РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Занепад Російської імперії – як історичний факт - Краєзнавство - Реферати - Каталог статей

Занепад Російської імперії – як історичний факт Нація не може загинути, хіба що від самогубства» Ралф Емерсон «Пресвітлійшого і високостольнішого володаря нашого, у всій піднебесній єдиного християнам царя і верховоди святих божих престолів, свята вселенська церква, що замість римської та константинопольської є у богоспасенному граді Москві [у соборі] святого і славного успення пречистої Богородиці, єдина у всесвіті сильніше від сонця світиться. Так, знай, христолюбче і боголюбче, що всі християнські царства прийшли до кінця і зійшлись в єдине царство нашого владаря, за пророчими книгами, себто в ромейське царство. адже два рими впали, а третій стоїть, четвертому ж не бути»1. Ці слова, написані десь між 1510-1524 рр. псковським ченцем Філофеєм, становлять центральну ідею російської месіанської теорії «Москва — третій Рим» (* Тут подаємо стислий варіант Філофеєвої концепції, висловлений ним у «Посланіи къ Мисюре Мунехину против звhздочетцев и латинъ». Розгорнуті редакції цієї концепції містять його «Посланіе къ великому князю Василію. В немъ же о исправлении крестнаго знаменія ї о содомском блудh» (~1510-1511 рр.). ). Саме вони стали азбукою ідейно-духовного мислення тодішніх і наступних російських поколінь, непохитними засадами національного світогляду, Альфою і Омегою усього російського життя. Годі повірити, що скромний ігумен псковського Єлеазарового монастиря Філофей, пишучи свої послання до московських володарів, здогадувався, які далекосяжні наслідки будуть мати його думки для Московської (Російської) держави, її сусідів та й, мабуть, усього світу. Припускати це дозволяє та обставина, що послання, котрі містили месіанську ідею та її обгрунтування, були нічим іншим, як клопотанням перед московськими князями за підкорених ними в тім часі його земляків — псковичів. Терор, влаштований у Пскові завойовника- ми після його остаточного здолання у 1510 р., подібний до того, який трохи раніше був вчинений у Новгороді, спонукав цю чільну духовну особу писати до московського князя Василя Івановича і його псковського намісника Місюри Мунєхіна, згодом до Івана Грозного з проханнями про припинення розправ і грабунку над псковичами: «не порушуй, царю, заповіді, [...] не ображай, царю, божих церков і чесних монастирів», «зміни скупість на щедроти, немилосердя на милість. Утіш плачучих і волаючих день і ніч, порятуй кривджених від кривдників»2 і т.д. Це підтверджується й думкою автора першого наукового дослідження Філофеєвої спадщини (правда, з позицій того ж месіанства) В.Малініна, який не заперечував, що метою послань Філофея до князя було «прагнення викликати співчуття до опальних псковичів»3. Месіанську формулу в текст послань Філофей вкладав, насамперед, намагаючись уласкавити завойовників, підлестити їм, зрештою, для того, аби бути почутим. Шанси для повернення Пскову попереднього статусу були більш ніж примарними, тому треба було, з одного боку, пристосовуватись до нових умов, а з іншого, спробувати припинити переслідування нещасних псковичів, врятувати уціліле; і цього не міг не розуміти Філофей. На користь цього припущення свідчить той факт, що лише п'ять послань, адресованих якраз московським владоможцям, з-поміж більше ніж двадцяти відомих Філофеєвих витворів, містили фрагменти месіанської риторики. Разом з тим, треба визнати, що навряд чи то були звичайні підлабузницькі лестощі. Дуже імовірно, що Філофей, на власні очі побачивши політичну і мілітарну потугу Московської держави, міг підпасти під вплив пануючого тоді забобонного провіденціалізму і актуальні для нього події сприймати як якесь «вище провидіння» чи «Божу кару», а заразом щиро повірити у «божественне» покликання Москви. Не може бути сумніву в одному: сформульована Філофеєм месіанська ідея впала на благодатний грунт московської дійсності. Таким грунтом для молодої агресивної держави були, перш за все, героїчне звільнення від рабської монгольської залежності (1480 р.) і дедалі зростаючий експансіонізм у досить-таки сприятливих для цього геополітичних умовах (дезорієнтовані занепадом Золотої Орди сусіди на сході, неоклиганий від золотоординських наскоків та внутрішнього розбрату Київ на півдні, незрівнянно менша войовничість Литовського князівства на заході). Не останню роль зіграли тут і пануючі серед населення в той час есхатологічні та хіліастичні настрої, пов'язані з неочікувано щасливим закінченням 7000 року за старим літочисленням (1492 р.), дати «кінця світу»: Московське князівство встояло, що на тлі занепаду колись могутньої Візантії сприймалось москвинами незаперечним доказом «богообраності» їхньої батьківщини. Тому Москва була готова сприйняти цю месіанську формулу, так вдало змодельовану до тодішніх московських реалій мудрим ченцем; інакше, навряд чи ми хоча б почули про існування самого Філофея і його концепції. Проте, вже дуже скоро, онтологізуючись шляхом абсолютно некритичного й універсального її застосування московськими керманичами, а потім й усім соціумом, вона сама почала творити цю реальність, впливати на хід історії у Східній Європі, а пізніше й в цілому світі. Уже того ж таки XVI ст., за Івана IV, концепція «Москва — Третій Рим» стає повноцінною державною доктриною. За безпосереднього її впливу відбуваються такі доленосні події, як офіційне проголошення Московського князівства царством і царське вінчання Івана Грозного (1547 р.), церковні собори 1547 і 1549 рр., Стоглав 1551 р. Останні у значній мірі підготували утворення Московського патріархату (1589 р.), ствердженого завізованою підписом і печаткою вселенського патріарха «Уложенной грамотой», куди майже дослівно увійшла Філофеєвська формула. Десь у цей час концепція опановує колами владної еліти, найперше боярами, поступово просочується в ширші народні маси; одне слово, переноситься до сфери побутового вжитку. О.Оглоблин звертає увагу на такий цікавий факт. У 1594 р. двоюрідний брат майбутнього царя Бориса Годунова, боярин Дмитрій Годунов, передаючи в дар одному з монастирів рукописну «Лицевую Псалтырь», зробив напис, що це діялось «року 7102 у Богом береженному і царствуючому граді Москві, Третьому Римі»4. Тут варто також зауважити, що десь у цей час ця концепція цілком оволоділа навіть такою специфічною частиною московського суспільства, як старообрядці, котрі, незважаючи на затяту опозиційність і до офіційного православ'я, і до світської влади, настільки перейнялись месіанськими постулатами, що оголосили їх творця — Філофея — святим. У середині XVII ст., за царя Олексія, концепція отримує чітку зовнішньополітичну об'єктивацію з українським і константинопольським напрямами. Найбільше зусиль було кинуто на перший: незалежна православна Україна становила неабияку загрозу для «третьоримської» Москви, прямо суперечила її ідеології. Адже згідно з Філофеєвою концепцією, Москва залишалась останньою і єдиною православною державою; крім того, саме Київ відігравав у цій теорії надзвичайно важливу роль поєднувальної ланки зі спадщиною «старих Римів», без нього Москва втрачала необхідну основу своєї ідеології — історичну тяглість. Тому Київ, цей потенційний IV Рим, в очах москвинів, не мав права на існування і конче мусив загинути. Тоді ж було вперше накреслено плани оволодіння Константинополем, ІІ Римом. Перетворення Московського царства у Російську імперію у XVIII ст. спричинило до значної еволюції первісної месіанської формули; однак це були зміни фасадні, які жодним чином не вплинули на суть московської месіанської теорії. Знаменита реформа Петра І, спрямована, в першу чергу, на зміни внутрішнього розуміння царської влади та її взаємин із церквою, призвели не до секуляризації, а до остаточного утвердження цезаропапізму, як того вимагала стара концепція Філофея. Надзвичайного піднесення теорія Третього Риму досягла за владарювання Катерини ІІ. В останню чверть XVIII ст. зовнішньополітична активність імперії, що вилилась у низку російсько-турецьких воєн, була буквально пройнята містичними «третьоримськими» мріями загарбання Близького Сходу — так званим «Грецьким проектом» оволодіння Чорним морем, протоками Босфор і Дарданелли і, головне, Константинополем. Символічною ознакою фанатичної віри Катерини у ці грандіозні плани було хрещення її онука ім'ям Константин, іменем славетного візантійського цісаря: «у своїх планах вона уявляла його Візантійським імператором»5, — переконана Н. Полонська-Василенко. Нав'язлива ідея оволодіння Константинополем дістала гідне продовження й у XIX ст. 1807 р. в Тільзіті Олександр І, перекроюючи разом з Наполеоном карту Європи, наполіг на віднесенні Османської імперії та Балкан до сфери російського впливу; а вже через 5 років, воюючи зі своїм недавнім полюбовним партнером, оголосив цю війну «священною». За Миколи І дійшло навіть до того, що чергову війну з Туреччиною (1853 р.) було приурочено до 400-ліття падіння Візантії; зрозуміло, що і на цей раз війні надали «священний» характер — війни проти півмісяця, в оборону хреста. Не полишає ця ідея ні Олександра ІІ, ні, тим більше, Миколу ІІ. Як писав на поч. XX ст. міністр закордонних справ імперії С.Сазонов, «Східне питання» стало «головним питанням російської зовнішньої політики в сенсі вікових очікувань Росії»6. Стара месіанська теорія не лише не була зруйнована «до основанья» більшовицьким режимом, а, навпаки, — отримала друге дихання. Химерні ідеї світової революції та всесвітнього «водительства», концепції на кшталт «експорту революції» — незаперечне цьому підтвердження. Які ж причини отієї надзвичайної ваги і настирливої безперервності Філофеєвої концепції, такого пристрасного захоплення нею росіян уже протягом шести століть? Не будемо ігнорувати суто формальний бік справи. Йдеться про незмінність протягом віків самої «третьоримської» формули (за винятком хіба що незначного корегування месіанської риторики відповідно до історичної кон'юнктури). Цьому треба завдячувати, насамперед, самій особі проникливого псковича, який подбав про належний жанр — послання, що містило значне психологічне навантаження авторитетного напучування нащадків древнім прадідом, мудрецем з глибини віків, а також оригінальний стиль — таке собі релігійне заклинання, витримане в строгому церковно-біблійному дусі. Не можна не брати до уваги й численні випадки фальсифікацій грамот, літописів, легенд тощо книжниками-переписувачами і видавцями з метою їх «узгодження» з теорією ІІІ Риму, особливо у XVI, XVII і XIX віках. Красномовним прикладом можуть слугувати пригоди із документацією свідчень московських очевидців укладення Флорентійської унії Римською і Константинопольською церквами з метою порятунку Візантії від турецької загрози (1439 р.). Навіть російський дослідник часів Миколи ІІ А.Щербина, висловлюючись про авторство одного із творів, який нібито мав належати членові московської делегації на соборі, констатував, що цей витвір вийшов з-під пера людини тямущої, котра в свій час мала авторитет. В будь-якому разі, тільки не з-під пера Ієрея Симеона вилився цей «офіційний» компілятивний твір з доволі ретельною літературною обробкою7. Ця та інші фальсифікації щодо унійних джерел мали на меті спаплюжити саму ідею унії, що було конечним для потвердження важливого пункту концепції «Москва — Третій Рим» — гріховну латинізацію Візантії («...відтоді Константинопольська Церква зруйнована і розклалася, як овочеве сховище»8). Крім того, мали місце перекручення самого тексту послань: наприклад, вживане Філофеєм «Ромhйское царство» (тобто «Візантійське») у багатьох відомих тепер редакціях фігурує не інакше, як «Росейское царство», хоча в час написання послань такого поняття ще не існувало. Проте тут видається доцільнішим зупинитись на таких шести функціональних аспектах концепції ІІІ Риму, котрі, на нашу думку, найбільше спричинились до закорінення цієї форми месіанства в російській свідомості та дійсності: Експансіоністська функція. Не дивно, що про експансіонізм Москви написано томи: росіяни буквально жили нескінченними війнами і конфліктами, пов'язанами з розширенням своїх політичних кордонів. У всі часи «героїзм» кривавих підкорень держав і народів оспівувався в піснях і поемах, а будь-яка поразка у цій справі вважалась національною трагедією. Мілітарна «велич» імперії переповнювала свідомість володарів і простого люду, тоді як внутрішнє, соціальне життя нації на цьому тлі, здавалось, випадало з російської дійсності, було другорядним. Навряд чи месіанська теорія була першопричиною експансіонізму; таким став невблаганний закон державного виживання у давніх (та й пізніших) часах, помножений на успадкований від Орди непомірний загарбницький запал. Тому ця концепція радше виконувала функцію ідеологічного прикриття і морального виправдання. Однак, без сумніву, вона дуже приклалась до виховання у росіян духу завойовників, яку згодом у світовій літературі назвуть «ментальністю фанатичного Шовіна» — «шовінізмом». Інакше й не могло бути, адже завдяки месіанству експансію в очах москвинів, а згодом росіян, було, фактично, «освячено»: кожна війна московського чи пітерського володаря набувала статусу «священної», «праведної»; всі ці війни провадились в ім'я і задля «божого» покликання, «вищих» цілей, несли світові «спасіння». Отоді вже процес завоювання позбавлявся будь-яких етичних бар'єрів, а сама експансія із засобу перетворювалась на самодостатні ціль і мету. Функція національної ідеї. Так склалося, що третьоримська концепція Філофея майже одразу почала виконувати національно-об'єднавчу роль, насамперед, через свій надзвичайно мобілізуючий характер. Зрозуміло, це відразу позитивно позначилось на формуванні нації та стало дієвим засобом у протистоянні тиску чужоземних впливів та ідеологій. Це було життєво необхідно в умовах деморалізованого Золотою Ордою московсько-руського суспільства, а також для протиставлення тяжіючим над цим соціумом українсько-руської та візантійської культур. Це можна легко простежити й на прикладі московсько-литовського суперництва. У цьому випадку багатій месіанській думці Литви було протиставлено подібну власну, але вже більш ефективну ідею. Згодом, приблизно у XVII ст., вона перетворилась на справжню національну ідею, здатну наділяти москвинів-росіян усіма необхідними почуваннями для формування у свідомості категорії «ми» і виокремлення себе «з-поміж». Інша справа, що ця ідея була наскрізь етатизованою: власне, в усі часи вона була не «національною», а «державною» ідеєю, чи не найголовнішим призначенням якої було утримування багатонаціонального простору Росії в межах «суперетносу». Релігійна функція. Сама Філофеєва формула криє в собі глибший, ніж здається на перший погляд, релігійний сенс. Побудована, головно, на двох засадах Старозавітнього вчення — принципі спадкоємства царств (з тлумачення Давидом сну Навуходоносора випливало, що останнім і вічним, п'ятим вселенським царством мав бути Рим, звідси й намагання запозичити собі цю назву і долучитись до Римської спадщини) і принципі богообраності народів — цій формулі, таким чином, було гарантовано успіх у підкоренні сердець православних москвинів. Та цей успіх виявився настільки великим, що, якось непомітно, формула підмінила саме християнство. Тому, мабуть, не буде помилкою стверджувати, що саме месіанська теорія була справжньою національною релігією усіх наступних російських поколінь. Віра у комплекс месіанських ідей, де головне місце займали «святість» вітчизни і вселенська місія порятунку гинучого світу, були властивими і православній, і більшовицькій, і сучасній, «вестернізованій» Росії. Цей комплекс становив своєрідну релігійну систему, байдуже, допасовану до християнського православ'я чи атеїстичного більшовизму. Цим можна пояснити й оту феноменальну самобутність і винятковість російського православ'я (у догматиці, обрядах і ритуалах, риториці), яке ніколи не претендувало на універсальність і не переймалось екуменічним духом. «Не тільки визнається, що російський народ — народ християнський, але бундючно проголошується, що... Церква — є істинною основою нашого національного життя; але все це для того, аби стверджувати, що Церква є тільки в нас, і що ми маємо монополію віри і християнського життя»9, — писав В.Соловйов. Зрештою, навіть російський комунізм мав своє, тільки йому притаманне більшовицьке обличчя; він нагадував якесь потворне язичницьке віросповідання, до чого, зрозуміло, приклалось все те ж месіанство. Етатична функція. Тотальну етатизацію (у широкому значенні терміна) московсько-російської дійсності найчастіше пояснюють монгольськими або візантійськими традиціями, вплив котрих, звичайно, не применшиш. Однак наша концепція тут зіграла не меншу роль. Месіанська ідея передбачає не метафізичну, а виключно «земну», матеріальну об'єктивацію: пригадаймо, Месію чекали у блискучих імператорських шатах могутньої держави. До того ж, специфіка московської реальності спричинилась до абсолютної негоції народного елементу у месіанській ідеї; буква і дух Філофеєвих послань скріплювали московських володарів та їх підданих у вірі в богообраність царя і його держави, а не народу-нації. Тому й без того великий авторитет і вага державної влади зростали непомірно: інститут держави набував значення, яке перетворювало його на структуру, домінуючу в усіх сферах суспільного життя. Це легко простежується на прикладі відносин держави з церквою. Починаючи від Івана Грозного, державна машина крок за кроком підпорядковувала собі церкву, аж поки Петро І остаточно не одержавив її, замінивши патріаршество на один із органів державного управління — Синод. Тотальне домінування держави у суспільстві визначило безальтернативність офіційної ідеології, заперечило право індивіда на вільну, незаангажовану творчість, загнало особистість у вузькі шовіністичні рамки. Тому природно, що з одного боку, як пише Р.Шпорлюк, «концепція держави і, відповідно, концепція громадянського суспільства залишалася невиробленою»10, а з іншого боку, було відсутнє розрізнення категорій «нація» і «держава» — вони ставали словами-синонімами. Історіософська функція. «Третьоримська» теорія, без перебільшення, стала призмою, через яку москвини (росіяни) сприймали своє місце в історії. І до викривлення такого бачення в стилі месіанської теорії найбільше приклалась історіографія. Досі панівна у Росії та світі карамзинська схема перехідності центрів «русской государственности» (Київ — Володимир Суздальський — Москва — Петербург — Москва) є прямим втіленням формули Філофея — перенесенням ідеї спадкоємності царств. І, як і саму концепцію, цю схему було покликано до життя з метою підвести під Російську державу міцний історичний грунт, «зафіксувати» вписуваність Москви у загальносвітовий контекст, щоб «легітимізувати» власні світові претензії. Адже, як зауважив Б.Крупницький, вона «була і залишилася в суті ідеєю одного центру, або того центрального пункту, до якого в дійсності був припасований цілий історичний розвиток, так само як два перші Рими мали для Москви остільки значення, оскільки вони обгрунтовували існування третього Риму»11. Міфотворча функція. Треба сказати, що концепція не лише напряму впливала на процес творення міфів (міфу про походження царської династії від римського імператора Августа, перенесеної Петром І на російський грунт, давньої (XI ст.) української легенди про освячення Русі апостолом Андрієм Первозванним тощо), а й спричинилась до консервації міфологічного типу мислення. Месіанська ідеологія, як жодна інша, здатна усталити в свідомості нерозривність і поєднаність в одне ціле минулого й майбутнього, дійсності та фантазій, матеріального і духовного, а також навіяти сприйняття світу як всезагального хаосу, який конче необхідно упорядкувати. Більше того, на думку Р.Кіся, автора єдиної вітчизняної фундаментальної праці про російську месіанську ідею, «у структурі московського месіянства (і «третьоримського», і слов'янофільського, і большевицького, і євразійського гатунків) постійно — хоч це і не усвідомлюють носії відповідних ідей — розгортається цей універсальний міфо-ритуальний сценарій транзитивно-лімінального подолання усіх розривів і відтворення континуальности, цілісности, всеохопности світу...»12. Месіанство стало тим міфологічним містком, який міцно з'єднав усі різновиди суспільно-політичного думання, скував духовно-ідеальний світ росіян, тим самим прирікши їх до блукання у зачарованому колі свого власного синтетичного світу. «Від ідеї Москви — «Третього Риму» до інспірованих Москвою ідей Третього Інтернаціоналу маємо справді чималу часову дистанцію. Одначе дистанція сутнісно-концептуальна і навіть відстань психологічна — тут зовсім незначна. І один, і другий ідеологічний комплекс перебуває в одному і тому ж типологічному просторі абсолютного «преимущества» Росії, її «водительства» у світовій історії»13. Таким чином, месіанська концепція «Москва — Третій Рим» стала наріжним каменем усього російського буття. І це тим більше додає важливості логічному питанню: чому саме якийсь пскович ( Філофея всіляко намагались позбавити авторства послань. Книжники, що використовували текст концепції, звичайні переписувачі та видавці мали за правило не згадувати про автора цих сентенцій. Лише завдяки кільком російським вченим, серед яких і згадуваний В. Малінін, цей факт в кінці XIX було доведено науково. Хоча тепер, коли Москва повністю стерла з народної пам'яті будь-які згадки про колись величну новгородсько-псковську культуру, спостерігається тенденція до хизування цим фактом як доказом «сплоченности» нації та «общерусскости» національної ідеї.) , а не москвич, став автором цієї доленосної теорії? Чому Москва пристала на Філофеєве формулювання, і за весь час свого існування не створила власної месіанської концепції? Насмілимося стверджувати, що сталося це зовсім не випадково. Як видається, головна причина полягає зовсім не в обдарованості самого творця концепції, котрий так геніально просто і проникливо пристосував теорію до московської практики. Вся справа в тому, що подібний твір просто не міг з'явитися в межах тодішнього московського цивілізаційного ареалу, загальний культурний рівень якого був значно нижчий від нещодавно підбитих Москвою Новгорода і Пскова. Плідне поєднання місцевого, києво-руського, візантійського і західно-католицького культурних впливів, багата власна релігійна, філософська і політична думка були необхідною умовою виникнення будь-яких глибоких і значущих ідей, концепцій, ідеологій; базою, якої не існувало в Московській Русі. Тільки тут, у Пскові чи Новгороді, де мало місце поширення візантійських есхатологічних джерел і накопичення власної месіанської літератури (* До таких, в першу чергу, відносимо «Повhсть о Новгородском бhлом клобукh»14. Цей зразок новгородської месіанської літератури, написаний двома десятиліттями раніше від знаменитих Філофеєвих послань, уже містив «третьоримську» схему спадкоємства царств. Природно, що вінцем людської історії тут потрактовано Новгород, а не Москву.) , а не в Москві, могла з'явитись ця нескладна, але довершена месіанська формула. Проте така, на перший погляд, подиву гідна неоригінальність Москви, яка ще на самому світанку національно-державного будівництва проявилась у «запозиченні» самого ідейного стрижня московства, стала ще більш очевидною з поступом історії. Незважаючи на пихату винятковість і позірну автентичність, москвини-росіяни навіть не спробували підкріпити свої непомірні амбіції повнокровним внутрішнім саморозвитком. Ба, більше, тут прослідковувалось якесь непослідовне (тому що, переважно, несвідоме?), але постійне й нав'язливе намагання загальмувати, притлумити розвиток власного духовного і матеріального життя, залишитись на актуальному рівні або й повернутись у минуле, чого, наприклад, щиро прагнули слов'янофіли. Глибоке сутнісне значення категорій «розвиток», «поступ» мислились лише у сенсі поверхневих, формальних змін, а самі ці процеси здавались неможливими, непотрібними, навіть шкідливими. Задумаймось, чи не тому сумна російська дійсність завжди «оберталась» у зачарованому колі, витвореному і всіляко зміцнюваному все тим же месіанством? Чи не тому будь-які загальнонаціональні революції чи локальні повстання в історії Росії заходили в глухий кут, не давали початку чомусь справді новому, були революціями лише за формою, а не за змістом і наслідками, як, наприклад, славнозвісна Французька революція XVIII ст.?... Ще до увірування у Філофеєві ідеї, та, най-паче, після цього, вони були певні, що посідають абсолютну правду, котру всі інші народи марно шукають або безнадійно втратили. Починаючи від пелюшкової доби національно-державного існування, росіяни були твердо переконані, що очікуване Царство Боже настало: історія прийшла до свого вічного кінця у «богом спасенному» Третьому Римі (четвертому ж не бути!), котрий в їхніх очах скидався на острів істинної цивілізації в океані варварства, який треба було рятувати. І це можна назвати найбільшим російським парадоксом, тому що цивілізацією навіть звичайною, «земною» ні Московське князівство і царство, ні Російська імперія, ні більшовицька чи сучасна Росія, не були, хоч як намагались (і досі намагаються) переконати у цьому все людство. Навпаки, ізолювавшись від решти світу таким чином, вони, насправді, протиставили йому хіба що власну хронічну відсталість. Зрештою, такий стан спричинився до витворення непостійного, непередбачуваного і, часто, ірраціонального характеру росіян (що відбилось у знаменитому містифіковуваному заклинанні Тютчева: «умом Россию не понять»), що насправді був лише безпосереднім відображенням непевного балансування російської нації на вузенькій нитці власного культурного простору. Невблаганна дійсність все ж змушувала росіян час од часу оглядатись на решту світу і робити раптові, вирвані з контексту «запозичення» (псковську концепцію у цьому сенсі можна вважати знаковою). Ще у 1820-х рр. П.Чаадаєв, один з тих небагатьох росіян, хто усвідомлював і глибоко переживав трагедію Росії, писав: «ми живемо виключно теперішнім у його найвужчому обсязі, без минулого і майбутнього, серед мертвого застою... Перші наші роки, що пройшли у непорушній дикості, не залишили жодного сліду у нашій свідомості, і немає у нас нічого власне нам притаманного, на що могла б опертися наша думка... Це природний наслідок культури, наскрізно запозиченої і наслідуваної»15. Патріарх Никон, «позичальник» великого шмату української культури (саме йому росіяни повинні бути «вдячними» за те, що стали вічними боржниками українців), Петро І (вкупі зі своїм натхненником, етнічним українцем Т.Прокоповичем), відомий на весь світ «прозахідний» реформатор, — це лише вершечок імен цілого «айсбергу» державних мужів, котрі таким штибом намагались залатати російські цивілізаційні «діри». Проте, що дуже важливо, кожного разу після таких «позичань» росіяни, як влучно висловився сам Петро І, «повертались задом» до решти світу (**** «Європи нам треба років на сто, а потім повернемося до неї задом»16. ). Але не для того, аби творчо переінакшити і в розумних межах нейтралізувати чужорідний вплив, взявши для свого власного розвитку необхідну цивілізаційну поживу, що було б цілком зрозумілим і логічним, а щоб зупинити, притлумити поступальну їх спрямованість, надати їм своєрідного нульового просторового і, головне, часового спрямування. Виходило так, що росіяни своїми ж руками та з неабияким завзяттям намагались зупинити час. «Від непорушности ще середньовічної, але фактично актуальної досі ідеологеми «Москва — ІІІ Рим» з її месіаністськими інтерпретаціями, незважаючи на подекуди псевдоновочасну косметику, віє страшенним анахронізмом. Складається враження, що в одній частині Східної Європи час зупинився давно...»17, — ставить крапку над «і» Я.Дашкевич. Аби витлумачити, що насправді означає це для окремо взятої нації та її представників, спробуймо вдатися до християнської аргументації, без допомоги якої, мабуть, марно сперечатись з месіанством, що на свою головну бойову корогву почепило знамено Христа. (Не будемо забувати, що месіанство є тим найнебезпечнішим, що воно є квазірелігійним витвором. Найстрашніше, що месіанство завжди, і досить-таки вдало, намагається прикритися чистим і праведним стремлінням нести світові добро і спасіння — натягнути на свою вовчу подобу овечу шкуру.) Прагнення наблизитись до Бога, до досконалості — це та вища Мета, до якої мусимо йти, доля, якій не можемо зрадити. Але й кожна людина, і кожна нація, що переконали жня християнська віра невіддільна від практичної діяльності, в тому числі й у національній та державній сферах, вимагає слідувати принципам християнської моралі у всіх вимірах людського життя. Проте будь-які спроби самовпевнено вивищитись над рештою світу, аргументуючи це власною абсолютною «святістю», і тому претендувати на виняткове право у «праведний» (поданий у вигляді щирих християнських цінностей) спосіб переробити весь світ означають намагання зіграти роль Бога-Месії. Уже в самому цьому по-диявольськи блюзнірському і наскрізь гріховному акті таїться жахливе покарання для горе-актора. Досконалість (не вдосконалення!) суперечить людській природі та її життєвим середовищам — державі, народу, нації. А тому, перетворившись на досконалість, ми, тим самим, прийшли б до кінця свого розвитку, зупинили б для себе час — умертвили б у собі все те, що відроджує нас до життя — мету, мрії, бажання, мотивації, інтереси — значить, зупинили б вічний мотор діалектики життя, умертвили б своє єство. Месіанство тією чи іншою мірою та формою, притаманне усім націям. Проте мало яка з націй так міцно вчепилась у нього, перетворила його на справжній зміст свого життя, як російська. Російський досвід тут є настільки наочно небезпечний, що наважимося промовити: російська нація є, принаймні, дуже близька до загибелі; і що найжахливіше, вона кинула себе у вир Танатоса з власної недоброї волі. В історії ж бо подибуємо безліч прикладів, коли паралізація духу ставала початком кінця й фізичного зникнення націй, цілих цивілізацій! І аби знову відродитись до повноцінного життя, витверезити від месіанського позаісторичного і позачасового дурманного сну, росіянам треба, насамперед, цього захотіти. Можливо, такий порятунок самих себе і є справжнім Вищим покликанням російської нації; бо ж від цього залежить не лише доля таких націй, як українська, все ще напряму залежної від свого сусіди, але й, мабуть, усього нашого нестабільного світу. ЛІТЕРАТУРА Посланіе къ Мисюре Мунехину против звhздочетцев и латинъ // Малининъ В. Старецъ Елеазарова монастыря Филофей и его посланія: Историко-литературное изслhдование. — Приложенія. — Кіевъ, 1901. — С. 45. Посланіе къ великому князю Василію. В немъ же о исправлении крестнаго знаменія і о содомском блудh // Малининъ В. Указ. соч. Приложенія. — С. 52, 54. Малининъ В. Указ. соч. — С. 383. Цит. за: Оглоблин О. Московська Теорія ІІІ Риму в XVI-XVII ст. — Мюнхен, 1951. — С.37. Василенко-Полонська Н. Теорія ІІІ Риму в Росії протягом XVIII та XIX ст. — Мюнхен, 1951. — С.16. Сазонов С. Воспоминания. — М., 1991. — С. 297. Щербина А.Д. Литературная исторія русскихъ сказаній о Флорентійской Уніи. — Одесса, 1902. — С.36. Посланїе къ царю Ивану Васильевичу Филофея инока псковскаго // Малининъ В. Указ. соч. Приложения. — С. 63. Соловьев В.С. Русская идея // Сочинения: В 2 т. — М., 1989. — Т.2. — С. 229. Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм / Пер. з англ. Г.Касьянов. — К., 1998. — С.382. Крупницький Б. Теорія ІІІ Риму і шляхи російської історіографії. — Мюнхен, 1952. — С.11. Кісь Р. Фінал Третього Риму. (Російська месіанська ідея на зламі тисячоліть). — Львів, 1998. — С. 138-139. Там само. — С. 177. Посланіе Дмитрія Грека толмача новгородцамъ Архіепископа Генадія // Памятники старинной русской литературы, издаваемые графомъ Григоріемъ Кушелевым-Безбородко, под редакцїею Н.Костомарова.— СПб., 1860. — Вып. 1. — С. 287-300. Чаадаев П.Я. Философические письма. Письмо первое // Сочинения. — М., 1989. — С. 20-21. Кісь Р. Назв. праця. — С. 301.
1 2 3 4 5 Категория: Краєзнавство \| Добавил: Aspirant (17.06.2015)
Просмотров: 403 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: