РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Мистецтво-як пошук людської автентичності - Культура - Реферати - Каталог статей

Мистецтво-як пошук людської автентичності Проблема співвідношення естетики і етики була зафіксована ще у давньогрецькій естетиці введенням поняття «калокагатія». У подальші періоди виникали спроби проаналізувати проблему співвідношення цих двох наук. Так, англійські естетики XVIII ст. АНТОНІ ШЕФТСБЕРІ (1671–1713) та ФРЕНСІС ХАТЧЕСОН (1694–1747) намагалися чітко розділити естетичні та моральні цінності, адже до початку XVIII ст. англійська естетика орієнтува-лася на моральні цінності, а категорії етики і естетики, зокрема «доб-ро», «зло», «краса», «піднесене», вважали наскрізними для обох наук. Етика (від грєц. еі/ііса – звичай, характер) – наука, яка вивчає мораль, моральність. Як ви-значення специфічної сфери дослідження, термін «етика» вперше використав Арістотель. Специфіку взаємодії етики й естетики, з наголосом на проблемі творчості, вивчав і німецький філософ ИОГАНН ФІХТЕ (1762– 1814). Він був прихильником ідеї тотожності естетики і теорії мис-тецтва, а специфіку мистецтва виявляв через порівняльний аналіз: «мис-тецтво – наука», «мистецтво – мораль». Саме мистецтво, на думку філософа, сприяє становленню цілісної людини. Й. Фіхте вклю-чає етику до структури філософського знання і поєднує моральність з творчою активністю людини. Це був принци-пово новий аспект аналізу співвідношення «філософія – етика – творчість», особливо якщо враховувати, що Фіхте намагався до-повнити ідею І. Канта про «чуттєву» і «моральну» людину положен-ням про можливість через виховання піднести чуттєві потяги до рівня обов'язку. Особливу роль етика відіграє під час аналізу мистецтва як скла-дової частини предмета естетики. Кожна конкретна естетична ідея виступає певною мірою узагальненням розвитку мистецтва та есте-тичної діяльності взагалі і у конкретну історичну епоху зокрема. Вихо-дячи з цього, доцільно порушити і розглянути питання професійної етики митця, його моральної відповідальності за наслідки власної творчості. Це пов'язано з тим, що мораль є надзвичайно важливим елементом людської діяльності, сама діяльність людей в усій її різно-манітності та специфічності не може не накладати відбиток і на спе-цифіку моральної регуляції. Існують окремі види людської діяльності, що висувають особливо високі і навіть надвисокі моральні вимоги до осіб, котрі цією діяльністю займаються професійно. Професійна етика і норми професійних ділових взаємин є тра-диційною складовою частиною етичної науки, але при цьому, як пра-вило, зосереджується увага на професіях лікаря, педагога, юриста. Постає питання: чи будь-яка професія вимагає специфічної професійної етики? Щодо професії митця відповідь може бути лише позитивною. Склад-ний, суперечливий процес розвитку мистецтва в різні історичні періоди, художнє обслуговування митцями реакційних ідеологій, участь конк-ретних мистецьких напрямів у художньому обгрунтуванні насильства, релігійної нетерпимості чи моральної вседозволеності гостро пору-шує проблему професійної етики митця. У професійній етиці формується система конкретних моральних норм із супутніми їм практичними правилами, що «обслуговують» ту чи іншу галузь людської діяльності. В кожній з цих галузей голов-ним об'єктом діяльності є людина, котра вправі сподіватися на став-лення до себе не як до об'єкта зовнішнього впливу, а саме як до людини, тобто розраховує на повагу, розуміння, співчуття та милосер-дя. Отже, будь-які прояви: чи то байдужості митця до художньої аудиторії, чи то політичної кон'юнктури, чи то свідоме самоспросту-вання власних творів – мають, принаймні морально, засуджуватися суспільством. Значне морально-етичне навантаження несе в собі і проблема творчої, професійної освіти, виховання митця, адже і в минулі епохи, і сьогодні митці формуються в конкретних творчих майстернях, твор-чих лабораторіях відомих майстрів. Кожний учень, приймаючи чи спростовуючи художні принципи вчителя, несе в собі передусім його творчу модель. Етика взаємин «вчитель – учень» потребує вивчен-ня, розробки і вироблення своєрідного «кодексу честі». Розглядаючи місце естетики в структурі міжпредметних зв'язків, особливу увагу слід приділити розгляду спів-відношення естетики і мистецтвознавства, що найповніше здатне відбити те значення, яке мистецтво має в духовному житті суспільства. Сучасне мистецтвознавство акцентує увагу на дослідженні мистецтва в кон-тексті духовної культури. Складна структура мистецтвознавства ха-рактеризується комплексністю, що об'єднує загальне і часткове мис-тецтвознавство. Як систему знань про окремі види мистецтва мис-тецтвознавство поділяють на літературознавство, теат-рознавство, кінознавство тощо. Кожна з цих сфер знання має відносно самостійний характер, але водночас входить як складова частина до загальної структури. У більш загальному вигляді мистецтво-знавство є сукупністю трьох частин: історії мистецтва, теорії мистецтва і художньої критики. Естетика виступає як загальна теорія мистецтва, і саме в цьому аспекті перехрещуються інтереси естетики і мистецтвознавства. Останнє, у свою чергу, теоретично взаємодіє з немистецтвознавчими науковими дисциплінами, методологічні підходи, висновки і спостере-ження яких мають суттєве значення для комплексного вивчення мис-тецтва. У цьому сенсі особливого значення набувають, наприклад, психологія художньої творчості, соціологія мистецтва, культурологія, семіотика тощо. Мистецтвознавство – сукупність наук, які досліджують соціально-естетичну сутність, по-ходження, закономірності розвитку, особливості і зміст видової специфіки мистецтва. Проблема взаємодії естетики і мистецтвознавства досить складна і суперечлива. Вона відбиває неоднозначність оцінки місця і ролі мистецтва в предметі естетики. Властиве для певних історичних періодів розвитку естетичного знання розуміння предмета естетики як теорії мистецтва не тільки спрощувало предмет естетики, призводило до підміни однієї науки іншою, а й не відповідало на головне запитан-ня: чому, сформувавшись як самостійні науки, естетика і мистецтвознав-ство проіснували значний період людської історії, не заперечили од-на одну? Чи не означає це, що вони мають таку специфіку, яка зумовлює необхідність існування цих двох наук і підміна їх непра-вомірна. Уже грецька міфологія зафіксувала мистецтво як специфічну діяльність людини. Широко відомий міф про Аполлона, якому були підпорядковані музи: Мельпомена – трагедії, Евтерпа – лірич-ної поезії, Ерато – любовної лірики, Терпсихора – танців, Кал-ліопа – епічної поезії, Талія – комедії, Клю – історії. Міфологічний образ Аполлона пройшов складний шлях розвитку, який дає змогу зрозуміти поступовий процес усвідомлення специфіки естетичної діяльності, її зв'язку з красою, своєрідності. Міф свідчить, що спочатку Аполлон – син Зевса і Лето, брат Артеміди – охоро-няв родину від горя і нещастя. Пізніше його почали ототожнювати з Геліосом – богом Сонця. На честь Аполлона греки будували храми (на острові Делос і у Дельфах). Ці храми мали загальнодержавне значення. Поступово за Аполлоном (він стає богом музики) закріп-люються культуротворча, культурозахисна функції. У науку через об-разну, символіко-метафоричну інтерпретацію приходить проблема ви-дової специфіки і синтезу мистецтв – проблема, яка інтегрує естети-ку і мистецтвознавство. Людина вперше усвідомлює себе у міфах і використовує міф як розповідь про Всесвіт, явища природи, про традиції та звичаї людей, історичні події. Міфи Стародавньої Греції систематизувалися, допи-сувалися різними поетами або використовувалися ними у професійній творчості. Відомо, що ГЕСІОД саме на основі міфів написав «Тео-гонію» – поему про походження богів. Важливу роль для європейсько-го читача відіграли «Метаморфози-» відомого римського письмен-ника ОВІДІЯ – виклад стародавніх міфів. Поетичні образи стародавніх міфів не лише залишилися в історії світової культури, а й вплинули на долю мистецтва, викликали чис-ленні інтерпретації в творчості більшості видатних митців. До грецької міфології зверталися Данте і Шекспір, Боттічеллі і Леонардо да Вінчі, Рубенс і Рембрандт, Шіллер і Гете, Сковорода і Шевченко, Франко і Леся Українка. Практика звернення до міфопоетичних символів збереглася і в XX ст. Звертаючись до творчої спадщини Д. Джойса, Б. Брехта, А. Франса, А. Камю, М. Булгакова та інших, ми бачимо, яке велике значення мали міфи не лише в образній структурі цих творів, а й у *Міф (від грец. тір/і) – слово, а в більш широкому тлумаченні – легенда, розповідь, бесіда. формуванні філософської концепції, в обгрунтуванні морально-психоло-гічної позиції конкретних героїв. Подальше вивчення проблеми естетичної специфіки мистецтва пов'язане з такими роботами англійського філософа й естетика БЕР-НАРДА БОЗАНКЕТА (1848–1923), як «Історія естетики» (1892), «Аекції з естетики» (1915), «Принципи індивідуальності і цінності» (1911), «Цінність і доля індивідуума» (1912). Послідов-ник Гегеля Бозанкет розглядав мистецтво як шлях до опанування світової гармонії. При цьому він намагався обгрунтувати більш широке, ніж це було прийнято в історії естетики, розуміння гармонії, яка є, на думку філософа, серцевиною «абсолютної реальності» – цілісності, що долає просторову і часову роз'єднаність предметів і явищ. Мистецтво ж намагається поєднати людину, яка існує на рівні природної чуттєвості, з «абсолютною реальністю» як з носієм досконалості. Проголосивши «Божественну комедію» Данте еталоном мистецтва, Бозан<ет, по суті, сприймав естетику як науку, що опановує та інтерпретує функціональну специфіку мистецтва. Особливе «естетичне» навантаження маї.;, за Бо-занкетом, пізнавальна функція. Англійський теоретик на початку XX ст. намагався не лише знайти нові аргументи щодо гегелівської ідеї обме-ження предмета естетики мистецтвом, а й пов'язати естетику, мистецт-вознавство з логікою, раціональним ставленням до дійсності. Проблема співвідношення естетики і мистецтвознавства приверну-ла увагу і німецького естетика МАКСА ДЕССУАРА (1867– 1947). Він чітко і послідовно відокремлював загальноестетичну пробле-матику від мистецтвознавства. Як у теоретичних дослідженнях – «Ес-тетика і загальне мистецтвознавство» (1906), «Систематика і історія мистецтв» (1914), так і в організаційній діяльності щодо об'єд-нання європейських естетиків у теоретичній школі «Естетика і за-гальне мистецтвознавство», Дессуар виходив з тези про підпоряд-кованість сфери художнього сфері естетичного (як більш об'ємній). Іс-нуючи самостійно, мистецтвознавство – сфера художнього – має вра-ховувати можливості естетики – сфери естетичного. Водночас Дессуар намагався відокремити мистецтвознавство від філософії мистецтва, адже філософія мистецтва руйнує «теоретичну чистоту» наук про мистецтво. У працях Дессуара присутнє поняття «естетично-мистецт-вознавчий» (підхід, аналіз тощо), але ставлення до філософії як основи естетики загалом негативне, адже філософія «принижує» естетику. Роз-мірковуючи над проблемою місця естетики в структурі міжпредметних зв'язків, Дессуар орієнтував естетику на пошук зв'язків з етнологією, історією, психологією. Спробами знайти нові шляхи зближення естетики і мистецтво-знавства позначена позиція, найвпливовішого французького естетика XX ст. ЕТЬЄНА СУРИО (1892–1979). Ще у 30–50-ті роки в роботах «Майбутнє естетики» (1929), «Співвідношення мис-тецтв. Елементи порівняльної естетики» (1947) Сурйо нама-гався розглядати твір мистецтва як становлення нової реальності, а види мистецтва він визначав через специфіку чуттєво-смислових елемен-тів – квалій (від лат. диаііа – якість). Саме через засоби оформ-лення квалій, а ними є звук, колір, світло, слово, рух, може виникати самобутній «космос» – художній твір, позначений оригінальністю, неповторністю, авторським баченням світу. Проблему співвідношення естетики і мистецтвознавства досить активно розробляли представники російської естетики – Ю. Бо-рев, А. Єремєєв, А. Зісь. Вивчення предмета естетики з урахуванням широкого кола проблем мистецтвознавства було і залишається на сучасному етапі розвитку естетичної науки склад-ною і дискусійною проблемою. Неоднозначність оцінки місця і ролі мистецтва в структурі предмета естетики, суперечливість щодо масштабів і специфі-ки взаємодії естетичної та художньої сфери призво-дили до спрощення, а іноді і до вульгаризації естети-ки, спроб перетворити естетику на прикладну науку. У другій половині XIX ст. французький етнограф і антрополог Ш. Летурно намагався обгрунтувати так звану естетичну палеонтологію. Вчений був переко-наний, що тільки антропологія здатна опанувати внутрішній зміст естетики і мистецтва. ЛІТЕРАТУРА Борев Ю. Б. Предмет и задачи эстетики // Эстети-ка. – М., 1985. Міфи Давньої Греції. – К., 1980. Мифологический словарь. – М., 1985. Підлісна Г. Н. Світ античної літератури. – К., 1989. Словник античної міфології. – К., 1985. Фрагменты ранних греческих философов. – М., 1989. – С. 5–17. Шкуратова Н. Б. Проблема катарсису: історичний аспект //Етика, естетика і теорія культури: Зб. – К., 1992. – № 35. Эстетический смысл «золотого сечения» // Филос. науки. – 1983. – № 3. Ярхо В. Н. Новый папирусный фрагмент Эсхила // Античная культура и современная наука. – М., 1985.
1 2 3 4 5 Категория: Культура \| Добавил: Aspirant (07.07.2015)
Просмотров: 319 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: