були люди різних положень – митрополити, єпископи, монахи, князі і люд. Літописи називають „книжками” Володимира Святославовича (+1015), Ярослава Мудрого (+1054), Володимира Мономаха (+1125) та інших. Книжними людьми Древньої Русі називають Археєпископа Новгородського Генадія (+1505) і Преподобного Йосифа Волоцького (+1515), створивших у кругу своїх прибічників перший перклад Біблії в 1499 році. Вивчення слов’янської книги почалося давно. Своєрідне поняття історії книжності виражено в одній із унікальних рукописів XV ст.: „Первее убо закона они – Божественнии мужие, не грамотою и книгами учахуся, но чисту имущее мысль, и Святого Духа озарениемь просвещахуся, и тако Божия разумеваху хотения, Самому тому беседующу, усты к устам…” Потрібно мати велику силу волі і любов, щоб написати рукопис. Відношення перепищиків до своєї роботи, потребувало великої уваги, знайшло відображення в записях письців: „Господи, допоможи багатогрішному Іоану написати ним оповідь цю”, - читаєм в Сійському Євангеліє 1336 року. Перше, що манить при знайомстві з древньослов’янськими книгами, - простота і грамотність. Однак це та простота, яка потребує великого мистецтва. Книжне мистецтво в цілому складає великий потенціал нашого народу. Позначимо найбільш важливі роботи ХХ ст. В 1921 році був виданий опис зовнішніх зображень книг різниці Тройці-Сергіївської Лаври, написана Ю.А. Олсуфєвим, у 1933 році виходить альбом „Древньослов’янські мініатюри як історичне джерело”, в 1950 році – робота А.Н. Свіріна „Древньослов’янська мініатюра”. Більшість рукописів, які збереглись до сьогодення, вивчаються багатьма спеціалістами – істориками, філологами, мистецтвознавцями. Історикоджерельне і історичне вивченя слов’янської книжності сьогодні дозволяє вирішити складне питання про зміст читання наших предків, який передбачав духовний розвиток людини. 1.3. На Русі було багато здібних митців, гончарів...І, звичайно, рукописців. В монастирях і на посадах, економно використовуючи пергамент, або другу привозну бумагу, буква до букви вони творили тексти древніх книг, малювали заставки. Писемників було немало, але попит на їхню роботу все зростав. До того же, при усьому старанні, трудівники пера нерідко зберігали і збільшували помилки своїх попередників. Неодноразово перписана у багатьох екземплярах книга давно стала необхідною для слов’янської культури. Було непросто знайти майстрів, які б відкрили дорогу слов’янському книгодрукуванню... Диякон Іван Федорів, напечатавший у 1564 році разом із Петром Мстиславцем знаменитий „Апостол”, був людиною надзвичайного обдарування. Відомо, що він володів декількома мовами – грецькою, латинською, польською, досконало розумів церковно-слов’янську граматику, був вдумчивим редактором. Його думки проникали питанням педагогіки, філософії, історії. І так письменник Іван Федоров явився у нас зачинателем автобіографічного жанра, в якому прославляється згодом прототип Аввакум, Болотов... Прешопечатний „Апостол” з’являється богослужебною книгою, за якій в церкві на літургії читають апостольські послання, входящі у Новий Завіт. Набір і друк такої книги представляли не малі труднощі. Можна тільки здивуватися вишуканості і твердості першодрукрів, прикрасивших книгу гравюрами із зображень евангеліста Луки, закладками та ініціалами, зберігши при цьому геометричну строгість розміщення текста на сторінці. У 1565 році у Москві Іван Феофан з Петром Мстиславцем випустили ще одну книгу – „Часовник”, яка складалася із Вечірньої і Ранкової служби. 15 лютого 1574 року вийшла на світ перша на Україні точно датована друкована книга – львівський „Апостол”. Шрифт, а також частина заставок в цьому виданні були позичені із московського, але більшість узорних ініціалів були виготовлені заново. Острозька Біблія, яка вийшла 1580 – 1582 роках, була останньою визначною роботою Івана Федорова. Після неї йому вдалось випустити тільки „Хронологію” Андрія Римші (1581) – перше авторське оповідання світського характера у віршах, надруковане на Україні. Книгодрукування на Заході з’явилося в середині XV ст. Джерела його в усіх подробицях встановити дуже важко. 2.1. Видань історичного оповідання, зібраних чи у формі антології, чи у формі книги для читання, на Україні ніколи не видавали, і це при тому. Що такий тип оповіді творився в нашій літературі впродовж тисячоліття її існування – ті оповідання так і залишилися розсипані по різних виданнях, давній періодиці, рукописах, літописах та ін. Історичне оповідання (новела, художній нарис) – це писання на теми національного минулого, куди входять описи життя та звичаїв не тільки українського народу, але й інших народів та племен. Які в різночасся українську землю поселяли, адже український народ став духовним спадкоємцем усіх культур, що з’являлися, жили і зникали на його терені. Сюди ми додаємо оповіді про життя наших земляків на землях чужих. Другий вимір: твори, писані на теми інонаціонального історичного життя без зв’язку з історією України. І третій вимір – оповіді про митців минулого. Найархаїчніший тип історичного оповідання, так зване житіє – художньо написана документальна біографія чи святого, чи того або іншого історичного діяча, котрого також причислено до лику святих. Житіє як художня форма витворилася ще в часи Київської Русі, а з авторів, котрі культивували цей піджанр, треба назвати знаменитого Нестора-літописця. Першу збірку житійних оповідань склав таож Нестор-літописець; вона входить до знаменитого „Києво-Печерського патерика”, зокрема „Сказання про те, чого названо монастир Печерським”. Оповідання „Києво-Печерського патерика” використовують поетику житія, тобто біографію того чи іншого ченця, і поетику легенди – таке історичне оповідання, в якому наявні фантастичні, часом цілком казкові колізії й мотиви, які, правда, видаються за реальні. Мета уславлення християнської добродійності, з’явлення чернечого подвигу задля торжества християнської моралі. Окрім фантастичності. В таких оповіданнях наявна й пізнавально-реалістична оповідь, бо перед нами не тільки картини життя Києво-Печерському монастирі, але й світ людських пристрастей, страждань, облуд, болю людського, а також і суспільні колізії; зокрема розкривається ставлення монастиря до київських князів. Другим найдавнішим піджанром історичного оповідання була легенда. Легенда допомогала творити житійні оповіді авторам „Києво-Печерського патерика”; загалом, легенда тісно зв’язана з народною творчістю й поезією і є фактично „серцем” епічних уривків „Повісті врем’яних літ”; легенда, зрештою, є архаїчною формою усного історичного оповідання. Вона тісно зливається з оповіданням – казкою, бо в основі її – історична подія в поєднанні з фантастичними мотивами. Поетику легенди широко використовували творці числених апокрифів, тобто творів чи, власне, фантазій на біблійну тематику, - так творився ще один підвід інонаціонального історичного оповідання на нашій землі. Поетику легенди використав, зокрема, Самійло Величко, вводячи у свій літопис історичну новелу про Сатира, а ХІХ ст., коли література, особливо романтична, почала широко створювати усні народно-оповідні чи пісенні жанри, легенда знову здобулась свого розвитку. В час, коли в нашій літературі з’явився неоромантизм (поч. ХХ ст.), цей підвид особливо розквітнув під пером такої цікавої письмениці, як Дніпрова Чайка. Не втрачалася ця традиція й пізніше, поетику легенди з успіхом використовувала Наталена Королева („Старокиївські легенди”). Близьким до цього підвиду стало історичне оповідання – казка або ж новела, творена за народною піснею чи думою. Таким є „Ілля Мурин” автора цієї статті – написане за народною казкою, що є водночас спробою відтворити шматки власне української билини. Легенду, казку, моиви народної пісні історичні сповідачі використовують для поетизації минулого щоб викликати до нього інтерес, захопити читача небуденною ситуацією. Ерудиційними можна назвати всі оповіданн, які творяться про первісних людей або ж такі, як „Князь Лаборець” Анатолія Кралицького, „Ігумен та князь” Олекси Слісаренко тощо. Ці оповідання можуть мати в собі й анахронізми, історичні неточності, навііть помилки й довільності. Зрештою, в ерудиційному, фантазійному творі такі речі допустимі. Зате недопустимі такі речі в новеллі-факті, в оповіданні документальному, яке твориться або ж у чисто художніх формах, або не переходить у так званий художній нарис-твір, уже близький до наукового, власне, до популярно написаної статті. Отже, коли фантазійні письменники дають уявлення про історію, то документалісти – знання, що однаково потрібні. Документальне оповідання кульивувалося в нашій літературі двох типів. Перший – відтворювальне, коли автор ставить перд собою завдання при допомозі сотень найвирогідніших деталей явити нам цілком правдешню картину справжнього історичного буття. При цьому автор не захоплюється ліричними описами, тобто його стиль стає сухіший, нарисований. Але все-таки це – художній твір. Відтак з’явився й так званий археологічний роман, який відтворюва дійсність знову-таки документально при допомозі найдокладнішої історичної деталізації. Справдешнім класиком такого типу оповідання треба вважати видатного українського історика, академіка Всеукраїнської Академії наук й одного з її президентів Ореста Левицького, який, спершу в „Киевской старине” російською мовою, а потім у „Літературно-Науковому віснику”, „Основі”, альманасі „Степ”, в окремих виданнях українською мовою („Волинські оповідання”) створив серію блискучих відтворень-оповідань з XVI – XVIII ст., остаточно відійшовши від романтизованих уявлень про українську історію і вперше повівши про неї неприкрашену, строгу, вивірену правду. Другий в популяризаційному оповіданні автор ставить перед собою виразно просвітню мету: показати, як було, при тому в такій формі, щоб це сприймалося якнайширшим читачем. Такий твір простий, бо, навіть буває примітивний, невисокого художнього рівня, але він читабельний, легко написаний, зрештою, по-справжньому документований, хоч і не позбавлений романтизованих прийомів і героїзації. Оповідання такого типу видавали наші просвітянські організації, навіть москвофіли, хоч твори останніх, як правило, низького художнього рівня („Герой з-під хлопської стріхи” Романа Сурмача, видано товариством ім. Качковського у Львові в 1904 р.). Оце, зається, і всі художні форми, при допомозі яких творили наші історичні белетристи свої малі художні оповіді. Не зайве буде коротко зупинитися й на основних етапах розвитку історичних малих жанрів. Перші зразки історичної оповіді знаходимо в літописах як Київської Русі, так і XVI – XVIII ст., також у літературі агіографічний, зокрема, в „Києво-Печерському патерику” і виданнях типу „Четьї-Мінеї”, тобто житій святих. У літописи вкладалися вставні повіді з національної історії, що мають вигляд самостійних художніх обробок – спершу напівпоетичного, напівпрозаїчного складу з епічним елементом, Іван Франко саме ці найдавніші оповіді (про Олега, Ольгу тощо) вважає цілком належними до поезії. Козацькі літописи також вміщують сюжети, що можуть вважатися за оповідання(новелла про Сатира в літописі С. Величка), але це все ще праоповідання. Історичне оповідання як явище цілком сформоване почали творити лишень романтики, бо один із елементів їхньої поетики був особливий інтерес до історії й народної творчості. Зокрема до народного історичного оповідання, яке творилося усно впродовж віків і збереглося народній пам’яті у формі легенди чи переказу. Водночас романтики пильно вивчають літописи, історичні докуметни і на цій основі творять романтичне історичне оповідання або історичний нарис („Конотопська відбма”, „Гаркуша” Григорія Квітки-Основ’яненка тощо). Романтики ж витворюють історичний роман та повість („Бурсак” і „Запорожець” В. Наріпеного). Поетику саме романтичного історичного оповідання засвоюють письменики середини ХІХ ст., які в описах сучасного їм життя вже стали реалістами, але історію ще бачать через романтичні окуляри, може і свої історичні новели творять у форми легенди, переказу, навіть казки („Невільничка”, „Кармелюк” Марка Вовчка). 2.2. Романи й повісті та й поетичні опрацювання творяться також з метою, прикладною до сучасності: нагадати своєму народові його героїчні традиції, провести через історичну алегорію сучасні думки, посилити народну самосвідомість, - зрештою, такі завдання не змінюються з історичної белетристики в усі часи її розвитку, але в цій добі це відчувається найвиразніше. Новий важливий період розвитку українського оповідання, в тому числі й історичного, фіксуємо на початку ХХ ст., в перші два його десятиліття. З появою неоромантизму оживає романтична історична новела (Б. Грінченко „Олеся” тощо), оживає й новела – історичний спомин („Спогади” Н. Вахнянина), оповідання популяризаційне (О. Єфрименка, А. Кащенко). Але найцікавішою з’явою цього часу стала спроба культивувати оповідання історичного факту, які з’явилися з-під пера істориків. Цікавою рисою саме цієї доби було й те, що історичний роман занепадає, а оповідання здобуває більшу тенденцію до виходу поза межі національних тем. У двадцяті –тридцяті роки ситуація докорінно змінюється: справжній бум історичної новели, повісті та роману відзначаємо наЗахідній Україні, а на Східній фіксуємо видиме скорочення історичної тематики, хоч і тут історичне оповідання такирозвивається.(На західній Україні Володимир Бірчак, Вячеслав Будзиновський). У 50-60 роках, бо і в наші часи, хоч маємо ряд талановитих письменників, котрі працюють саме в жанрі історичної новели. Це пердусім Юрій Логвин, Юрій Хорунжий спорадично звертаються до історичного оповідання Роман Іванчук. Розробляються оповідання фактографічне, романтичне, новели про митців. Українське історичне оповідання має власну багату історію, творилося воно в Найрізноманітніших формахЮ зі своєю специфікою, своїм обличчям і по-своєму таки відбивало не тільки ті чи інші віхи в історичному бутті нашого народу, а стало своєрідною школою його істричного мислення. Мало українське історичне опвідання також і свою строкату мовну одежу – і на те були свої причини. Літописи, як правило, творилися давньою книжною, тобто літературною мовою. Житійна література писалася мовою церковнослов’янською, бо це була мова церкви, часом книжною українською. Література 1. Крип’явський І. Історія України. Львів. – 1990 – 200с. 2. Прометей. Москва. – 1990 – 400с. 3. Грабовецький В. Нариси історії Прикарпаття. Т. 1-3, Івано-Франківськ. –1992 –300с. 4. Рубін О., Бабійчук Г. Історики України. Івано-Франківськ. – 1991 –500с. 5. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків. Довідник з історії України, К., 1993 – 200с. 6. Дерево пам’яті. К., „Веселка”. – 1990 – 606с.
1 2 3 4 5 Категория: Культура \| Добавил: DoceNt (24.11.2015)
Просмотров: 1043 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: