РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Становлення естетики як науки - Культура - Реферати - Каталог статей

Становлення естетики як науки З XVII ст. починають укладатися нормативні естетичні сис-теми, що беруть свій початок ще з поетик епохи Відродження. Першою такою системою була естетика стилю бароко, що укладається в Центральній Європі у XVI–ХУП ст. І хоча есте-тика бароко не зафіксована в спеціальних теоретичних тракта-тах, базові її принципи можна узагальнити на основі вивчення культури цієї епохи. Бароко – стилістичний напрямок у мистецтві кінця XVII – середини XVIII ст., пов'язаний з дворянською культурою епохи розквіту абсолютизму, боротьби в європейських державах за на-ціональну єдність і зміцнення впливу католицької церкви. У XVI – XVII ст. слово «бароко» (з португ. – раковина) уживалось як синонім до слів «незграбний», «брехливий», «фальшивий». Стиль бароко одержав розвиток у тих країнах, де дворянство було панівним класом, але не поширився в країнах, де склалася своя національна буржуазна культура (Голландія, Англія, почас-ти Франція). Центральне поняття естетики бароко – краса. Це ідеальна категорія, що піднімається над природою. Мистецтво, що втілює красу, повинне поліпшити природу, не повинне відби-вати каліцтво життя як таке, що протилежне красі. Краса підпо-рядковується ідеальній нормі (нею виступає античність), вона містить у собі природу в переробленому, поліпшеному вигляді. Краса втілюється в поняттях «грація», «декорум», «благопри-стойність». Для творів епохи бароко характерні перебільшений пафос, театральність ситуацій, яскраво виражене спрямування, пластичне вирішення складних просторових задач, різкі світлотіньові контрасти, розвинутий колоризм. Характерні риси культури бароко: цензура сюжетів; норми «великого стилю», «великого смаку», «великих ефектів»; ієрархія жанрів; історичні, міфологічні сюжети, релігійний жанр – «ви-тончене мистецтво»; побутовий жанр, пейзаж, натюрморт – «низькі жанри»; синтез архітектури, музики, живопису, скульп-тури, театру, садово-паркового і прикладного мистецтва в ан-самблях як в одному цілому; урочистість і пишномовність творів мистецтва; прагнення вразити глядача. Головні об'єкти ансамблю: палац, церква. Новий тип худож-ника: придворний віртуоз, який засобами свого мистецтва ство-рює сліпуче видовище. Але теоретичне закріплення нормативна естетика XVII ст. знайшла в іншій системі – класицизмі, що зберіг свій вплив аж до кінця XVIII – початку XIX ст. Класиг^изм – це напрямок, який оформився в художній куль-турі європейських країн на початку XVII ст. Зстетичні принци-пи класицизму протягом XVII – початку XIX ст. зазнали істот-них змін. Характерною рисою цього напрямку є схиляння пе-ред античністю. Мистецтво Древньої Греції і Древнього Риму розглядалося класицистами в якості ідеальної моделі художньої творчості. «Поетика» Арістотеля і «Мистецтво поезії» Горація справили величезний вплив на формування естетичних прин-ципів класицизму. Естетика класицизму орієнтувала поетів, художників, компо-зиторів на створення образів мистецтва, що відзначаються ясніс-тю, логічністю, суворою врівноваженістю і гармонією. Все це, на думку класицистів, знайшло своє повне вираження в античній художній культурі. Раціоналістичний характер естетики класицизму проявився у відверненій типізації образів, суворій регламентації жанрів, інтерпретації античної художньої спадщини, у зверненні мис-тецтва до розуму, а не до почуттів, у прагненні підпорядкувати творчий процес непорушним правилам і канонам. Інтенсивний розвиток точних наук у XVII – XVIII ст. сприяв перемозі раціоналізму у філософії. Не випадково володарем ду-мок у цей час стає Рснє Аекарт (1596–1650), що виклав у «Міркуванні про метод» (1637) методологію раціоналізму, яка явилася в кінцевому рахунку і філософською основою естетики класицизму. Мистецтво, на його думку, повинно бути підпорядковане суворій регламентації з боку розуму. Вимоги ясності, чіткості аналізу поширюються філософом і на естетику. Мова твору повинна відрізнятися раціоналістичністю, композиція бу-дується за суворо визначеними правилами. Головна мета худож-ника – переконувати силою і логікою думок. Найбільшу популярність як теоретик класицизму одержав Школа Буало (1636–1711). Свою доктрину він виклав у віршо-ваному трактаті «Поетичне мистецтво» (1674). Одним з основ-них положень естетики Буало є вимога в усьому наслідувати античність. Французькі поети-класицисти П'єр Корнель (1606–1684) і Жан Расин (1639–1699), дійсно, дуже часто звертаються до античних сюжетів, але дають їм сучасне трактування. Специфіка тлумачення античності французькими класицис-тами полягає в тому, що вони орієнтуються переважно на суво-ре римське мистецтво, а не на давньогрецьке. Зразками імітації для класицистів є «Енеїда» Вергілія, комедії Теренція, сатири Горація, трагедії Сенеки. Буало використовує матеріал античності для протиставлення його як мистецтву й естетиці бароко, так і демократично-реа-лістичному мистецтву Мольєра, Аафонтена та ін. Класицистами переосмислюєтся антична міра. Естетика Відродження трактувала її в дусі внутрішньої гармонії, нібито властивої людині за природою. Класицисти також шукають гар-монію особистого і суспільного, але на шляхах підпорядкування індивіда абстрактному державному принципу. Тому міра висту-пає в них у вигляді зовнішнього обмежувального принципу. У зв'язку з цим в ідеях прихильників класичного мистецтва виявляється певне протиріччя. З одного боку, вони культивували дисципліну в дусі підпорядкування людини абсолютистським порядкам, з іншого – ставили проблему соціалізації особис-тості, виховання людини, для якої властиве почуття суспільної дисципліни. Як бачимо, у трактуванні античності прихильники доктрини класицизму займають іншу позицію, ніж гуманісти. В епоху Відродження «світлі образи» античності протиставляються «середньовічним привидам» з метою реабілітації права людини на земне щастя. Тому гуманісти висувають на перший план проблему краси, гармонії, пропорції, які, на їхню думку, скла-дають щиру сутність світу і людини. Про красу, гармонію, про-порції говорять і класицисти, але інтерпретація цих понять у них інша. Ідеалізм, умоглядність, раціоналізм, нашарування гео-метричної сухості – такі характерні риси їхнього трактування основних естетичних категорій. Природа для Буало – щось протиявлене духовному ідеалу. Останній упорядковує матеріальний світ, і художник утілює саме духовні сутності, що лежать в основі природи. Розум і є цей духовний ідеал. Свій блиск і гідність твір мистецтва повинен черпати в розумі. Буало жадає від поета точності, ясності, простоти, осмисленості. Він рішуче заявляє, що немає краси поза істиною. Критерієм краси як істини є ясність і очевидність: усе незрозуміле – некра-сиве. Характер, відповідно до ідей Буало, повинний зображувати-ся нерухомо, позбавленим розвитку і протиріччя. Типовий харак-тер у класицистів позбавлений будь-яких індивідуальних рис. Класицисти вважали за необхідне втілення в мистецтво ви-соких ідей: патріотизму, громадянськості, угамування егоїстич-них пристрастей, героїзму. Багато норм, сформульованих класицистами, не втратили свого значення і згодом. Такі, наприклад, їхні вимоги чіткої характе-ристики типу, стрункості композиції твору, розмежування видів і жанрів мистецтва, ясності мови і послідовності викладу, прав-доподібності і достовірності зображуваного. У середині XVIII ст. в епоху Просвітництва класицизм зазнав еволюції, і насамперед у плані ідейного змісту: висуваються теми і конфлікти, у яких знаходить висвітлення боротьба за політич-ну і релігійну свободу (Вольтер та ін.). В епоху Французької революції у класицизмі набувають розвитку антифеодальні тен-денції (М.Ж. Шенье, Ж.Л. Давид). Своєрідну інтерпретацію класицизм отримує в творчості Гете і Шіллера – це так званий «веймарський класицизм». Найвидатнішим представником просвітительської естетики був Готхольд Ефраїм Аессіш (1729– 1781) – німецький філо-соф-просвітитель, драматург, естетик, теоретик мистецтва і літе-ратурний критик. Пафосом естетичних поглядів Лессінга була боротьба за створення демократичної національної культури. Він виступав за зближення мистецтва і літератури з життям, звільнення їх від оков аристократичної нормативності. Мистец-тво, за Лессінгом, є імітація природи. У противагу принципу ідеалізації, імітації антиків, що у німецькій естетиці Просвітниц-тва стверджував І.-І. Бінкельман (1717–1768), Лессінг тлума-чив імітацію природи широко, як пізнання життя. На відміну від просторових мистецтв, де предметом зображення є тіло з його видимими властивостями, у поезії за допомогою слова пе-редаються дії, що розвиваються у часі. Живопис більше ідеалі-зує, поезія ж глибше розкриває пристрасть, боротьбу, індивіду-алізує, вона спроможна охопити життя у всьому його багатстві. В основних естетичних творах: «Лаокоон. Про межі живопису і поезії» (1766), «Гамбурзька драматургія» (1767–1769) Лессінг фактично підбив підсумок естетиці класицизму, намітивши нові проблеми розвитку реалістичного мистецтва. Лессінг залишався на позиціях «практичної» естетики, уза-гальнював практику художнього розвитку свого часу. У філософській естетиці в епоху Просмтництва також відбу-вається важлива подія, а саме: в наукову термінологію уводиться власне термін «естетика», що означає «сприймати за допомогою почуттів». Естетика як самостійна дисципліна виділяється в сере-дині XVIII ст. О. Баумгартеном. (1714–1762). У 1750 р. виходить перший том написаного ним латинською мовою трактату «Есте-тика», перший параграф якого говорить: «Естетика (теорія вільних мистецтв, мистецтво прекрасно мислити, мистецтво мислити ана-логічно розуму) являє собою науку про чуттєве пізнання». До сфери естетичного Баумгартен відносить усі компоненти системи неутилітарних взаємовідносин людини зі світом (при-родним, предметним, соціальним, духовним), у результаті яких він відчуває духовну насолоду. Суть цих взаємовідносин зводить-ся або до певного змісту, що чуттєво сприймається у формах, або до самодостатнього споглядання певного об'єкта (матері-ального чи духовного). Духовна насолода свідчить про надрозу-мове вбачання суб'єктом у естетичному об'єкті сутнісних основ буття, таємних істин духу, невловимих законів життя у всій його цілісності і глибинній гармонії, про здійснення, зрештою, духовного контакту з Універсумом, про прорив зв'язку часів і хоча 6 миттєвий вихід у вічність або, точніше, про відчуття себе причетним до вічності. Естетичне виступає, таким чином, пев-ною універсальною характеристикою всього комплексу неутилі-тарних взаємин людини зі світом, заснованих на вбачанні нею своєї споконвічної причетності до буття і до вічності, своєї гар-монійної вписаності в Універсум. Закладені Баумгартеном основи філософської естетики роз-вивалися потім в естетичних системах І. Канта і Г.В.Ф. Гегеля. Іммануїл Кант (1724–1804) – фундатор німецької кла-сичної філософії. В естетичних поглядах так званого «докритичного» періоду розвитку його філософії (до 1770 р.) головна увага приділяється переживанням людини (трактат «Спостереження над почуттям піднесеного і прекрасного», 1764). У 1770-і роки Кант сформулював два найважливіших естетичних поняття: «ес-тетична видимість» і «вільна гра». Першим поняттям він позна-чив ту сферу дійсності, що чуттєво сприймається, де існує краса, другим – специфічну її особливість: двоїсте існування, тобто існування одночасно у двох планах – реальному й умовному. Насолода мистецтвом, за Кантом, – це співучасть у грі. Головний естетичний твір Канта так званого «критичного» періоду – «Критика спроможності судження» (1790). У ньому в єдине ціле зв'язуються естетичні погляди зрілого Канта. Ос-новна категорія його естетичної системи – доцільність, що ро-зуміється як гармонійний зв'язок частин і цілого. Твори мис-тецтва, за Кантом, як і творіння природи, мають органічну струк-туру. Естетична спроможність судження виявляє суб'єктивну доцільність у мистецтві, що проявляється в категоріях прекрас-ного і піднесеного. Аналіз прекрасного будується у Канта відпо-відно до класифікації суджень за чотирма ознаками: якості, кількості, відношення і модальності. Звідси чотири визначення прекрасного: предмет незацікавленого благовоління називається прекрасним; прекрасне те, що усім подобається без поняття; краса – це форма доцільності предмета без уявлення про його ціль; прекрасне те, що викликає благовоління із силою необхідності. Кант, таким чином, зв'язав судження про прекрасне із «незаці-кавленим» задоволенням від споглядання естетичної форми. Але незацікавленість і безцільність відносяться, за Кантом, тільки до «чистої» краси; головний же вид краси – «супутня». Саме в ній реалізується ідеал. Вона припускає і мету, і інтерес. Такого роду краса є «символ морально доброго», «вираження естетичних ідей», що дають імпульс до пізнання, не зливаючись із ним. Суть піднесеного, за Кантом, – у порушенні звичної міри. Воно виступає мірилом моральності. Судження про піднесене потребує культури – розвинутої уяви і високої моральності. Для творчості, як вважає Кант, потрібний геній. Він не при-пускає чогось надприродного, але геній має бути наділений чотирма необхідними ознаками: він створює щось, що вихо-дить за межі правил; твори його служать зразком; він не піддається поясненню, як виник його твір; його сфера – не наука, а мистецтво. Надалі Кант відніс до сфери генія всю галузь творчої уяви. Вищим у мистецтві Кант вважав не безцільну красу, а те, що підноситься до зображення ідеалу. У філософській спадщині Георга Більгельма Фрідріха Гегеля (1770–1831) естетика розглядається як філософія мистецтва. її новизна виявилася в акцентуванні зв'язку мистецтва і краси з діяльністю і працею людини: змінюючи предмети, людина запа-м'ятовує в них свої визначення, на цій підставі і виникає пере-живання краси. Вона завжди людяна. Краса, за Гегелем, – це чуттєва форма ідеї. Її сфера – видимість, що знаходиться посе-редині «між безпосередньою чуттєвістю й ідеалізованою дум-кою». Чуттєве в мистецтві адресується двом «теоретичним» по-чуттям – зорові та слухові; воно завжди одухотворене. Гранич-но загальною естетичною категорією у Гегеля виступає прекрас-не. Її роль в естетиці аналогічна ролі категорії «буття» у філософії. Гегель не побудував системи естетичних категорій за принци-пом сходження від абстрактного до конкретного, як це зроблено в його логіці, замінивши її розглядом історичного розвитку мис-тецтва як прогресу в сфері духу. Тут критерієм виступає співвідно-шення між художнім змістом і його втіленням. Отже, виділяють-ся символічна форма такого співвідношення (домінує на Сході), класична (характерна для античності) і романтична (переважає в християнській Європі). Історичну схему розвитку мистецтва Ге-гель доповнює класифікацією його видів, в основу якої покладе-ний суб'єктивний принцип – відчуття. Головний твір, у якому викладена естетична концепція Гегеля, – «Лекції з естетики». Традиції німецької класичної філософії розвивали К. Маркс (1818–1883) і Ф. Енгельс (1820–1896). Вони вписали про-блематику естетики в широкий контекст соціальної дійсності, показавши, що вирішальною умовою і необхідною передумо-вою естетичного відношення людини до дійсності є соціальні відносини, що склалися в тому або іншому типі суспільства. У противагу старому антропологізму вони перенесли центр ваги в розкритті сутності людини з біологічної на її соціальну приро-ду. Цей принцип був ними поширений і на галузь естетики з урахуванням її специфіки. Основи марксистської естетики викладені у творах «Еконо-мічно-філософські рукописи 1844 року», «Святе сімейство», «Німецька ідеологія», «До критики політичної економії», V лис-тах ф. Енгельса до М. Каутської і М. Гаркнесс, у листуванні К. Маркса і ф. Енгельса з Ф. Лассалем із приводу його трагедії «Франц фон Зіккінген» та ін. У цих працях із позицій діалектичного й історичного матеріалізму розроблені корінні пробле-ми естетики: виникнення естетичних почуттів і спроможностей на основі суспільно-історичної практики; надбудовний характер і класовість природи мистецтва і його місце в житті суспільства; народність художньої творчості; історичні закономірності есте-тичної діяльності; сутність реалізму; природа творчості за зако-нами краси; закономірності функціонування художнього ринку в капіталістичному суспільстві. Завершеної естетичної системи ні К. Маркс, ні ф. Енгельс не створили. Ідеї Маркса і Енгельса стосовно окремих питань літе-ратури і мистецтва розвивали Г.В. Плеханов, Ф. Мерінг, П. Лафарг, Р. Люксембург, а в XX ст. А.В. Луначарський, В.В. Боровський, М.С. Ольминський, А. Грамші, К. Кодуелл, Р. фоці та ін. Проте в силу орієнтованості послідовників Маркса на класову боротьбу, соціальну революцію проблемам естетики в марксизмі, особливо в другій половині XX ст., серйозної уваги не приділялося, естетика розглядалася в контексті ідеологічної боротьби в якості спекуля-тивної системи догматичного нормування як художньої твор-чості, так і (більш широко) – чуттєвого пізнання в цілому. Сучасні проблеми марксистської естетики полягають у тео-ретичній реконструкції естетичних поглядів Маркса, що потре-бує їхнього очищення від наступних спекулятивних нашарувань, з одного боку, і вписування їх у широкий контекст немарксистських естетичних систем XIX–XX ст. – з іншого.
1 2 3 4 5 Категория: Культура \| Добавил: Aspirant (05.07.2015)
Просмотров: 324 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: