РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Культура - стабілізатор духовності нації - Культура - Реферати - Каталог статей

У статті розглянуто поняття культури як стабілізуючого фактора суспільства, розкрито її сутність, функції з погляду формування типу державності. Автор спробувала довести, що, спираючись на культурний потенціал минулого нашої країни, вже сьогодні є можливість забезпечити повноцінний розвиток української духовності. In the article the notion of culture is considered as the stabilizing factor of the society; the nature of culture and its functions from the point of forming the type of the government were revealed. The author tried to prove that basing on the cultural potential of the past of our country there is the pombility of providing the complete development of Ukrainians spirituality. Духовність - це не інтелектуальність, не чиста мораль; не релігійність і не емоційність. Усе це у сукупності Велика цінність, підготовчі шляхи до дисципліни та очищення людської природи... Ш. Ауробіндо, східний філософ Як стверджують вітчизняні науковці, утвердження державної незалежності України вимагає перегляду багатьох існуючих поглядів на явища в духовному житті нашого сьогодення, на розвиток національної культури, науки, освіти, літератури, мистецтва, що в свою чергу поглиблює інтерес до комплексу проблем, пов'язаних з витоками і розвитком національної свідомості За свідченням М. Жулинського, духовна атмосфера українського суспільства складна, аморфна. Сьогодні соціально-економічні проблеми буквально травмують духовність, знесилюють мораль, роз'їдають її, а особливо болісно б'ють по інтелектуальній сфері. Освіта, наука, культура буквально борсаються в конвульсіях, прагнучи зберегти бодай частку того, що може бути основою для відродження і виходу на національний і світовий простір самореалізації та інтеграції. Державні механізми сприяння та підтримки не спрацьовують, а інші форми, які ефективно діють у розвинутих європейських країнах, не можуть бути задіяними через відсутність правової основи для створення сприятливого режиму. Тому духовну ситуацію в Україні не можна розглядати у відриві від стану в усіх сферах державно- політичного, соціально-економічного та інтелектуального життя суспільства, водночас, слід пам'ятати, що без досягнення необхідного рівня політичної і правової культури, духовності важко сподіватися на прискорення процесу економічного реформування, що без формування нової - державницької, україно- центристської - свідомості з чіткими акцентами на підтримку мови, науки, культури, відродження історичної пам' яті, національних базових цінностей взагалі духовну атмосферу в суспільстві змінити важко [1, с. 229-230]. На думку вчених, вивчення на належному рівні проблем духовного життя цілком співпадає з виразною тенденцією поглибленого вивчення соціально-психологічних складників суспільного життя. Сьогодні, як ніколи, зрозуміло, що саме через вивчення духовного світу народу лежить шлях пізнання багатьох процесів суспільного життя [4, с. 81]. Саме тому для молодої, незалежної України, в якій довго і методично переслідувалось все національне, руйнувалась історична пам' ять, сьогодні виняткове значення має формування національної самосвідомості. В зв'язку з цим і виникає потреба оглянутися на історичне минуле нашого державотворення, в процесі якого з повною силою проявилась національна ідея як показник рівня духовності українського народу. Адже не випадково в преамбулі Конституції України підкреслено, що Верховна Рада України прийняла цю Конституцію, "спираючись на багатовікову історію українського державотворення". Саме тому ретроспективний погляд на всю попередню історію боротьби за українську державність дозволить збагнути не лише здобутки, але й прорахунки у цій справі, щоб їх запобігти в минулому, й для кожного народу знання історичної традиції - щось більше, ніж просто знання. Людина, яка знає історію країни, рідного краю, власної родини, є патріотом. Атрофія історичної пам'яті перетворює націю у населення. Як відомо, народ, який не цікавиться власним минулим, стає об' єктом, а не суб' єктом історичного процесу. Водночас, як свідчать результати аналізу наукових досліджень [2; 3; 4], духовний світ виник у процесі еволюції як "потреби гармонізації", як властивість людей, що необхідна для стабілізації свого становища в Універсумі, подолання багаточисельних смертельних труднощів в інших умовах, але згодом, як будь-який еволюційний процес, він почав розвиватись самостійно, дотримуючись власної логіки, вносячи у розвиток суспільства свій, і часто визначальний, внесок. Виходячи з того, що духовний світ людини та її буття невіддільні, підкреслимо, що нове пізнання, нова шкала цінностей, нові поривання, на нашу думку, можуть якісно змінити людей, а значить, і їх буття, їхню долю. А вони, у свою чергу, здатні спричинити вирішальний вплив на особливості духовного світу людини і всього людства. Відомо, що проблема духовного розвитку особистості вічна. Скільки існує людина, стільки вона намагається вдосконалити свій внутрішній світ. Отож, недаремно проблема аналітичного розгляду культури, духовної культури, духовності окремої соціальної спільноти становить перед дослідником ряд вимог, де необхідно враховувати як загальні, так і специфічні аспекти розвитку духовної культури та ментальності народу даної соціокультурної системи. Вже сьогодні кожному українцю, який поважає себе і свій народ, варто проаналізувати становище України в світі та згадати уроки історії, щоб дати відповідь на закономірні питання сьогодення: "Як могло статися, що сильний, багаточисельний народ, який опанував багатющі землі в центрі Європи, створив могутню державу, мав міцні культурні, торгівельні, династичні контакти з іншими державами Заходу і Сходу, втратив свою державність і протягом століть знаходився чи в частковій, чи в повній залежності від інших народів та їх держав? Чому, незважаючи на блискучі перемоги і виявлену велич духу, в кінцевому результаті визвольні змагання кінчалися поразкою?". Саме тут варто у своєму дослідженні поставити питання: "Що ж таке культура, духовність? Що становить їх сутність та які їх функції з погляду формування типу державності?" А що можна сказати щодо духовності та бездуховності в людському житті та дослідженні української духовності, зокрема?" За твердженням ряду науковців, культура - це обробка, вирощування, плекання з метою отримати кращу якість, це безперервний стан олюднення, піднесення людини до все нових висот свого буття. Принагідно відзначимо, що культура не є суто духовною субстанцією, а субстанцією особливого виду об'єктивної дійсності, що має суб'єктивне джерело походження. Звідси і поділ культури на матеріальну і духовну. Чи не найголовнішим у визначенні поняття "культура" є спосіб її існування як результату діяльності суб' єкта. Тільки в діяльності виявляються сутнісні риси людини, колективу, народу. Народ є не тільки споживачем, але й творцем культури. У цьому зв'язку пригадаємо, як Ольга Кобилянська заповідала нам любити свій народ. За її переконанням, коли буде народ - буде й нація, і культура, і держава, а коли не буде його - то не буде й сліду всього цього. Вона заповідала "добувати нові знання ", творити "нові цінності, нові вартості", "ушляхетнювати свої почуття", "різьбити свої характери", моделювати "новий тип людини", не гублячи при цьому "золотої нитки своєї історії". Однак цей заповіт, на жаль, далеко не всі наші політики виконують. Підкреслимо також, що принцип культури дає людині можливість не тільки творчо, високопродуктивно працювати, але й боротись, чинити опір несприятливим для її діяльності і розвитку зовнішнім умовам, обставинам, міняти політичний клімат у бажаному для себе напрямку. Культура відіграє при цьому роль регулятора стосунків між людьми у політичному житті [2, с. 201-202]. Без сумніву, сфера культури - та, де діють нестандартні підходи, це - спосіб індивідуалізації, внаслідок чого постають самобутні, неповторні витвори людської діяльності. Культура - це те, що, за Г. Сковородою, дух животворить, що дає людині відчуття повноти свого буття [2, с. 157]. У своїх дослідженнях М.Н. Корнєв та А.Б. Коваленко під культурою також виокреслили розуміння процесу самоорганізації ноосфери [5]. У результаті проведених наукових пошуків поняття самоорганізації розуміємо, як прийнято в синергетиці, як явище, яке може відбуватися у відкритих системах найрізноманітнішої природи і яке пролягає у зламі симетрії, властивої даній системі, і появі в ній нової структури та зміні поведінки, внаслідок чого система ефективніше реагує на зовнішні впливи. Ноосфера, за Е. Леруа, Тейяром де Шарденом, В. Вернад-ським, - найвищий поки що шар світового буття, виникнення якого пов'язане з появою на Землі людини розумної та її творчої діяльності. Самоорганізація в антропосфері є етногенезом, самоорганізація в ноосфері - культурою. Обидва процеси пов'язані один з одним. Вони ведуть до структуризації антропосфери. Структурними одиницями є етноси (на вищій стадії розвитку - нації), які породжують етнічні культури і - за законом зворотного зв'язку - породжуються ними. З огляду на викладені науковцями матеріали варто зазначити також, що концепція культури робить наголос не лише на артефактах культури, а головним чином - на актуальному процесі їх творення, на формуванні типів ментальності, властивих тим чи іншим етносам, на проявах менталітету у нормах поведінки, традиціях, прийнятих індивідами. Культура, як і всякий процес, може проходити різні етапи розвитку, зокрема, зазнавати злетів і спадів, що визначається складною взаємодією зовнішніх і внутрішніх чинників. Говорячи про культуру з функціональної точки зору, слід пам'ятати, що вона відіграє дуже важливу соціальну роль: консолідацію етносу, забезпечення ефективного функціонування усіх його інституцій як цілісності на основі певної системи цінностей. Якщо з цих позицій підійти до оцінки української культури, то прийдеться, попри всю любов до неї та визнання високих цінностей, створених як в народній, так і в елітарній культурі, дійти висновку, що в цілому наша культура знаходиться в стані глибокого занепаду, в кінцевому рахунку вона не виконала призначення стабілізатора нації, не надала їй сили протистояти негативним зовнішнім впливам, не змогла нейтралізувати спонтанні процеси внутрішнього розпаду. Разом з тим немає підстав також вважати, що творчі зусилля нинішнього покоління, і особливо тих, що йдуть йому на зміну, не здатні переламати негативних чинників. Спираючись на культурний потенціал минулого, ці покоління мають принципову можливість забезпечити повноцінний культурний розвиток української нації, бо майбутнє не детерміноване однозначно минулим. Поряд з безсумнівним впливом попередньої історії майбутнє визначається передусім волею людей, їх енергією, спроможністю до творення нових форм життя [4, с. 44-45]. Отже, культура в широкому розумінні - це не лише література і мистецтво, філософія і освіта, релігія і фольклор, наука і культова архітектура, а і форма самоорганізації нації, її спосіб і характер самовираження і самоозначення серед інших культурних систем. Формуючи новий тип державності, ми повинні думати про формування відповідного типу культури як системи духовних і моральних орієнтацій індивіда та суспільства, як своєрідного інструменту для самовизначення й утвердження у світі. Тільки за цих умов держава буде культурною системою і пріоритетом державної політики стане гуманітарний розвиток - вона дбатиме про культуру не з обов' язку, а з внутрішньої потреби духовного самовираження. Бо, як зазначав Гельвецій, "мистецтва й науки - це слава нації, вони збільшують її щастя" [1, с. 153]. Оскільки засобом об' єктивації духовності людини, нації, людства є культура, то до культурних засобів об' єктивації духовності належать звичаї і традиції, національна свідомість, знання родоводу, наука, освіта, мистецтво, мова, релігія. Таким чином, культура виконує важливу роль стабілізуючого фактора в суспільстві. Культура людей об'єднує. В театрі чужих немає. Танець, пісню, гарне слово люблять усі: ліві, праві, центристи. В стабільності зацікавлена, насамперед, людина середнього класу, дрібний власник. Вона повинна стати опорою держави. Варто зазначити, що демократія - це теж не лише метод здійснення влади з допомогою парламентських закладів, а й певний тип культури, який охоплює суспільні установки, систему, цінності, звичаї і закони. Тож необхідно створити такий тип державності, якому б відповідав необхідний відповідний тип культури як система духовних і моральних орієнтацій індивіда і суспільства, як своєрідний інструмент для самовизначення, для самокритичного виходу зі стану абсолютної істини, переконань, для повсякчасного відмирання старого й народження нового [1, с. 233]. За визначенням В.П. Андрущенко, людська духовність - багатогранне і суперечливе явище суспільного життя, що формується як здатність переживати дійсне, минуле і майбутнє як сучасне. Демократизм української духовності крився в умовах життя, котрі сприяли розвитку особистості, а звідси - і здорового індивідуалізму. Конкретні прояви даної характеристики української духовності в різних сферах суспільного життя вивчено і зафіксовано вже давно, і ми лише зашлемось на імена Геродота, Біплана, дослідження Пантелеймона Куліша, Чижевського, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка та багатьох інших [4, с. 9]. Отже, погодимося із загальновідомим - на духовній культурі народу позначаються всі історичні колізії, всі соціально-економічні умови його життя. Адже навряд чи хто зараз причислить до національних рис німців непрактичність чи романтизм, а націю англійців назве революційною. Проте духовність є інерційним утворенням - це одна із найважливіших функцій. Вона консервативна і досить довго протистоїть соціально- економічним перетворенням, не лише повільно пристосовуючись до них, але й їх пристосовуючи до себе, і таким чином забезпечує історичну цілісність суспільних цінностей. Ця властивість духовності пояснює неспроможність марксистського економічного детермінізму. Окрім економіки, є ще й психологія людей, етнічна національна психологія, яка часто ігнорувалась та й ігнорується тепер, але вона активно протистоїть космополітизму, хочемо ми цього чи ні. Прагматики, які ставлять лише на економіку, власне не прагматики, а утопісти, оскільки воліють не помічати, що саме ті нації досягли економічного прогресу, які в основу всього поставили національну ідею, духовність народу [4, с. 13]. Водночас важливо зазначити, що культура не буває абсолютно замкненою. В одній своїй функції вона виступає як національна, в іншій - як вселюдська. Це вселюдське яскравіше виступає там, де культура творить своє, національно специфічне. Але не можна зупинятись просто на відтворенні традицій минулого. Важливим тут є встановлення їх зв'язків із сучасною культурою. Це дасть можливість більше засвоїти кращі досягнення світової культури [6, с. 167-168]. Проаналізувавши необхідність осмислення людиною своєї ролі в світі, її ставлення до оточуючої дійсності і до самої себе, зростання інтересу до проблем духовності, та у зв'язку з завданням нашого дослідження, варто спробувати хоча б стисло розглянути саме поняття "духовність" з позиції діалектичного матеріалізму. З часів "перебудови" це поняття перетворилось на досить модне, загальновживане. До відродження та розвитку духовності закликають журналісти, діячі мистецтва, освіти, релігії. До нього апелюють навіть політики. Поняття "духовність" все частіше стає предметом філософських, теоретичних міркувань, зустрічається в назвах наукових статей, монографій, конференцій. За таких умов може скластися уявлення, що проблематика духовності вже набула достатньої наукової та практичної розробленості, а поняття "духовність" зайняло відповідне місце у системі філософських категорій та філософських міркувань про людину, її буття. Але, на жаль, навряд чи це уявлення буде дійсно відповідати наявному стану проблеми. Свій підхід до вирішення проблем духовності України пропонує О. Кульчицький, він вважає, що важливим етапом подолання відповідних криз були, є і завжди будуть відродження та подальший розвиток національних та духовно-культурних традицій взагалі, філософської культури, зокрема, як духовного підґрунтя для побудови демократичної держави - "універсальної свідомості та совісті українського народу" [4, с. 17]. Отож, насамперед слід звернути увагу на те, що існуюча багатоманітність підходів до визначення поняття "духовність" відображає ємність, складність, багатогранність даного феномена. У цих підходах акцентується той чи інший його аспект або група аспектів. Серед аспектів аналізу можна виділити філософсько-світоглядний, психологічний, морально-етичний, функціональний, комплексний та ін. Матеріалістична діалектика розглядає духовність, насамперед, як спосіб проявлення внутрішньої сутності суб'єкта, яка виражається у його активному ставленні до самого себе й оточуючої дійсності [6, с. 69]. Як відомо, під духовністю в українській родинній педагогіці розуміють сукупність психічних явищ, що характеризують внутрішній, суб'єктивний світ людини, основні риси культурної спрямованості особистості - її життєві інтереси, переконання, погляди, ідеали, світогляд, ставлення до життя, до інших людей, до своїх обов' язків і до самої себе, її мислення, бажання, воля, естетичні і моральні почуття. Поняття духовності та моралі органічно переплітаються між собою. В українській родинній педагогіці часто вживають термін "духовно-моральне виховання". Тут поєднуються три основні характерні особливості, які зумовлюють мислення, почуття, вчинки та поведінку людини [6, с. 150]. Отож, на думку вчених, дане трактування відкриває можливість розглядати духовність як інструмент пізнання світу, необхідну умову самопізнання, самозміни суб'єкта [6, с. 69]. Крім цього, поняття "духовність", як показало вивчення, тлумачиться переважно: через систему певних принципів, переконань, ціннісних орієнтацій, ідеалів суб' єкта, що дає можливість трактувати духовність, наприклад, як систему морально-етичних, культурних цінностей, які визначають інтелектуальну, психо-емоційну сутність суб 'єкта, його місце і ставлення до оточуючої дійсності; на основі протиставлення "бездуховності", яка проявляється, на думку ряду авторів, насамперед, у дисгармонії взаємовідносин людини і суспільства, ставлення суб 'єкта до самого себе; як синонім поняття "свідомість", що, в свою чергу, дає можливість трактувати духовність у філософії з точки зору усвідомленого буття, відношення "Я" до не "Я", а в психології - зводить її до психічної діяльності суб'єкта [8, с. 6970]. У психології з позиції діяльнісного підходу поняття "духовність" трактується, в основному, як: така, що означає індивідуальну вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: ідеальної потреби пізнання і соціальної потреби жити, діяти "для інших". При цьому звертається увага на те, що під "духовністю" розуміється переважно перша з цих потреб [9, с. 112]; така, що відноситься до інтелектуальної сфери діяльності; інтегральна характеристика психологічних можливостей самореалізації суб 'єкта, наприклад, духовність - специфічно людська риса, яка "виявляється у багатстві духовного світу особи, її ерудиції, інтелектуально розвинутих і емоційних запитах моральності..." [10, с. 48]; - як інтегруючий фактор соціалізації й інтеріоризації особистості в контексті засвоєння індивідом соціально заданих знаків, значень, операцій, інтелектуальних структур [6, с. 70]. З огляду на викладені матеріали, саме мова, культура, традиції, дух нації формують національний світогляд людини і вирізняють її серед інших національностей, витворюють її культурну своєрідність, духовну окремішність. Над цими проблемами сушили собі голови найсвітліші уми нації, бо усвідомлювали, що тільки духовне світло відкриває шлях цивілізаційного розвитку нації [1, с. 23]. На основі результатів проведеного дослідження можна зробити висновок: занадто вже плодюча, на заздрість ворогам, наша земля, і вигідне географічне положення - на перехресті тільки від узгодженої позиції демократичних сил, а й від стану культури, яка в своєму розвитку повинна виконати призначення стабілізатора нації і, таким чином, надати сили народу протистояти негативним зовнішнім впливам та вчасно і виважено нейтралізувати спонтанні процеси внутрішнього розпаду. Спираючись на культурний потенціал минулого нашої країни вже сьогодні є можливість забезпечити повноцінний розвиток української духовності. Важливо при цьому не повторити помилок минулих етапів боротьби за державну незалежність України, об'єднати свої зусилля на шляху розбудови незалежної суверенної України, формувати новий тип державності, відповідний тип культури як системи духовних і моральних орієнтацій індивіда та суспільства, як своєрідного інструменту для самовираження й утвердження у світі. І це буде справжнім іспитом на рівень духовності українського народу, де культура відіграє важливу роль стабілізуючого фактора нашого суспільства як велелюдних шляхів, теж фактор, який часто виявляється негативним проявом всієї історії, і що через стан межі між антогоністичними одним до одного Заходом і Сходом Україна потрапляла в найскладніші політичні і військові ситуації, і що ще й мали розкол в християнській церкві на католицизм і православ' я, прийняття християнства з рук занепадаючої Візантії - все це негативно позначилося на позиції України в світі. Зазначені чинники відігравали свою негативну роль, але перш за все через те, що ми не змогли перетворити їх на позитивні. Для України, як і для ряду народів, що входили до складу імперії, лише зараз починається відлік власної національної історії та культурного розвитку, власного національного відродження [2, с. 22-23]. Отже, за цих умов доля України - у власних руках українського народу, і залежатиме вона не одна із форм самоорганізації нації. ЛІТЕРАТУРА Жулинський М. Заявити про себе культурою. - К.: Генеза, 2001. - 680 с. Актуальні проблеми духовності: Збірка наукових матеріалів / Гол. ред. Т. А. Хорольська. - Вип. ІІ. - Київ; Кривий Ріг, 1997. - 400 с. Питання культури Півдня України в світовому аспекті сьогодення: Збірник наукових праць викладачів та аспірантів (присвячується 25-річчю Миколаївського філіалу). - Миколаїв: МП "Можливості Кіммерії", 1998. - 216 с. Духовність українства. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. Житомир, 25 вересня 1998 року. - Житомир, 1998. - 144 с Корнєв М.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія. - К., 1995. - 360 с. Духовність молодої людини. Матеріали Міжрегіональної науково-практичної конференції 78 квітня 1997 р. - Житомир, 1997. - 242 с. Философская энциклопедия.- Т. 2. - М., 1962. - 540 с. Кант І. Твори. - Т. 6. - М., 1966. - 380 с. Психология: Словарь. - М., 1990. - 486 с. Психологічний словник. - К., 1982. - 290 с.
1 2 3 4 5 Категория: Культура \| Добавил: Aspirant (04.07.2015)
Просмотров: 567 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: