РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Український національний одяг - Краєзнавство - Реферати - Каталог статей

Український національний одяг Вступ Приступаючи до розмови про український народний одяг, ми розглянемо ті фактори, що мали і мають вплив на формування народного побуту взагалі і зокрема одягу. Головніші з тих факторів такі: Зовнішнє оточення або природні умови, де проходить життя нашого народу: добрий клімат, багатство землі, краса краєвидів-гаї, сади та широчінь степових просторів. Культурна спадщина, що її ми дістали від своїх предків: матеріальні явища побуту та звичаї й обряди. Іншими словами–матеріальна і духовна традиція нашого народу. Культурні зв`язки, взаємини, що складаються з іншими народами. Головніший момент тих взаємин–вплив сусідніх культур. І, нарешті, останній, дуже важливий момент: мистецькі здібності народу. Цей фактор–логічний висновок від трьох попередніх. Усе це разом являє собою могутню рушійну силу культурного прогресу народнього побуту. Але не всі чинники впливають з однаковою силою по всій території України. Якщо взяти народний одяг і розглядати його в окремих частинах нашої батьківщини, то перше враження буде – це одяг різних народів. Бож, гуцульські ногавиці і наддніпрянські шаравари, подільська сорочка і поліська сукня мають чимало відмін! Ця відмінність залежить від двох причин: природні умови місцевості та запозичення від сусідів. Одяг найрухливіший елемент з усього комплексу народного мистецтва, такий елемент, що не тільки легко сприймає зовнішні впливи сусідніх культур, а й моду, новини в одязію. Мода – вигадка міста, а місто – культурний центр. Це робить вивчення одягу цікавим і в той самий час складним. Український народний одяг вивчати тяжко ще тому, що народ наш живе на величезній території з різними природніми умовами та неоднаковим впливом сусідніх народів. Крім того, народ наш прожив складне історичне життя повне боротьби і неспокою. Все це не сприяло збереженню чисто національних прикмет по всій території України. Найбільше відмінностей у пограничних районах – вплив сусідів, а найменше у центральних місцевостях України, де національних прикмет збереглося найбільше. Отже, приступаючи до розгляду українського народного одягу, ми зазделегідь сподіваємось, що той одяг в окремих частинах України має на собі вплив народів, з якими дана місцевість межує. Винятком є суміжні райони з Росією, бож, як відомо, Московщина не мала культурного впливу на Україну. Таким чином: Київщина, Полтавщина,Чернігівщина та Запоріжжя являють собою частину, яка найменше відчула на собі впливів сусідів.Крім того, ця частина напротязі історичного життя нашої батьківщини мала найдовший період самостійного культурного розвитку.Розуміється, що й народний одяг тут зберігся найліпше. З цим одягом справедливо пов`язується поняття про національний одяг. Національний одяг Національний одяг – це вище поняття, ніж одяг регіональний. Якщи місцевий одяг репрезентує собою тільки одну частинуУкраїни, то національний одяг – всю Cоборну Україну, націю! Під чужинецьним пануванням наш народ зберіг національний одяг – як символ, що його проніс через всі віковічні страждання й утиски, які довелося зазнати від окупантів. Національний одяг, мова, віра, звичаї – все це надійний захист від національного занепаду. Основною мистецького стилю українського національного одягу є стиль барокко. Крім того, що національний одяг – це естетична база, на якій народні митці створили орнамент вишивок, мережива. Артистичне багатство національного одягу ще виявляється у розвиненій гамі та мистецьких формах. Вишиття та мереживо на одязі – свідоцтво мистецького смаку, майстерності. Той факт, що національний одяг тепер, а особливо тут на еміграції, не модний, ще не визначає, що його естетична вартість не може бути належно оцінена не тільки нашими людьми, а й чужинцямиЗбереження національного одягу це глибоке почуття батьківщини та вірності традиції своїх батьків. Національний одяг – це вияв святкового, врочисто піднесеного настрою. Це культурно-історична спадщина наших славних старокняжих і козацьких часів. Матеріали з яких виготовляють народний одяг Хутро Клімат України, як відомо, досить суворий і теплий одяг нашому населенню завжди був по-трібний не менше як на шість, а то й на сім місяців у році. Ось чому в Україні хутро зав-жди було найулюбленішим матеріялом для ви-готовлення верхнього теплого одягу, як для чо-ловіків, так і для жінок. Колись наші предки вживали для одягу хутро з диких, і свійських тварин. З свійських найбільше використову-вались вівці, а з диких — ведмеді, лисиці та вовки, а на узгір'ї карпатських гір олені. Тепер здебільшого кожухи шиють з овечих шкір і тільки вельми заможні люди мають кожухи з лисиці. Вовки, ведмеді та олені вже рідко зу-стрічаються в українських лісах, а тому й не диво, що кожухи з хутра цих тварин стали ве-ликою рідкістю. На оздобу теплого верхнього одягу завжди використовувались хутра дрібних диких тварин, як ось куниць, соболів, горно-стаїв, бобрів та білок. З старих літературних пам'яток відомо, що вже в ІХ-ХІІ століттях слов'янські племена платили данину своїм і чужим князям куничим і білячим хутром. Так, з Лаврентіївського літо-пису довідуємося, що хозари брали з полян, сіверян та в'ятичів по білячій хутрині з двору, а варяги брали з дерев'ян по одній чорній ку-ниці. Наша княгиня Ольга теж наказала дере-в'янам платити їй данину хутром. У тому ж лі-тописі говориться, що Ігор, Ольга і Святополк, коли сідали на княжий стіл, то роздавали хут-ряний одяг і шкіри куниць своїм дружинникам. Автор “Слова о полку Ігоревім”, що жив у XII-му столітті, нарікаючи на руських князів, пи-сав: “А князі самі собі крамолу кували, а погание самі з побідами рискаючи по руській землі, данину взимали: зо всякого двора, білку”. У тій же старокняжій поемі, Ярославна, пла-чучи на путивлівській стіні, примовляє: “Полечу я зузулею по Дунаю, омочу рукав бобровий у Каял-ріку...” З стародавньої народньої творчости довідує-мось, що в стародавній Україні кількістю хутра та хутряного одягу визначалося багатство гос-подаря. В одній колядці співається: В тебе шуби соболеві, Горностаї королеві... А в галицькій щедрівці говориться про те, як багата ґаздиня, відправляючи свою челядь на лови, наказує їй: Тур-оленя вбийте, Роги зшибите, шубу здійміте, Ой, принесіте та повісте, Та повісьте в новій світлиці, В новій світлиці та на стіночці, Все ж то-то буде, гей, ґаздиночці. І це, як видко із змісту щедрівки, є найбагат-ший подарунок ґаздині від її челяді. У Лаврентіївському літописі під роком 1068-м читаємо таке: “Дворь жь княжь розграбиша, безчисленое множьство злата й сребра, кунами й бтЬлью ...” Як бачимо, в стародавній Україні-Русі хутро розцінювалось на рівні з сріблом і золотом. Про стародавніх чинбарів та кожем'яків має-мо багато згадок у народніх казках та перека-зах. Найстарша та, мабуть, і найцікавіша з цих казок е казка про Кирила Кожем'яку; тут Ко-жем'яка змальований як народній багатир-силач, бож “він шкіри м'яв, а тому й багато си-ли мав ... а сили мав так багато, що й лютого змія поборов таки того, що жив під Києвом та людей хапав”. Саме тому, що такому важливо-му героєві народньої казки приписується ремес-ло кожем'яки, ми можемо бачити, яке велике значення в стародавньому побуті мав одяг з ви-чинених шкір. Весільні вінки В українському народньому весіллі вінок ві-діграє ту ж ролю, яку в інших народів відіграє біле покривало: “фата” по-московському, чії “вельон” по-польському. Це покривало' повинно було охороняти “молоду” від “поганого ока”. У нашому звичаї цю ролю виконує вінок з “хре" щатим барвінком”, символом тривалого кохан-ня. Напередодні весілля у “Дівич вечір” дівчата сходяться на останню вечірку до хати “моло-дої”. Там вони співають ритуальних пісень, ви-плітаючи весільні вінки. Першою, від іменй “молодої”, (сама “молода” на весіллі не співає) співає старша дружка: Вийте, дівоньки, собі й мені Собі звийте з рути-м'яти, Мені звийте з барвіночку... Зелений барвінок — символ тривалого кохан-ня. Навіть куповані на базарі “київські вінки” перевивалися зеленим барвінком. Приступаючи до плетення вінка для “моло-дої”, дружки хором випрошують благословення. В долину, дівчата, в долину По червоную калину, По хрещатий барвінок, — “Молодій” на вінок... Із руточки — дві квіточки, Благослови, Боже, І отець, і мати, — Будемо вінок зачинати!.. На західніх землях України, в'ючи весільні вінки, дівчата співають: Щаслива Маруся в Бога, Стояли янголи у порога, Просили панянок, просили, Щоб їй віночок ізвили ... Коли “молода” вперше кладе на голову ве-сільний вінок, тоді дружки співають: Ой, чи вогонь, чи полумен палає, Чи на Марусі золотий вінець сяє? А на неї і матінка зглядае: “Ой, не зглядай, моя матінко, на мене — Не сходила я кращого вінка у тебе. Ой, не рік — не два, як ся Івась залицяв, Ой, він мені золотий вінок обіцяв ...” Пригадуючи чарівну красу весільних вішав, я неодин раз ставив перед собою питання: що примушує наших дівчат нехтувати своїм, кра-щим, а перехоплювати чуже, гірше? Я маю на увазі той сумний факт, що наші дівчата, беру-чи шлюб, нехтують традиційний український вінок і напинають собі на голову чужі, зовсім не наші “вельон”, чи “фату” — шматок білої про-зорої тканини! На превеликий жаль, найбільше захоплюються наші дівчата “вельонами” тут на еміґрації, де навпаки треба шанувати звичаї свого народу. Вінки з пташиного пір'я Колись в Україні, крім вінків з живих кві-тів, дівчата плели собі вінки з пташиного пір'я. Найкращим пір'ям для вінка е пав'яче пір'я. В одній старовинній колядці ми знаходимо такі слова: По горі-горі павоньки ходять . . . За ними йшла ґречная панна ... Ой, ходить, ходить — пір'ячко збирає ... Віночок вине, на голову кладе. Очевидно і весільні вінки в стародавній Ук-раїні плелися з пір'я. В одній з весільних пісень на Київщині дружки співають: Летів горностай через став, Золотії пір'ячка попускав; Та підіть, дружечки, позбирайте, Марусі віночок звивайте ... Дівчата на Бойківщині ще й досі вплітають до вінків з квітів пав'яче пір'я. У Старобіль-ському повіті на Харківщині молодиці застром-люють пав'яче пір'я під хустку навколо свого обличчя. Дівоче намисто Паничі — Дукачів, А поповичі з міста Навезли намиста... Т. Шевченко Звичай оздоблювати жіночу шию можна про-стежити ще з доісторичних часів. Вже в моги-лах зі спаленими трупами, що стосуються до т. зв. доримської епохи, в місцях, які були за-селені слов'янами, археологи знаходять метале-ві та мінеральні шийні оздоби у вигляді окре-мих намистин, або й цілих разків. Одна з та-ких знахідок трапилася Хвойкові поблизу Киє-ва, а це свідчить про те, що жінки і дочки на-ших предків уже в той час носили намисто. В староукраїнських літературних пам'ятках намисто під назвою “бисьрг” або “биср'ь” зустрі-чається вже в Х-му столітті. На території на-шої батьківщини в похованнях, що датовані ХІ-м століттям, археологи знаходять срібні або й золоті намистини продовгастої форми; ті на-мистини виготовлялися з прозорого скла, на по-верхню клали срібну або золоту платівку, а по-тім знову заливали скляною масою. Цей вид намиста був найбільше поширений у княжій Україні-Русі. Бурштинові намистини також не були рідкістю в той час, бо бурштин добувався не тільки на побережжі Балтійського моря, а і в середній течії Дніпра. Із стародавніх намистин княжого періоду відомі ще металеві, характеристичні для Волині, Київщини та Галичини, — це т. зв. намистини минського типу, що мають вигляд малинових ягід. В археологічних знахідках серед намиста час-то трапляються нанизані на нитку маленькі ра-ковинки типу “Сургеа ліопеіа” і “Сургеа рап-Огегіпа”, що були в той час предметом торгів-лі. Це ще, між іншим, свідчить про те, що кня-жа Україна-Русь мала торговельний зв'язок з людьми, які жили на побережжі Чорного моря та Індійського океану. Не тяжко догадатися, що всі ці намиста та привізні матеріяли для намиста були в той час коштовною річчю і для широких мас населення були недоступні. Та навколишня природа, така багата і різноманітна в Україні, давала багато доброго матеріялу для намиста сільського на-селення; гарні овочеві коробочки, зерна, кісточ-ки ягід, або й самі ягоди — це намисто, яке ще й досі не вийшло з ужитку сільських дівчат, а особливо дітей в Україні. На Гуцульщині дів-чата й молодиці ще й тепер носять намисто з овочевих коробочок рослини клокічки. Восени по всій Україні діти, бавля-чись, роблять собі червоне намисто з ягід шип-шини, чи свербиусу. За козацьких часів були поширені справжні коралі, а в дочок козацької старшини та шлях-ти не бракувало й перлів. В описі майна пол-ковника Перехреста в році 1705-му записано біля двох фунтів “жемчугу” — перлів4). Це крім коралів та всіх інших видів намиста. Тож: не дарма, що, згадуючи ті часи, збідніле тепер на-селення України, каже: “Були коралі та піш-ли далі, були перли та ся стерли!” Про коралі часто згадують гуцулки у своїх співаночках: Ой, вийду я за ворота та ще трохи далі, Питається богацький син, чи маю коралі. Або: Було тобі, нихтолице, другій не хвалити, Думав тобі на Рахмана коралі купити. По всій Україні справжні коралі ще й тепер під назвою “доброго намиста” вважаються ве-ликою цінністю. В поезії Т. Шевченка ми часто зустрічаємо згадки про “добре намисто”, як ось: У доброму намистечку В садочку гуляє ... Або: Ой, надіну я сережки І добре намисто ... Було колись поширене в нас і гарне гранато-ве намисто, що пізніше замінилося скляним на-подоблгованням природної Гранатової барви. Намисто, як й інші предмети національного одягу, найкраще збереглося на колишній Геть-манщині та в населення українських Карпат. На Гуцульщині ще й досі поширені великі круг-лі намистини з венеційського скла, що своєю формою дуже нагадують археологічні знахідки. В будні дні при роботі дівчата одягають не багато намиста, бо бояться, що нитка розірветь-ся і не тільки пропаде намисто, від цього вели-ка шкода, а й треба сподіватися якогось лиха, бож за народнім віруванням розсипане намис-то накликає біду. Про це згадується і в народ-ніх піснях: Попід гаєм зелененьким дівчина ходила, Сумна вона, невесела — коралі згубила. Коралики утонули, а хусточка плавле, Ходить дівка попід воду, білі руки ломле. Про це ж саме і в Т. Шевченка: Уночи, Ходячи, Намисто згубила .. . Але зовсім без намиста бути дівчатам не мож-на і в будень, бо існує повір'я, що намисто обе-рігає дівчину від застуди, а тому завжди треба мати бодай один разок намиста на шиї. Колись бувало в разок намиста засиляють ще один або два вовчі зуби, “щоб берегли від злої напасти”. В неділю або в свято, йдучи до цер-кви, в сусіднє село, чи до міста, дівчата колись рясно оздоблювали себе намистом. Про це спі-вається і в пісні: Якби мені, мамо, намисто, То пішла б я завтра на місто. Із стародавніх часів на Україні існує добрий звичай у наших хлопців дарувати своїм дівча-там намисто. Про це часто згадується в піснях і співанках, як ось: Ой, поїде мій миленький до Турки, до Турки, Купить мені коралики двадцять штири шнурки.. Серед народніх приповідок про намисто е такі: “Тряси мене, парубче, щоб намисто бряжчало”, “Намисто — не тісто, в печі не спечеш” — мовляв, треба купити за гроші. Намисто в Україні тепер, як і колись, слу-жить оздобою не тільки дівчат, а й молодих за-міжніх жінок; лише бабусі, якщо й носять на-' мисто, то дуже небагато — один, два разочки, та й то темних кольорів. Дівчата ж: і молодиці навпаки, захоплюються зеленим, блакитним, а найбільше червоним намистом. Якщо молодиця має, бувало, багато гарного намиста, то це одна з прикмет, що вона тішиться пошаною у свого чоловіка. Про це знаходимо в Т. Шевченка: А жіночку свою любив — І Господи єдиний! Як те паня, як ту дитину, У намистечках водив. ОЙ, ХУСТИНА, ХУСТИНОЧКА!... Хустина в побуті Ой, хустина, хустиночка! Мережена, шита... Т. Г. Шевченко Дівчатам належиться ходити з відкритою головою, але це не завжди можливо. Стужа взимку та спека влітку змушують їх покривати голову хусткою. На Лівобережжі влітку дівчата складають хустку навкісь трикутником і обмотують її нав-коло голови, а тім'я залишають відкритим, “щоб волосся видко ...” З лівого боку до хустки при-шпилюється квітка рожі або гілочка зеленого барвінку. Зимою дівчата, якщо беруть хустку, то так нею закутуються, як молодощі. На Правобережжі хусткою дівчата користу-ються лише у випадку крайньої потреби. Коли вже беруть хустку, то і літом, і зимою обгорта-ють нею голову так самісінько, як і жінки, але ззаду на спині, з-під хустки повинна визирати коса. У галицьких селах, понад річкою Опір, ще й досі збереглося старослов'янське дівоче вкрит-тя голови — луб'яний віночок, обгорнений хуст-кою, а зверху покритий білою прозорою ткани-ною, ніби денце шапки. З-під вінка на спинуспускаються кілька кольорових стрічок та во-лосся, заплетене у дві коси. На всьому півдні України, в степах, де неми-лосердно пече сонце і “запалює” обличчя, дів-чата, боронячись від “запалу”, замотуються бі-лою хусткою так, що ледве визирають очі. На Херсонщині, під час роботи, і дівчата, і молодиці “вив'язуються” білими хустками. Цей звичай, імовірно, запозичений від сусідів. Жіноча сорочка Жіноча сорочка належить до найстаршої оде-жі наших предків. Можна припускати, що закняжих часів на Україні-Русі в теплий період року довга сорочка, підперезана поясом, була єдиним одягом жінок і дівчат. У південних сло-в'ян ще й тепер можна бачити жінок у такому одязі. На пам'ятнику в Адамкліссі4) жінки “вар>-варів” зображені в довгій, підперезаній сорочці, що біля шиї мас багато дрібних складок. Ті со-рочки зі складками дуже подібні на лемківські та бойківські сорочки, що існують і понині. За козацьких часів в Україні жіночі сорочки мали приблизно такий самий вигляд, як і су-часні жіночі сорочки Київщини та всього Ліво" бережжя. Про це ми знаємо не тільки з малюн-ків Ріґельмана, а й з окремих експонатів соро-чок, що збереглися ще й до наших днів. Ті рід-кісні екземпляри жіночих сорочок козацького періоду потрапили разом з нами і на еміґра-цію. Наприклад, у Німеччині на виставці на-роднього мистецтва (м. Авґсрубґ, липень 1945) серед виставлених експонатів були дві жіночі сорочки: одна з них мала вже понад сто п'ят-десят років, а друга трохи менше. “Старша” со-рочка була вишита намиттям чорними і черво-ними нитками. Рослинний орнамент на поликах нагадував квітку соняшника з навколишнім ли-стям. “Молодша” була вишита тими де кольо-рами, але вже “зірочками”, що теж нагадували стилізовані квіти. В травні 1947 року, в таборі міста Ділінґен була виставлена гаптована золотом сорочка, яка колись належала Мотрі Кочубеївні — це був експонат-унікат, що йому тепер вже не можна скласти ціни, а тим більше за межами України. Усі ці сорочки походили з Лівобережжя, вони були без коміра, лише з вузенькою лямівкою по краю зібраного на нитку полотна навколо ви-різу для шиї. Такі ж самі жіночі сорочки ми зустрічаємо і на Київщині, на правому березі Дніпра. На іншій території Правобережжя (крім Київщини) крій жіночих сорочок дещо інший; тут жінки шиють сорочки з коміром стоячим або відкладним, а рукава з манжетами та з оборкою на кінцях біля зап'ястків. Обидва типи жіночих сорочок, Ліво- і Правобережжя, ши-ються з розрізом посередині грудей. В лівобе-режній сорочці пазуха не вишивається, а в правобережній майже завжди вишита. У всіх українських жіночих сорочках рукава є широкі і довгі; звичайно ширина рукава до-рівнюеться двом третім довжини. Цікаво, що в Х-ХІ-му століттях широкі рукава жіночих со-рочок були поширені у всіх мешканців захід-ньої Европи і цю моду Европа запозичила від південних та південно-східніх слов'ян. Звичайна довжина українських жіночих со-рочок, що носяться з плахтою або запаскою, по-винна сягати по “кісточки”. Сорочки до спід-ниці шиються трохи коротші. З-під плахти чи запаски повинен визирати долішній вишитий край сорочки, що називається “поділ” або “по-долик”. пошитою підтич-кою. У бойків і лемків е ще жіночі сорочки з великою кількістю складок Українські жіночі сорочки у всіх місцевостях України діляться ще на два типи: “додільна сорочка”, яка шиється з одного шматка полот-на і “сорочка з підтичкою” — горішня частина сорочки шиється з тонкого полотна, а долішня з грубілого. У бойків і лемків е сорочки, що їх горішня частина шиється окремо від долішньої, тобто сорочка шиється окремо від підтички. Цікаво, що в бойків існує відповідна паралеля і в чоловічому одязі; там чоловіки мають або дуже довгі, по коліна, сорочки, що відповідають додільним жіночим сорочкам, або дуже короткі, до пупа, сорочки, що відповідають коротеньким жіночим сорочкам з окремою біля коміра. Роз-різ у такої сорочки е не посередині грудей, як це ми бачили в інших місцевостях України, а збоку. Чоловічі сорочки лемків мають розріз ззаду, на спині. Матеріялом для всіх жіночих українських сорочок завжди було. і є біле лляне, чи коноп-ляне, полотно домашньої роботи або купована біла бавовняна матерія. Білий колір українсь-ких сорочок — це найстарша, й найхарактери-стичніша їх особливість. Другою особливістю української жіночої со-рочки є вишивка. За вишиттям жіночі сорочки можна поділити на три типи, а саме: наддні-прянські, галицькі та поліські. Наддніпрянсь-кий тип сорочки вишивається червоними і си-німи або чорними нитками, а також сірими або білими нитками по білому полотні; характери-стичним орнаментом тут є рослинний. Галицьке вишиття поширене майже по всьому Поділлі та в мешканців Карпат; характеристичним орна-ментом для цього типу е геометричний і багато-кольоровий; тут для вишиття вживаються сині, червоні, зелені, жовті та оранжеві кольори ниток. На Поліссі жіночі сорочки або цілком не вишиваються, або вишиваються тільки черво-ною заполоччю та й то дуже простеньким орна-ментом. Вишивками оздоблюються горішні ча-стини рукавів, що називаються “вуставками” або “поликами”; вузенькою смужкою вишива-ються рукава біля зап'ястків, комір, якщо він є; часом вишивають пазуху, і завжди вишива-ється долішній край сорочки “поділок”. Інші частини української жіночої сорочки ніколи не вишиваються. Найбільше та найкраще вишиття на сорочках мають дівчата, молодиці вже скромніше виши-вають свої сорочки, а старші жінки та бабусі найчастіше задовольняються лише вирізуван-ням або скромною однокольоровою, здебільшо-го чорною або синьою, вишивкою на поликах, а пазуха та комір е не вишиті. Найбільше праці та мистецького хисту вкладається на полики, бо то е найважливіша частина вишиття жіно-чої, чи дівочої сорочки. На Наддніпрянщині по-лики вишиваються або вирізуються (гаптують-ся) негустим рослинним орнаментом. На Поділлі та в Галичині полик зашивається суцільною широкою смугою поперек рукава різнокольоро-вим геометричним орнаментом. Про жіночу со-рочку є такі народні приповідки: “Рукава як писанка, а личко як маків цвіт”; “Пізнають хлопці і в драній сорочці, аби по-лики вишиті”; “У наших хазяйок та по сто сорочок, а у уіє-не одна та й та біла щодня”. Щодо крою, то жіночі сорочки, призбирані коло шиї, можна поділити на дві основні групи: сорочки до уставок і сорочки без уставок. Уставка — це вшиване плічко, що з'єднує пе-редню і задню частини сорочки і призбируєть-ся коло шиї разом із станком сорочки. Типовий крій української сорочки з уставками подаємо на схемі 1. Варіянтом цього крою є сорочка, де рукав і уставка викроюються з суцільного шматка полотна. Рукава в сорочок з уставками вшиваються під прямим кутом до станка “по підканню”. Вишивка звичайно кладеться на уставку, рукава і поділок; часом вишивається і комір, чохли і пазуха. Другий тип сорочки, без уставок, має суціль-ні рукава, вшиті паралельно до станка сорочки “по основі”. Горішній край рукава призбиру-ється разом із станком, утворюючи шийний ви-кот. Ці сорочки іноді не мають окремого при-шивного коміра; рукава в них закінчуються призбиранням над зап'ястком руки, як показано на схемі 2. Крім рукавів, чохол та коміра, в цих сорочках вишиваються ще “погрудки”; 2-4 подовжні смуги, розташовані по обидва боки па-зухи. Вишиваються відповідно до “погрудок” і поздовжні смуги на спині сорочки. Крім цих основних кроїв українських жіно-чих сорочок, на західніх українських землях існує кілька місцевих кроїв. Наприклад, бойків-ська сорочка Довжанської долини (схема 3). У сорочки Яворівського району під Львовом уставки вшиваються до скошених горішніх ріжків станка (схема 4). На Буковині, крім сорочки призбираної біля шиї, шиються ще “хлоп'янки”, які за кроєм мало чим відрізняються від чоловічих сорочок “вперекидку” (схема 5). В Тячівському районі Закарпаття останнім часом поширилася сороч-ка румунського крою “волошка”, в якій станок призбирується і пришивається до багато виши-ваної кокетки. Подібний крій ми зустрічаємо і на Дніпропетрівщині. Одяг, що носиться поверх сорочки Поверх сорочки, на долішню половину тіла, дівчата і жінки колись в Україні одягали в бу-день до роботи запаску або дергу, а в свято — плахту і попередницю; усе це підперізувалося крайкою. Запаска Запаски бувають двох видів. Один з них — це чотирикутній шматок вовняної тканини з за-в'язками на верхніх кутах. Такі запаски одяга-ються по дві зразу: одну спереду, а другу зза-ду, але таким способом, що з обох боків, де схо-дяться краї запасок, трохи видно сорочку. Одна з таких запасок вживається як попередниця до плахти. Другий вид запаски являє собою один суцільний шматок вовняної тканини, що ним обгортається стан навколо, але так, щоб кінці його сходилися спереду. Поверх такої запаски одягають інший шматок тканини — попередни-цю. Запаску і попередницю разом підперізують крайкою, що її кінці у молодиці звисають ззаду, або з лівого боку, а в дівчини завжди спереду. Оперезавшись крайкою, дівчата й молодиці під-смикують сорочку догори наскільки, щоб знизу з-під запаски і попередниці видно було виши-тий поділ сорочки. Колір запаски буває чорний, синій, червоний і білий. В українських селах Бесарабії та Буко-вини запаски звичайно роблять чорної барви з вишитою або обшитою канвою по долішньому і боковому краю. Гуцули і бойки мають запаски дуже вибагли-вого ткання, переважно яскравих кольорів: жовті, червоні, сині. Тчуться ці запаски з вов-ни в суміші з шовковими, а часом і металевими (золотими, срібними) нитками. Ніякого особли-вого орнаменту на гуцульських запасках немає; вони тчуться горизонтальними смугами. На Холмщині запаски носять з білого сукна. Над-дніпрянщина знає чорні, темносині і червоні запаски. Серед народніх приповідок про запаску зу-стрічаємо й таку: “Як були ми молодими, то хо-дили по дубині у червоних запасках і сивизна на висках”. Ця іронія скерована проти тих жі-нок, що занадто довго вважають себе молоди-ми, бо ж червоні запаски носять дівчата та мо-лоді жінки, що недавно повиходили заміж.
1 2 3 4 5 Категория: Краєзнавство \| Добавил: Aspirant (21.06.2015)
Просмотров: 556 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: