РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Ірина Вільде - Культура - Реферати - Каталог статей

План Біографія Ірини Вільде. Літературна діяльність Ірини Вільде. Культурна діяльність Ірини Вільде. Ірина Вільде і Східний світ. Література Мало хто знає, що в перекладі з німецької «вільде» означає «дика, бурхлива», а ім’я Ірина — у даному разі похідне від Дарини. Ось так і «народився» псевдонім «Ірина Вільде». Писати донька відомого поета ХХ століття Дмитра Макогона Даринка почала ще юнкою, але в ті роки літературна справа вважалася заняттям не вельми гідним для дівчини з інтелігентної родини, ось вона й підписала перше оповідання вигаданим «Ірина Вільде». Жила Ірина Вільде у так званій професорській колонії, на вулиці Чумацькій, неподалік лісу. Юнка зовсім розгубилася, коли замість літераторки двері відчинив... гарний молодий хлопець. Максим Полотнюк. Письменниця саме поїхала до Києва, і він на правах господаря запропонував зачекати, запевнивши, що мати ось-ось повернеться. Максим також навчався у Львівському університеті, але на хімічному факультеті. Мати дозволила йому обладнати у підвалі будинку власну хімічну лабораторію, в якій студент ставив свої досліди, добував, скажімо, ціаністий калій. Тож уся професура, яка жила на верхніх поверхах, ніби перебувала на жерлі вулкану — постійно дихала не вельми ароматними випаровуваннями і боялася злетіти в повітря. Зовні життєвий шлях письменниці сприймається цілком благополучним. Прожила вона в достатку й пошані до старості; після 1939 р. видала понад двадцять книжок прози, була лауреатом літературної премії імені Т. Г. Шевченка, обиралася депутатом Верховної Ради України. Трагічність письменницької долі Ірини Вільде в тому, що її талант не міг розвиватися природно, був здеформований лещатами «соцреалізму» та примусовою для західноукраїнських митців ейфорією «визволення» й «щасливого сьогодення». Народилася Дарина Полотнюк (справжнє ім’я) 5 травня 1907 р. на Буковині в сім’ї народного вчителя і українського письменника Дмитра Макогона. Батько був її першим учителем літератури, а його книжки — початковою позакласною лектурою. Дитинство і юність пройшли у Чернівцях, Лукавиці (Глибоцький район) та Веренчанці (Заставнівський район). Вчилася в Чернівецькій українській державній гімназії. Гімназійну освіту завершила в Коломиї. У листопаді 1918 р. Буковину окупувала боярська Румунія. Рятуючись від переслідування й арешту, батько переїжджає 1922 р. до Станіслава. Тут Дарина вчиться у приватній гімназії, потім вступає до Львівського університету. Коли через матеріальні нестатки вона мусила залишити університет, то вже була відома як перспективний молодий прозаїк. Влаштувавшись на роботу в часопис «Жіноча доля» у Коломиї, працює там до 1939 р., а потім переселяється до Львова. Як згадує Ярема Полотнюк, син письменниці, його дідусь мав сміливість писати в Міністерство освіти Румунії листи проти румунізації українців. Його востаннє попередили, що зашлють на роботу в таке місце, де ніхто не зможе його утримувати (тоді сільських учителів утримувала громада), і сім’я перебралася в Галичину. Є чимало свідчень ніжної, відданої любові Ірини Вільде до Буковини. У творчості передусім це чудовий роман «Повнолітні діти» (1938). Звичайно ж, це великою мірою розповідь письменниці про власне дитинство у Веренчанці, про навчання в чернівецькій українській гімназії, про перше кохання. Цей роман — серйозний історичний документ про 20-і роки на Буковині, в якому чимало цікавих фактів, зокрема той, коли українські гімназисти вночі вирвали з землі щойно посаджені на честь румунського короля дубки. За це багато з них були виключені з гімназії. У 1990 році вперше в радянські часи вийшла збірка новел Ірини Вільде «Незбагненне серце», в яку ввійшли твори, що публікувалися вперше. Уявіть собі, що письменниця, голова Львівської організації СПУ, делегат усіх письменницьких з’їздів та депутат Верховної Ради України багатьох скликань також мала твори, які були небажані радянській державі. Звичайно ж, твори раннього періоду. Ба навіть більше — в 1972 році Львівська наукова бібліотека імені Василя Стефаника підготувала до друку бібліографічний покажчик творів Ірини Вільде з передмовою самої письменниці — та передмова називалась «Через місток пам’яті» й у ній було багато сторінок, присвячених саме 30-м рокам. Передмова не була надрукована. Будучи шанованою письменницею, займаючи високе місце на “радянській соціальній драбині”, Ірина Вільде час від часу наносила візити своїй любій Буковині, зокрема Веренчанці. І сьогодні в цьому мальовничому селі на Заставнівщині є чимало людей, котрі спілкувалися з Іриною Вільде. Її пам’ятають деякі шкільні вчителі. В середній школі є кімната-музей Ірини Вільде, в якій зберігаються навіть дві повісті 30-х років — «Метелики на шпильках» та «Б’є восьма», з яких постав згодом роман «Повнолітні діти». Якби ми глибоко шанували своїх пророків чи принаймні самих себе — бо, маючи таких письменниць, як Ірина Вільде, можна й треба говорити про самоповагу — то Веренчанка, Чорнівка, Лукавиця стали б місцем паломництва не лише шанувальників красного письменства, а і всіх буковинців. Всі роки свого життя у Львові Ірина Вільде була небайдужою до всього, що відбувалося в її краї, а особливо ж до письменництва. І коли львів’яни називають Дарину Дмитрівну “нанашкою в літературі”, то це право належить і буковинцям, зокрема . У них не така вже й велика різниця в роках — 10, але з відомих причин (перебування в Печорлазі) , який перші свої твори надрукував у другій половині 30-х років, серйозно в літературу прийшов, маючи за плечима 40 років життя. Повість «Чуєш, брате мій?» була опублікована в 1957-му. Згодом із повісті виріс роман «Червоні троянди», який був запропонований видавництву «Каменяр». Проте видавництво мало свої власні розклади, рішення про долю роману затримувалось. надіслав твір у видавництво «Молодь» і невдовзі отримав схвальну відповідь. І вже коли готувався до поїздки в Київ для роботи з редактором роману, отримав лист від Ірини Вільде. Вона, познайомившись із першим великим твором свого земляка, проаналізувала роман і дуже доброзичливо написала автору про те, над чим іще варто попрацювати, щоб удосконалити твір у цілому, зробити виразнішими характери персонажів, виструнчити композиційно. Як згадувала пізніше Ірина Вільде, у неї тоді склалося враження, що «молодий автор своєрідно продовжив моїх «Повнолітніх дітей», щоправда, вже в цілком інших умовах, набагато складніших». мав досить-таки значний літературний доробок — три історичні романи, три соціально-психологічні, кілька повістей, біографічний роман . Для себе з-поміж цих усіх творів виділяв «Серце не камінь». Цей роман вийшов у 1978 році, й у ньому оповідалося про події на Буковині 1940–41 років, час, коли буковинці, образно кажучи, опинилися між молотом Сталіна й ковадлом Гітлера. Роман писався впродовж цілого десятиліття — автор прагнув не покривити душею проти історичної правди про те страшне лихоліття й мусив обійти цензурні перегородки, що, мабуть, було найскладніше. Роман цей вразив не лише читачів — сподобався він самій Ірині Вільде, яка написала до нього передмову «Уже пора сказати слово…» Письменниця охарактеризувала весь творчий доробок , дала йому високу оцінку, назвавши майстром широкого епічного полотна й виразного психологічного малюнка. А що стосується конкретно роману «Серце не камінь», то вона відмітила ось що: «Впадає в око: письменник шукає в кожному персонажі, крім політичних переконань, етичні якості. Людина, високоморальна у стосунках з іншими людьми, є надійна й витривала у найскрутніших ситуаціях. Зло, облуда не можуть бути стимулами до боротьби в ім’я краси життя й світлих устремлінь доби. Пишучи ці рядки, я не прагнула охопити всі аспекти творчості , це, мабуть, зробить хтось інший. Я просто вважаю, що вже настав час сказати правдиве, щире слово про обдарованого прозаїка і скромну людину». Між Іриною Вільде й були прекрасні особисті стосунки — саме після надісланої рецензії на перший його роман вона вважала за потрібне зустрітися з автором і поговорити з ним. По дорозі з Веренчанки у Львів вона разом із батьком Дмитром Макогоном завернула в Кіцмань, розпитала в людей, де живе вчитель і прийшла до нього в гості. так пише про це в романі : «Підводжуся й виходжу назустріч незнайомим. Очам своїм не вірю: переді мною — хто ви думаєте? Ірина Вільде. Я ніколи не бачив письменницю, вона мені знайома з фотографій, портретів. А моя зорова пам’ять досить цупка, я часто покладаюся на неї. Письменниця одягнена в сіру сукню й легкий, синюватого кольору светр. Вона ще молода й досить-таки елегантна.— Не сподівалися таких гостей? — Дарина Дмитрівна показує на людину похилого віку, що стояла поруч з нею. — А це знаєте, хто зі мною?— Знаю, це ваш батько письменник Дмитро Макогон». Тоді ж Ірина Вільде вперше побачила юного музику Володю Івасюка, за творчістю якого згодом спостерігала, любила приходити до нього в його львівську квартиру й слухати музику. Але по-справжньому, з дорослим композитором, письменниця познайомилась у 1971 році на 100-літньому ювілеї Василя Стефаника в Русові. Тоді в Русів приїхав навіть Іван Семенович Козловський. Батько й син Івасюки не раз бували в рідному селі Стефаника. І цього разу вони також були вдвох. Батько й представив свого вже знаменитого сина Дарині Дмитрівні. І вона сказала знаменну фразу про те, що найкращий твір — це його син. У 1977 році Ірина Вільде була запрошена в Чернівці на 60-літній ювілей . 4 дні вона прожила на вулиці Маяковського, 40. Їй було затишно й добре в цій гарній родині. На згадку про візит залишилось близько 20 світлин, на яких Ірина Вільде зафіксована разом з , його братом Дмитром, Софією Іванівною Івасюк, з донькою . Як згадує , вона не дуже хотіла фотографуватись, але Володимир сказав, що це живий класик, як же можна відмовлятись? А фотографував саме він. Нажаль, нікому не прийшло на думку сфотографувати разом із письменницею Володимира Івасюка… З собою в Чернівці Ірина Вільде привезла збірку поезій львівського поета , в якій був вірш «Поговоріть з людиною», присвячений їй. Як згадує , Володимир пообіцяв тоді покласти вірш на музику. На жаль, не встиг. У нарисі-спогаді «Переростання в ріку» згадує розмову, яка відбулась у нього з Іриною Вільде 1 лютого 1979 року: «І через якусь мить письменниця згадала Володимира Івасюка:— Який же він скромний! Хоч міг би і зазнатись. Є від чого. Та не зазнається. — Ірина Вільде зробила тривалу паузу й додала:— Мабуть, усі справжні таланти скромні». Померла письменниця 30 жовтня 1982 року у Львові. У музеї Володимира Івасюка зберігається книжечка Ірини Вільде «Окрушини», яку вона подарувала з таким написом: «Дорогому краянинові з найкращими побажаннями. Ірина Вільде». В ній є мініатюра «Моїй Буковині», яку варто навести повністю: «У моїй стороні під цю пору колишуться по крутих польових доріжках (чи буду коли ними ходити) навантажені хлібом вози. Удосвіта скриплять колодязі, а вечорами линуть сині димочки до неба. У моїй стороні осінь ступає в червоних сап’янцях, заквітчана у соняшники і китиці винограду, підхмелена на весіллях. Але ви цього не бачите… У моїй батьківщині вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі так близько над землею, що можна чути їхню мову. У моїй стороні… але ви цього не чуєте. У моїй стороні сонце ходить босоніж, оперезане бабиним літом, з червоною калиною у русявій голівці. У моїй стороні… Ім’я моїй батьківщині — Буковина». У творчому доробку є стаття «Ірина Вільде і Буковина», в якій він називає роман «Повнолітні діти» найкращим твором про Буковину часів румунсько-боярської окупації. На жаль, немає серед нас ні Ірини Вільде, ні батька й сина Івасюків. Але своєю творчістю й своєю шляхетною дружбою вони дають нам уроки краси й добра. В одній із окрушин Ірина Вільде писала: «Щоб увійти в безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий — перед історією». Іспит перед сучасниками вона склала. Тепер слово за історією. Говорячи по Ірину Вільде, слід сказати, що, одержавши тогочасне "римське", або "європейське" виховання, вона дивилася на інші народи і на інші цивілізації передовсім з повагою. В давнину було по-всякому. І греки, і римляни контактували з народами Сходу, але далеко не всі грецькі та римські автори минулого писали про інші цивілізації з повагою. Досить лише згадати, що слово "варвар", яким древні греки та римляни називали іноземців, походило від звуконаслідування людей, які не розмовляли грецькою... Щось подібне було і в напівдиких арабів, які завоювавши іранців (останні за культурним рівнем були значно вище від завойовників) називали їх збірним словом "аль-аджам", що означало "недорікуваті бормотуни", тобто люди, яким важко говорити. Оцієї давньої греко-римської зверхності до інших народів і цивілізацій, до чужої культури у Ірини Вільде не було; сучасне римське виховання кінця ХІХ - початку ХХ століття цього вже не передбачало, і це видно хоча б з освіти Івана Франка, який через німецьку і французьку мови оволодів найновішими досягненнями сходознавства ХІХ століття. На перший погляд, здавалося б, мова йде про несумісні речі. Бо й справді: яке відношення має західно-українська письменниця до Сходу? Де Галичина і Буковина, а де той Схід? Але уважно простежимо все від початку. Читаючи романСестри Річинські" - оту енциклопедію галицького суспільства першої третини ХХ століття, не можна не помітити такої колоритної фігури, як маклер Суліман. Неодноразово доводилося чути, що в європейському середовищі не може бути євреїв з мусульманськими прізвищами. Ніби й логічно, адже євреї, живучи в іншомовному середовищі, дуже швидко асимілюються мовно, засвоюють багато звичаїв, але завжди зберігають свою релігію і мову своїх предків (адже саме нею читають священні тексти своїх пращурів в оригіналі). Але як з прізвищами? А ось як: євреї дотримуються звичаїв того середовища, серед якого живуть. Наприклад "ашкеназі" (тобто вихідці із Східної Європи), предки яких довгий час проживали в Нижній Німеччині, мали німецькі прізвища, а їхня мова (так званий "ідиш") є не чим іншим, як нижньонімецьким діалектом. (Щоправда, тепер самі німці практично забули отой свій "плятдойч"). В середньоазіатських та закавказьких республіках євреї мають прізвища, які дуже нагадують прізвища людей з їхнього мусульманського середовища: Рашидов, Мусаєв, Мамедов. А маклер Суліман прийшов з Туреччини, і нічого дивного немає в тому, що виходець з Туреччини, колишній "турецький єврей", як сказали б ми тепер, має прізвище Суліман (навіть не Сулейман). На користь східного походження предків Сулімана говорить і той факт, що він читав Коран в оригіналі (а євреї, як і мешканці Індії - природжені філологи і дуже легко засвоюють чужі мови). Є й інші "точки дотику" із Сходом у творчості Вільде. В тому ж таки романі "Сестри Річинські" є сцена, коли Бронко Завадка приходить до революціонерки Рити Валєвської, польки, і бачить у неї працю радянського академіка Євгена Бертельса "Перський театр", більше того, революціонерка-комуністка розповідає Бронкові про перськомовного поета-містика Джелаль ед-Діна Руні та його взаємозв'язки з іншим містиком Шам-ед-Діном Табрізі, про що сама Ірина Вільде могла довідатися із вже згаданої праці Бертельса. "Живі контакти" письменниці із літераторами Закавказзя, Середньої Азії, Татарстану були не менш цікавими. Ірина Вільде знала особисто не лише Костянтина Симонова та Роберта Рождественського, але й азербайджанського поета Самеда Вургуна, з яким познайомила свого сина Ярему Полотнюка. Письменниця особисто знала багатьох таджицьких та узбецьких поетів, прозаїків, зокрема Муміна Каноата, Мірсаїда Міршакара, Амінджона Шукугі та інших, з якими неодмінно знайомила сина. Незадовго до своєї хвороби Ірина Вільде відвідала Японію в складі делегації з Радянської України. Письменниця виступила перед японськими трудящими, як тоді прийнято було говорити. Одна японська робітниця, зворушена теплими словами письменниці, зняла з себе свій робочий фартушок і подарувала письменниці. Ірина Вільде до кінця своїх днів зберігала цей нехитрий подарунок простої жінки з країни, де сходить сонце. Звичайно, це лише побіжний огляд "точок дотику" відомої львівської письменниці зі Сходом. Принаймні стає зрозумілим, що очолювана Яремою Полотнюком кафедра сходознавства, яка вже п'ятий рік передплачує і популяризує "Кримську світлицю", виникла не на голому місці. Література 1. Володимир Бокань. КУЛЬТУРОЛОГІЯ. – Київ, 2004. 2. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія Української культури. – Київ, 2002.
1 2 3 4 5 Категория: Культура \| Добавил: DoceNt (23.11.2015)
Просмотров: 586 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: