РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Життєвий та творчий шлях Л.Зизанія - Краєзнавство - Реферати - Каталог статей

“Життєвий та творчий шлях Л.Зизанія” ЗИЗАНІЙ (Зизаній-Тустановський) Лаврентій Іванович (справжнє прізвище — Кукіль, у перекладі грец. мовою — Зизаній) (60-і pp. XVI ст., с. Тустань, тепер Галицького району Івано-Франківської обл. або с. Потелич, тепер Жовківського району Львівської обл. — після лютого 1634, м. Корець, тепер Рівненської обл.) — український мовознавець, письменник, перекладач, педагог, богослов і церковний діяч. Брат Стефана Зизанія. Викладав церковнослов’янську й грецьку мови до 1592 — у Львівській, 1592-1596 — Берестейській (Брестській), 1596-1597 — Віленській братських школах. 1597-1600 — був домашнім учителем у родині князя Богдана Соломирецького в його маєтку біля Мінська, 1600-1602 — князя О.Острозького (м. Ярослав Галицький). Протягом 1612-1618 рр. — священик у м. Корці. В 20-х pp. XVII ст. на запрошення архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького приїхав до Києва, брав участь у редагуванні лаврських видань, перекладав з грецької мови на церковнослов’янську, займався проповідницькою діяльністю. Уклав староукраїнською мовою "Катехізис" (вид. 1627), полемічний трактат з критикою засад католицизму й протестантизму. Перед цим (1626) брав участь у місії митрополита Йова Борецького до Москви, де він надав рукопис трактату на виправлення до місцевої патріархії. Відносно спірних місць відбулася дискусія з богоявленським ігуменом Ілією та справщиком Григорієм Онисимовим, де Зизаній показово відмовився від всіх тих тверджень, що були запідозрені. Тим не менш, московський патріарх Філарет не дозволив випустити твір "литовського протопопа" і постановив спалити друк. Випадково вціліло декілька примірників. В "Катехізисі" Зизаній маніфестував свої раціоналістичні та гуманістичні погляди, зокрема, пояснення багатьох явищ природними причинами та критику окультних наук, зокрема, астрології; ставив під сумнів догмат про єдиносущність Трійці й обґрунтував тезу про свободу волі людини, здатної "самовластно" робити вибір між добром та злом. Щодо походження душі, то Зизаній-Тустановський висловлює думку про створення душі Богом та її безсмертя і водночас передання її від батьків дітям через природне зачаття. Осмислення суспільно-політ. проблематики зводиться у Зизанія-Тустановського до обстоювання принципу рівності всіх людей перед Богом. Він дає неоднозначну оцінку багатству, вважаючи, що воно, залежно від використання, може бути добром або злом. Праці Зизанія-Тустановського стали внеском у розвиток української філософської термінології. 1627 повернувся до Києва, де разом з А. Мужиловським аналізував книгу М. Смотрицького "Апологія". 1628 висунув проти автора книги 105 пунктів звинувачень на Київському соборі. 1628 помер, ймовірно, у Корці. Найголовніші праці: буквар "Наука ку читаню и розумЂню писма словенскаго..." (1596), "Лексис, СирЂчь реченїя, ВъкратъцЂ събран(ъ)ны и из слове(н)скаго языка на просты(й) рускі(й) діяле(к)тъ истол(ъ)кованы", "Грамматіка словенска" (обидві надр. 1596 у Вільні). "Лексис..." Зизанія — перший український друкований словник для шкільного навчання. Його реєстр організований за диференційним принципом (тобто подаються тільки ті церковнослов’янські слова, що відмінні від українських формою чи значенням), налічує 1061 вокабулу. Зизаній перший в історії українського й східнослов’янського мовознавства розробив та застосував більшість основних лексикографічних методів упорядкування словника. Його "Лексис..." був зразком і основою "Лексикона" Памва Беринди, російських азбуковників. "Грамматіка словенска совершенного искусства осми частей слова" Зизанія (1596) — перший систематичний підручник церковнослов’янської мови, призначений для шкіл. Тут визначено чотири частини граматики: орфографію, просодію, етимологію, синтаксис, виділено 8 частин мови: различіє (артикль), ім’я, містоім’я, глагол, причастіє, предлог, нарічіє, союз. В творі Зизаній проводить античні й ренесансні ідеї про граматику як початоку вивчення всіх наук, демонструє її зв’язок з риторикою, логікою та філософією, багато уваги приділяє філософії Арістотеля, Епікура та ін. Зизаній увів орудний відмінок у слов’янську граматику. В імені виділив 10 відмін (8 іменникових і одна прикметникова, одна спільна для обох частин мови). Дав "канони орфографії" церковнослов’ян. мови східнослов’янсько-української редакції. Як перша спроба опрацювання фонетичної й морфонологічної систем церковнослов’янської мови, виявлення її специфічних особливостей, "Грамматіка словенска" Зизанія була значним кроком у слов’янській філології. Зизаній значно удосконалив і збагатив слов’янську лінгвістичну термінологію. Видав і відкоментував низку теологічних творів. ******************** Зовсім новий етап в історії нашого мовознавства ознаменувала «Грамматіка словенска. Съвер(ъ)шен(ъ)на(г)[о] искуства осми частій слова, и ины(х) ну(ж)дны(х). Новщ съста(в)ле(н)на Л. Z», надрукована у Вільні 1596 р. Літерами Л, Z скромно позначив своє ім’я і прізвище Лаврентій Іванович Зизаній-Тустановський — видатний український мовознавець, перекладач, письменник, педагог і церковний діяч XVI — XVII ст. Як свідчать його сучасники, народився він у Галичині. Кричевський староста Богдан Соломерецький та його дружина, які добре знали педагога свого сина, в листі до Львівського братства від 1 вересня 1600 р. писали, що Лаврентій Зизаній до Львова «къ отечеству своєму и родителемъ путешествуетъ» 22. На це вказує також проігумен Манявського скиту (знаходився біля с. Манява Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.) чернець Леонтій в листі до львівського міщанина Миколи Золотарука, де повідомляється, що Лаврентій Зизаній «отчичку... Львова малжонку маетъ и самъ с тых краев есть» 23. Друге, додаткове прізвище (придомок) вченого —Тустановський було підставою для припущень, що Лаврентій та його брат Стефан народилися в селі Тустановичі (тепер південно-східна частина м. Дрогобича Львівської обл.) в родині міщанина 24, мельника 26, або в містечку Тустань (тепер село Галицького р-ну Івано-Франківської обл.) і походили із простого роду 26. Е. Ружицький, посилаючись на документальні матеріали Центрального державного історичного архіву УРСР у м. Львові, твердить, що брати Зизанії походили з Потелича (тепер село Нестеровського р-ну Львівської обл.) й були синами потелицького міщанина Івана Куколя, який заявив претензію на 200 золотих — борг львівського міщанина Дмитра Красовського покійному синові Куколя «дидаскалові Львівської руської школи Стефанові». Батьковим уповноваженим виступив брат Стефана —Лаврентій 27. Про те, що «Stefan Zizanni z Potylicza», засвідчують й інші документи 28. Однак ці повідомлення необхідно уточнити, адже Лаврентій підписувався як Зизаній-Тустановський, а не Потелицький. Невідомий автор брошури «Plewy Stephanka Zyzaniey Heretyka, z cerkwy Ruskiej wyklкtego» (Вільно, 1596 рік) про рідного брата Лаврентія писав: «Краще тобі дивитися за горшками й лещатами, ніж, будучи мужиком, проповідувати» 29. У соборній грамоті Київського митрополита Михайла Рагози і духовних властей про відлучення від церковного клиру Стефана Зизанія та братських попів Василія й Герасима, обвинувачених у єресі (січень 1596 р.), наказується, щоб усі «Стефана Зизанія за чоловЂка простого, чимъ онъ и есть, свЂтскимъ мЂли...» 30. Можливо, Зизанії справді походили із звичайної міщанської сім’ї, яка мала якісь споріднені зв’язки з українським шляхетським родом Тустановських 31 (котрі належали до герба Пилява 32). Однак питання про місце народження Лаврентія (Тустановичі, Тустань, Потелич) залишається відкритим, але документально доведено, що він — виходець із Галичини 33. Вважається, що прізвище Зизаній — переклад грецькою мовою прізвища Кукіль 34 (гр. ойоЬнйпн — «кукіль, бур’ян»), під яким іноді згадується Стефан Зизаній у тодішніх творах 35. Однак ще ніхто не виявив і не опублікував юридичних документів, у яких би Л. Зизаній, його брат і родичі виступали під прізвищем Куколь (K№kol). Нам здається, що Куколь (K№kol) — це прізвисько тільки Стефана Зизанія, яким дошкульно називали його католицькі полемісти, використавши звукову подібність прізвища Зизаній до зазначеного грецького слова. Антропонім Зизаній, можливо, пов’язаний із українським діалектним словом зизий «косоокий» (СУМ, III, 566) і не є перекладом грецькою мовою українського слова. Прізвище Зизень побутує тепер на Закарпатті. Народився Лаврентій Зизаній в 50—60-х роках XVI ст. (точна дата невідома). Л. Зизаній був високоосвіченою людиною свого часу, свідченням чого є не тільки його твори й переклади з грецької мови, але й відгуки про нього сучасників. Зазначений вище проігумен Манявського скиту Леонтій на прохання львівського міщанина М. Золотарука відповідав: «Ваша мил. потребуете жебы казнодей з наукою грецкою и латинскою и словенскою былъ и друкарки і тексту писма святаго вядомъ и Богословіи... БарзЂй бымъ раилъ вашимъ милостямъ до мЂстькой церкви его мил. Господина отца Лаврентія Зизанія одискати». Передмова до опублікованої 1623 р. Києво-Печерською лаврою книги «Іщанна Златоустаго... БесЂды на ді Посланій стЮгщ... Павла» редактором видання називає «блЮгоговЂнна мужа, словеснЂйша Дїдаскала и вЂтію, художнаго же Єллино Греческаго Азыка оумЂнїе и искусство стАжавша, преч(с)тного щ(т)ца Кv(р) Лаврентїа Зезанїа [!] Тустановского, пресвvтера, ... и проповЂдника» 37. У передмові до книги «СтЮгщ оца... Андреа... Тлъкованїе на Апокалішїн(ъ)...», надрукованої 1627 р. в Києві, зазначається: «... Щ(т) Єллїнскагщ сію многотруднЂ истлъкова Пречестный въ Пресвvтерех(ъ) Г(с)днъ Отец(ъ) Лаvрен(ъ)тїй Зизанїа Тустановскїй, Мужъ Єллинскихъ и Славенскихъ искусный Дїдаскалъ, и ПроповЂдникъ...». Невідомо, де Зизаній здобув освіту. Беручи до уваги те, що після повернення до Львова від князів Соломерецьких Л. Зизанія запросив до себе в м. Ярослав (тепер у Жешівському воєводстві ПНР) князь О. Острозький, М. Возняк робить здогад, що наш філолог навчався в Ярославській єзуїтській колегії, в фундації якої брала участь княгиня Анна Острозька 39. Не менш імовірно, що Л. Зизаній навчався в якійсь православній школі, зокрема Острозькій. Як видно з листа Львівського братства до константинопольського патріарха Ієремії від 6 лютого 1592 р., Зизаній викладав у Львівській братській школі, але братство відпустило «дидаскаловъ, Кирила в градъ Виленскій Лаврентія же въ градъ Берестейскій» 40, тобто в Брест. Протягом трьох років (1592—1595) Зизаній викладав у Берестейській школі. В 1595 р. він переїхав на роботу до Віленської братської школи, ректором якої був його брат Стефан. Викладав він у згаданих школах, без сумніву, церковнослов’янську («словенську») та грецьку мови. Наслілком його педагогічної роботи були його славнозвісні твори, надруковані 1596 р. у Вільні: «Грамматіка словенска...», «Наука ку читаню и розумЂню писма слове(н)ского...», а разом із нею — «Лексис, СирЂчь РеченїА, ВъкратъцЂ събран(ъ)ны. И из слове(н)скаго языка на просты(й) Рускїй діАле(к)тъ Истол(ъ)кованы. Л, Z». Те, що в період виходу в світ цих творів Зизаній був викладачем, засвідчує П. Беринда в післямові до свого «Лексикона» 1627 р., де згадує словник «...Лаврентїа Зизанїи тогда Дідаскала, нинЂ же пресвvтера...» . Весною 1597 р. князь Б. Соломерецький запросив Л. Зизанія у свій маєток Баркулабово (біля Мінська), де син вельможі «князь Богдан именем Исакий... почал учитися по руску грамоте и по кгрецку; а был бакаларем пан Лаврентий Зизаний, человек навченый, з места Виленского прибавленый» . У квітні 1600 p. молодого князя «взявши з науки от Лаврентия зараз же дано до науки Латинския, до пана Максима Герасимовича Смотрицкого» 44. Деякий час учений залишався у Львові, але на запрошення князя Олександра Костянтиновича Острозького Л. Зизаній переїхав до м. Ярослава, де навчав його синів. Але після смерті князя в 1602 р. мати дітей «Анна Костчанка, латинскія сущи вЂры, къ своей вЂры ихъ обратити хотя, учителя ихъ православнаго іерея Лаврентіа Зизанія Тустановскаго и отъ нихъ и отъ церкве Ярославскіа изгна...». Про життя й діяльність Л. Зизанія протягом наступних десяти років документів не виявлено. Очевидно, він був де-небудь священиком або домашнім учителем у шляхетських родинах. У 1612 р. князь Іоаким Корецький та його дружина Анна Ходкевичівна запросили Л. Зизанія бути священиком при соборній церкві в м. Корець (тепер у Ровенській області), давши йому право на всі прибутки від належних до неї маєтків (у документі Зизаній називається протопопом) 46. У Корці він перебував принаймні до 1618 р.: ця дата зазначена в рукописі Зизанієвого «Поученїя пры погребЂ Софіеи, кнАгынї Чарторыской» — «списаное мно(ю) в(ъ) Корцу лЂта ?ахиі Мая иЮі» 47. Архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький, що організував у лаврі книгодрукування й зібрав гурток учених, у який входили З. Копистенський, П. Беринда, Т. Земка, О. Митура та ін. діячі української культури та освіти, близько 1619 р. запросив до Києва й Л. Зизанія. 1623 р. з лаврської друкарні вийшли «...Іщанна Златоустаго... БесЂды на дЮі Посланій... ап(с)ла Павла», в редагуванні яких брав участь Зизаній, а 1625 р.— його переклад (із грецької мови) книги «... Андреа архїєп(с)па Кесарїа Каппадокіискїа. Тлъкованїе на Апокалvшін(ъ)...». У Києві він займався й проповідницькою діяльністю. Тут же, в Києві, Л. Зизаній написав «Катехизисъ», із рукописом якого 1626 р. поїхав до Москви, де був належно прийнятий царем і патріархом Філаретом 49. Після дискусії з теологічних питань 50 книгу було перекладено зі староукраїнської на церковнослов’янську мову й 1627 р. надруковано в Москві. Пізніше «Катехизисъ» Зизанія офіційна церква заборонила за «єретичні» елементи, але книгу взяли на озброєння старообрядці, що перевидавали її багато разів (навіть у XVIII ст.). Повернувшись до Києва, в серпні 1628 р. на церковному соборі Л. Зизаній був одним із головних обвинувачів «Апології» М. Смотрицького, але під соборною грамотою вже підписався «Лаврентій Зизаній Тустановскій, Протопопа Корецкій. рукою своєю» 52 (підкреслення наше.— В. H.). Мабуть, у Корці мешкав Л. Зизаній до кінця життя. В лютому 1634 р. він вніс до міських книг Луцька даний йому 1612 р. фундушевий документ князя Іоакима Корецького. Отже, помер Л. Зизаній після лютого 1634 р., але коли саме,— невідомо. У зауваженні Л. Зизанія в заголовку своєї праці, що вона «новщсъста(в)ле(н)на», М. Возняк схильний був убачати вказівку автора на попередні граматики. Та, здається, Зизаній добре усвідомлював, що він пропонує школам нову, першу справжню граматику церковнослов’янської мови і на титульній сторінці підкреслив це. Учений писав подібне, звергаючися до читача, в кінці розділу про дієслово: «...Не чудисА въ(з)люблен(ъ)ный мой друже, такова бо сила, а не презорство бысть съписателево. зри же яко и пер(ъ)ваА естъ словен(ъ)скаА гра(м)матіка». «Грамматіка словенска...» 54 Л. Зизанія — найперша оригінальна спроба осмислити й послідовно викласти морфологію церковнослов’янської мови, а також нормалізувати її. Разом із цим вона е першим систематичним шкільним підручником з граматики цієї мови. Вона виникла як наслідок тривалого викладання церковнослов’янської мови у Львові та Бересті (Бресті). До Вільна Зизаній приїхав 1595 р. з Берестя, напевне, з готовим рукописом її, адже в лютому 1596 р. книга вийшла в світ із друкарні Віленського братства. Дуже популярна свого часу книжка, що її «спудеи малымъ кош(ъ)то(м) собЂ» набували (як пише у зверненні до дітей «типограф»), «Грамматіка словенска» дійшла до наших днів у надто обмеженій кількості примірників. Примірник пам’ятки, який перевидаємо і за яким її досліджуємо, зберігається в Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Ленінград). Він являє собою досить добре збережену книжку in 8°. Видавнича пагінація починається тільки з 9-го аркуша, тобто там, де починається текст власне граматики, однак її не скрізь видно (зрізана при оправлянні книжки). Нову суцільну пагінацію за сторінками (від самого початку) зроблено олівцем, мабуть, у XIX ст. Книжка охоплює «Грамматіку словєнску» з тлумаченням господньої молитви в кінці її, «Лексис» Л. Зизанія та «Изложеніе щ православной вЂрЂ», «Щ въчловеченїи Гос(ъ)под(ъ)ни», «Щ знаменїи крестном» Стефана Зизанія. Невідомо, коли «Лексис» та «Изложеніе...» оправлено разом із «Грамматікою словенскою», що була видана окремою книжкою. Примірником «Граматики», який закінчується тлумаченням молитви господньої, користувався М. Возняк 56. «Лексис» Л. Зизанія й «Изложенїе...» та інші твори С.Зизанія вийшли в світ у складі книжки, що починається букварем Л. Зизанія «Наука ку читаню и розумЂню писма слове(н)ского» (Вільно, 1596). За новою пагінацією книжка Л. Зизанія (граматика з тлумаченням молитви) налічує 190 сторінок. У кількох місцях у пам’ятці переплутані аркуші 58 (невідомо коли, може, ще 1596 р.), на що вказують відповідні зауваження, зроблені чорнилом (у XVII ст.?). Текст оздоблено гарними заставками й ініціалами 59. Теоретична частина праці Л. Зизанія, її структура взята із граматик грецької та латинської мов, що були в ужитку в XVI ст. А ці граматики в свою чергу базувалися на античних грецьких традиціях, насамперед так званої александрійської школи, зокрема Діонісія Фракійського (близько 100 р. до н. е.). «Своєї найвищої точки досягає грецька граматика в Аполонія Дискола (II ст. н. е.) та його сина Геродіана і в такому ж вигляді, як ми знаходимо тут цю систему, ми успадкували її аж до наших днів через латинських граматиків» 60,—зазначає В. Томсен. Серед римських граматиків найбільш відомий Теренцій Варрон (116—27 р. до н. е.). До пізніших належать праці Доната (близько 350 р. н. е.) та Прісціана (близько 500 р. н. е.). Джерела «Граматики» Л. Зизанія грунтовно дослідив М. Возняк. Порівнявши майже всі визначення праці Зизанія з матеріалами різних граматичних посібників XVI ст., він показав, що наша пам’ятка в цьому плані найбільше спільного має з граматиками грецької мови Ф. Меланхтона, К. Ласкаріса, М. Крузія, М. Мосхопула та з граматиками латинської мови Е. Доната та Ф. Меланхтона 61. Дослідник джерел Зизанієвої праці зробив дуже слушне застереження: «...Граматична традиція тодішніх латинських граматик загально дуже подібна, а часто тотожна...», бо «латинська граматика оперлася на готовій, розвиненій системі грецької граматики», а «на граматики грецької мови мала великий вплив граматика Діонісія, що була спільним джерелом візантійських граматиків» 62. М. Возняк зауважує, що подібність або тотожність у деталях може бути наслідком впливу або «безпосередньої позички одного автора в другого або треба її шукати в якімсь третім спільнім джерелі»; до того ж Лаврентій частину матеріалу міг викласти просто з пам’яті, а це та,кож утруднює виявлення джерела того чи іншого визначення 63. Звичайно, Л. Зизаній широко користувався львівською «Грамматікою» 1591 р., одним із співавторів (див. вище) якої міг бути. Але впливу цієї праці на «Граматику» Зизанія не треба перебільшувати, як це робив С. Булич 64. «Позірно ті самі дефініції в обох граматиках мають у більшій часті в Лаврентія відмінний переклад тої самої грецької дефініції, передусім коли вони взяті зі спільних джерел для обох граматик, якими є еротематична переробка граматики Діонісія і граматики Ласкаріса, Крузія, а то й Меланхтона» 66. 61 Див.: Возняк М. Граматика Лаврентія Зизанія...— ЗНТШ, 1911, с. 25—38; т 102, кн 2, с 11—56 Працю Ф. Меланхтона, в тому числі і його дефініції, широко використовували автори граматик латинської мови в Польщі, зокрема В. Відавіус (видана 1581 р.) А Ромер (видана 1590 р.) та ін (див Cytowska M Od Aleksandra do Alwara gramatyki laciсskie w Polsce w XVI w.) Wrocіaw etc., 1968, s. 73-77. М. Возняк зіставляв деякі частини Зизаніевої «Граматики» з анонімними граматичними статтями, які опублікував у згаданих «Рассуждениях...» Г. В. Ягич, але відзначив, що важко сказати, в якому зв’язку вони знаходяться з нашою пам’яткою — чи з них почерпнув думки Зизаній, чи навпаки, бо ці статті не можна прикріпити до певних дат 66. На наш погляд, частина цих статей, зокрема «Сила соуществу книжнаго писма», «Грамматичество», кінець статті зі збірника Тихонравова 67, написані з використанням думок Зизанія. Наприклад, Зизаній у правилі про Ж (юс великий) пише: «Сего обыкоша оупотреблАти людїе се(р)бстїи, и волохове вмЂсто ?, и ю». У статті «Сила существу...» маємо: «Жсъ. Сего щбыкоша оупотреблАти людїе сербьстїи и волохове въ мЂсто ? і ю». Про «Граматику» Л. Зизанія не раз писали історики мовознавства й літератури, та більш-менш повного аналізу граматичного матеріалу її досі фактично не здійснено. М. Возняк у своїй розгорнутій студії визначає джерела пам’ятки й детально передає зміст69. Невелика стаття В. В. Аніченка «Граматыка» Л. Зізанія» 70 носить загальний характер. Автор без достатніх підстав відносить її до пам’яток білоруської мови. Приклади з лексики, якими він ілюструє своє твердження, однаковою мірою характерні й для староукраїнської (як і сучасної української) мови: але, вЂршЂ складати, друку, досконалымъ, коштомъ, моцно, наставницу і т. ін. Такими самими є й граматичні форми: горшїй, найгоршїй, дЂля, розумію, той та ін. (пор. укр. літ. гірший, найгірший, розумію, той, діал. діля тощо). До білоруських фонетичних рис віднесено «заміну Ђ через е (на відміну від української мови)»: добрЂ — добре, дЂже —гдежъ, вырозумЂню — вырозуменя, всЂ — все, рЂчъ — изрекший. Але ж форми добре, де — звичайні загальноукраїнські, як і все (наз. відм. одн. сер. р.) і всЂ (наз. відм. мн. чол. р.), сучасне всі. Форма рЂчь — давня (ст. сл. рЂчь), однак у формі изрекши, утвореній від изрещи, як церковнослов’янській, не обов’язково треба чекати переходу е > Ђ [і]. У Зизанія справді спостерігаємо в окремих випадках е на місці давнього Ђ, проте в них, мабуть, відбивається не мова автора, а складачів друкарні Віленського братства. В. В. Аніченко говорить, що Зизаній взагалі надавав перевагу вживанню звука е на місці етимологічного Ђ, ілюструючи це твердження уривком: «нелъпо (!) же есть ихь (!) (слів з Ђ. — В. А.) употребление» 72. Насправді Зизаній виступає проти поплутування цих літер: «Се Ђ, оу нЂки(х) въмЂсто е прие(м)ле(т)сА. егда тЂлесны(й) глаголю(т) въмЂсто телесный, и щ христе въмЂсто щ хрїстЂ. и щ господе, спасЂ, и прочаА. нелЂпо же естъ и(х) оупотребленїе». Форма телесный зустрічається нерідко в староукраїнській мові 73, в тому числі й у письменників, які не були пов’язані з північноукраїнським чи білоруським середовищем (пор. сучасне жартівливе телеса — «тілеса» 74, закарпатське говіркове нителесный — «слабкий, тендітний, хворобливий»). Можливо, в ній відбивається якесь давнє чергування Ђ < з з е < e. Вираз «щ господе, спасЂ» вказує, що треба вживати «щ господЂ». Загалом Зизаній уживав Ђ згідно з етимологією (це йому було й не так важко, оскільки Ђ в його рідній говірці вимовлявся як і, що не чергується з е, о у відкритому складі), а не надавав переваги вживанню е. В. В. Аніченко вважає, що «в слові «склоненіе» і похідних від нього відзначене непослідовне акання...: склоненіе — скланеніе» 75. І це прикра помилка. Іменник «скланенїе» утворено від дієслова «скланяти», у якому відбилось етимологічне чергування о з а (пор. «клонити — кланятися»). Термін «скланенїе», що зрідка виступає поруч із «склоненїе», запозичено з «Грамматіки» 1591 р., де також іноді зустрічається «скланеніе» (напр., арк. 11), «склоненіе» (напр., арк. 12). Українській фонетиці однаково притаманні й тверді p та в, сполучник што, які В. В. Аніченко відносить до білоруських 76. Білоруських мовних ознак, крім нечисленних випадків заміни Ђ на е, в «Граматиці» Зизанія не спостерігається. Та це й не дивно, бо Лаврентій приїхав до Вільна десь за півроку до виходу в світ книжки. В його творі виступає не «український мовний вплив» 77, а відбиття рідної мови автора, тобто української мови, в тому числі її південно-західних говорів, як покажемо далі. «Граматику» і «Лексис» Зизанія В. В. Аніченко відносить до окремих білоруських пам’яток, виходячи з територіального принципу при розмежуванні білоруських й українських текстів 78. Але головне —сукупність рис живої мови, відбитої в текстах, тим більше що твори Л. Зизанія надруковано в Литві. «Граматика» Зизанія була призначена для шкіл. Тому автор із самого початку книги прагнув викликати в учнів інтерес до цієї науки. Про значення її він пише кілька разів: в «Епіграммі На Гра(м)матіку» (3) 79, в «Посланії спудещм» (4—6), в напученні «Тvпограф Младе(н)цемъ» (8). Дереворит на 2-й сторінці алегорично зображує граматику у вигляді жіночої постаті з ключем у руці. Ключем, який відчиняє двері до знань, автор називає граматику в «Епіграммі». Привертає увагу те, що Зизаній пропонує книгу свою не тільки «спудещм», а й «всЂ(м) любителе(м) доброглаголиваго и простран(ъ)наго словеньскаго языка» (4). Автор-патріот пише, що до видання книжки його спонукало бажання розповсюджувати знання серед народу: «А найбол(ъ)ше милуючи братію свою, важи(л)е(м)сА выш(ъ)ше силы моеи, новщ написати, и из(ъ) друку выдати любе(з)нЂ(й)шаго слове(н)скаго нашего языка. пер(ъ)вую щ(т) семи наукъ кграм(ъ)матіку...» (5). Тексти, що передують граматиці, написані староукраїнською книжною мовою, густо насичені живомовними фонетичними, морфологічними, лексичними рисами, в тому числі західноукраїнськими народними. Наведемо в загальному переліку частину з них: ты сА кусишъ; которій (1), еи, абы, чого сА оуча(т) (3), концЂ всАкои; тыи, розумЂлемъ (4), всАкїи, чере(з) ню, чеснои, філософїи, естествен(ъ)нои богословїи; жаднои речи; ко(ж)дому (5), што; до чого; моцно сА имаймо; еде(н), переходЂмо (6), вЂршЂ (7), добре писати и добре читати, анЂ в(ъ) чо(м); розуму (8) та багато ін. За передмовою вміщена «Щ метрЂ, И щ риимЂ. Пересторога хотАчи(м) вЂ(р)шЂ складати» (7). На дев’ятій сторінці подано ще один заголовок, де повністю зазначено й ім’я та прізвище автора: «Грамматіка словенска, Съставлен(ъ)на, Лаврен(ъ)тіемъ Зїзанїемъ». За тодішньою традицією автор визначає чотири частини граматики: ориографїА, просщдїА, етvмологїА, сvнтаоїсъ, або в церковнослов’янському перекладі правописанїе, припЂло, истин(ъ)нословїе, съчиненїе (10). Проте його книжка охоплює тільки три перші частини (синтаксису немає). Після морфології («етимології») тут подано правила орфографії та розділ про віршові розміри. Задум видати «Граматику» як шкільний підручник зумовив виклад її в формі запитань і відповідей. Текст власне граматики — дефініції й запитання —подаються церковнослов’янською мовою. Загальні визначення Зизаній перекладає на початку книги (9—12), а іноді (напр., на 19) формулює староукраїнською мовою, що була зрозумілою і для білорусів. До визначень додаються численні приклади, парадигми. Зизаній досить добре відрізняв церковнослов’янську мову від живої й книжної української мови XVI ст. В цьому можна пересвідчитися, зіставляючи граматичні визначення та їх староукраїнські переклади. Напр.: «Грамматіка естъ, из(ъ)вЂст(ъ)ное вЂж(ъ)ство, єже блЮгщ глЮати и писати. Тол(ъ)кованїе. Гра(м)матіка єстъ пев(ъ)ное вЂда(н)е, жебы(с)мы до(б)ре мовили и писали» (9). Однак чіткої грані між церковнослов’янською й живою мовою він не зробив, як ми побачимо нижче. Церковнослов’янський матеріал автор узяв із численних рукописних книг XV—XVI ст., друків XVI ст., що були в користуванні на Україні, в Росії та Білорусії. Мова цих книг, увібравши в себе чимало елементів лексики, фонетики й граматичної будови східнослов’янських мов (в тому числі й елементів живої української мови), багато в чому відрізнялась від тієї, яку представляють пам’ятки XI — XIII ст. Часті написання «єрика» над кінцем складу після приголосних усередині слова наштовхують на думку, що автор був обізнаний і з текстами, старішими XV—XVI ст. У правилах орфографії Зизаній виявляє обізнаність із особливостями текстів сербської, «волоської» й російської редакцій: «Канонъ щ Ж... Сего щбыкоша употреблАти людїе се(р)бстїи, и волохове въмЂсто ?, ю»; «Канонъ. щ А... Никогдаже вначалЂ слова полагаетсА..., якоже щбыкоша писцЂ писати великои ро(с)сїи...» (179—180). Як зазначалося вище, в теорії Зизаній мав зразки в тогочасних посібниках грецької й латинської мов. Але застосовувати цю теорію для опису звукової й морфологічної будови церковнослов’янської мови Зизанієві доводилось самому. З попередніх невеликих рукописних статей і друкованих книжечок він міг почерпнути не так багато. До нього більшменш була розроблена тільки термінологія (особливо у львівській «Грамматіці» 1591 р.). Дешо було зроблено й у галузі правопису. Зизаній перший із наших учених спробував осмислити звукову (а це тоді здійснювалось через «орфографію») та морфологічну системи церковнослов’янської мови. В цьому велике значення «Граматики» Зизанія в історії східнослов’янського мовознавства. З його праці видно, що вчений відчував специфічні особливості слов’янської мовної системи, деякі з них підкреслив, однак він був надто скований граматичною теорією свого часу, яка грунтувалася на системі грецької й латинської мов. Частина перша «Граматики» Зизанія — «Щ ориографїи» (10—16), що «єстъ пе(р)ваА часть грамматіки, котораА на(с) оучи(т) абы(с)мо каждое писмо на его мЂсци писали...» (11), — дуже стисла. Автор нараховує в церковнослов’янській мові 37 «писменъ», куди, звичайно, входять і по кілька літер на позначення того самого звука (напр.: ї, и, v; о, щ; у, Ж; а, А та ін.) або одна літера на позначення сполучень двох звуків (напр.: щ, о, ш). Він виділяє 11 голосних і 25 приголосних (зрозуміло, «писмен»). «Писмена» поділяються на «Гла(с)наА... которїи голосъ з(ъ) себе выдаютъ» та «съгласнаА, которїи з(ъ) себе голосу и бе(з) гласныхъ нЂчого справовати не могутъ, якъ и тЂло бе(з) дшЮЂ...», а «ГласнаА ... писмена, и гласъ подати могоутъ сами щ себЂ и слогъ съставити» (12). За Л. Зизанієм, ъ може бути «гласъный же и съглас(ъ)ный» («гласный» — у початковому складі: съ чловеки, «съглас(ъ)ный» — у кінці слова: гласъ,— 14). Отже, Зизаній ще визнає елементи архаїчної орфографії. До приголосних зараховано і ь. Правда, в «Канонах орфографії» автор пише, що в кінці слова ъ означає твердість, а ь — м’якість приголосних, тобто усвідомлює, що там це не звуки, а тільки літери (178). До архаїчних елементів треба віднести і введення в розряд «гласных» букви ж, якої сам Зизаній не вживає. Штучно, за зразком тодішніх грецьких граматик, Зизаній поділяє голосні на «дол(ъ)гаА, кра(т)каА и на двовремен(ъ)наА», причому невідомо, чого до «дол(ъ)гих» віднесено, наприклад, А, а до «двовремен(ъ)ных» — Ж (13—15). За грецькими ж зразками приголосні літери поділено на «простаА», що «ни щ(т) ки(х) ины(х) състоА(т)сА. но сами щ себЂ суть», як, наприклад, б, в, г, д та ін. До «сугубых» (складних) приголосних, які «щ(т) ины(х) писменъ състоА(т)сА», за цими ж зразками віднесено s, з, о, ш, але додано слов’янську щ, яка «щ(т) ш, и ч... състависА» (15). Автор виділяє чотири «діфионги» — ?, ы, ю, эа, проте усвідомлює їх як диграми: «...О и у съвокуп(л)ши(с) съста(в)лАю(т) ?. Такщже ь и і, ы. и і и о, съвокуп(л)шисА съста(в)лАю(т) ю. Такщ(ж) і и а, съста(в)лАю(т), эа» (16). H абагато детальніша друга частина пам’ятки —«Щ просщдїи» (17—35), що «єсть оударенїе гласа писмен(ъ)наго», де автор викладає правила вживання просодійних знаків, яких налічує шість; ОоіА (остраА)’, ВаріА (тАжъкаА) `, Щб(ъ)лечен(ъ)наА ~ КроткаА ’, До(л)гаА ? та Крат(ъ)каА ў. Оскільки знаки просодії — «припЂла» — бувають над складами, мовознавець дає двічі дефініцію складу, одна з яких звучить: «Слогъ єстъ кгды сА зыйдутъ двЂ писмЂ, єдино съгласное а другое гласное. якъ то па. Ал(ъ)бо хо(т) єдино писмо гласное или двогла(с)ное. якъ то, а ? и» (19). Склад може бути «Долгїй, Кра(т)кїй и Двовремен(ъ)ный» (тобто і довгий, і короткий) залежно від характеру голосної, що входить до нього. «Просодія» поділяється на три частини — «На оударенїА, кроткую и на Времена». «Ударенїй» (наголосів) налічується три: ооїА, варіА, облече(н)наА. Ці різновиди наголосів, чужі церковнослов’янській і живій розмовній мові, запозичено з грецьких граматик, тому авторові довелося досить багато місця виділити для формулювання (штучних) правил вживання таких знаків. Але своєю працею Л. Зизаній узаконював позначування наголосів у писаних та друкованих текстах, що певним чином сприяло нормуванню акцентуації як церковнослов’янської, так і східнослов’янських мов: незважаючи на штучність розрізнення трьох типів, запропоновані значки фактично вказували на місце звичайного наголосу в словах. Штучними були й правила розрізнення довгих та коротких складів. Найпростішою виявляється рекомендація про вживання знака «КроткаА» («лагоднаА»), який пропоновано вживати на початку голосних та «дифтонгів»: ’єгда, ’юнуша (30). Автор наприкінці другого розділу коротко говорить «Щ тітлЂ» (31), якій «свойствен(ъ)но... єстъ паче сущихъ написан(ъ)ны(х) писменъ значити», тобто вказувати, що в слові більше літер (звуків), ніж написано: бЮъ, щ(т)Юцъ, снЮъ та ін. Нормативну роль відіграли правила вживання шести розділових знаків, викладені в кінцевому параграфі цього розділу — «Щ точкахъ» (32—35). До «точок», якими розділяється текст, відносяться: «ЗапАтаА(,), Срока(.), Двосрочїе (:), И по(д)столїА (;)». Правила вживання цих знаків пов’язуються зі змістом: «запАтаА» (кома) вживається для відділення незавершеної частини («не съвер(ъ)шен(ъ)ну рЂчъ из(ъ)рек(ъ)ши») висловлювання, а «срока» (мала крапка) та «двосрочїе» (двокрапка) — після незакінченого висловлювання, але завершенішого, ніж частина, що відділяється комою. «ПодстолїА» звичайно позначає запитання («въпрошенїе»). Знакъ «Съєдинител(ъ)наА» (-) вживається для переносу частини слова в наступний рядок («съединАетъ... реченїе раздЂлен(ъ)ное»), «Точка» (.) ставиться після закінченого речення («съвершен(ъ)ное слово и(з)рекше(й) съвершаемъ нею»). Основна (третя) частина пам’ятки — «Щ етvмологїи» (c. 36—175), «яже части слова оучитъ раздЂлАти и въ своємъ и(х) чину блЮголЂпнщ полагати», де викладено вчення про «части слова» — морфологію. За традицією «реченїе» («час(т) малаА щ(т) слова в(ъ)зимаема. яко, ходитъ») тут означає «слово», а «слово» («реченїй сложенїе. єже явлАе(т) мыс(л) самосъве(р)ше(н)не. яко павелъ въ храмЂ ходи(т)») — «речення». У «Граматиці» Зизанія, як і в грецьких посібниках, налічується вісім «видщвъ слова» — частин мови: «Различїе, ИмА, МЂстоимА, Глаголъ, Причастїе, Пред(ъ)логъ, НарЂчїе, Съюзъ» (перелік такий, як у львівській «Грамматіці» 1591 р.). Перші п’ять частин мови — «скланАемыА». решта — «нескланАемыА». «Различїя» (тобто артикля), що визначається як «часть слова скланАема, по(д)чинАема скланАемымъ именамъ» (39—43), в церковнослов’янській мові не було. Як окрему категорію артикль введено під впливом граматик грецької мови, насамперед львівської 1591 р., та відомої статті «Щсьмь чєстии слова». До грецького (власне постпозитивного) артикля, як і в попередніх названих працях, прирівняно церковнослов’янський відносний займенник іже, яже, еже, який провідмінювано за родами (в межах кожного роду автор налічує по десять окремих форм, що виступають у різних відмінках), числами, відмінками. Мовознавець свідомо оминає препозитивний артикль як категорію, зовсім чужу слов’янській мовній системі. При викладі «различія» Зизаній уперше в нашому мовознавстві виділяє новий відмінок — «творител(ъ)ный». У грецькій мовній системі цього відмінка не було. Латинські граматики називали його спочатку «шостим відмінком», а потім —аблативом. Аблатив у латинських граматиках мав різні значення, включаючи значення наших орудного й місцевого відмінків. Одну з функцій латинського аблатива Зизаній відкрив у слов’янській граматичній системі. Розділ «й имени» (44—89) об’єднує іменники, прикметники та числівники. Найбільше уваги приділено іменникам, найменше — числівникам. Граматист пропонує два визначення імені — коротке: «ИмА єстъ нареченїе вещи» та більш розгорнуте: «ИмА єстъ часть слова скланАема, яже вещъ знаменоуетъ, не дЂлати же что или страдати» (44), в якому значення імені яскраво протиставляється значенню дієслова. Щоправда, спосіб визначення імені відповідає власне визначенню іменника, адже слово означає річ («вещъ»), коли до нього можна додавати той, таА, тое (той камень, таА земла*, тое море). Л. Зизаній спочатку дає поділ імені на «Соб(ъ)ствен(ъ)ное, и Нарицаемое». Перше з них (власне) «єдиной токмщ вещи случает(ъ)сА» (ІАковъ, Ан(ъ)на), друге (загальне) — «єстъ мнщгимъ щбщее» (мужъ, жена, село). Крім цього, загальне ім’я буває «(осуществен(ъ)ное» (іменник), «єму же не може(т) приложитисА, мужъ, жена, животное. яко, члЮкъ. конь. поле» та «прилагаемое» (прикметник), «єму же мощно прилагати, мужъ, жена, животное. яко, мудрый. бЂлый. черный» (46), Ім’я характеризується сімома категоріями: «Раз(ъ)сужденїе, Родъ, Видъ, Число, Начертанїе, Падежъ, и Склоненїе». Автор дає визначення кожної із них. «Разсужденїе» визначається як прикметникова категорія ступенювання — «различїе имене прилагаема(г)[о] чре(з) степени» (47). «Раз(ъ)суждвнїА степенїй» — три: «положен(ъ)ный» (стЮый), «раз(ъ)судный» (стЮЂйшїй). «превыш(ъ)шїй» (пресвАтЂ(й)шїй). Привертає увагу те, що у вищому ступені виступає суф. -Ђйш-, якому відповідав західноукраїнський -ійш- 80. Форми ступенів порівняння можуть бути правильні («ра(з)сужденїе подобоначертате(л)ное») і суплетивні («стропотное»). Як приклади «стропотнаго» ступенювання поруч із церковнослов’янськими подано українські: мен(ъ)шїй, наймен(ъ)шїй; гор(ъ)шїй, найгор(ъ)шїй. У формі найвищого ступеня префікс най- — наголошений, що спостерігаємо й тепер в окремих південно-західних говірках 81. Література Ильинский Ф. М. Большой катехизис Лаврентия Зизания.— Труды Киевской духовной академии, 1898, май, с. 82 — 87. Голубев С. Петр Могила и его сподвижники. К., 1883, т. 1. Приложения, с. 313. Возняк М. Граматика Лаврентія Зизанія з 1596 р.— ЗНТШ, 1911, т. 101, кн. 1, с.24. Каталог белорусских изданий кирилловского шрифта XVI —XVIII вв. Л. 1973. Вып. l, c. 128). Німчук В. В «Лексис» Лаврентія Зизанія. – К., 1986. Томсен В. История языковедения до конца XIX века. - М., 1988.
1 2 3 4 5 Категория: Краєзнавство \| Добавил: Aspirant (04.06.2015)
Просмотров: 823 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: