РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Прикраси - Культура - Реферати - Каталог статей

Компоненти Українського костюма ХІХ – ХХ ст. Прикраси Яскравим та художньо виразним доповненням до українського народного одягу виступали зйомні при-краси. Це здавна відомі діадеми, під-віски, браслети, сережки тощо — привіз-ні та місцевого виробництва. їх охоче використовували як жінки, так і чоло-віки, хоча з часом прикраси стали при-вілеєм жіночого костюма. Зйомні прикраси протягом віків вико-нували захисну функцію — амулетів, та-лісманів, оберегів. Ця традиція виявила-ся настільки стійкою, що навіть у XIX ст. в ювелірних виробах поруч з естетич-ними втілювались і релігійні уявлення, а такі прикраси, як хрест, панагія, образок, узагалі були символами християн-ської віри. Разом із тим благородні мате-ріали дорівнювалися до засобів грошо-вого обігу, і прикраси з них виступали показниками майнового статусу. Бажан-ня надати прикрасам більшу матеріаль-ну вартість часом порушувало їхню ху-дожню цілісність; створення дешевих копій дорогих прикрас також губило їхні естетичні якості. Та все ж основне призначення тради-ційних ювелірних виробів зводиться го-ловним чином до прикрашання костюма. Звідси й їхня високоемоційна художня виразність, багатство форм і технічних прийомів, які відшліфовувалися народ-ними майстрами протягом століть. Наприкінці XIX — на початку XX ст. серед українського селянства побутували вушні прикраси (сережки, каблучки) та велика група шийних та нагрудних виро-бів. Останні, що складалися з багатьох компонентів, гармонійно пов'язаних між собою, були обов'язковими в оформлен-ні всього комплексу вбрання, надавали йому локальну специфіку, композиційну рівновагу та довершеність. Зйомні при-краси були продукцією місцевих ремісників або завозилися з інших країн, продавалися на сільських ярмарках та у спеціальних торгових рядах у великих містах. Селянські «коштовності» — ко-ралі, бурштин, дукач, сережки. тощо — збирали протягом поколінь, передавали від покоління до покоління як сімейні реліквії. Жіночі нашийні прекраси. Львівщина. Сережки-ковтки — один із найдавні-ших видів жіночих вушних прикрас, який широко побутує й дотепер. Майже з дво-річного віку українським дівчаткам про-колювали вуха. Діти носили мідні, а дів-чата й молодиці — срібні, позолочені, зрідка золоті сережки, форми яких були дуже різноманітні. Найбільше поширен-ня мали невеликі дуті каблучки або пло-щинні у формі напівмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією. На Полтавщині вдягали так звані тіявочки (у вигляді кільця), уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем — вічком), маківки — у вигля-ді квітки з блакитним або червоним ка-мінцем посередині. До сережок часом кріпили привіски — бовти, теліпони. На Харківщині сережки виробляли у ви-гляді розширеного спереду кільця з при-кріпленою до нього пластинкою з трьома вузькими й довгими підвісками, що імі-тували намистини. На Чернігівщині осе-редками виготовлення металевих ювелір-них виробів були Ніжин, Батурин, Глухів, Березна. Навіть у 20-х роках нашого століття тут виробляли рифи (пугвиці), якими перенизували коралі, а також персні й сережки. Останні мали такі на-зви: бовтуни, жолудки, реп'яшечки з не-забудкою, змійки, книшики тощо. На Гуцульщині широко побутували сережки грушоподібної форми. На давнє походження сережок вказує значна кількість повір'їв, пов'язаних з ними: сережки могли знімати головний біль; загубити ж їх вважалося нещас-тям. За традицією, на піст або під час трауру вдягали найпростіші сережки у вигляді кільця, а в першу шлюбну ніч молода обов'язково мусила зняти се-режки. Як уже зазначалося, особливим ху-дожнім явищем були шийні та нагрудні прикраси, які мали локальні риси щодо властивостей матеріалів, техніки виго-товлення окремих елементів, характеру їх поєднання. Так, у Центральній Україні носили багато разків різнокольорового або чер-воного намиста, монети-дукачі, ланцюж-ки з хрестиком або так званими бовтунцями чи дармовисами. На Лівобережжі шию та груди прикрашали одним вели-ким дукачем із багато оздобленим мета-левим бантом. На Правобережжі частіше носили три-п'ять невеликих з'єднаних між собою монет. На Гуцульщині зберег-лися такі давні металеві прикраси, як згарди у вигляді нанизаних мідних хрес-тиків. Крім того, гуцули широко викори-стовували намисто з рівнобарвного вене-ціанського скла, а також прикраси, пле-тені з бісеру (силянки, гердани). Найдавнішою складовою жіночих на-грудних прикрас, поширеною по всій Україні, було намисто. Воно різнилося як матеріалом, кольором, формою, так і способами носіння. Найбільше цінувало-ся намисто з дорогих природних мате-ріалів — коралів, бурштину, перлів, гра-натів, скла, смальти. У деяких районах Західної України зберігалась архаїчна традиція прикрашатися намистом із плодів — клокічкою. Коралеве намисто мало в Україні найширше розповсюдження, хоча й було малодоступне для біднішого населення. Ставлення до нього відбилося в таких назвах: добре намисто, справжнє намис-то, щирі коралі, мудре намисто. Коралі були різними за якістю, розміром, оброб-кою, кольоровими відтінками. Більш де-шеві коралі — це нарізані у формі трубо-чок маленькі циліндрики — так зване колюче намисто. Дорогі червоні коралі оброблялись у вигляді овалів чи бари-лець; високо цінувалися разки з велики-ми намистинами у центрі. На Право-бережжі такі намистини стягували сріб-ною обручкою, на Лівобережжі між ко-ралями нанизували срібні бусини (рифи, пугвиці). Кількість разків коралевого намиста (до 25) та характер обробки свідчили про добробут жінки. Крім того, кількість разків була пов'язана і з пев-ними особливостями вбрання. Так, на території, де була поширена вишивка на комірі та грудях сорочки (Київщина), кількість разків менша, ніж там, де ви-шивки не було (Лівобережжя). На Пол-тавщині навіть верхній одяг робили з глибокою горловиною, щоб було видно прикраси. Кінці кількох разків коралевого на-миста зв'язували докупи. Часом до них кріпили плетені з різнокольорової вовни саморобні Шнури, які закінчувалися ве-ликими китицями (Правобережжя), або прив'язували одну — три кольорові стріч-ки (Лівобережжя), котрі зав'язувалися на шиї та звисали по спині. Коралевому намисту народ припису-вав особливі лікувальні властивості. У траур та піст замість червоного на-миста одягали скляне — молочне або прозоре. Під час весілля — від вінця до обряду вдягання очіпка — на молодій не було ніякого намиста. Після 30 років жінки частіше відмовлялися від носіння намиста, в деяких випадках носили й до 40 років (Як якій добре жити, то й довше носить намисто). Жінки похилого віку якщо й носили намисто, то у незначній кількості й темне. Дівчата ж полюбляли яскраві кольори, серед яких перевагу віддавали червоному. У будень, особливо під час польових робіт, дівчата вдягали небагато намиста, боючись його розірва-ти; на свята, ідучи до церкви або «на музики», всі груди завішували різноко-льоровим намистом. Добре коралеве на-мисто було в заможніших; бідні купляли намисто з різнокольорового скла. Крім коралів, на Наддніпрянщині було поширене намисто з «щирого» бурштину, який добували в околицях Києва й шліфували у вигляді пласких намистин. За стародавніми повір'ями, бурштин приносив здоров'я та щастя. На Чернігівському Поліссі частіше носи-ли одну довгу й масивну низку буршти-ну, іноді у поєднанні з коралевим намис-том. У XIX ст. серед заможніших верств населення побутувало привізне намисто з гранатів та кольорової смальти. За-лежно від кольору воно мало різні назви: кровавниці, блискавки, перли. Дорого ці-нувалося й відоме нам гуцульське намис-то з різнокольорового скла, яке спеці-ально завозилося з Венеції. Із середини XIX ст. серед сільського населення поширилося різнокольорове скляне (не дуте) або камінне намисто фабричного вироблення. Воно було біло-го, блакитного, зеленого, жовтого, черво-ного, вишневого, чорного кольорів. У різ-них місцевостях спостерігалися різні кольорові поєднання; іноді на одну нитку нанизували різнокольорові намистини. Наприкінці XIX — на початку XX ст. у центральних областях з'являються різнокольорові скляні, іноді типу ялинко-вих, буси, які органічно доповнювали декоративні особливості вбрання цього періоду. Намисто з доброго натурального ка-міння хоча й вийшло на початку XX ст. з ужитку, проте ревно зберігалося селя-нами впродовж десятиліть, завдяки чому різні його види були придбані багатьма музеями. У 60—70-ті роки стародавнє селянське намисто, особливо коралеве, було високо оцінене за своїми худож-німи якостями міським населенням і ши-роко використовувалось як прикраса су-часного одягу. Крім поширеного по всій території України намиста з натуральних і штуч-них матеріалів, на Прикарпатті, Закар-патті, Буковині та Поділлі побутували шийні прикраси з бісеру. Різнокольоро-вий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитку, плели або ткали, утво-рюючи мальовничий геометричний, іноді рослинний орнамент. Бісерні прикраси могли бути у вигляді смуги або опліччя і мали локальні особливості форми, спо-собу плетіння, малюнка, колориту. Від техніки нанизування (силяння) бісеру походять і назви цих виробів — силянки, сильованки, силенки, а від перепле-тення ниток між собою — плетенки, пле-тінки. Ткані нашийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги назива-лися гердани, герданики, герданки, гар-ди, крайки, ланцки, драбинки, рядки, пупчики. Бойківські нагрудні прикраси з бісеру — міци, шлейки — мали форму двох смуг, з'єднаних спереду. Візерун-часті шийні прикраси, ткані з бісеру, побутували, крім північно-західних об-ластей, також на Правобережжі Дніпра під назвою лучка. Виробництво прикрас із бісеру триває й по сьогодні в Західній Україні, стано-влячи цілу галузь художнього промислу, продукція якого має великий попит. До традиційних шийних та нагрудних прикрас належать і ювелірні вироби з металу, походження яких дуже давнє. Особливе місце серед них посідають мо-нети (дукати, дукачі). У XIX — на по-чатку XX ст. в Україні побутували різні способи використання монет як прикрас: три — п'ять — сім і більше мо-нет скріплювалися між собою у вигляді намиста; монети прикріплялись до кора-левого намиста тощо. Особлива вираз-ність та художня довершеність прита-манні такій своєрідній прикрасі, як дукач (личман), що складався з великої монети — дуката — і прикріпленого до неї металевого, прикрашеного камінням так званого банта. Дукач займав цент-ральне композиційне місце в усьому комплексі нагрудних прикрас. У XIX — XX ст. дукачами називали дуже різні за матеріальною та худож-ньою цінністю жіночі прикраси — від грубого, але старанно виготовленого юве-лірного виробу до копійчаної фабричної штампованої бляшки. Відповідно до цьо-го в одних місцевостях України дукачі використовували як святкову прикрасу, а в інших носили щодня не лише дорос-лі, а й діти. Дукачі цікаві як пам'ятки народного мистецтва, що донесли до нас десятки найрізноманітніших і часом зовсім не властивих селянському побуто-ві композицій та сюжетів. Для дукачів використовували австрійські дукати, а пізніше російські рублі та їхні підробки з будь-якими зображеннями. Особливий інтерес становлять дукачі місцевого виготовлення . Найскладнішою формою дукача є по-золочена карбована або лита кругла медалеподібна підвіска діаметром 45— 55 мм, оправлена плетеним дротяним шнурком або крученою пружиною і при-кріплена вушком чи двома-трьома корот-кими ланцюжками до декоративного, часом позолоченого банта. В етнографічній літературі XIX ст. описаний звичай носіння намиста з золо-тих і срібних монет. Зокрема, він відо-мий в Західній Україні. Дукачі ж у влас-ному розумінні цього поняття більш ха-рактерні для Лівобережжя: Чернігів-щини, Полтавщини та Слобожанщини. При цьому традиції носити намисто з дукатів та один медалеподібний дукач не виключали одна одну: комплекс при-крас включав намисто з монет, яке обля-гало шию, а нижче, на грудях, на черво-ній стрічці красувався центральний медальйон — дукач. Коралеве намисто чергувалося з рідко розкиданими метале-вими бусинами, котрі разом із ланцюж-ком і хрестиком композиційно зрівно-важували великі металеві дукачі. В захід-них областях дукачі часом замінювали металевими чи фініфтяними іконками або хрестиками. Культові елементи — один або де-кілька хрестиків — також входили до комплексу українських шийних та на-грудних прикрас. Найчастіше хрестики були срібні, інколи прикрашалися емал-лю, у заможнішого населення водилися й золоті хрестики. На Лівобережжі до-сить великий металевий хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На Полтавщині, крім того, трап-лялися хрести дерев'яні та скляні (білі й кольорові). На Черкащині нанизували по декілька маленьких хрестиків, які носили довкола шиї. Але найбільш архаїчними з усіх шийних прикрас культового при-значення були гуцульські згарди. Вони мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді. Комплекс зйомних прикрас на почат-ку XX ст. поступово спрощується. Дорогі натуральні матеріали замінюються підробними, а кустарні, часом дуже май-стерно вироблені прикраси витісняються дешевими фабричними. Проте народні майстри намагалися знаходити прийоми гармонійного поєднання покупних еле-ментів одягу та прикрас. Так, яскраві різнокольорові дуті скляні фабричні буси набувають композиційної єдності з за-гальним декоративним оформленням костюма цього періоду (поліхромною вишивкою сорочок і керсеток, квітчасти-ми фабричними ситцями тощо). Щодо стародавніх прикрас, то вони зберігалися у старих людей на особливо урочисті випадки. І досьогодні вони залишаються оригінальними мистецькими творами, які постали внаслідок тривалого і складного розвитку української художньої метало-пластики. Використана література. Матейко К. І. Головні убори українських се-лян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографіч-ний нарис. Київ, 1991. Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбран-ня // Нар. творчість та етнографія. 1963. Нариси історії українського декоративно-при-кладного мистецтва. Львів, 1969. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, ево-люція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1. Бойко В. М. Українські народні традиції в су-часному одязі. Київ, 1970. Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976. Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народ-ні художні промисли України. Київ, 1979. Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.
1 2 3 4 5 Категория: Культура \| Добавил: Aspirant (01.07.2015)
Просмотров: 570 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: