РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Культорологічне поле Івана Крип’якевича - Культура - Реферати - Каталог статей

„Культорологічне поле Івана Крип’якевича” План 1. Біографія Івана Крип’якевича 2.Творчий шлях Івана Крип’якевича 3. Основні проблеми в працях Івана Крип’якевича Література 1. Біографія Івана Крип’якевича Народився у у сім'ї священика. В 1904—1909 роках навчався на філософському факультеті . В студенські роки брав активну участь у боротьбі за український університет, займався культурно-освітньою діяльністю. 1908 року організував , тісно співпрацював з . Наукову діяльність розпочав під керівництвом , став одним з найвидатніших його учнів. Від 1905 року почав друкувати свої наукові статті у періодичному виданні Наукового Товариства ім. Т.Шевченка — «Записки НТШ» (з 1934 — редактор). 1911 року захистив докторську дисертацію та тему «Козаччина і Баторієві вольності», і незабаром був обраний дійсним членом НТШ. Викладав історію в Академічній гімназії у Львові (1912—1914), згодом — в гімназіях Рогатина і Жовкви. Багато співпрацював в українських періодичних виданнях, що видавалися в Західній Україні — «Письма з Просвіти», «Молода Україна», «Літературно-Науковий Вісник» та багатьох ін., редагував журнал «Дзвіночок» (1911—1914) та «Ілюстрована Україна» (1913—1914). У 1918—1919 роках — . В міжвоєнний період плідно займався науково-педагогічною роботою. У 1921—1924 роках — професор Львівського (таємного) Українського Університету (секретар сенату університету), в 1934—39 викладав історію України в Богословській Академії у Львові, тісно співпрацював з Науковим Товариством ім. Т. Шевченка (з 1920 був секретарем історичної секції, 1924 редагував , з 1934 — голова історичної секції). В 1920—1930-х роках Крип'якевич вів широку національно-громадську роботу. В 1921—22 працював у Комітеті охорони військових могил, який займався пошуком і впорядкуванням українських стрілецьких могил в Галичині, в 1923—1925 брав участь у роботі , співпрацював з журналом «Політика» (1925—1926). З жовтня 1939 року Крип'якевич — завідувач кафедри історії України, (з 1941 року) . У роки гітлерівської окупації працював редактором наукових видань . У повоєнний час був звинувачений в і зазнав переслідувань. 1946 року Крип'якевич разом із частиною львівських науковців депортований до Києва. Деякий час займав посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР. У травні 1948 року Крип'якевич дістав можливість повернутися до Львова. 1951 року очолив відділ Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові, в 1953—1962 pоках — директор цього інституту. Помер і похований у Львові. 2.Творчий шлях Івана Крип’якевича Іван Крип’якевич (1886 – 1967) – один з видатних українських істориків ХХ ст., педагог, учений-дослідник широкого діапазону проблем історії України. Школу свого становлення, як педагог і науковець, він проходив у М.Грушевського, був тісно пов’язаний із світом науки, передових ідей, представниками яких на той час стали: І.Франко, Б.Бочинський, В.Гнатюк, О.Назарук, В.Шухевич та інші громадські діячі, науковці. Він брав активну участь у роботі „Просвіти”, НТШ, ним написані численні книги і статті, видрукувані матеріали досліджень у львівських журналах: „Життя і знання”, „Назустріч”, „Рідна мова”, „Неділя”, „Українська книга”, „Наша Батьківщина”, займався також і редакторською роботою Зацікавившись історією ще в шкільні роки, Іван 1904 року вступив на філософський факультет Львівського університету. Здібності юнака професор М. Грушевський, який тоді викладав у Львові, виявив одразу, і того ж 1904-го “Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка” опублікували його розвідку “Матеріали до історії торгівлі Львова”. Наступного року з друку вийшли другий і третій томи “Історії України-Руси” М. Грушевського, де І. Крип’якевич уклав довідковий апарат і був коректором тексту. Впродовж 1906 р. він опублікував у “Записках НТШ” чотири статті, а 1907-го студент четвертого курсу видав свою першу монографію “Львівська Русь в першій половині XVI віку”. Відтак не лише М. Грушевський, а й, мабуть, стіни Львівського університету ніколи більше не бачили такого продуктивного студента. Іван Крип’якевич (1886 – 1967) – один з видатних українських істориків ХХ ст., педагог, учений-дослідник широкого діапазону проблем історії України. Школу свого становлення, як педагог і науковець, він проходив у М.Грушевського, був тісно пов’язаний із світом науки, передових ідей, представниками яких на той час стали: І.Франко, Б.Бочинський, В.Гнатюк, О.Назарук, В.Шухевич та інші громадські діячі, науковці. Він брав активну участь у роботі „Просвіти”, НТШ, ним написані численні книги і статті, видрукувані матеріали досліджень у львівських журналах: „Життя і знання”, „Назустріч”, „Рідна мова”, „Неділя”, „Українська книга”, „Наша Батьківщина”, займався також і редакторською роботою. Шлях науково-педагогічної діяльності І.Крип’якевича, починаючи з студентських років і до кінця його життя, проходив у період колоніальних режимів і двох світових війн. Для нього, як і для всієї інтелігенції культурно-наукових сфер Галичини і загалом України, воєнні, міжвоєнні і післявоєнні роки були неймовірно важкими. У воєнні часи вчений, по суті, був відірваний від наукової роботи, а потім зазнавав утисків, принижень, звинувачень „у буржуазному націоналізмі”, понижень у посаді, переведень, звільнень тощо. Незважаючи на це, І. Крип’якевичу, на щастя, вдалось уникнути радянських концтаборів, зробити чималий внесок в історичну науку України. Бібліографія І. Крип’якевича налічує монографічні праці з різних періодів політичної історії України, публікації збірок архівних документів, фундаментальні “Всесвітню історію”, “Історію української культури” й “Історію українського війська” (вони виходили журнальними зшитками у видавництві І. Тиктора, а потім їх можна було оправити в опасисті томи), праці в галузі картографії, мистецтвознавства, історії друкарства, рецензії тощо, всього 906 найменувань. Тож як один із найпродуктивніших учнів М. Грушевського Іван Крип’якевич поряд із Мироном Кордубою та Степаном Томашівським очолює список 18 представників його львівської школи. І. Крип’якевич водночас є найбільше пропагованим учнем М. Грушевського. Цьому посприяв його син Роман – також історик – та Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України у Львові. Впродовж 1990-х видавництво ЛДУ ім. Івана Франка “Світ” перевидало низку його праць, серед них – підручник з історії України. Враховуючи величезний попит на історичну літературу, яким позначені останні роки “перебудови”, ці праці виходили величезними тиражами (так, 1990 року наклад “Історії України” спершу становив 200 тисяч, але книжкова фабрика “Атлас”, через впровадження курсу історії України в систему середньої та вищої освіти, насправді надрукувала значно більше; для порівняння: тепер фахові історичні праці зазвичай виходять накладом 500, підручники – декілька тисяч примірників). Тож, оскільки доробок І. Крип’якевича добре відомий, наголошу лише на його публіцистиці. 3. Основні проблеми в працях Івана Крип’якевича Основними проблемами досліджень І. Крип’якевича були: держава Богдана Хмельницького, організація її керівного апарату, війська, дипломатії, джерела з історії Галичини в період феодалізму, історія міста Львова та ін. У своїй науково-дослідницькій роботі І.Крип’якевич важливе місце відводив також дослідженням Гуцульщини, зокрема, проблемам етнічного, національно-культурного, господарського та інших напрямів її розвитку. Навіть із позицій сьогодення значення його наукової роботи важко переоцінити, особливо, коли розглядати період ХІV-ХVІІІ ст., який характеризується складністю етнічних, національно-культурних, політичних та інших процесів, зумовлених колоніальними завоюваннями українських земель іноземними державами та постійною боротьбою українського народу за їх визволення. Важливою для сучасної науки є історична спадщина періоду середньовіччя і початку нового часу Гуцульщини, адже ця частина української землі на той час залишалася відірваною від України. Після занепаду Галицької держави 1340 р. Гуцульщина і Прикарпаття відійшли до складу Молдовського воєводства, а в 1395 р. – до Польщі. Закарпатською Гуцульщиною відали угорські колонізатори, а Буковинська Гуцульщина до кінця ХV ст. являла собою нерозривну цілісність із Галицькою як підмандатна територія Польського королівства. У 1499 р. надчеремошські села були подаровані польським королем логафету Молдови Теуру і стали частиною Молдовського князівства. У 70-і роки ХVІІІ ст. Гуцульщина опинилась у складі Австро-Угорської імперії, а згодом – під польським, більшовицько-радянським режимами. Скільки горя, страждань, національних, соціальних, політичних обмежень і принижень протягом цих шести з половиною сторіч зазнали Гуцульський край і його жителі-гуцули від іноземних поневолювачів та місцевих яничарів-кровопивців! Головна суть політики колонізаторів зводилась до шматування цієї частини української землі, гноблення його жителів. З однаковою жорстокістю знущалися над гуцулами польські магнати, румунські бояри, угорські барони. Колонізатори фальсифікували історію походження і розвитку гуцулів. Одні намагались їх ополячити, другі – орумунити, треті – омадярити, четверті – онімечити і т.д. Для цього їхніми „науковцями” створювалися різні антинаукові теорії, зокрема про так звану волохську колонізацію Українських Карпат, про готське походження гуцулів та ін. Мета була одна: відірвати крону дерева нації від її історичних коренів та насадити її на інородне дерево іншої нації. І.Крип’якевич був солідарним з іншими українськими вченими, дослідниками етнонаціональних проблем гуцулів. На противагу фальсифікаторам з колоніальних держав, він відстоював наукові позиції щодо етнонаціонального походження і приналежності гуцулів. „Расово Гуцули, як виказали поміри покійного професора Вавка, – стверджував І. Крип’якевич, – се чистий етнічний тип – чужі домішки дуже невеликі. Гуцули, – продовжує вчений, – рішуче належать до українського племені” [2, 1]. Це науково-теоретичне положення І. Крип’якевича про гуцулів як українців – наукова основа, ключ до висвітлення ним історії соціального, етнонаціонального і духовного розвитку цієї етнографічної групи українців взагалі і періоду ХІV-ХVІІІ ст. Лише така позиція дала можливість ученому піднятись на відповідну наукову висоту та з її позицій всебічно розкрити складні й часто суперечливі процеси і тенденції у розвитку Гуцульського краю, дати їм наукову оцінку. Розв’язання цих наукових проблем було для ученого одним із найскладніших. По-перше, як підкреслює сам учений, з княжих часів і в наступний період про Карпати та Гуцульщину майже немає ніяких згадок. Так само немає докладних відомостей про ці краї і за період ХІV – 1-ї половини ХV ст. По-друге, весь час розвитку Гуцульщини, який розглядається у рамках цієї теми, проходив у колоніальних умовах, і тому наявні джерела про нього не завжди об’єктивно відображають історичну дійсність. Однак наукова позиція І. Крип’якевича дозволила успішно подолати ці перепони й розкрити правдиву історію соціального, етнонаціонального та духовного життя Гуцульщини. Вчений довів, що близько середини ХV ст. на Гуцульщині більш помітно відбуваються соціально-економічні, політичні та національно-культурні процеси, оскільки в цей час з’являються письмові джерела, що це засвідчують. У них є згадки про ряд населених пунктів на Гуцульщині та прилеглих до неї територіях, зокрема про Печеніжин і Ключів, згодом – Дебеславці, Рознів, Рудники, Рибно, Кути, Косів, Пістинь, Поляну Жаб’є (нині Верховина). Всі вони знаходяться по правій стороні від Прута до Карпат та лівій стороні від Черемоша, який нижче м. Снятина впадає у Прут. На протилежній, правій стороні Черемоша, Буковинській, згадуються села: Банилів, Замостя, Міліїв та ін. "Протягом ХVІ ст., – підкреслює І. Крип’якевич, – на Галицькій, Буковинській і Закарпатській Гуцульщині виникла суцільна система осель". У 1500 р. згадується Довгополе, Ростоки і Вижниця; у 1515 р. – Стопчатів, Уторопи, Микуличин; у 1555 р. – Тюдево і Косів (вже як місто); у 1579 р. – Ослави Білі й Малі, Космач. На карті французького інженера Боплана, укладеній ним у середині ХVІІст., нанесено села: Зелена, Микуличин, Березів, Космач, Тюдів, Ростоки, Устеріки, Довгополе, далі – Чорні гори, Ясенів Угорський (сучасне смт. Ясіня Рахівського району Закарпатської області). У працях І. Крип’якевича з історії Гуцульщини достатньо виразно прослідковується неспроможність „наукових” потуг польських і радянських істориків. З вищенаведених фактів достатньо чітко видно, що рухи на Гуцульщині та участь гуцулів у повстаннях весь час були спрямовані, насамперед, проти іноземних колонізаторів. Якщо й були факти убивства і пограбування багатіїв з українського середовища, то саме тих, хто перейшов на бік колонізаторів і став їх яничарами. Прикладом є убивство Миколи Дідушка з Красноїллі 1743 р. опришками на чолі з О. Довбушем за відмову в матеріальній допомозі гірським месникам у кількості терха бринзи (терх – дві бочівки місткістю 32 кг кожна) та за організацію гоніння за О. Довбушем, щоб його піймати й видати полякам. Все це виражено в словах Довбуша, звернених до М.Дідушка, коли його привели до ватажка: „А я тобі не прислав на знак чипелика (маленького ножика – П. Ш.), аби ти мені дав терх сира, – говорить Довбуш до Дідушка, – а ти казав, що мою голову даси до Станіславова!” І далі О. Довбуш говорить: „На, рубай мою голову! Ти зганяв села, аби мене ловили й обіцяв панам шапку червоних, аби мене ймили! А от я ймив тебе”. І вдарив М. Дідушка так, що той упав і сконав. Опришки взяли з дідушкового майна (пише І. Крип’якевич) лише двоє коней та спалили стайню. Щодо прислуги й дітей Дідушка, то опришки особливої жорстокості не проявляли: нанесли по одному удару мельнику, бо той відмовився йти шукати коней, пославшись із зверхністю на те, що він – мельник, а не слуга; його жінці за те, що вона стала в цей час кричати; сину Дідушка за те, що той на запитання, де його батько, збрехав, що в Кутах або в селі; слузі, бо той вхопив опришка за руку з метою дати можливість врятуватися М. Дідушку. При відході О. Довбуш розмовляє з прислугою та сином М.Дідушка, попереджаючи їх, щоб вони за ним не ганялись і не казали нікому, що він у них був. Синові, зокрема, сказав: „Як будеш отаманом, аби ти за мною не ходив” [4, 28]. І на цьому опришки залишили обійстя. Звичайно, акт був жорстоким, бо загинула людина, декільком нанесено удари, забрано частку майна, хоч і не значну, але основне майно, будівлі не знищено і не пограбовано, родина та прислуга Дідушка лишились живими, лише господар загинув як прислужник колонізаторів. І це при тому, що колонізатори всіх періодів і гатунків намагалися зображати Гуцульщину як відсталу, жорстоку, з віджилими патріархальними і реакційними традиціями та звичаями. Але можна уявити, якщо б у ситуації з Дідушком у Красноїллі в 1743 р. була не ватага О. Довбуша, а німецькі гестапівці або радянські енкаведисти та їх підручні, то наслідки були б зовсім інші, незрівнянно жорстокіші, варварські. Це відомо з дій фашистів під час Другої світової війни на окупованих територіях, радянських „революціонерів” у різні періоди „революційних перетворень” та боротьби з „ворогами народу”за утвердження і зміцнення радянської влади. Як стверджує І.Крип’якевич, опришки ставились по-людському навіть до багатих, якщо ті відповідно поводилися. Наприклад, коли О. Довбуш зі своєю ватагою прийшов до одного з господарів у Чорних Ославах, а той зустрів їх гостинно, ватажок наказав опришкам не чіпати нічого в цьому господарстві. Під час походу в 1741 р. на маєток пана Карпінського в Голоскові, неподалік Фотинії, виявилось, що жінка народила сина (згодом – поет Карпінський). Сам пан сховався в лісі, але слугам наказав зустріти опришків гостинно – хлібом, сиром і горілкою. О. Довбуш не лише не зробив у цьому домі ніякої шкоди, а навіть бабі-повитусі дав три злотих, а матері радив, щоб на його пам’ятку дала синові ім’я Олексій [4, 25]. Такі факти були непоодинокими. Тому Довбуш та його ватага мали певну підтримку в народі, навіть серед представників єврейської національності: їх переховували, їм постачали продукти, зберігали здобич тощо. Це серйозно занепокоювало польський уряд. Тому гоніння на опришків посилювалось, а 24 серпня 1745 р. О. Довбуш був убитий в с. Космачі Косівського району Івано-Франківської області. Література 1. Крип’якевич Іван: історик України. // Дзвін, 1990. – № 5. – С. 84-85. 2. Крип’якевич І. З історії Гуцульщини. – Львів, 1929; З історії Гуцульщини. – Літературно-науковий вісник. – Львів, 1923; Коротка історія України. – Київ – Львів – Відень. – Т-во „Вернигора”, 1918. 3. Сіреджук П., Фриз В. Чи була волохська колонізація Українських Карпат? // Дзвін, 1992. – № 3-4. 4. Крип’якевич І. – З історії Гуцульщини. //Міжнародно-науковий вісник. – Львів, 1923.
1 2 3 4 5 Категория: Культура \| Добавил: DoceNt (19.11.2015)
Просмотров: 495 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: