РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Етапи розвитку давньогрецької культури - Культура - Реферати - Каталог статей

Етапи розвитку давньогрецької культури Давньогрецька культура увібрала в себе традиції крито-мінойської культури. Чарівна, витончена, абсолютно завершена у своїй майстерості, ця культура розквітла у ІІІ та ІІ тис. до н. е. у східній частині Середземного моря — на острові Крит. Давньогрецька міфологія про-славила цей острів легендами про закоханих богів і царівен, про героїв. На Криті народився головний еллінський бог Зевс, і туди ж, прийнявши подобу бика, приніс він на хвилях викрадену ним фінікійську царівну Європу. На Криті відважний Тесей вбив чудовисько Мінотавра, напівлюдину-напівбика, що жив у лабіринті. Нитка Аріадни, дочки критсь-кого царя Міноса, допомогла вибратися Тесею з лабіринту. Будь-який міф відрізняється від простого поетичного образу, метафори тим, що розповідає нам про події, що мали місце насправді. Міф є поєднання ідеального і реального. Саме таке розуміння міфу дало змогу англійсь-кому археологу А. Евансу у 1900 р. відкрити доти невідому культуру. Він назвав її мінойською, за ім'ям царя Міноса, сина Зевса. А. Еванс датував цю культуру і визначив три її періоди: ранньомінойський — 2800—2200 рр. до н.е.; середньомінййський — 2200—1600 рр.до н.е.; пізньомінойський — 1600—1100 рр. до н. е. Очевидно, з давніх часів на території Балканського півострова та на сусідніх островах існувало землеробство, що пройшло шлях від кам'яного віку до мідно-кам'яно-го — халколіту. Перекази зберегли назву племен — пелазги на мате-рику та карийці на островах, а також критяни (або, як знаходимо у Гомера, етеокритяни — дійсно первісні критяни). Критяни, на відміну від пелазгів та карийців, що залишилися на примітивному рівні, на рубежі ІІІ—II тис. до н.е. розвинули високу культуру епохи бронзи. Вони створили оригінальну державну систему з великими палацовими центра-ми: Кноссом, Малією та Фестом. Особливою красою відзначалися твори ювелірної майстерності із золота та емалі. На Криті створювали витончений посуд з рослинно-морським орнаментом, теракотові статуетки богів і богинь, людей та звірів. При розкопках Кносського палацу були знайдені глиняні таблички з письменами, печатки з піктографічними й ієрогліфічними зображення-ми. А у Фесті було знайдено диск обпаленої глини із спіралеподібними піктограмами. Приблизно до XVII ст. до н. е. тут виникла система складового лінійного письма — лінійне письмо А, а з XV ст. До н. е. з'являється нове письмо — лінійне письмо Б. У 1953 р. вдалося дібрати ключ до читання письма Б, написи першої групи не дешифровані. З середини XV ст. до н. е. починається різкий занепад Критської культури. Він пов'язаний з потужним землетрусом та виверженням вулкана на острові Фера, а також з приходом з півночі племен греків-ахейців. Поява нових племен викликала суттєві зміни у мистецтві. Роз-винене реалістичне мистецтво поступається місцем сухій та грубій сти-лізації. Традиційні для мінойського вазопису мотиви — рослини, квіти осьминоги — перетворюються в абстрактні графічні схеми. Віднині центр і осередок культурного прогресу зміщується на північ на територію материкової Греції, де розквітає мікенська культура. До XIV—XIII ст. до н. е. ахейські племенні союзи досягли розвитку могутності. Центром державного утворення стають золоторясні Мікени, як їх називає Гомер. Це було добре укріплене місто. На відміну від мінойських палаців, палаци Мікен захищені циклопічними стінами, що складалися з блоків до 12 т, 4,5 м завтовшки і 7,5 м заввишки. Найбільший інтерес серед палаців мікенського періоду становить Палац Нестора у Пілосі. Це чітко спланована споруда із суворою симетрією, з прямокутним залом — мегароном, де знаходився вогонь. За міцними стінами палаців і гробниць було що ховати. Мікени володіли великими скарбами — результат вдалої господарської діяльності та військових походів. Однією з останніх військових операцій була війна ахейців проти Трої, міста у північно-західній частині Малої Азії, неподалік від входу до Гелеспонту. Троя була зруйнована, але ця перемога дорого обійшлася для ахейців. Проте Троянська війна для грецького народу стала тією ключовою подією, навколо якої почалася кристалізація міфу — ядра гомерівського епосу. Цей епос наче пов'язав крито-мікенську культуру з класичною Елладою. Перемога ахейців у Троянській війні була певним підсумком і провісником лих. У кінці XIII ст. до н. е. племенний світ північнобалкансько-Регюну залучився до руху. Виникло багато варварських племен, до х належали як народи, що розмовляли на діалекті грецької мови — дорійців, так і народності негрецького походження — фрако-іллірійського. Це була трагедія. Господарству мікенських держав було завдано невиправних збитків. Стрімко занепадали ремесло та торгівля, різко скорочувалася чисельність населення. Дорійці знищили правлячу верхівку палацових держав, мікенську культуру було зруйновано. Проте слід зазначити, що окремі острівці мікенської культури впереміш із знову заснованими поселеннями дорійців продовжували існувати до кінця XII ст. до н. е. Настає доба так званих «темних століть». Для матеріальної культури Греції субмікенської доби (XII — IX ст. до н. е.) притаманні прояви поступової варваризації, аграрного анабіозу суспільства. Мистецтво «відгукнулося» появою у XI—X ст. «протогеометричного» стилю та в IX—VIII ст. до н. е. «школи геомет-ричного вазопису» (так звані дипїлонські амфори та кратери). Грецька культура з XII ст. і аж до кінця VIII ст. до н. е. розвива-лася в цілому в одному темпі з культурами варварської периферії. Перші ознаки самостійності й оригінальності з'являються до VII ст. Справ-жній тріумф античного стилю відбувся у VI ст. до н.е. у вигляді монумен-тальної скульптури «куросів» та «кор», у розписі античних чорнофі-гурних ваз. Шлях цей був надзвичайно складним й унікальним. Прак-тично одночасно з цими подіями естетичної революції у Греції подібні явища, але зовсім іншого плану, розгорнулися у степовій і лісостеповій зонах Євразії. Від Ілірії та Подніпров я до Південного Сибіру форму-ється мистецтво «звіриного стилю». Це пряма антитеза класичному грецькому мистецтву. Історичні шляхи античної культури та варварсь-ких суспільств Євразії розходяться. У давньогрецькій культурі цього часу перемагають раціоналізм та рефлекторність. «Звіриний стиль» був породженням «первісного гілозоізму», тобто загального одухотворення світу і безперервних взаємоперетворень його форм. Наступні етапи давньогрецької культури датуються так: архаїчний період — VII—VI ст. до н. е.; класичний період — V— до останньої третини IV ст. до н. е.; елліністичний період — остання третина IV ст.—І ст. до н. е. Архаїчний період. Знаменує остаточну перемогу людського начала, зник жах перед Звірем. Людина, у всій своїй складності і непередбачуваності, стає героєм {поезії і театру. Лірика і театр переповнені людськими пристрастями. Найважливішим досягненням» цього періоду у давньогрецькій куль-турі були виникнення театру і, відповідно, поява трагедії. Культ бога Діоніса та свята на його честь — дюнісії, пісні козлоногих супутників Діоніса — сатирів, майданчик для перевдягання акторів, сцена для хору-оркестру — все це атрибути великого відкриття. Феномен дав-ньогрецької трагедії криється у «відкритті свідомості Середина V ст. до н. е. — це найвищий щабель давньогрецької культури, це її полудень. «У полуденній духоті, — за словами Аристо-фана, — коник, ошалілий від сонця, волає». Грецька культура цієї пори — це дійсно крик радості, що йде з середини людського роду, що дає світові геніальні твори. Найбільша перемога еллінів у греко-персидських війнах привела до небаченого раніше злету культури. Найбільшого розмаху досягло монументальне будівництво в Афінах за часів Перікла: за неповних два десятиріччя було споруджено Пар-фенон, Пропілеї, храм Афіни-Переможниці, Ерехтейон. Найчудовішими зразками грецької архітектури, що збереглися до наших часів, є храм Афінського акрополю Парфенон та Ерехтейон архітекторів Іктіна та Калікрата. Ці шедеври світової архітектури створювалися під загальним керівництвом Фідія. Аргоський скульптор Поліклет зображував головним чином пре-красних хлопців — ідеальних громадян. Особливо відомі його статуї «Списоносець» та «Діадумен». Поліклет у трактаті «Канон» теоретич-но розробив систему ідеальних пропорцій людської постаті, як її уяв-ляли елліни V ст. до н. е. — голова мала становити 1/7 всього зросту, обличчя та кисті руки — 1/10, ступня — 1/6. Одним із друзів Перікла був прекрасний грецький скульптор Фідій. Найвідомішою його скульптурою була статуя богині Афіни із зо-лота, дерева і слонової кості, яка стояла в Акрополі перед Парфеноном. Висота її сягала 12,5 метра. Для храму Зевса в Олімпії Фідій вирізьбив статую Зевса Олімпійського, що сидить на троні. Ця скульптура Фідія належала до семи чудес світу. Елліни настільки ж скульптори, наскільки й поети. Ми вже зазна-чали, що античність — скульптурна. Проте вона ще й тілесна. Зобра-ження оголеного тіла — основний сюжет для скульпторів. Антична пластика є мистецтво тілесної близькості і миттєвості. Статую елліни розглядали як частину природи, як явище, що вже відбулося. Це пере-мога краси над хаосом. Проте давньогрецька скульптура бездушна, тут тіло перемагає душа. У Мирона, Фідія, Поліклета скульптури безосо-бові, вони сповнені бездушної життєвості. Еллінський храм — це також форма тілесності, це «житло» для величних статуй богів. У пропорцію храму закладено тілесну пропорційність. «У грецького храму немає роз-мірів, у нього є пропорція». Краса Парфенона — це краса «простоти», породження рідної землі, він вписаний у навколишнє середовище, є складовою і невід'ємною частиною Акрополя і завершує пейзаж. Грецька класика поступається місцем добі еллінізму. Це епоха син-тезу культур. Полісний світ Еллади підірвав себе зсередини війнами. Імперський дух Александра Македонського зробив спробу об'єднати світ, узявши за традицію еллінську культуру. Для пластичного мистец-тва III–І ст. до н. е. не були часом занепаду. Прикладом може бути славнозвісна скульптурна група «Лаокоон» – твір родоських митців Агесандра, Полідора і Афінодора, шедевр елліністичної пластики. ІсториІ Пліній Старший вважав її найвищим досягненням, якого коли-небуді досягав скульптор. Риси того ж стилю знаходимо в уславленій стату Афродіти Мілоської. Символом нової культурної традиції з еллінсь ким початком стало місто Александрія. Це місто – останній оплот сховище античної мудрості. Еллінізм передав естафету новій традиці у рамках античності. Настає століття Риму, золота осінь античності. Піднесення і падіння давньоримської культури Епоху Еллади змінила епоха Риму з його розважливим інтелектом упорядкованістю та дисципліною. Періодизація культурного розвитку Риму збігається із загальноісто ричною. Фундаментом давньоримської культури була етруська культура –VIII–II ст. до н. е. Римська історія веде початок з Царськогс періоду Стародавнього Риму –VIII–VI ст. до н. е. Потім йде Респуб ліканський період – V–І ст. до н.е. і Імператорський – І–V ст. н.е У еллінів та римлян було своє історичне покликання — вони до-повнювали одне одного. Який же внесок Риму в античну культуру? Великий римський поет Вергілій у своїй поемі «Енеїда» дає щиру і зрозумілу відповідь: «У тому, що мідь нехай кують інші, а римлянин покликаний вести народи, жалувати, підвладних і завойовувати гордих». «Інші» – це, зрозуміло, греки. Чи означає це, що тільки у справах державних відзначився гордий і грізний Рим? Безсмертна латинська поезія, і Вергілій у чомусь заперечує собі своєю ж поемою. Елліни, безперечно, були найкращими скульпторами і далі більше науці, ніж римляни. Можна стверджувати, що римське мистец тво цілком виросло з грецького. У завойованій Елладі римляни поводи-ли себе як варвари. Сатирик Ювенал так змальовує воїна тих часів «...цінувати не вмівшого художества греків», який “у долі здобичливій” розбивав “кубки праці малярів славетних” на дрібні шматочки, для топ щоб прикрасити ними свій щит або панцир. А коли римляни почулі: про цінність творів мистецтва, знищення змінилося пограбуванням. 2 Епіру римляни вивезли 500 статуй. Пліній старший зазначав, що Рим переповнився статуями. Римляни почали з імітації, вони копіювали, я потім почали створювати своє. Еллінська статуя тілесна, римська – портретна. Починаючи з II ст. до н. е. у скульптурі головним явищем стає реалістичний портрет. У новизні й самобутності римського скуль птурного портрета неважко переконатися, якщо порівняти грубі селян ські обличчя на надгробних рельєфах доби Республіки з витончено модельованими, рафінованими елліністичними портретами. Пластичний реалізм римських майстрів досяг своїх вершин у І ст. до н. е. і породив такі шедеври, як мармурові портрети Помпея та Цезаря. Близько 40 р. до н. е. у Римі з'явилася тенденція до наслідування ранньокласичним майстрам грецької скульптури. Це своєрідний «аттицизм» у плас-тиці. Видатним представником його був Стефаи. Дерев'яна скульптура з теракотовим орнаментом повністю панувала у Римі в III ст. до н. е. і тільки в наступному столітті почала поступатися місцем кам'яним будівлям. Основним матеріалом був туф, оскільки свого мармуру ще не було. З м'якого кампанського туфу не вдавалося зробити довгі міцні балки, тому зодчим доводилося створювати арочні зводи. Поява обпаленої цегли, а потім й бетону відкривала можливість для швидкого будівництва. Все це тому, що римська архітектура мала інший, порівняно з грецькою, характер. У добу тріумвіратів місто почали прикрашати мармуровими будівлями. З'явилися новий Форум (Фо-рум. Цезаря), храми Сатурна, Божественного Юлія та ін. У суворий старий Рим прийшли багатство та пишність. Витоки римського мистецтва, так само як і римського права і римсь-кої державності, належать до часів Республіки. Імператорський Рим намагався ствердити і розвити ці начала у всесвітньому масштабі. Благоустрій великого міста всієї імперії — таким було найперше завдання, яке висунув імператор Август. У римській історії століття Августа мало для культури таке саме значення, як і століття Перікла в Елладі. Республіканський Рим з його вузькими вуличками (від 4 до 7 м завширшки), цегляними багатоповерховими будівлями і тісним старим Форумом не міг, звичайно, зрівнятися з сучасними йому елліністичними містами Сходу: Александрією та Антиохією. Август поступово пере-творив Рим у мармурове місто. Було збудовано Форум Августа, який разом із храмом Марса-Местника утворив новий цілісний архітектур-ний комплекс, якого в елліністичному світі не існувало. У храмах вико-ристовувався коринфський ордер. З'явилися нові типи споруд, насам-перед тріумфальна арка. Найхарактернішими пам'ятками епохи Ав-густа є барельєфи, що прикрашали стіну Жертовника світу на Марсо-вому полі. Грецький класичний стиль барельєфів, що розміщувалися як всередині, так і з зовнішнього боку стіни, проникнути тут типово римсь-кою «гравітас» — суворою серйозністю, що позначає й «Енеїду» Вергілія, і «Римську історію» від заснування міста, яку написав Тіт Лівій. Масове будівництво у Римі відбувається при імператорі Адріані (II ст.до н. е.), його голрвний архітектор грек Аполлодор з Дамаска був творцем Пантеону. Ще одним, типово римським твором є тріумфальна колона. Це подоба сили й мужності. Найгарнішою колоною, безперечно, вважають колону імператораТраяна. Навколо стовбура колони Траяна широкою стрічкою в'ється рельєф, що прославляє його перемогу над даками. Це ціла розповідь, історія у пластиці. Однією з найпопулярніших громадських будівель були терми — лазні. У Римі їх було близько тисячі. Терми будували за часів Нерона, Тіта Андроніка, Траяна. Найбільш відомі з них звели у 211—216 рр. Це терми Каракалли. Проте особливо своєрідність римського стилю проявилася у гторт-ретній скульптурі. Римський портрет має складну передісторію. Його зв'язок з етруським портретом очевидний, так само як і з елліністичним. Доведене до завершеності мистецтво яскраво індивідуалізованого пор-трета, що висвітлює внутрішній світ людини, — це, по суті, і є римське досягнення. Римський портрет — це сама історія в обличчях. За ним можна простежити період піднесення, величі вічного міста, його кризи та занепад. У другій половині II ст. н. е. починають з'являтися негативні тен-денції. Це епоха переоцінки цінностей, посилення східних впливів, виз-ріваючого містицизму, нових романтичних настроїв, що провіщають кри-зу римської великодержавної гордині. «Час людського життя — мить, — писав імператор і філософ стоїк Марк Аврелій, — його суттєвість — вічна течія; відчуття туманні; побудова всього тіла — тлінна; душа — нестійка; доля — загадкова; слава — невірогідна». У портреті техніка спрощена до крайності, риси обличчя зображують грубими лініями Із відмовою від деталей. Новий стиль — це монументальна виразність. Відчувається вплив варварської периферії імперії. Значні зміни в скульптурі пізнього Риму відображають початок загальної кризи античного мистецтва. На рельєфах саркофагів III ст. композиції багатофігурних сцен часом складні, як ребус, їх слід довго розглядати, щоб зрозуміти сюжет. Втрата відчуття пластичності в скульптурі пізнього Риму, особливо у IV ст. н. е., виявляється двояко. В деяких рельєфах поверхня розпу-шується, від чого втрачається відчуття мармуру, а також матеріальність. В інших пам'ятках, навпаки, відчувається щільність обсягів, зростає окам'янілість форм. Мистецтво стає дедалі більше символічним. Криза, що вплинула і на скульптуру, торкнулася всієї духовної сфери. Релігія стала дедалі більш еклектичною. Широко сповіду-вались культи східних божеств: Ісіди, Кібели, Мітри. Зі Сходу поширювалось християнство. Духовна ситуація цього часу надзвичайно цікава. Існують епо-хи, коли людям жити легко, але дуже бридко. Саме таким був кінець Римської Імперії. З'являється потяг до чужих, малозрозу-мілих ідей. До числа таких ідей належав гностицизм як логіка життєзапере-чення. Його основна проблема — порятунок душі, чого практично не знала античність. Проте вивільнення душі у гностиків — це вивільнен-ня від матерії через боротьбу з нею, це заперечення самого життя. У рамках широкого пошуку духовного очищення з'являється і хрис-тиянство. Це монотеїзм, це рівність усіх перед богом, братерство людей і «вдячність» за благочинне життя після смерті. Християнином у І— II ст. ставав далеко не кожний, а лише той, хто відчував себе «у світі» чужим, а в общині своїм. Однак у період занепаду античний світ зумів створити на той час останню оригінальну філософську концепцію — неоплатонізм. Це синтез ідеалістичних концепцій попередніх століть. Засновник неоплатоніз-му — Плотін з єгипетського міста Лікополь. Його система полягає у визначенні єдиним єством якогось трансцендентного абсолюту — «єди-ного», з якого походять усі менш досконалі форми буття — так звані гіпостази: світ ідей, світ душ і світ тіл. Мета — пізнання «єдиного», злиття з ним, що досягається не міркуванням, а екстазом. Це звеличен-ня аскетично-абстрактного, спіритуалістичного й забезпечення тілесно-го і мирського. Відбувався болючий пошук нової культурної традиції, все старе заперечувалося. У неоплатонізмі не можна було знайти порятунку.
1 2 3 4 5 Категория: Культура \| Добавил: Aspirant (01.07.2015)
Просмотров: 897 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: