Главная Регистрация Вход RSS

Главная » Статьи » Реферати » Культура

---

Блок культур Сабатинівка — Ноуа — Кослоджень План 1. Блок культур Сабатинівка — Ноуа — Кослоджень 2. Культура Фельшесевч-Станове 3. Малобудківський тип пам'яток 4. Культури фінальної бронзи Вивчення цього яскравого й потужного явища розпочалося в міжвоєнний період з виділення окремих культур. Осмислення їх як певної спільноти відбулося в 70-ті роки XX ст. у працях румунського дослідника С. Морінтца. Згодом проблематика блоку культур привернула увагу молдавських (В. О. Дергачов, Є. М. Сава) та українських (І. М. Шарафутдінова, І.Т. Черняков, Я. П. Гершкович) дослідників. Культури блоку охоплювали Степову Україну на захід від р. Берда, Молдову, Східну Румунію, Середню та Верхню Наддністрянщину. При цьому культури Сабатинівка та Кослоджень охоплювали степову смугу, а Ноуа — Прикарпатський Лісостеп. Порівнюючи комплекси Сабатинівки і Кослоджені, Є. Сава дійшов висновку, що це одна культура, штучно розділена колишнім кордоном між СРСР і Румунією. Аналогічною була ситуація зі згадуваними вище тшинецькою та східнотшинецькою культурами. Сабатинівська культура охоплювала в XVI—XIII ст. до н. е. степову смугу Надчорномор'я та Криму. В її формуванні провідну роль відіграли носії бабинської культури. Представлена багатьма поселеннями (Волоське, Ушкалка, Чикалівка, Ташлик, Степове, Виноградний Сад, Анатолівка, Кірове, Новокиївка та ін.). Добре збереглися кам'яні основи стін наземних та напівзаглиблених жител. Викликає дискусію функція зольників, присутніх майже на кожному селищі. Досліджені поховання в могилах та на фунтових цвинтарях, часто під кам'яними закладками (скорчені на боці кістяки). Для сабатинівського населення характерні землеробсько-скотарське господарство, розвинуте ливарне виробництво. Культура відома комплексами ливарних форм із тальку (Волоське, Червоний Маяк, Вищетарасівка, Новокиївка, Малі Копані), де виготовляли знаряддя праці, зброю та прикраси (рис. ЗО). Скарби бронзових речей (Журавлинський, Коблевський, Курячі Лози, Новотроянський, Інгульський, Солонецький, Оріховський) свідчать про наявність торговельних зв'язків із Карпато-Трансільванськими та Дунайськими металургійними центрами. Високого рівня досягла обробка кістки та рогу, що здійснювалася у спеціалізованих майстернях. Культуру Ноуа виділив румунський учений І. Нестор у 30-ті роки XX ст. В Україні її вивчав Е. А. Балагурі. Ареал Ноуа в XV—XII ст. до н. е. охоплював терени від Верхньої Наддністрянщини до Нижнього Дунаю та Південно-Східної Трансільванії. Формувалася на основі культур Карпато-Дунайського басейну за активної участі носіїв бабинської культури. В межах України пам'ятки Ноуа вивчені на Верхньому та Середньому Дністрі. Поселення (Острівець, Магала, Кельменці) відкритого типу, а житла — наземні, відомі також зольники. На фунтовому цвинтарі поруч із поселенням Острівець виявлені поховання за обрядом скорченого тілопокладення на боці та декілька тілоспалень в урнах, що супроводжувалися кухлями, дворучними чашами, слоїками з валиком. В ареалі культури відомі численні знахідки виробів із металу Карпато-Трансільванського походження. Культура Фельшесевч-Станове У Закарпатті за доби пізньої бронзи тривала еволюція місцевої лінії розвитку, пов'язаної з культурою Отомань. Трансформація останньої відбулася за участі носіїв культури Віттенберг III, витіснених із Трансільванії населенням культури Ноуа. Назва "Фельшесевч-Станове" (XIV—XII ст. до н. е.) походить від могильника Станове в Закарпатті та поселення Фельшесевч у Північно-Східній Угорщині. її сусідами на Сході, за Карпатами, виступали носії культури Ноуа. Перші цвинтарі були розкопані поблизу с. Сучью-де-Сус іще на зламі XIX—XX ст. археологами Угорщини (Д. Теліки, М. Рошка). Науковці цієї країни зробили найвагоміший внесок у вивчення культури (А. Можоліч, Н. Каліц, Т. Бадер). Вони ж сформулювали її складну назву "Фельшесевч-Станівська культура (Сучью-де-Сус)". Могильник Станове дослідив Ф. М. Потушняк у 50-ті роки XX ст., а поселення розкопував Е. А. Балагурі. Селища площею 0,5—2,0 га розташовували неподалік від джерел води, на підвищеннях, або ж серед боліт. На Дяковому виявлено близько 20-ти жител, у яких мешкали невеликі сім'ї (п'ять-сім осіб). Рис. 30. Матеріальний комплекс сабатинівської культури 1 – Анатоліївка; 2, 34 – Златопіль; 3, 13, 28 – Степове; 4, 12, 53 – Пересадівка; 5, 22, 54, 57 – Сабатинівка; 6, 21, 24, 41, 47, 50 – Чикалівка; 7, 8, 11, 20 – Кірове; 9, 11 – хут. Божків; 14-16, 38, 48, 49, 55, 56 – Інгульський скарб; 17, 29, 30, 37 – Солонецький скарб; 18 – Волоське; 19 – Скельки; 23 – Ташлик; 25 – Миколаївський музей; 26, 31, 43, 44 – Вищетарасівка; 27, 32, 33, 39, 46, 52, 59 – Новокиївка; 35 – Купалівка; 36 – Єланець; 40 – Борисівка; 42 – Сазонівка; 45, 61 – Андріївка; 51,58 – Ушкалка; 60 – Червоне Озеро (1,24,25 – за І.Т. Черняковим; 2-23, 26,28-31, 34-38, 42-45, 48,49,52, 56 – за І.Н. Шарафутдіновою; 27, 32, 39, 46, 52, 59 – за Я.П. Гершковичем; 40, 41, 50, 53, 57, 58, 60 – за С.С. Березанською; І.Н. Шарафутдіновою) 1 – план житлового комплексу; 2-13; 18-23 кістка; 14-17, 26, 29, 30, 37, 38, 43, 44, 48, 49, 55, 56 – бронза; 24, 25, 31, 34-36, 45, 51 – камінь; 27, 28, 32, 33, 39-42, 46, 47, 50-54, 57-60 - кераміка Відомі також два городища (Солотвинське та Мала Копаня). Житла двох типів — прямокутні наземні та заглиблені овальної форми, обмащені глиною. Конструкція стін — каркасно-стовпова. Обігрівалися вони за допомогою глинобитних печей. Додатково влаштовували вогнища, обкладені камінням. На поселенні в Береговому розкопано колодязь глибиною 7 м, укріплений дубовими кільцями. На дні його було сховано шість ошатних посудин. Ґрунтові цвинтарі (Станове, Холмець) влаштовували поза селищами, на середніх та верхніх річкових терасах. Основним поховальним ритуалом були кремації на стороні. Прах зсипали в урни, які закопували в неглибокі ями. Супровід обмежувався посудом, зрідка — прикрасами. Найпоширенішим матеріалом культури Фельшесевч-Станове є ліплена кераміка — кухонна і столова. Основні форми — горщики, кухлі, біконічні вази, миски, мініатюрні чаші, друшляки, глеки. Кухонні горщики були товстостінними, з недбало затертою поверхнею і скупим декором (вушка, валик), зате столовий посуд вирізнявся тонкими стінками, лискованою поверхнею й багатством різьбленого, криволінійно-спірального, рельєфного оздоблення. Заглиблені лінії були додатково інкрустовані білою пастою, що створювало ефект поліхромії (рис. 31). Рис. 31. Матеріальний комплекс станівської культури з поселення Дякове у Закарпатті: 1-6, 9-12, 17-22 – кераміка; 7, 8, 14, 15 – кістка; 10, 13, 16 – камінь (за Е. А. Балагурі) Основою господарства були орне землеробство (пшениця, ячмінь, просо) і тваринництво (конярство). Видобували сіль, а також мідь і золото, з яких виготовляли різні знаряддя та прикраси. Серед хатніх промислів переважали гончарство, ткацтво, обробка кістки та каменю. Населення обслуговував верхньотиський осередок металообробки, що використовував місцеві (середньо-словацькі й трансільванські) родовища міді та золота. Ознаки металевого виробництва повсюдно виявлені на поселеннях, але найбільшу інформацію дають 89 скарбів бронзових та золотих виробів лише із Закарпаття. Найбільші скарби (60—176 речей) знайдені на поселеннях Клячанове II, Велика Паладь, Чинадієве II. Найчастіше скарби закопували в горщиках уздовж шляхів, що вели на Схід, до Верецького перевалу. Такої кількості та розмаїття металевих речей не знала жодна інша культура доби бронзи в межах нашої держави. Їх поділяють на знаряддя праці (сокири-пальштаби, кельти, серпи, долота, одно-лезові ножі, шила, голки), елементи кінської збруї (весло- та кинджалоподібні псалії, підвіски, бляхи, кнопки), зброю (чекано-молоти з шайбою чи гребенем на обусі, мечі, наконечники списів, стріл) та прикраси. Загалом метал майже витіснив із побуту крем'яні знаряддя праці та зброю. На другому етапі розвитку (Беркес-Демечер) культура Станове стає менш яскравою, але зберігає свої багатства (бронза, сіль, золото) та економічний потенціал. Малобудківський тип пам'яток На Північному Сході України простежується лінія розвитку, започаткована ще в неоліті ямково-гребінцевої кераміки. За доби пізньої бронзи ці традиції розвивало населення, що лишило по собі нечисленні пам'ятки малобудківського типу. Є певні підстави стверджувати, що йдеться про нащадків мар'янівської культури, витіснених сосницькими та "зрубними" племенами на терени Росії. Зі зникненням покровської та послабленням бережнівсько-маївської зрубних культур згадані нащадки повертаються в межі нашої держави, заселяючи Лівобережний Лісостеп. Епонімна пам'ятка — поселення Малі Будки у верхів'ях Сули на Сумщині, розкопане В. А. Іллінською, яка й виділила відповідний тип у середині 50-х років минулого століття. Суттєвий внесок у вивчення таких пам'яток в Україні зробив Ю. В. Буй нов. Пам'ятки малобудківського типу охоплювали великий масив Лісостепу від Дніпра до Мордовії і від Оки до середньої течії Сіверського Дінця у XIII—XII ст. до н. е. В Україні виявлено більш як десять поселень (Студенок-5, Волинцеве — середній шар, Тимченки — мис) на краю борових терас і на дюнах, та кілька Фунтових цвинтарю. Люди мешкали в прямокутних напівземлянках, у центрі яких розмішувалося вогнище. Поховання здійснювали за ритуалом кремації на стороні. Урни з прахом закопували в неглибокі ямки (Студенок-6: урочище Малі Пісочки, Червоний Шлях на Харківщині). Визначальною для типу стала колекція характерного круглодонного посуду з яйцеподібним тулубом та виділеним жолобком вінцем, прикрашеного гребінчасто-накольчастим ялинковим візерунком (рис. 32). Проте відомий також посуд із пласким дном. У тісті помітні домішки піску та подрібненого кварцу. Населення було знайоме з металообробкою (кам'яна форма для відливки одновушкового кельта зі Сту-денка-5). Проте крем'яних знарядь (наконечники списа та черенкових стріл, вкладні серпів тощо) виявлено набагато більше. Напрям господарства скотарсько-землеробський. Розводили велику та дрібну рогату худобу, свиней. Триває дискусія щодо належності малобудківського типу до мар'янівської чи бондарихинської культур. Культури фінальної бронзи Доба фінальної бронзи дала новий спектр археологічних культур, порушуючи пріоритети південно-східного та північно-західного векторів впливу. Занепадає традиційно потужний Донецький регіон. Північно-західні впливи обмежуються польським прикордонням. На передній план виходять західні впливи з Карпатського басейну та північно-східні, пов'язані з активністю прафінно-угорських племен. Загальними ознаками доби були скорочення населення, занепад гірничої справи, бронзоливарного виробництва, землеробства. Носії найбільш розвинутих культур Півдня та Заходу шукали вихід із кризової ситуації. Рис. 32. Матеріальний комплекс пам'яток малобудківського типу: 1, 7—9, 11—14, 17—21, 24—27— Студенок 5, житло № 2; 2—6 — Студенок 6; 10, 22, 23 — Студенок, цвинтар; 15, 16 — урни з цвинтаря Червоний Шлях (за 10. В. Чуйнішим). 1 — план та перетини житла; 2—6 — кістка; 7—9, 13, 14 — кремінь; 10—12, 15—27 — кераміка Білозерська культура була найпотужнішою серед утворень доби фінальної бронзи (XII—X ст. до н. е.). її комплекси поширені у степовій смузі України та Молдови, спорадично — на Нижньому Доні та в Надкубанні. Виділена українськими дослідниками (В. П. Ванчугов, В. В. Отрощенко, І. Т. Черняков) у середині 80-х років XX ст. Назва культури походить від поселення на Білозерському лимані в м. Кам'янка-Дніпровська Запорізької області, дослідженого О. О. Кривцовою-Граковою. Склалася на базі культур доби пізньої бронзи (сабатинівської, бережнівсько-маївської зрубної, Ноуа). Серед пам'яток — поселення на берегах річок і лиманів (Тудорове, Воронівка, Зміївка), могили (Широка Могила, Заповітне-Степний, Кочковате), могильно-фунтові (Брилівка, Широке, Будуржель-Плавні) та фунтові (Верхньохортицький, Федорівський) цвинтарі, комплекси ливарних форм (Завадівка, Новоолександрівка), майстерні ливарників (Кардашинка II, Олешшя-Цюрупинськ), скарби металевих речей (Новогригор'ївка). Відкрито більш як 150 поселень та понад 800 поховань. Матеріальну культуру репрезентують кераміка, знаряддя праці, талькові ливарні форми, зброя, прикраси (рис. 33). Основні форми господарства — скотарство, землеробство, металообробка. Білозерські майстри першими в Україні налагодили серійний випуск залізних та біметалевих знарядь праці усталених форм. Носії білозерської культури спілкувалися на північно-західному діалекті давньоіранської мовної сім'ї. Вони генетично пов'язані з іраномовними кіммерійцями та скіфами раннього залізного віку. Білогрудівську культуру локалізовано у Правобережному Лісостепу, на північ від білозерської. Вона сформувалася на базі тшинецької, комарівської культур і пам'яток малополовецького типу за участі витіснених на схід носіїв культури Ноуа. Датується XII—IX ст. до н. е. Дослідження культури розпочалося із розкопок зольників у Білогрудівському лісі поблизу Умані (П. Курінний) у 1918—1927 pp. Нині відомі поселення, зольники та поховання. Найбільш ґрунтовно досліджене селище поблизу Великої Андрусівки на Дніпрі, де виявлено десять жител прямокутної форми, розташованих в один-два ряди. Житлові споруди двох типів — наземні, зі стінами, сплетеними з лози й обмащеними глиною, та землянки з вогнищем у центрі (Собківка). Рис. 33. Матеріальний комплекс білозерської культури: 1, 32 - Зміївка; 2, 10, 55, 60 - Ушкалка, верхній шар; 3, 5. 18-20, 23-25, 27-29, 35, 54, 58, 64, 65, 69, 73, 74- Брилівка; 4, 33- Верхньохортицький цвинтар; 6, 41, 46, 76, 82-86- Кірове; 7, 11-14,21, 44, 56, 62, 68, 77, 80 - Широке; 8, 9, 15-17, 22, 26, 31, 38, 45, 78 - могильник Степний-Заловітне; 30, 47, 79 – Кочкувате; 34 - Дереївка; 36 - Усатове; 37, 59 - Струмок; 39 - Василівка; 40 – Берислав; 42, 61, 66— Бабине IV; 43- Кошниця; 48, 49- Кардашинка II; 50- Новоолександрівка; 51 - Завадівка; 52— Будуржель-Плавні; 53- Приозерне І; 57— Огрінь; 63- Чорноморка-Люстдорф; 67- Компанійці; 70- Каховка; 71 - Федорівка; 72, 81, 82- Каїри; 75- Нижній Рогачик (1, 2, 4,6-17, 21, 22, 26, 31— 34, 36, 38, 40-46, 48-51, 55-57, 60-63, 66-68, 70-72, 75-78, 80-86 - за В. В. Отрощенком; 3, 5, 18 -20, 23—25, 27-29, 35, 54, 58, 64, 65, 69, 73, 74 - за Г.Л. Євдокимовим; ЗО, 39, 47, 52, 53, 59, 79 – за В. 17. Винчуговнм). 1,2- плани жител; 3-5 - мани поховальних споруд; 6, 7, 13, 14, 16, 17, 21, 22, 34-36 40-42- кістка; 8 - перламутр; 9 - бурштин; 10, 15 - скло; 11, 19, 27, 28, 31-33, 38, 39, 44, 45. 54. 56-58-бронза; 12, 37, 47, 59 - золото; 18, 20 - гагат; 23-26, 55 - камінь; 29 - залізо; 30 - бронза, залізо; 46 - кремінь; 48—51 — тальк; 52, 53, 60—86 — кераміка Характерною ознакою культури є зольники — могилоподібні насипи, утворені скупченням золи й насичені кістками тварин та дрібними речами. На думку дослідників, є всі підстави вважати, що ці споруди мали ритуальне призначення (культ вогню та хатнього вогнища). Кожна сім'я зсипала золу та побутові відходи у відведеному їй місці, здійснюючи при цьому певні ритуальні дії. Поховальний ритуал передбачав інгумації, рідше — кремації на стороні, під могилами (Печери, Макіївка) та на ґрунтових цвинтарях (Білий Камінь). До білогрудівської культури відносять Гордіївський могильник на Вінниччині (35 насипів) із похованнями у склепах, що супроводжувалися численними виробами з бронзи та золота, посудом (розкопки С. С. Березанської та Б. А. Лобая). Керамічний посуд мав тюльпаноподібну форму з валиком на плічках. У тісті наявні домішки жорстви, зокрема потовченого граніту. Серед основних типів посуду — горщики, глечики, кухлі, миски, жаровні, друшляки. Набули поширення мініатюрні посудинки культового призначення, дрібні зоо- та антропоморфні фігурки, виявлені на зольниках (рис. 34). Бронзові вироби включали кельти, листоподібні ножі та численні прикраси, зокрема двоспіральні скроневі підвіски білогрудівського типу. В Гордіївці знайдено зразки таких підвісок, виготовлені із золотого дроту. Водночас ще чимало знарядь праці виготовляли із кременю (наконечники дротиків, вкладні серпів) та каменю (втульчасті сокири). Характер господарства визначається як землеробсько-скотарський з виразними проявами землеробських культів. У етнічному плані носії білогрудівської культури лишаються ключовою ланкою в розвитку праслов'янського етносу, будучи генетично пов'язаними з лісостеповим землеробським населенням доби раннього заліза. Лужицька культура входила до масиву культур поховальних урн. Відкрита на початку XX ст. у Нижній Лужиці (Німеччина), звідси й назва. її ареал охоплював Східну Німеччину, Польщу, Чехію, Словаччину. В Україні пам'ятки лужицької культури займали вузьку смугу вздовж Західного Бугу, з виходом на верхів'я Стиру та Серету. Вони належать до ульвівецької і тарнобжегзької локальних груп, що сформувалися на базі тшинецької культури Польщі. До тарнобжегзької групи віднесені два пункти (Терновиця, Скварява), а всі інші складають ульвівецьку. Це ґрунтові цвинтарі, де поховані урни з прахом кремованих небіжчиків. На цвинтарі у Млинищі Волинської області розкопане кремаційне багаття поруч із похованнями в урнах. Проте відомі й біритуальні цвинтарі (Ульвівек, Рованець), де випростані інгумації переважають. Вражає розмаїття форм керамічного посуду: тюльпаноподібні горщики із рустованою поверхнею, амфори з вушками, глеки, кубки на високій ніжці, слоїки, посудини пташиних обрисів, ритуальний, мініатюрний посуд, брязкальця тощо. Серед інших речей — бронзові прикраси, намисто, однолезові ножі. Поховальні пам'ятки лужицької культури в межах України датуються 1100—900 pp. до н. е. Культура Гава — Голігради сформувалася у Карпатському басейні, а потім поширилася на Закарпаття та в Наддністрянський регіон. Входила до числа культур фракійського гальштату. Назва її походить від могильника Гава в Угорщині та поселення Голігради на Середньому Дністрі. Відомо близько 300 пам'яток Гава-Голігради, датованих XI — серединою VII ст. до н. е. Основні напрями господарства: землеробство, скотарство, гончарство, металургія бронзи, видобуток солі, торгівля. Населення проживало в селищах та городищах. Житла — напівземлянки та наземні. Поруч розміщувалися господарчі ями. Основні речові знахідки — ліпний чорнолискований посуд різних форм, пишно оздоблений геометричним орнаментом у вигляді широких, заглиблених ліній, знаряддя праці та прикраси з бронзи (рис. 35). Своєрідною є керамічна зоо- й антропоморфна пластика. Поховання ґрунтові, за обрядом тілоспалення, в урнах. Скарби свідчать про диференціацію суспільства. Носії культури Гава-Голіград и вплинули на формування деяких рис чорполіської культури. Основні пам'ятки: поселення Магала, Заліщики; городища Шелестове, Лисичники, Кривче; Михалківський та Голіградський скарби; могильники Сопіт, Завалля. Етнічна належність населення — фрако-ілірійська. Рис. 34. Матеріальний комплекс білогрудівської культури: 1. 11, 28, 33, 34; 37, 39—41, 43-48 — Велика Андрусівка; 2, 4—6, 10, 12—15, 20, 24, ЗО, 38, 57 — Гордіївка; З, 7, 8. 16. 18, 19, 21, 22, 25-27, 29, 31, 32, 35. 36, 42, 50-55 — Собківка; 9,23— Білогрудівський ліс; 17 — Віта-Литовська; 49 — Воротилівка; 56— Макіївка; 58— Печерський могильник (1. 11. 28, 33, 34; 37, 39-41, 43—48 — за Є. Ф. Покровською, Є. О. Петровською; 2, 4—6, 10, 12-15, 20, 24, 30, 38, 57 — за С. С. Березанською, В. І. Клочком); З, 7-9. 16-19. 21-23, 25-27, 29, ЗІ, 32. 35, 36, 42, 49-56, 58 — за С. С. Березанською. І — план житла; 2, 8, 10, II, 16—20 — бронза; 3, 9, 28 — кістка; 4—6 — бурштин; 7, 21, 22, 25—58 — кераміка; 12—15, 24 — золото; 23 — кремінь Лебедівська культура (XI—VIII ст. до н.е.) виділена в 70-х роках XX ст. С. С. Березанською. Лебедівські пам'ятки займали Київську Наддніпрянщину, пониззя Прип'яті, межиріччя Десни і Сейму. Культуру репрезентують поселення та фунтові цвинтарі. Невеликих розмірів селища будували неподалік водоймищ, у заплавах та на дюнних підвищеннях (Козинці, Лебедівка, Гостомель). Житла наземні або трохи заглиблені, прямокутної форми. Небіжчиків ховали поруч із поселеннями. Зафіксовано єдиний поховальний обряд — тілоспалення. Перепалені кістки зсипали до неглибоких ямок або в урни. Поруч із прахом завжди лежала велика кількість розбитого посуду і поламаних прикрас (Залісся, Богданівка, Погріби, Гостомель). Керамічний посуд — грубостінний, виготовлений із глини з домішкою піску, потовченого граніту, слюди. Розмаїттям форм він не вирізнявся (горщики яйцеподібної форми з маленьким дном, тюльпаноподібні посудини, слоїки). В основному посуд орнаментований бідно й одноманітно — наколами, перлинами, рідше — шнуром і відбитком гребінки. Бронзові вироби представлені широким асортиментом знарядь праці (кельти, ножі, шила), зброї (наконечники списів), прикрас (шпильки, кільця, підвіски). Зрідка трапляються й залізні речі, але переважають вироби з кременю і каменю (серпи, зернотерки, наконечники стріл). Носії лебедівської культури були землеробами і скотарями. Склалася культура на базі сосницької, за впливу північно-східних культур Волго-Кам'я — поздняківської, приказанської. Як наслідок розвитку Лебедівки виникли культури підгірцівсько-мілоградського кола. Етнос племен лебедівської культури викликає дискусії. Цілком можливо, що вони були близькими як прабалтам, так і праслов'янам. Рис. 35. Матеріальний комплекс культури Гава-Голігради з пам'яток Закарпаття: 1, 2, 4, 6, 8, 9 — кераміка; 3, 5, 7, 10— 13 — бронза (за Е. А. Балагурі) Бондарихинську культуру виділила В. А. Іллінська у 50-ті роки XX ст. Упродовж XI—IX ст. до н. е. вона поширилася від Дніпровського Лівобережжя до верхньої і середньої течії Сіверського Дінця, а на сході й північному сході досягла Донщини та Мордовії. Формувалася Бондариха на основі мар'янівської культури та пам'яток малобудківського типу за участі поздняківців із Волго-Окського басейну та носіїв бережнівсько-маївської зрубної культури. Назва походить від поселення, розташованого в урочищі Бондариха на Сіверському Дінці. На заключному етапі розвитку культури з'являються городища. Відомі наземні й напівземлянкові житла, з дерев'яним каркасом стін, здебільшого — однокамерні. Поховальні пам'ятки вивчені мало. Це — ґрунтові цвинтарі з рештками кремацій в урнах та окремі інгумації. Показовим є керамічний посуд із пласким дном, декорований відбитками зубчастого штампу, вдавленнями кінцем палички, що іноді утворюють "виноградні грона". Виробів із металу обмаль, є одиничні знахідки кам'яних ливарних форм, з'являються вироби із заліза. В етнічному відношенні носії бондарихинської культури пов'язані, найімовірніше, з прафінно-уграми, хоча, на думку деяких дослідників, вони могли належати і до прабалтів. Таким чином, впродовж V—II тис. до н. е. населення України пережило епохи енеоліту і бронзи. Це був час великих зрушень на ниві суспільного розвитку, прогресу технологій давнього виробництва, мистецтва й культури загалом. За строкатістю численних культур і типів пам'яток простежуються глибинні процеси творення нових етнічних груп населення, що відображають диференціацію індоєвропейської та фінно-угорської мовних спільнот. У підсумку прогресивного розвитку пізнього первісного суспільства палеометалевої доби населення регіону наблизилося до межі цивілізації, перетнутої вже за наступної доби раннього залізного віку в І тис. до н. е. Наголосимо, що зміна бронзового віку залізним супроводжувалася й кардинальною зміною господарчої системи пасторалізму, що розвивалася впродовж енеоліту — бронзової доби, номадизмом. Ідеться про перехід від різновидів осілого тваринництва до кочового скотарства. Жорстка прив'язка викладеного матеріалу до археологічних культур та спільнот залишає поза полем зору низку явищ надкультурного плану. Серед них, зокрема, видатну пам'ятку давнього мистецтва — Кам'яну Могилу поблизу м. Мелітополя Запорізької області, яку досліджували видатні археологи М.І. Веселовський, О. М. Бадер, М. Я. Рудинський, В.М. Даниленко, В. М. Гладилін. Нині петрогліфи Кам'яної Могили продовжує вивчати Б.Д. Михайлов. Варто зауважити, що датування конкретних зображень, а тим більше абстрактно-схематичних композицій Кам'яної Могили викликають гострі дискусії серед фахівців. Пов'язання згаданих петрогліфів з тими чи іншими археологічними культурами є справою майбутнього. Не менше проблем виникає з культурною ідентифікацією кам'яних антропоморфних стел, найкращі зразки яких виявлено поза археологічним контекстом. Таке помітне явище, як скарби металевих речей, характерне для бронзової доби, також не завжди вписується в чіткий культурний контекст. Це, зокрема, стосується проблеми найбагатшого Бессарабського (Бородінського) скарбу, виявленого майже сто років тому Е. фон Штерном. Жвава дискусія серед дослідників різних країн щодо його культурної належності й датування все ще триває. Це повною мірою стосується й фігурних кам'яних товкачиків та ступок, бронзових клепаних казанів, віднесених до кола "кіммерійських" (В. О. Городців, В. С. Бочкарьов). Тут ідеться про серії випадкових знахідок, виявлених переважно на теренах України. Кількість їх множиться, що сукупно з матеріалами новітніх археологічних досліджень обіцяє нам вихід на новий рівень пізнання проблематики енеоліту та доби бронзи вже в недалекому майбутньому. Рекомендована література 1. Археологія. 1993. № 3 (до 100-річчя відкриття трипільської культури). 2. Археологія Української РСР: У 3 т. Київ, 1971. Т. І. 3. Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья. Энеолит, бронза и раннее железо. Киев, 1990. 4. Археология Украинской ССР: В 3 т. Киев, 1985. Т. I. 5. Балагури Э. Население Верхнего Потисья в эпоху бронзы. Ужгород, 2001. 6. Березанская С. С. Средний период бронзового века в Северной Украине. Киев, 1972. 7. Березанская С. С. Северная Украина в эпоху бронзы. Киев, 1982. 8. Березанская С. С. Отрощенко В. В., Чередниченко Н. Н., Шарафутдинова И. Н. Культуры эпохи бронзы на территории Украины. Киев, 1986. 9. Березанская С. С, Цвек Е. В., Клочко В. И., Ляшко С. Н. Ремесло эпохи энеолита-бронзы на Украине. Киев, 1994. 10. Братченко С. Н. Донецька катакомбна культура раннього етапу. Луганськ, 2001. 11. Ванчугов В. П. Белозерская культура в Северо-Западном Причерноморье. Киев, 1990. 12. Винокур І. С, Телегін Д. Я. Археологія України. Тернопіль, 2004. Давня історія України: У 3 т. Київ, 1997. Т. 1. 13. Етнічна історія давньої України. Київ, 2000. 14. Збенович В. Г. Ранний этап трипольской культуры на территории Украины. Киев, 1989. 15. Иванова С. В. Социальная структура населения ямной культуры Северо-Западного Причерноморья. Одесса, 2001. 16. Колесников А. Г. Трипольское общество Среднего Поднепровья (опыт социальных реконструкций в археологии). Киев, 1993. 17. Круц В. А. Позднетрипольские памятники Среднего Поднепровья. Киев, 1977. 18. Лагодовська О. М., Шапошникова О. Г., Макарович М. Л. Михайлівське поселення. Київ, 1962. 19. Макаренко М. О. Маріюпільський могильник. Київ, 1933. 20. Монгайт А. Л. Археология Западной Европы. Бронзовый и железный века. Москва, 1974. 21. Отрощенко В. В. Проблеми періодизації культур середньої та пізньої бронзи півдня Східної Європи (культурно-стратиграфічні зіставлення). Київ, 2001. 22. Рижов С. М., Бурдо Н. Б., Відейко М, Ю., Магомедов Б. В. Давня кераміка України. Київ, 2001. Ч. 1. 23. Рындина Н. В., Дегтярева А. Д. Энеолит и бронзовый век. Москва, 2002. 24. Свєшников I. К. Історія населення Передкарпаття, Поділля і Волині в кінці НІ — на початку II тисячоліття до нашої ери. Київ, 1974. 25. Свешников И. К. Культура шаровидных амфор. Свод археологических источников. Москва, 1983. Вып. В1-3. 26. Субботин Л. В. Памятники культуры Гумельница юго-запада Украины. Киев, 1983. 27. Телегін Д. Я. Середньостогівська культура епохи міді. Київ, 1973. 28. Телегин Д. Я., Нечитайло А. Л., Потехина И. Д., Панч емко Ю. В. Среднестоговская и Новоданиловская культуры энеолита Азово-Черноморского региона. Луганск, 2001. 29. Черняков И. Т. Северо-Западное Причерноморье во второй половине II тыс. до н. э. Киев, 198S. Шапошникова О. Г., Фоменко В. И., Довженко Н. Д. Ям нал культурно-историческая область (Южнобугский вариант). Свод археологических источников. Киев, 1986. Вып. В 1 —3. 30. Щепинский А. А. Кеми-Обинская культура. Запорожье, 2002. 31. Энеолит СССР. Археология СССР. Москва, 1982.

1 2 3 4 5 Категория: Культура | Добавил: DoceNt (01.12.2015)

Просмотров: 359 | Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0