РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Нова концепція людської особистості, новемистцетво - Культура - Реферати - Каталог статей

Нова концепція людської особистості, новемистцетво План 1. Народження гуманізму 2. Ідеал гармонійно розвиненої людини і нова модель освіти Народження гуманізму Термін "Відродження" (фр. "ренесанс", італ. "ринашименто") введено в ужиток у XVI ст. живописцем та істориком мистецтва Джорджо Базарі. У XVIII ст. Вольтер та інші просвітителі протиставляли середнім вікам з їх начебто культурною відсталістю й забобонами період піднесення — відродження науки та мистецтва у XIV—XVI ст. З їхньої легкої руки антиісторична схема: антична культура — середньовіччя (зупинка у культурному розвитку) — відродження античної культури і культури взагалі (початок нової історії) — залишилася надовго. Визначні досягнення, здобуті протягом середніх віків, — розширення культурної сфери Європи, виникнення нового типу духовності, поява великих життєздатних націй, технічні успіхи і грандіозні художні ансамблі — були незаслужено забуті. Але Відродження — це справді нова епоха. І усвідомлення того, що народилася нова епоха, у своїх визначних рисах протилежна епосі попередній, — одна з типових особливостей культури XV і XVI ст. Уже в XIII — на початку XIV ст. змінився погляд на реальність, виникли нові ідеї, які й привели до радикальних змін у всіх сферах ідеології та світогляду і які були неможливі в умовах античного або середньовічного суспільства. Вони — результат того, що в міру зростання міст і появи бюргерства утворюються засади мирського світорозуміння, якому тісно в рамках теологічного аскетизму. Б. Гарен, незаперечно, має рацію, коли говорить про "полемічну свідомість", про "чітке поривання до бунту", про "програму розриву зі старим світом з метою встановити інші форми освіти і спілкування". Нові інтелектуальні інтереси, віра в свої сили несумісні з контролем над діяльністю людини та її способом мислення з боку церкви. Церковна регламентація життя, яка в середні віки здавалася природною, почала гнітити. "Божественне знання" потроху витіснилось інтелектуальними інтересами, які поки що випадали з офіційної університетської про тури старокиївської держави, культура західного князівства продовжувала розвиватися в умовах феодальної роздрібненості, втілюючи ідею єдності давньоукраїнських земель. За своїм ідейним змістом та художніми якостями ця культура була на рівні культур середньовічної Європи, а в окремих випадках перевищувала їх грами (складання віршів, наприклад). Поступово завойовували право на існування Studia humanitatus (науки про людину). Виникло сучасне природознавство, котре йшло пліч-о-пліч з пробудженою новою філософією великих італійців, посилаючи своїх мучеників на багаття й у в'язниці. Розвиток ремісництва і промисловості породили книгодрукування, ткацтво, годинникарство, млини, металургію, виникнення нових інструментів. Стала можливою експериментальна наука. Ці століття дали людству порох і вогнепальну зброю (гармати, бомбарди), доменний процес видобування заліза, залізниці, осушення боліт, будівельну справу, підзорну трубу, мікроскоп, оптику, дзеркала із скла. Географічні відкриття епохи — це кругосвітня подорож Магеллана, відкриття Америки Колумбом, й розвиток метеорології, зоології, ботаніки, фізіології людини. Середньовічний теоцентризм витіснявся антропоцентричним світобаченням: на місце геоцентричної системи Птолемея прийшла відкрита Коперником геліоцентрична. Всі церковні сили ополчилися на "Коперникову єресь" (серед них і протестанти на чолі 3 Лютером). Розвиток механіки та оптики, хімії й медицини (цій епосі належить відомий лікар і хімік Парацельс), зародження геології — все це теж Відродження. Однак у ті самі часи були і процеси над відьмами, й захоплення магією, астрологія, містика, ворожба на картах. Усі лідери нової науки (І. Ньютон, П. Лаплас та ін.) займались астрологією, алхімією тощо. Оскільки бракувало матеріалістичних способів пояснення тих чи інших явищ, вдавалися до фантастичних. У наукознавстві є поняття "ефекту настільної лампи": коли яскраве світло — локальне, то довкола згущується темрява і все здається більш таємничим. Але магія й астрологія, як це переконливо розкриває Е. Гарен, були своєрідною противагою теологізуючому баченню світу, його схематично-логічному сприйняттю. Будучи дуже поширеною і в епоху середньовіччя, магія тепер виходить з підпілля культури і, прибравши новий вигляд, висуває інше уявлення про світ, що ґрунтується на визнанні єдності реальності, не тільки гармонічно впорядкованої, а й сповненої імпульсів різноманітних життєвих енергій. Людина, її праця, здатна перетворити "земне місто", уявлялись як невичерпна можливість, як уміння підпорядкувати собі всі природні сили. Людина-мудрець виступає у Джордано Бруно, Томазо Кампанелли, Френсіса Бекона, Готфріда Лейбніца та інших натурфілософів пізнього Відродження у ролі всемогутнього мага. У цьому розкривалося відчуття єдності буття і мислення, властиве ренесансному світорозумінню. Ще на підступах до Ренесансу завирувала у глибинах національного життя Італії напружена політична боротьба. У тривожні ранні роки XIV ст. був написаний один з найвеличніших творів світової культури — "Божественна комедія". її автор Данте Аліг'єрі (1265—1321 рр.) — останній поет середньовіччя і разом з тим перший поет нового часу. За власним визнанням Данте, поштовхом до пробудження у ньому поета була трепетна і благородна любов до дочки батькового друга — юної і прекрасної Беатріче. Два десятки сонетів, кілька канцон і балад, написані біля могили коханої, яка померла у 1290 р., містять філософське тлумачення пережитого і благородний образ коханої. Вірші тут чергуються з прозою — це щоденник схвильованого серця й аналізуючого розуму. "Божественна комедія" відображає життя душі та серця поета, всі його знання та страждання, все приватне та громадське життя, політичну боротьбу в Італії та культурні традиції. Фабула поеми була Данте немовби задана алегорично-повчальною і релігійно-фантастичною традицією середньовічних розповідей про ходіння у загробний світ та видіння посмертної людської долі. Тонко розроблена система католицького вчення про потойбічне життя грішників та праведників, угодних Богові, з його скрупульозним описом посмертних кар, відплат і нагород, зумовила основні напрями поетичної оповіді Данте й поділ його поеми на три частини: пекло, чистилище і рай. У грандіозному полотні "Пекла", з його страхітливими мандрами по дев'яти колах покарання злочинців, проявилися неостиглий запал поета — політичного вигнанця, всі його уподобання, відобразились політичні проблеми Італії. У "Пеклі" Данте "оселив" владолюбців, скнар, жорстокосердих державців, егоїстів, брехунів, байдужих. Його патетична пристрасть, яка живилась атмосферою флорентійських міжусобиць, вилилася в рядки обурення: "Италия, раба, скорбей очаг, в великой буре судно без кормила, не госпожа народов, а кабак!" ("Чистилище"). Глибоке співчуття виявляє поет до фатального кохання Паоло і Франчески да Ріміні, які летять у вогняному пекельному вихорі. "Рай", де Данте після ходінь по колах пекла й уступах чистилища підноситься у супроводі коханої Беатріче до споглядання небесних сфер, — це християнська алегорія "золотого віку" людського існування, утопічного царства добра, справедливості й гармонії. Як людину вже ренесансної епохи Данте захоплює невтомний мандрівник Улісс-Одіссей, який закликає своїх супутників віддатися осягненню новизни. Співчутливі рядки присвячує поет незламним борцям, духові шукань. Поряд з Данте завжди називають ім'я іншого великого італійського поета — Франческо Петрарки (1304—1374 рр.). Данте передбачив деякі ідеї епохи Відродження, але першим гуманістом Італії був Петрарка. Він перший в одному зі своїх творів протиставив середньовічному "божественному знанню" вивчення людини. Двадцять один рік оспівував Петрарка у своїх сонетах і канцонах Лауру, яка була одружена з іншим чоловіком. А коли вона померла, оплакував її ще довгі роки. Для плеяди блискучих письменників, філософів, публіцистів, художників Відродження характерні тверда переконаність у невичерпних висотах людського духу, вимога, щоб людина все знала, все вміла, все могла. По суті, в цей час виникає те розуміння світу, яке ставить людину в центр всесвіту. Чудово передав цей новоєвропейський антропоцентризм італійський гуманіст Піко делла Мірандола. У його трактаті "Про гідність людини" творець звертається до Адама з таким напученням: "Не даємо тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і обличчя, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею і рішенням... Я ставлю тебе в центр світу, щоб звідти тобі зручніше було оглядати все, що є в світі. Я не зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, аби ти сам... створив собі той образ, який ти вважаєш за краще". Так уперше була виражена ідея самоцінності і самодіяльності людського життя. Ця ідея не була можлива ні в античну епоху з її уявленням про універсальне значення світового космосу, ні в середньовіччя, де особистість людини повністю підкорилася божественній волі. Філософ Лоренцо Валла став на боротьбу за повне виправдання мирського життя в усіх його сферах, виступаючи проти будь-якого аскетизму. Його полеміка зі стоїками, його сатиричні виступи проти ченців, його трактат "Про насолоду" виходять з тези, що з рук Бога вийшла вся людина, її душа і тіло; ніщо в людині не належить дияволу. Найглибший зміст різкої, пристрасної полеміки філософа — у заклику до природи, яка живе і мріє в нас, яка божественна і проти якої грішать ті, хто калічить і душить її. Людина у багатьох філософів Відродження набирає всесвітнього розмаху, вона є центром, стрижнем світу. У своїх пристрасних висловлюваннях вони майже перетворюють людину на Бога. Всі історики відзначали у людях Відродження формування нового складу розуму, розрив з усіма середньовічними догмами щодо релігії, авторитету, батьківщини, сім'ї. Міркування про людину — загальне русло тодішньої літератури. Найчастіше людській "нікчемності" середньовіччя протиставляється Homo sapiens та Homo faber (Людина розумна і Людина діяльна) у всьому її "благородстві". Віра у природу людини, особливо в ЇЇ творчі сили ґрунтувалася на тому, що з усіх живих істот тільки людина здатна доповнити існуюче іншою реальністю, створеною нею самою, її руками, її працею і талантом, реальністю мистецтва, культури, громадських інститутів і цінностей. То був по суті гімн епосі з її творцями, її успіхами, її правителями. Однак це не був хор голосів, які звучали в унісон. У ньому ми чуємо найрізноманітніші сольні партії, хоча всі вони про Людину. Італійський гуманіст Леон Баттіста Альберті (1404—1472 pp.) — архітектор, геометр, астролог, музикант, філософ — так висловився про драму людства: "Людина людині вовк". І ще: "Людина не задовольняється поневоленням інших, але терзає і мучить сама себе." В Альберті захват перед "іскрою Божою" в людині тьмяніє в променях співчуття людським мукам, у скорботі про несталість людського буття ("Все живе смертне!"). Його творчість не зводиться до звичайних схем. У трактаті "Про сім'ю" людина — це "щасливий смертний бог", який розкриває земні таємниці і "створений для пізнання й захоплення красою та багатством небес...", який "пізнає і діє з допомогою розуму і доброчесності". В іншому творі Альберті — "Теод-женіо" — людина є вираженням розпаду, розколу і бунту: "Чи є тварина лютіша?" Зруйнувавши (хоч і попередньо віддавши йому належне) дорогий для гуманістів образ, Альберті передбачив, до чого призведе тріумф людського розуму, передбачив, якою буде доля світу, позбавленого цінностей. Щось подібне пророкував і Леонардо да Вінчі, змалювавши картину пануючої на землі смерті: коли суха і безплідна її поверхня перетвориться на попіл, це буде кінцем земної природи. Але в основному ренесансному світовідчуттю властиве життєствердження і прагнення поновити у правах людський розум та унікальність індивідуальних можливостей творення добра. Нікколо Макіавеллі (1469— 1527 рр.) — політичний мислитель і письменник — у трактаті "Государ" міркує про індивідуума, ладного діяти з раціоналістичною доцільністю, цілком поклавшись тільки на себе, тобто чинити так, як він вважає за потрібне, згідно з вільним внутрішнім рішенням, обов'язковим тільки для цього "Я". Згодом реалістичне тлумачення механізмів влади у Макіавеллі ставилось йому за вину як виправдання цинізму засобів заради досягнення жаданої мети ("макіавеллізм"). Однак глибинна ідея Макіавеллі про відповідальність діючого за власним вибором індивідуума — це глибоке передчуття проблем народжуваного буржуазного світу, здатного ігнорувати найвищі моральні цінності. Піко делла Мірандола твердив: саме тому, що людина має нічим не обмежену свободу, вона творець свого власного образу і здатна піднятися на один щабель з самим божеством; вона ж владна і впасти, тобто спуститися до рівня нерозумних тварин. Але Піко вірив: "...якщо з допомогою моралі пристрасті будуть напружені до відповідних розумних меж, так, щоб вони погоджувалися між собою у непорушній гармонії, якщо з допомогою діалектики ми будемо розвивати розум, то... тоді... станемо тим, хто нас створив". Ідеал гармонійно розвиненої людини і нова модель освіти Нова концепція людської особистості, сформульована гуманістами, була результатом не тільки духовного руху. Вона відображала реальний процес виділення особистості із станової обмеженості і ремісничої рутини, який відбувався разом з розкладом феодального способу виробництва. Новий ідеал ґрунтувався на визнанні таких цінностей: висока гідність людської природи; не відхід від мирських справ, а активна діяльність; істинне благородство не передається у спадок, а здобувається особистими заслугами і знаннями; вартість особливої, індивідуальної думки, смаку, обдарування, способу життя (Поджо Браччолоні: великі діяння можливі лише тоді, коли воля окремих осіб порушує закон більшості; Нікколо Макіавеллі: сильні люди відхиляють закони, створені для слабких, боягузів, убогих, ледарів). Художники і мислителі цієї епохи, як відомо, були титанами за силою думки, пристрасті і характеру, багатосторонністю і вченістю. Слід зазначити, що "універсальні" особистості виникали і через недостатню зрілість нового суспільства, в якому не було ще спеціалізації і стандартизації праці. Очевидно, універсальність і багатосторонність таких майстрів, як До-нателло, Леонардо да Вінчі, Альбрехт Дюрер, пояснюється не тільки їх надзвичайною обдарованістю, а й умовами їхньої праці і виховання. Вона була певною мірою "вимушеною". Оскільки поділ праці ще не торкнувся мистецтва, художники займалися всім: будівництвом церков, палаців, міських фортець, військових машин, поєднуючи найрізноманітніші види творчої праці — вони були живописцями, архітекторами, інженерами, декораторами. Природним було звернення гуманістів до античної культури, їх інтерес до еллінських пам'яток і літератури, особливо в Італії, де і в період середньовіччя частково збереглись античні традиції. Італійські письменники і вчені — від Джованні Бокаччо, автора веселого й сміливого "Декамерона", першого гуманіста, який вивчив грецьку мову, і до Петрарки — розшукували по всіх містах і поселеннях Європи стародавні рукописи, відновлювали праці грецьких і римських авторів, установлювали достеменні тексти замість перекручених. Вони вивчали мистецтво класичного стилю. Велику кількість античних рукописів було привезено в Італію грецькими вченими, втікачами з Константинополя у 1453 р. У врятованих після падіння Візантії рукописах, у викопаних з руїн Рима античних статуях постав новий світ — грецька давнина: перед її світлими образами зникли привиди середньовіччя, в Італії почався небачений розквіт мистецтва. У Флоренції була заснована Платонівська академія, бібліотека Лауренціона, яка містила багатюще зібрання античних рукописів. Створено перші художні музеї, наповнені статуями, уламками античної архітектури, виробами з мармуру, монетами, керамікою. Відбудовано античний Рим. Перед зачудованою Європою постали страдник Ла-окоон, прекрасні Аполлон і Венера. З другої половини XV ст. почали друкувати античних авторів: "Буколіки" і "Георгіки" Вергілія, твори Гомера, Арістотеля, Платона. В університетах Європи створювалися кафедри стародавніх мов. У 1530 р. у Франції був заснований "коледж трьох мов" (латинської, грецької та староєврейської) — своєрідний центр французького гуманізму. Це були перші експерименти гуманістичного виховання. Падуанський гуманіст Вітторіно да Фельтре у Мантуї засновує першу у своєму роді експериментальну школу, де реалізує свої уявлення про ідеал гармонійної і всебічно освіченої людини; про розвиток розуму, тіла і духу. Педагог із Падуї П'єтро Паоло Вер-джерно у трактаті "Про благородні звичаї і вільні заняття" доводить, що "вільні заняття" вільні від утилітарних цілей, що вони породжують у душах людей надзвичайну насолоду і тільки згодом дають щедрі плоди. До "вільних наук" — поряд з історією і філософією — належить і красномовство. Характерно, що з усіх античних авторів найбільшої популярності серед італійських педагогів-гуманістів набув Квінтиліан та його трактат "Про виховання оратора" (що в нього означало — "добре освіченої людини, яка вміє красно говорити"). Це було справді практичною потребою Відродження, бо епосі потрібні були державні діячі, вчені, педагоги, найвища церковна знать. Ідеал гармонійно розвинутої особи був адресований, природно, верхнім освіченим верствам. Саме до них був звернений трактат Бальдасаре Кас-тіл ьйоне "Про придворного". У ньому йшлося по суті про ідеальну людину (у плані зовнішнього і внутрішнього блиску). Вона повинна була знатися на науці і мистецтві, вміти гарно говорити, танцювати, грати на музичних інструментах, володіти зброєю, їздити верхи, битися на шпагах. Звичайно, тут просвічувала чисто станова модель. Досконала людина, виявлялося, — досконалий придворний. Саме тому найдемократичніші мислителі Відродження такої моделі не приймали: Томас Мор і Томазо Кампанелла, наприклад. Перші утопічні мислителі були гуманістами. Так, в "Утопії" є міркування про насолоду, що нагадує трактат Лоренцо Валли на дану тему, — відмовлятися від насолоди і прагнути аскетичних чеснот — це ознака цілковитого безумства. Однак несправедливо відбирати у когось насолоду, добиваючись свого. А втім, уточнював Мор, є насолоди істинні, а є фальшиві (до останніх він відносив прагнення слави, незаслуженої пошани, гру в кості, пристрасть до прикрас тощо). І у Мора, й у Кампанелли відчутна зрівняльна тенденція: коштовності беззастережно осуджуються, мистецтво визнається тільки як засіб засвоєння знань (історії, геометрії, географії тощо). Особливості розвитку кожної з європейських країн наклали свій відбиток на національну ренесансну культуру. Однак майже в усіх народів вона репрезентована блискучою літературою. Значно розвинувся театр. На початку XVI ст. в Італії виникла так звана вчена комедія, яка частково освоювала традицію римської комедії (п'єси Л. Аріосто, Н. Макіавеллі). Надалі склався жанр "комедії масок" (соттесііа аеіі'агіе), який поєднував у собі традиції майбутнього народно-фарсового театру (балагану) з впливом античного. Відмінною рисою комедії масок була акторська імпровізація, що ґрунтувалася на сценарії. Згодом живі образи перетворилися на традиційні типи — маски. До середини XVI ст. великого розвитку набув придворний театр, виникли жанри драматичної пасторалі, міфологічної і пасторальної опери. У Німеччині виявився блискучий талант одного з найосвіченіших людей Європи — Еразма Роттердамського (1469—1536 рр.). Його сатира "Похвала глупоті" спрямована проти "сморідного болота" богословів, невігласів — ченців, пап. зажерливих і хтивих королів, низькопоклонних вельмож. Він закликав повернутися до ранньої християнської традиції. Ульріх фон Гуттен (1488—1523 рр.) — видатний політичний мислитель, поет-лицар, один з авторів памфлету "Листи темних людей", — гнівно викриваючи лицемірство папства, обстоював єдину Німеччину, в якій влада має належати лицарству. Німецький гуманіст підготував боротьбу за реформу церкви, яка розпочалася виступами Мартіна Лютера у 1517 р. і невдовзі охопила всю Німеччину. Табір гуманістів розколовся на послідовників і противників протестантизму. У 1524—1525 рр. відбувалася Велика селянська війна у Німеччині. Але реформація в Німеччині була використана князями, що унеможливило подальший розвиток ренесансних ідей. У Франції Відродження набуло аристократично-дворянського характеру. Центром його став королівський двір, при якому жило чимало італійських майстрів (Леонардо да Вінчі, Бенвенуто Челліні та ін.) і діставали покровительство французькі вчені, поети, художники. До гуртка Марга-рити Наваррської, сестри Франциска І, входили видатні письменники-гуманісти Клеман Маро, Етьєн Доле, Бонавантюр Депер'є, які виступали з проповіддю прав людини і висміювали аскетизм. Народну стихію вніс у літературу ФрансуаРабле (1494—1553 рр.) романом "Гаргантюа і Пантагрюель", в якому дав геніальну сатиру на суспільство свого часу. Визначне явище культурного життя Франції XVI ст. — скептик Мішель де Монтень (1533—1592 рр.). Французьке Відродження викликало шалений опір Сорбонни (філософського факультету Паризького університету), яка засудила книги Рабле і Депер'є, змусила Маро залишити Францію, винесла смертний вирок Доле. Найбільшого розвитку у другій половині XVI ст. досяг англійський театр, який набув великої популярності й серед народу. Це час Уїльяма Шекспіра (1564—1616 рр.). Нестримна радість життя, уславлення здорової, сильної, відважної людини з яскравими емоціями та сміливими думками — такі риси притаманні першим п'єсам Шекспіра (комедія "Приборкання непокірної", "Комедія помилок", "Два веронці", "Сон літньої ночі", "Багато галасу даремно", "Дванадцята ніч"). У них виражена важлива ренесансна думка: про людину судять не з одягу і звання, а з її розуму, відваги, благородства. Перша велика трагедія Шекспіра — "Ромео і Джульєта", потім "Юлій Цезар", "Гамлет", "Король Лір", "Макбет", "Отелло". Багато людських пристрастей, злети і падіння зобразив великий драматург: нестерпний тягар душі принца Датського, тяжкі страждання обманутої довіри в Отелло, розчарування короля Ліра, муки сумління Макбета. Так дається взнаки криза ренесансного гуманізму. Розчарування Гамлета — це стан душі цілого покоління поренесансної епохи. Образи Дездемони і Яго наче представляють два полюси доби — небо Ренесансу і нижчу Землю — вседозволеність. Випереджаючи всі мистецтва, пишно розквітала іспанська література: розвиток шахрайської новели, сатири, драматургії і, звичайно, Сервантес (1547—1616 рр.) з його знаменитим "Дон Кіхотом". У романі ми бачимо епос вимираючого лицарства, а також думку вже розчарованого гуманіста про те, що людина не є великою, а навпаки — жалюгідною і смішною. Надзвичайно популярним став театр. Коли Лопе де Вега (1562—1635 рр.) починав свою літературну діяльність, у Мадриді було лише дві трупи, коли він закінчував її, їх уже налічувалось сорок. Його п'єси — це глибоко оригінальна і національна література, правдивість якої письменник обґрунтовував теоретично: "...Якщо події схожі на життя, я не надаю особливої ваги правилам. Чимало на світі таких письменників, які через високий стиль і правила безжально калічать природу". Характерна риса епохи — пробудження національної самосвідомості у всіх європейських країнах. Виникла література народною мовою, а латинська художня література у XVI ст. остаточно припинила своє існування. Типові персонажі фольклорної культури Відродження — образи Дон Жуана і Фауста (у первісних обрисах — у легендах Іспанії та Німеччини). У них виявилося співчуття сміливій особистості, науковим пошукам. Але народна свідомість відправляла Фауста в пекло — за пристрасть до влади і багатства. Слід зазначити, що між церквою і гуманістами аж до кінця XV ст. існували практично мирні відносини. Відомий гуманіст на римському престолі — кардинал Микола Кузанський висловив сміливі думки про обертання землі, про нескінченність Всесвіту, створив карту Європи. Критика була взаємна, але гостра боротьба не точилася. Лише в кінці XV — на початку XVI ст. церква "прозріла", виявивши зв'язок між ренесансною ідеологією і повстаннями. Саме тоді один із соборів прийняв рішення про організацію ордену єзуїтів, про нещадну боротьбу з єрессю. Активізується інквізиція (церковний суд), видається заборона на книги. Послідовник Коперника Джордано Бруно був спалений на вогнищі інквізиції у 1600 р. Це один з перших терористичних актів церкви. Але поки що до цього далеко. Церква приголублювала митців, опікувалася ними, робила їм значні замовлення. Відродження дало зразки високих творінь у галузі образотворчого мистецтва. Тут своєрідність хронологічних періодів і національних особливостей така велика, що необхідно детальніше спинитися на головних досягненнях художників європейських країн. ЛІТЕРАТУРА 1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — К., 1881. 2. Баткин Л.И. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальное ти. — М„ 1989. 3. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Сред невековья и Ренессанса. — М., 1989. 4. Белый А. Символизм как миропонимание. — М., 1994. б. Берковский НЛ. Романтизм в Германии. — Л., 1973. 6. Брайчевський М.Ю. Конспект історії України // Старожитності. — 1991. — Ч. 2-3,4,5,6. 7. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988 8. Бычков B.B. Лексикон новоклассики. Художественно-эстетическая культура XX ст. — М., 2003. 9. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — К., 1991. 10. Габермас Ю.Ф. Філософський дискурс модерну. — К., 2001. 11. ГорфункельАЛ. Гуманизм и натурфилософия итальянского Возрож дения. — М„ 1987. 12. Грабовський С, Ставрояні С, Шкляр Л. Нариси з історії у країнськог державотворення. — К., 1995. 13. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — К., 1991 — Т. 1. 14. Дмитриева H.A. Краткая история искусств. — М., 2000. — 4.1. 44. Культурология: основы теории: Учеб. пособие. —М., 2003. 45. Курбас Л. Березіль: Із творчої спадщини. — К., 1988. 46. Лобас В.Х.,Легенький Ю.Г.Українська і зарубіжна культура. —К." 1997. 47. Макаров АМ. Світло українського бароко, — К., 1994. 48. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К." 1992. 49. Мастера классического искусства Запада. — М., 1993. 50. Немировская Л.З. Культурология. История и теория культуры. — М., 1992. 51. Нічик В.М. Петро Могила в Україні. — К., 1997. 52. Оссовская М. Рыцарь и буржуа. — М., 1987. 53. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К., 1997. 54. Полевой В. XX век: изобразительное искусство и архитектура стран народов мира. — М., 1989. 55. Попович М.В. Нарис історії культури України. — К., 1998. 56. Проблемы Просвещения в мировой литературе. — М., 1970. 57. Рыбаков ЕЛ. Язычество древних славян. — М., 1981. 58. Самосознание европейской культуры XX века. — Мм 1991. 59. Сарабьянов Д.В. Стиль модерн. — М., 1989. 60. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. — Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1985. 61. Семчишин М. Тисячоліття української культури. — К., 1993. 62. Серебровский В. Что такое модерн? // Наука и жизнь. — 1992. — № 2. — С. 74—81. 63. Січинський В. Чужинці про Україну. — Л., 1991. 64. Смирин М.М. Эразм Роттердамский и реформационное движение в Германии. — М., 1978.
1 2 3 4 5 Категория: Культура \| Добавил: DoceNt (24.11.2015)
Просмотров: 315 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: