РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Взаємовплив міграцій та відтворення населення - Краєзнавство - Реферати - Каталог статей

Взаємовплив міграцій та відтворення населення План 1. Взаємовплив міграцій та відтворення населення 2. Міграції в Україні Міграційна активність значною мірою залежить від демографічних характеристик населення. Помічено, що в міграціях найбільшу участь беруть особи молодого віку, чоловіки є мобільнішими за жінок, одинаки легше зважуються на переїзд, ніж одружені, бездітні також легше мігрують, ніж люди, що мають дітей. До речі, між рухливістю і наявністю в родині дітей спостерігається пряма залежність. Часте переміщення на нове місце спричиняє відкладання народження дітей. Зрозуміло, що міграції приводять до зміни чисельності населення в районах вибуття і прибуття. Під впливом міграцій трансформується вікова структура населення. У районах, де виїзд перевищує в'їзд, звичайно збільшується частка старших вікових контингентів, у центрах же притягання мігрантів населення найчастіше більш молоде. Зміна ж вікової структури спричиняє і зрушення в показниках природного приросту. Через перевагу чоловіків серед переселенців міграція може викликати диспропорцію статей, що негативно позначається на шлюбності і народжуваності. Міграція приводить і до інших змін у структурі населення. Так, якщо серед мігрантів переважають люди визначеної національності, то територіальні переміщення населення викликають помітну динаміку етнічного складу; переселення осіб певної професії, може спричинити коливання на ринку праці. Міграції можуть сприяти переходові людей з одних соціально-профессійних груп в інші, часто приводять до зміни способу життя, а слідом за цим і до трансформації установок, пов'язаних із шлюбністю, народжуваністю тощо. Усе це впливає на відтворення населення. Міграційна рухливість пов'язана з певними подіями життєвого циклу людини, наприклад, закінченням навчального закладу, початком або завершенням трудової діяльності, службою в армії тощо. Демографічний цикл — укладання шлюбу, народження дітей, припинення шлюбу та інші події — становить важливу частину життєвого циклу. Тому демографічні параметри — статево-вікова структура, шлюбний стан, кількість дітей у сім'ї та їх вік і низка інших — помітно впливають на міграційні процеси й є одним з істотних критеріїв виокремлення груп населення при вивченні міграцій. Рухливість різних груп населення, як вже зазначалося, не є однаковою. Міграцію, що розглядають з точки зору диференціації показників її інтенсивності за різними групами населення, називають диференційною міграцією. Її вивчення дає розуміння тих відмінностей, якими позначені міграційні взаємодії населень різних регіонів, окремих соціально-професійних, етнічних, вікових та інших груп. При вивченні диференційної міграції так само, як і при дослідженні природного руху населення, в першу чергу вивчають відмінності у вікових групах населення. Вікові групи істотно розрізняються за рівнем міграційної рухливості, а за решти однакових умов рухливість усього населення тим вища, чим вища у ньому частка найрухливіших вікових груп. Вікова ж структура населення за нормальних обставин визначена режимом його відтворення. Таким чином, вплив через вікову структуру — один з аспектів впливу відтворення населення на міграційну рухливість. Розрізняють показники міграційної рухливості й залежно від статі. Перевага чоловіків серед мігрантів, виявляється у багатьох країнах, але це не є універсальним правилом, і в окремих країнах у різні часи в міграційних потоках спостерігали підвищену питому вагу жінок. В Європі, наприклад, у минулому серед мігрантів переважали жінки, що дало підстави англійському досліднику XIX сторіччя Е.Рейвенстайну сформулювати емпіричні закони міграції, один з яких стверджував, що жінки більш схильні до міграцій, ніж чоловіки. Рухливість населення залежить і від шлюбного стану, і від кількості дітей у сім'ї, хоча ці залежності не є такими однобічними, як, наприклад, зв'язок інтенсивності міграцій з віком. Не тільки міграційна рухливість може залежати від кількості дітей у сім'ї, але й кількість дітей, у свою чергу, може визначатися рівнем рухливості: часті переїзди сімей призводять, як правило, до відкладання народжувань, а зрештою й до зменшення їхньої кількості. Міграційна рухливість впливає на інтенсивність процесів відтворення як відкритого, так і закритого населення. У відкритому населенні міграції безпосередньо змінюють його чисельність і склад. Особливо важливе значення мають зміни статево-вікової структури. Якщо серед мігрантів переважають чоловіки й спостерігається підвищена частка молодших груп працездатного віку (від 16 до 30 років), то це призводить до фемінізації населення та його постаріння у районах вибуття мігрантів і надмірної частки молодих чоловіків у районах вселення. Багаторічна міграція сільської молоді в міста України супроводжувалася протилежним ефектом. Уже у 1970 році у сільській місцевості був відзначений дефіцит жінок, обмежений рамками молодіжного контингенту (15—24 роки). Водночас у місті спостерігався надлишок жінок в усіх групах віком понад 15 років. Зумовлена міграціями диспропорція статей ускладнює укладання шлюбів, що, у свою чергу, справляє вплив на інтенсивність процесу народжуваності як у місцях вибуття, так і у місцях уселення. У зв'язку з прискоренням постаріння населення у районах вибуття в них зростає смертність. Міграції є одним з головних каналів соціальної мобільності населення. їх супроводжують зміни соціального статусу мігрантів, їх професії, культурно-освітнього рівня, способу життя. В результаті соціальних переміщень мігранти поступо- во прилучаються до зразків демографічної поведінки та відтво- рювальної моделі нової для них соціальної групи. На цей процес потрібно звичайно близько 10 років. Таким чином, міграції навіть усередині закритого населення виявляються потужним чинником змін у режимі відтворення населення загалом. Міграції в Україні Період зовнішньої міграції в Україні другої половини XVIII — кінця XX ст. обумовлений перебуванням більшої частини території України, а від 1945 р. всієї сучасної території України, під Росією. Це великою мірою визначало міграційний обмін України зі світом, мало важливе значення для перебігу етнічних та демографічних процесів на українських землях. Економічна ситуація та політичні події на українських землях часто викликали еміграції окремих груп населення до різних країн. Зовнішня міграція характеризувалася великою за обсягом еміграцією українців та кримських татар, ще більшою й етнічно різноманітною імміграцією (в якій росіяни кількісно значно переважали інших), відчутною за наслідками еміграцією декотрих етнічних груп. Після поразки Карла XII і Мазепи під Полтавою 1709 занотовано першу значну політичну еміграцію з України. Це так звана мазепинська еміграція, яка складалася із вищої козацької старшини і політичних діячів, як П. і Г. Орлики, А. Войнаровсь- кий, Г. Герцик й ін. Суто політичний характер мала еміграція невеликої кількості наукових і суспільних діячів з Наддніпрянщини в 1870-их pp. (M. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинсь- кий, Ф. Вовк й ін.). Загострення режиму після революції 1905 року викликало нову еміграцію з Наддніпрянщини до Галичини, Австрії, Швейцарії й інших країн. Першою занотованою соціально-економічною еміграцією з української території, було переселення українців з південно-східної Пряшівщини до Бачки іБанату у XVIII ст.; вони тут дістали від австрійського уряду вільні землі та заснували перші українські оселі на території колишньої Югославії. Їх доповнили поселенці в Сремі з Пн. Пряшівщини у XIX ст. та в Боснії, куди прибуло з кінця XIX ст. близько 10 000 українських поселенців з Галичини. У 1892—93 pp. із східної частини Галичини й Буковини, під впливом агітації про дарування землі, будинків, реманенту виїхало до Росії близько 15 000 селян; більшість із них згодом повернулася, не знайшовши тих умов, яких очікували поселенці. На останню чверть XIX ст. припадає початок масової еміграції українців: із українських земель в Росії вона була спрямована на схід, головним чином до Азії, із Австро-Угорщини — на захід, до Америки. В обох випадках причиною еміграції були нездорові соціальні і господарські умови, а насамперед аграрне перенаселення і слабка індустріалізація. В 1870-их pp., коли в європейській частині Росії залишилося мало вільної землі, еміграція спрямовується до Азії, де українці застають вже поселенців з російських губерній, звідки переселення почалося раніше. Головні райони українського поселення в Азії були: на Далекому Сході Приамурський край, Пн. Туркестан та Пд.-Зх. Сибір. Назагал українці селилися в кліматичній смузі, подібній до України, і займалися хліборобством. Основну масу емігрантів на Схід дала Лівобережна Україна, переважно густо заселені Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Харківщина; слабкою була еміграція з Волині й Поділля. Інтенсивніша українська еміграція до Азії починається в 1890-их pp. За 20 передвоєнних років вона охопила 2 000 000 осіб. Еміграція збільшилася під час будування сибірської залізниці (1891—1905) і становила у 1894—1903 pp. 42 000 осіб щорічно, потім зменшилася до 27 000 річно за час російсько-японської війни (1904—1905) і знову сильно піднеслася після війни (1906—1910 рр.). Еміграція з 9 українських губерній становила річно 202 000, а у 1909 — 290 000, себто 68% всього природного приросту населення. Назагал до 1914 р. постійно оселилося в Азії близько 2 000 000 українців. Еміграція на Схід лише частково була організована і планована державою; в основному це був стихійний рух. Все-таки державні органи намагалися його контролювати і навіть сприяли йому, оскільки він був в інтересах Російської імперії (звільнення малоземельних районів, заселення великих неза- люднених областей, зміцнення Далекого Сходу з огляду на японську небезпеку і збільшення слов'янського елементу серед автохтонного населення Азії — русифікація). Уряд виділяв землі для поселення, приділяючи 15 десятин на душу в степовій смузі, 8 в нестеповій (до 1897 р. призначалося до 100 десятин на родину, головним чином в Алтайській і Семипалатинській областях). Інші пільги для поселенців: звільнення військовозобов'язаних від служби (на 3—6 років), звільнення від податків (на 4 роки), допомога на місці зерном, лісом тощо. Адміністративні органи частково давали допомогу переселенцям і під час дороги на т. зв. переселенчих пунктах. Але головна маса емігрантів «вибиралася на власну руку»: групи охочих чи цілі громади висилали т. зв. «ходаків» на простеження нових районів поселення і потім вибиралися за їх інформаціями; інші — за відомостями з листів вже осілих, а деякі за чутками. За радянського періоду еміграція на Схід почалася з 1925 p.; її організували радянські органи в Сибірський і Далекосхідний краї, Казахстан і на Пн. Кавказ. В 1920-их pp. вона незначно охопила українців. Тільки в 1930-их pp. у висліді колективізації, а згодом голоду вони переселяються численніше переважно в промислові райони (Кузнецький басейн). Іншу категорію українських переселенців становлять заслані в концтабори; з евакуйованих 1941— 1942 рр. в Азію великої кількості українців тільки частина повернулася після війни на батьківщину; немало із репатрійованих 1945—1946 рр. з Німеччини й Австрії потрапили на постійне перебування в Сибір. До цього слід додати ще останню хвилю переселенців з України на т. зв. цілинні землі. На початку радянського режиму переселенням відав Всесоюзний переселенчий комітет при Центральному Виконавчому Комітеті СРСР, а з 1930 Народний Комісаріат земельних справ і відповідні республіканські органи. Згодом переселення, зокрема пов'язане із засланням, стало вважатися політичною справою, і воно підлягало органам державної безпеки і Міністерству внутрішніх справ. У висліді дальшої еміграції, в тому числі і заслання та природного приросту, чисельність українців на території радянської Азії може становити 6 — 7 000 000 осіб. Майже одночасно із рухом українців з Центральних і Сх. Земель на Схід, відбувається масова еміграція із Зх. Українських Земель за океан. Зх. Українські Землі, особливо Сх. Галичина і Лемківщина, були здавна аграрно перенаселеними. Вістки про великі можливості заробітку в Америці дійшли в 1870-их pp. і до українського населення, їх перебільшували різні корабельні агенти, які вербували робітників як страйко- ломів до пенсільванських шахт у США. 1877 р. можна датувати початком численної еміграції до Америки із Закарпаття і Лем- ківщини. Згодом цей рух охопив Сх. Галичину, усе Закарпаття і Буковину, а тільки пізніше і незначно деякі українські землі в Росії — Холмщину. Волинь, Полісся, звідки до 1914 емігрувало близько 50 000 українців. Із Центр., і Сх. Земель емігрувало до США досить багато євреїв і кілька тисяч українців. З 1890-их pp. розпочалася сільськогосподарська еміграція до Канади і Бразилії. Імміграційна політика заокеанських країн була в основі ліберальною: Канада, Бразілія, Аргентина потребували робочих рук для неосвоєних земель, а США — для промисловості. До початку першої світової війни емігрувало з українських земель за океан близько 700—800 000 населення, в тому числі близько 500 000 українців (решта євреї та поляки). З цього часу емігрувало до США близько 350 000, до Канади 100 000, до Бразилії й Аргентини до 50 000 осіб. Перед першою світовою війною мала місце також сезонна еміграція з Зх. Українських Земель, переважно до Німеччини (1907—1912), в середньому 75 000 осіб на рік, а в менших розмірах до Чехії, Румунії, Данії. Це була заробітчанська (на сільськогосподарську працю), короткотривала еміграція — селянин після повернення з заробітку поліпшував своє матеріальне становище. У другій половині XVIII — на початку ХІХ ст. на південь України мігрують: болгари, гагаузи, серби, албанці, німці, поляки, греки, франко-швейцарці, шведи. У 40—60-х рр. ХІХ ст. до грузинів, що мешкали в Криму, додалися грузинські переселенці на Полтавщину. У другій половині ХІХ ст. в Україну переселилися чехи та естонці. Імміграція росіян та еміграція українців, поляків, німців, євреїв, кримських татар у ХХ ст. та інші причини призвели до гіпертрофованого розвитку російської меншості. Поліетнічна Україна початку ХХ ст. зробилася дво- етнічною. Внутрішня і зовнішня політика держави була спрямована на досягнення такого результату. У 1944 році 250000 кримських татар мешкали на півострові, загальна кількість мешканців якого становила 400000. 18 травня того ж року, через шість днів після виходу з Криму останнього фашистського солдата, життя татар раптово і безповоротно змінилося. За наказом Сталіна солдати зігнали всіх жителів до залізничних станцій для депортації. Їх звинуватили у співробітництві з німцями під час окупації. Операція продовжувалась два дні. До 20 травня на кримській землі не залишилось жодного кримського татарина. 40 відсотків переселенців померло в дорозі та за перші два роки облаштування в спеціальній зоні у степах Центральної Азії, здебільшого в Узбекистані, де їх примусили збирати бавовну. Татари гинули поряд з німцями, вірменами, болгарами та греками, також депортованими з Криму. Кампанія радянського поселення, що прийшла на зміну винищенню корінного населення, призвела до того, що насьо- годні 63 відсотки з 2,7 мільйонного населення півострова становлять росіяни, 25 відсотків — українці, а 10 — репатрійовані переселенці. У 1989 році після початку перебудови депортовані народи вирушили в дорогу додому. На 1994 рік 236000 з них повернулися на півострів. Решта 250000, планують повернутися до Криму в наступні кілька років. Близько 10000 вірмен, болгар та греків, депортованих у 1944, також були репатрійовані. Облаштування більше чверті мільйона осіб при існуючій можливості прибуття такої ж кількості людей через кілька років — важке завдання для будь-яких адміністративних органів у перехідний період. При цьому виникає багато труднощів. Надалі ускладнюють становище етнічні та релігійні відмінності між слов'янським (православним) та тюркським (мусульманським) населенням, яким є кримські татари. Впродовж тривалого часу типи міграційних процесів, їх динаміка й структура потоків в Україні підтримувалися економічною політикою, зорієнтованою на екстенсивний тип господарювання; відсутністю вільного ринку житла, інституцією прописки, неможливістю виїзду за межі країни. Домінантою міграційних процесів в Україні у цей період був відплив сільських жителів, переважно молоді, у міста республіки та за її межі. Загалом у 1961 — 1990 роки сільське населення України зменшилося за рахунок міграції на 6,7 млн. чоловік, або в середньому на 225 тис. чоловік щороку. Багаторічний відплив сільської молоді в міста України та за її межі визначив деформацію всіх демографічних структур і процесів в її сільській місцевості. Оскільки село залишали переважно молоді та працездатні контингенти, цей процес супроводжувався збільшенням частки осіб пенсійного віку, зростанням смертності сільського населення, скороченням його народжуваності. На початку 1990-х міграційний баланс змінився на користь вибулих, серед яких відносно велику частку становили росіяни та євреї. Кримські татари, навпаки поверталися на історичну батьківщину. Зовнішня міграція кінця ХХ — початку ХХІ ст. працює на зменшення етнічної мозаїчності людності України. Питома вага найчисленніших етнічних груп (насамперед, російської та єврейської) зменшується, зростає частка етнічної більшості (українців) та кримських татар. Двоетнічність людності України стає менш виразною. На сучасній етнічній будові України відбилася імміграція з різних частин світу: Європи, Азії, Африки, Америки. Безумовним лідером щодо походження іммігрантів серед країн представлених в Україні немісцевих народів є Російська Федерація. Усі 64 корінні її народи мають своїх представників в Україні, що становить близько половини усіх зайшлих етнічних спільнот. Із теренів інших азійських країн прийшли представники 31 народу (25% до всіх ), з теренів інших європейських країн — 26 народів (21% до всіх). Етнічна палітра країн Африки, Америки, Австралії представлена значно меншою мірою. Більшість із перелічених народів Росії мають малу чисельність в Україні та відповідну питому вагу серед всієї людності. Розселені вони розпорошено і не формують життєздатних етнічних спільнот. Одноетнічні шлюби серед них значно поступаються різноетнічним. Хоча самі іммігранти зберігають свою етнічну самосвідомість, проте їхні діти у більшості випадків вважають себе росіянами або українцями з рідною мовою російською. Поява та зростання чисельності цих народів в Україні відбулися завдяки активній імміграції у 1950—1980 роки. Імміграція більшості представлених в Україні народів не призвела до формування діаспорних етнічних груп. Представники більшості народів не мають своїх анклавів і сталих між- особистісних зв'язків. Об'єднано їх виключно у статистичні сукупності на підставі етнічної самоназви. Більшість із них чисельно утворюють настільки маленькі сукупності, що об'єктивно неможливо говорити про існування їхніх етнічних груп в Україні. Спільна питома вага 103 народів, представники яких мігрували до України, не сягає навіть чверті одного відсотка населення України. Міграційні рухи цих народів можна вважати такими, що не справили суттєвого впливу на етнічну мозаїчність населення України. Найвпливовішими зовнішніми міграційними рухами на величину частки етнічної спільноти серед населення були імміграційні рухи росіян з кінця XIX ст. до кінця XX ст., еміграційні рухи українців XVII—XX ст. та кримських татар другої половини XVIII — середини XX ст., еміграційні рухи поляків, євреїв та німців XX ст., імміграційні рухи поляків та євреїв XV — XVIII ст., німців другої половини XVIII — першої половини XIX ст., кримських татар кінця XX ст. Отже, зовнішня міграція є одним із найголовніших чинників, що зумовив наявність сьогодні в Україні 150—200 прийшлих етнічних спільнот, які чисельно становлять близько чверті всієї людності. Загальний міграційний приріст в Україні у міжпереписний період (1979-1989 рр.) був майже нульовим з коливаннями в окремі роки в межах ±90 тис. чол. (або ±1,7%). Аналогічна тенденція зберігалася і протягом перших двох років після перепису. У 1991-1992 рр. відбулося значне зростання міграційного приросту до найбільшого за післявоєнний період рівня — +288,1 тис. чол. (+5,5%), у наступні два роки стався надзвичайно різкий спад — до -140 тис. чол. (-2,8%) в 1994 р. Після помітного зменшення модуля від'ємної величини міграційного сальдо в 1995 р. мав місце новий сплеск міграційних втрат — у 1996 р. до -131,1 тис. чол. Однак уже в наступному році модуль від'ємного міграційного сальдо знову зменшився — більш як у 1,5 рази. Рис. 8.1 ілюструє абсолютні масштаби міграції в Україні. Протягом останнього десятиліття міграційні процеси відбувалися за нових географічних, правових та економічних умов, пов'язаних з виникненням нових незалежних держав, ринковими реформами, входженням України до міжнародної системи обміну населенням. !стотно зменшилася кількість мігруючого населення (якщо наприкінці 80-х р. цей показник становив 3,9 млн., то нині — 1,6 млн.), змінилася його структура. Загалом за 1993-2001 рр. чисельність населення України зменшилася більш як на 3 млн. чоловік. Близько 4/5 загального обсягу щорічних втрат населення зумовлено перевищенням чисельності померлих над кількістю народжених, решта — перебігом міграційних процесів. Раніше більшість мігрантів становила молодь, яка абсолютно переважала у навчальній та трудовій міграції, переїздах у зв'язку зі службою в армії. Вищою була частка чоловіків. Нині переїзди набули переважно сімейного характеру, збільшився середній вік мігрантів, статевий склад став більш рівномірним. До того ж значного поширення набула нелегальна трудова міграція наших співгромадян — як на Захід, так і до країн СНД. За даними обстеження «Життєві шляхи населення України» [26], в 2000 р. кількість працюючих за кордоном вихідців тільки з восьми областей Західного регіону та Донбасу становила, як мінімум, 400 тис. чол. (без врахування контингенту „човникових» торговців). Основними країнами-реципієнтами української робочої сили прикордонних регіонів виступають Російська Федерація, Польща і Чеська Республіка, а також (для жінок середніх і старших працездатних вікових груп) Італія: на ці країни припадає відповідно 37,2%, 18,7, 16,9 та 8,5% (разом — понад 80%) усіх зайнятих у 2000 р. за кордоном мешканців восьми охоплених обстеженням областей України. Серед інших країн найчастіше називалися Білорусь, Угорщина, Португалія, Словаччина, Греція. Широкомасштабні коливання міграційного приросту відбуваються на тлі стабільного зниження інтенсивності стаціонарних міграцій населення України: міграційний оборот (сумарна чисельність прибулих та вибулих) зменшився від 3,5 млн. чол. у 1988-1989 рр. до 1,6 млн. у 1999-2000 рр. Особливо впав за цей період зовнішній міграційний оборот — з близько 1,5 млн. чол. до 154 тис. чол. Подальше помітне зниження показника, зафіксованого в 1999-2000 рр. — більш ніж удвічі порівняно з 1998 р., викликане, насамперед, зменшенням обсягів вибуття людей до Російської Федерації, спричиненого війною в Чечні. Понад половину всіх переїздів здійснюється всередині регіонів України і близько третини — між ними, загальна міграційна інтенсивність збільшується у напрямку із заходу на схід. Найпотужнішими є міграційні потоки між сусідніми областями. Основним реципієнтом у міжрегіональному обміні населенням є м. Київ, причому його міграційний приріст збільшується: якщо у 1995 р. він становив 4,1 тис. осіб, то у 2001 р. — 15,4 тис. осіб. Позитивне сальдо міжрегіональних міграцій спостерігається також на Харківщині, Дніпропетровщині та у м. Севастополі. Змінився характер міграційного обміну між містами та селами. На відміну від попередніх десятиріч потужний відплив сільського населення значно зменшився. Істотно скоротилися зовнішні міграції. Основним партнером в обміні населенням для України залишається регіон СНД, передусім Росія. Проте бурхливі переміщення початку 90-х рр., що характеризувалися масовою репатріацією, поверненням депортованих, припливом біженців з «гарячих точок», змінилися в цілому паритетною міграцією, обсяги якої у 2001 р. були у сім разів меншими, ніж на початку минулого десятиріччя. Вирішальним для міграційного зменшення населення стає від'їзд за межі колишнього СРСР. Основною його ознакою є «відплив мізків» — майже чверть вибулих мають вищу освіту, що на третину більше, ніж серед емігрантів до країн СНД та Балтії. Більшим є також відсоток осіб працездатного віку, тобто найактивніших у репродуктивному та економічному відношенні. Тому обумовлені еміграцією опосередковані демографічні втрати (через підвищення рівня старіння, зменшення чисельності народжених та природного приросту) значно перевищують прямі. Поступово цей напрям еміграції втрачає етнічне забарвлення. Якщо на початку 90-х р. євреї становили 61,2% емігрантів, то 2001 р. — лише 18,1%, натомість 49,2% — українці, 16,8% — росіяни. Основними центрами тяжіння залишаються Ьраїль, Німеччина, США. Зростання еміграції до Німеччини (9,8 тис. осіб у 1995 р., 11,5 тис. осіб у 2001 р.) відбувається на тлі зниження ролі Ьраїлю і загального зменшення обсягів виїзду за межі колишнього СРСР (у 2001 р. виїхало 36,5 тис. осіб, що вдвічі менше, ніж у 1991 р.). Крім вичерпання ресурсів етнічної еміграції, обмежувальної політики країн в'їзду, така ситуація обумовлена також здійсненням права на вільне пересування, що створило можливість досягти основної мети еміграції — підвищення доходів через тимчасові заробітчанські поїздки за кордон. За експертними оцінками, у 2001 р. за межами України працювало щонайменше 1 млн. українських громадян, хоча за сприяння офіційних українських посередницьких структур за кордоном було працевлаштовано лише 36,3 тис. Більшість виїжджають за туристичними чи приватними візами, працюють без необхідних дозволів та контрактів, що часто призводить до серйозних порушень їхніх прав. !мміграція в Україну з-за меж колишнього СРСР обмежується приблизно 5 тис. осіб на рік. У 2001 р. в Україні навчалися 22,6 тис. іноземних студентів, що на третину менше, ніж 10 років тому; працювало 3,5 тис. іноземців; з'явилися біженці — 3 тис. осіб переважно афганці та інші з 48 країн світу. Притулок в Україні отримали також понад 3 тис. жертв воєнного конфлікту з Абхазії. Територія країни активно використовувалася для незаконного транспортування людей з деяких азіатських та африканських країн до Західної Європи. Завдяки цілеспрямованим заходам забезпечення охорони кордону, передусім на його північно- східній ділянці, удосконаленню візового контролю цей негативний процес вдалося припинити. Кількість затриманих на державному кордоні України значно скоротилася і становила 5422 осіб у 2000 р., 4621 осіб - у 2001 р., 2059 осіб - за 10 місяців 2002 р. проти 14546 осіб у 1999 р. Неминучим наслідком переваги еміграції над імміграцією стає зменшення питомої ваги молоді (яка інтенсивніше задіяна в міграційних процесах) і відповідне зростання частки осіб старших вікових груп у структурі населення держави. Процес старіння населення, є серйозною соціально-демографічною про- блемою для будь-якого суспільства. Збільшення кількості осіб похилого віку зумовлює зростання державних витрат на їх соціальне забезпечення. Якщо не відбувається рівноцінного збільшення кількості осіб працездатного віку (основних платників податків), невідворотним стає зростання податкового тиску. Але високі податки знижують мотивацію до праці, а отже, і її продуктивність, що негативно позначається на суспільному добробуті. Таким чином, Україна залишається майже не привабливою для іммігрантів, продовжує відігравати в міжнародному обміні населенням роль країни-донора. Література 1. Бреев Б.Д. Подвижность населения и трудовые ресурсы. — М., 1977. 2. Воблый К. Г. Заатлантическая эмиграция, ее причины и следствия. — Варшава, 1904. 3. Волков Е.З. Динамика народонаселения СССР за восемьдесят лет. — М.; Л., 1930. 4. Демографические процессы и их закономерности / Под ред. А.Г.Волкова. — М., 1981. 5. Демографический энциклопедический словарь. — М., 1985. 6. Еміграція // Енциклопедія Українознавства. Т. 2.— Львів, 1993.- С. 629-637. 7. Загробська А.Ф. Організовані переселення в системі міграцій населення УРСР. — Київ, 1974. 8. ЗайончковскаяЖ.А. Новоселы в городах. — М., 1972. 9. Заславская Т.Н., Рыбаковский Л.Л. Процессы миграции и их регулирование в социалистическом обществе //Социологические исследования. — 1978. — № 1. 10. Козлов В.И. Динамика численности народов. — М., 1969. 11. Корель Л.В. Перемещения населения между городом и селом в условиях урбанизации. — Новосибирск, 1982. 12. Котляр А.3, Турбин В.В. Проблемы регулирования перераспределения рабочей силы. — М., 1978. 13. Курс демографии / Под ред. А.Я.Боярского. — М., 1974. 14. Кутафьева Э.С и др. Миграция сельского населения. — М., 1971. 15. Макарова Л.В., Морозова Т.Ф., Тарасова Н.В. Миграционное поведение сельского населения центральных районов России. — М., 1991. 16. Марианьский А. Современные миграции населения. — М., 1969. 17. Миграционная подвижность населения в СССР / Под ред. Б.С^орева, В.М.Моисеенко. — М., 1974. 18. Миграция населения: прогнозы, факторы, политика. — М., 1987. 19. Міграційні процеси в сучасному світі: світовий регіональний та національний виміри /За ред. Ю. Римаренка. — К.: Довіра, 1998. — 911с. 20. Некипелова Е, Тохберг Л, Миндели Л. Эмиграция ученых: проблемы и реальные оценки. Доклад на конференции по проекту «Внутренняя миграция и эмиграция из бывшего СССР: региональные и социально-политические аспекты»,29-30 сентября 1993 г. — М., 1993. 21. Ноздрина Н.Н. Применение методов системного анализа при изучении миграций населения. — М., 1978. 22. Оникиенко В.В., Поповкин В.А. Комплексное исследование миграционных процессов. — М., 1975. 23. Переведенцев В.И. Методы изучения миграции населения. — М., 1975. 24. Петрова Т.П. Механизм миграционного обмена: методы исследования. — Киев, 1992. 25. Піскун О., Лрибиткова 1., Волович В. Міграційна ситуація в Україні// Політична думка.- 1998.- №2-3.- С. 45-72. 26. Позняк О. Міграційні процеси в контексті демографічного розвитку України: сучасний стан і перспективні тенденції http://soskin.info/ea.php?pokazold= 27. ПокшишевскийВ.В. Население и география. — М., 1978. 28. Лрибиткова 1.М. Основи демографії: Посібник для студентів гуманітарних і суспільних факультетів вищих навчальних закладів /.- К.: «АртЕк», 1997.- 256 с., іл. 29. ПрибытковаИ.М. Миграционные процессы в Украине: современное состояние и перспективы //Миграционные процессы после распада СССР. — М., 1994. 30. Прибыткова И.М. Угрожает ли миграция национальной безопасности Украины? //Украинский обозреватель. — 1992. — № 3. 31. Проблемы миграции населения и трудовых ресурсов. — М., 1970. 32. Романюк М. Д. Регулювання міграцій - вимога сьогодення // Універсум. - 1998. - № 7-8.- С. 19-22. 33. Романюк М. Д. Регулювання соціально-економічних умов працересурсного потенціалу //Зайнятість та ринок праці. Вип. 7. - К., 1998. - С 27-38. 34. Романюк М. Трудові міграції населення регіону та особливості їх регулювання за умов перехідної економіки (на прикладі Галичини) // Демографічні дослідження. Вип. 20. - К.: Ін-т економіки НАН України, 1998. - С 194-209. 35. Рыбаковский Л.Л. Методологические вопросы прогнозирования населения. — М., 1978. 36. Рыбаковский Л.Л. Миграции населения: прогнозы, факторы, политика. — М., 1987. 37. Рыбаковский Л.Л. Региональный анализ миграций. — М., 1973. 38. РыбаковскийЛ.Л., ШапироВ.Д. Методика социологического изучения демографического поведения. Вып.1. Миграционное поведение. — М., 1985. 39. Старостенко Г. Новітні демографічні тенденції в Україні // Економіка України. - 1998. - №5.- С. 22-30. 40. Таборисская И.М. Маятниковая миграция населения: теория, методология, практика. - М., 1979. 41. Тихонов В., Долгих, Леденева л, Школьников В. «Утечка умов»: потенциал, проблемы, перспективы. — М., 1993. — Вып. 2. 42. Шепотько Л., Тудзинський С. Трудові ресурси села: сучасна ситуація, нові аспекти мислення // Україна: аспекти праці — 1996. — №2-3. — С. 20—22 . 43. Ягельский А. География населения: пер. с польск.— М.: Прогресс.— 1980.— 383 с. 44. Horakova M., Drbohlav D. Internation Migration of Labour Force and the Czech Republic with a Special Emphasis on Labour Migration of Ukrainiens // Demografie N1 1998, Roenic 40, eislo 1, s. 27 — 37. 45. Nijkamp P., Voskuilen M., Internation Migration: a Comprehensive Framework for a Survey ofthe Literature // European Spatial Research and Policy. — Vol. 3, 1996 N1, P. 5 — 28. 45.
1 2 3 4 5 Категория: Краєзнавство \| Добавил: Aspirant (17.06.2015)
Просмотров: 666 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: