РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Традиційні народні знання - Краєзнавство - Реферати - Каталог статей

Традиційні народні знання В процесі виробничої діяльності, спіл-кування з природою, з навколишнім середовищем і у зв'язку з суспільним розвитком у населення Гуцульщини виробились багаті традиційні знання, без яких неможливо було б обійтись в умовах натурального і напівнату-рального способу господарювання. Традиційні народні знання допома-гали селянам орієнтуватись на місце-вості, пристосовуватись до природи, робити обрахунки і виміри, служили основою для пізнання світу. Народний календар. Особливе місце в житті горян посідав народний ка-лендар, який відбиває характер і етапи господарської діяльності насе-лення. Він задовольняв потребу у ви-мірі часу, регламентував працю і від-починок, певним чином виливав на суспільну поведінку людей. В ньому відобразилось світорозуміння населен-ня Гуцульщини, його етнічна історія, традиційний уклад життя. Звичайно, він зазнав впливів як офіційного світ-ського, так і церковного календаря. Так, відомо, що рік, за гуцульським, народним календарем, розпочинався від Різдва (25 грудня ст. стилю – 7 січня н. ст.), на яке народна тради-ція перенесла багато моментів з бли-зького за часом передхристиянського свята зимового сонцестояння, що від-значалося як початок аграрного року. Проте, як показують польові матеріа-ли, багато старожилів вважає, що рік розпочинається на Семена Стовпника (1 вересня ст. стилю – 14 вересня н. стилю), тобто так, як це подано в церковному календарі. Взаємодія, а вірніше, накладання церковного ка-лендаря на народний спостерігається і у визначенні пір року, місяців, окре-мих свят. Гуцульський календар має яскраво виражену слов'янську основу. Па озна-чення поняття «календарний рік» гу-цули вживали назви «рік», «гід», «літо», для вираження поняття «то-рік»— «гівдтепер», тідтепер» і «тогід». Є ще прислівник «передтогід» — поза-торік, «позапердтогід» — ще на рік раніше. Рік ділиться на чотири пори року, що мають назви: весна, літо, осінь, зима. О. Кольберг вказує, що гуцули до весни, літа, осені відносили тільки по два місяці, решту місяців — до зими. В життєвій практиці пори року, мі-сяці визначались _основним видом сільськогосподарських робіт, а саме: «як орали» — квітень; «як бурєшку садили» — травень: «на перше сапа-нє» — червень; «як вівці стригли», «як ішли з маржинов у полонину», «як зачали пускати плоти» — червень; «як полотна білили» — липень; «як сіно косили» — серпень; «як отаву збира-ли»— вересень; «як кукурудзи зби-рали» — жовтень. Найбільш важливі сільськогоспо-дарські роботи виконувались у певну пору року, згідно регламентуючого моменту — певного релігійного свята. У відповідності до великих свят і ви-дів робіт, які виконуються до або піс-ля цих свят, гуцули визначали і самі пори року. Весну називали святим Юрієм, літо – святим Петром, осінь — святим Дмитрієм, а зиму — святим Миколою6. За народними уявленнями, пори року міняються, коли один свя-тий передає ключі іншому. Поділ на місяці в лічбі часу мав дуже невиразне окреслення. Переваж-на більшість інформаторів відзначала, що гуцули рахували місяці по зовніш-ньому вигляду небесного світила — місяця. Але на відміну від типових місячних календарів, якими деякі на-роди користуються ще й зараз (в їх основі лежить фаза місяця від новолуння до новолуння), гуцули в одних місцевостях рахували місяці від «новю до новю», в інших — «від повні до повні». Гуцули налічували 12 повних кругів місяця по небу від фази до фази, тоб-то 12 місяців. Вони зауважили також, що через кілька років «набігає» 13-й місяць. Такий рік закарпатські гуцули називають «пересгупннм» ро-ком, і 13-м місяцем вважають «марот». В інших районах Гуцульщини таким місяцем вважається «просимець». Одні вважають, що тринадцятимісячним є кожний четвертий, інші кожний сьомий рік. У науковій літе-ратурі вказується, що » місячно-со-нячному календарі слов'ян додатковий 13-й місяць вставлявся сім разів у кожні 19 років. В. Шухевич наводить такі назви мі-сяців: 1 — січень, 2 — січник, 3 — марот, 4 — березень, 5 — травень, 6 — гнилень, 7 — бидзень або білень, 8— копень, 9 — жовтень, 10 — листопад, 11—грудень, 12 — просинець. В «На-родному календарі... у Зелениці Надвірнянського повіту» А. Онищука п'я-тий місяць має назву май, шостий — бидзень перший, сьомий — бидзень другий, восьмий — пливий, десятий — падолист, дванадцятий — просимець. Два січні (перший і другий місяці) виступають у с. Росішка Рахівського р-ну Закарпатської обл.17 У с. Чорна Тиса цього ж району зафіксовані такі назви: 2 — лютий, 4 — марот (у «пере-ступний» рік), 9 — илевий (від св. Іл-лі). У календарі, записаному на буко-винській Гуцульщині, другий місяць називається казибрід. Так само цей місяць називається у с. Березів Ниж-ній Косівського р-ну Івано-Франків-ської обл., у с. Шепіт цього ж райо-ну — казибрень, у с. Микуличин Надвірнянського р-ну — казидорога. Більшість гуцульських назв міся-ців – слов'янського походження (див. для порівняння найбільш поширені давньослов'янські назви: сечень. лю-тий, березозол, грудень, студень, а також сучасні українські назви мі-сяців. Виняток становить лише «март», «марот» — латинського походження. Діалектні назви – просинець. прозимець, казибрід, казибрень, кази дорога – зустрічаються не тільки на Гу-цульщині, а й в інших районах Украї-ни. Щоправда, просинець (прозимець) виступає ще в гуцульському календарі і як проснмець. Інформато-ри на території колишньої галицької Гуцульщини, а також А. Онищук в «Народному календарі...» пояснюють, що це пора, коли марга (ху-доба) просит сі на даваньи». О. Кольберг також вказує на зв'язок цієї наз-ви з дієсловом просити. Просимець, за О. Кольбергом,— це час, коли найбіль-ше просять на весілля, а за В. Шухевичем — «просинець просить зими, снігу». Спостереження за поведінкою худо-би відбились у назвах двох найтепліших на території Гуцульщини літніх місяців (6 і 7) — бидзень перший і бидзень другий. У цей час худоба най-більше «бидзкається» від укусів ово-дів. Назва білень (6) походить, оче-видно, від дієслова білити (тут білити полотно), а копень (8)—від копати (починають копати картоплю). Місяць має чотири «негіли» або тижні, тиждень — сім днів, які мають загальнопоширені українські назви з деяким діалектним забарвленням. Добу на території Гуцульщини діли-ли на такі періоди: 1) «досвіта» — го-дина до зорі; 2) «на зорьих» – зоріє; 3) «рано» – як сонце зійде; 4) «у обі-ди» – біля восьмої години; на Закар-патті – малі обіди (8—9 год.), великі обіди – 10-11 год.; 5) «у підполуни» — одинадцята година; 6) «полу-дни»—12 година; 7) «по полудни» – біля другої (14 год.); 8) «у великий підвечірок — три години до заходу сонця; 9) «малий підвечірок» — година до заходу сонпи; 10) «у вечеріх» — як смеркнеться; 11) «у заульнгн» — як лягають спати (22 год.); 12 «опіуніч»— (24 год.); 13) «по опіуночи»— друга година. Час доби визначали по руху сонця по небосхилу, по тіні (вдень), по зо-рях (вночі). Сонце гуцули вважали «найліпшим годинником». Як усі українці та й інші народи, гуцули визначали час уночі за півня-ми («по кугукі»: «перший когут» — 12 год., «другий когут» — 2—3 год., «третій когут» — «перед зорєми»). Кожен день у тижні мав своє зна-чення, і з ним були пов'язані певні забобони. Якщо ж відкинути певне забобонне трактування днів у тижні, то стає очевидною раціональна необ-хідність чергування господарських і хатніх робіт у певні дні тижня. Окремі види робіт, зокрема жінкам, забороня-лось виконувати в понеділок, вівторок, п'ятницю, і, навпаки, інші дозволялось виконувати тільки в ці дні. В цьому відбилась своєрідна турбота про жін-ку, обтяжену величезною кількістю різноманітних хатніх робіт. Гуцульський народний календар включає деякі свята, які церква не визнає, наприклад «розигри», «рахманський Великдень», «обрітення», «курика» та ін. Є свята дуже великі («варкі») стосовно до якогось виду діяльності («пригінчливі»), найчасті-ше— тваринництва; є присвятки. Від-стань між святами, присвятками ви-мірювалась тижнями, днями. Певний період, означену подію також визна-чали по відношенню до великих «ро-ковин» свят. У відповідні свята люди повертали борги («правувалися»). Так, на Петра віддавали гроші, скла-дали договори, підписували векселі. Певний означений період без вка-зівки на пору року й місяць становив піст («говінє»). На Гуцульщині, як і на всій Україні, постів було кілька. Пости, як відомо, були регуляторами харчування. У період між постами («загальницю») можна їсти все, у пости заборонялось їсти «скоромне», а у великий піст—навіть молочні страви. Заборонялось їсти «скоромне» також у понеділок, середу і п'ятницю. Хронологічного відліку часу гуцули у минулому не дотримувались. Роки позначались в залежності від най-більш значних подій, що відбувались. В кінці XIX — на початку XX ст. на-селення Гуцульщини користувалось переважно світським юліанським ка-лендарем (старого стилю), але були й такі, що дотримувались і церковно-го календаря. Народна метеорологія. Народна ме-теорологія є відображенням результа-тів багатовікових спостережень людей за явищами природи. Тому в народних передбаченнях погоди є багато раціо-нального, визнаного сучасною наукою. Народні метеорологічні знання були активним помічником у господарстві селян. Разом з тим народна метеоро-логія включає цілий ряд забобонів, пов'язаних із релігійними уявленнями людей. До них належать різноманітні «ворожіння» на погоду і врожай. День 14 вересня — свято Семена Стовпника — вважався основним для визначення погоди і врожаю на рік. Казали, що «Семен Стовпник пускав погоду на 12 місяців». Яка у цей день буде погода перед полуднем — така буде і весною; погода за період «пе-ред полуднем» — «з полудня» вказува-ла погоду на літо; як буде «із полудня до вечора» — так буде восени; погода від початку вечора до ночі вказувала погоду на зиму. Дванадцять днів піс-ля свята Семена Стовпника вказували погоду на всі дванадцять місяців року. Починаючи від цього свята, вважали гуцули, кожний осінній і зимовий мі-сяць вказував погоду на відповідний весняний і літній місяці. За гуцуль-ським календарем, від Семена Стовп-ника йде погода осінніх і зимових мі-сяців в один бік аж до 9.III — Обрітення (в той день вертаються птахи з теплих країв), а від Обрітення по-года обертається назад до Семена Стовпника і йде відповідно до погоди осінніх та зимових місяців. Таким чи-ном, ці два свята були ніби рубежами осінньо-зимового періоду. Існували й інші варіанти визначення погоди в день Семена Стовпника. Вважалось, якщо у цей день хмарно, то хмарним буде цілий рік, якщо вітер — то вітря-ним. Кожний з дванадцяти днів, що визначають погоду на 12 місяців року, у першу половину дня показує погоду на першу половину місяця, у другу — на другу половину місяця. На Закарпатті вважали, що кожний зимовий місяць вказував погоду на відповідний літній місяць: січень — на червень, лютий — на липень і т. д. Передбачення погоди мали на увазі перш за все передбачення господар-ські — який буде врожай, як буде ве-стись худобі. Народна спостережли-вість, тісне спілкування з природою допомогли виробити своєрідну метео-рологічну службу, яка сприяла у ве-денні господарства. «Чоловік рано встає — всьо ви-дит»,— кажуть гуцули. Вміння пильно вдивлятись у навколишній світ, поба-чити і збагнути закономірність явища та його наслідків давали змогу про-гнозувати погоду на основі таких, пе-реважно, прикмет: за виглядом рослин і дерев, їх ростом, поведінкою тварин, птахів, комах; за станом води, снігу, льоду; по вітру, хмарах, небосхилу; за небесними світилами — сонцем, мі-сяцем, зорями. Передбачення погоди по спостере-женню за рослинами, деревами. Якщо листя на деревах скоро жовтіє — бу-дуть ранні морози, якщо ні — буде довго тепло. Якщо на модрині кілька гілочок пожовкнуть внизу, буде сніг у селі, якщо зверху — сніг випаде в горах. Якщо в лісі багато грибів, буде су-вора зима. Якщо опеньки ранні, буде рання зима. Якщо дерево зацвіте і відцвіте про-тягом одного круга місяця по небу, буде добрий врожай. Коли дерева цвітуть у холодну по-году, буде добрий врожай на фрукти, оскільки цвіт не їсть мошка. Якщо восени розвивається кульба-ба, буде довга осінь. Якщо спочатку розвивається береза, буде сухий рік, а як вільха — мок-рий. Якщо бук розвивається перед віль-хою, буде мокре літо. Якщо дерева розвиваються в такій послідовності: береза, вільха, а потім бук — буде теп-ле літо. Якщо перший поліг скошеного сіна змочить дощ, то вже все сіно змочить дощ. Якщо восени з'являться підсніжники, осінь буде довга. Передбачення погоди на основі спо-стережень за поведінкою тварин. Якщо влітку на полонинах худоба йде у верхи, то буде добра погода, якщо спускається вниз — насувається него-да. Якщо має випасти сніг, то вівці, хоч би яка була добра паша, йдуть їсти готове сіно. Олені, дикі свині відчувають вели-кий сніг. Вони збираються по п'ятеро і більше і спускаються вниз. На добру погоду порпаються кури. На погану погоду кури допізна зали-шаються на вулиці, на добру — скоро сідають на сідало. На добру погоду ягниці перевер-таються, а на дощ — махають голова-ми, відганяють комашню. На добру погоду ягниці бігають, чухаються («острі»), на сльоту ліниві, дрі-мають («клюсят»). Свині на бурю зносять в кучу соло-му з загороди. Бджоли ховаються у вулики — на дощ. Бджоли на негоду кусають силь-ніше. Якщо бджоли виходять на ніч «в літавку», буде дощ. Як увечері співає півень, на другий день буде дощ. Якщо у білки вуха голі, буде довга осінь. На погану погоду сова кричить уве-чері. Якщо рано відлітають журавлі, то осінь і зима будуть ранні. Якщо в означений час не видно журавлів, осінь запізнюється. Якщо бузьки прилітають літом у гори, буде буря, холод. Кіт дряпає дерево чи інший пред-мет — на вітер. Якщо жаби «рохкають» посередині болота, буде дощ, якщо скраю — доб-ра погода. Передбачення погоди за небесними світилами. Наявність «білої доро-ги» — Молочного шляху віщує по-году. Якщо сонце заходить за небосхил у хмару, це віщує погану погоду, а якщо сонце заходить у ясне, світле небо, буде хороша погода. Якщо при заході від сонця ніби простягаються світлі пасма, буде погода. Якщо має бути мороз, сонце «стоїть в обгороді», тобто в мареві. Якщо місяць білий — буде хороша погода, якщо червоний — сльота. Якщо місяць сходить догори ріжками, буде погода, якщо ріжками вниз — буде дощ. Якщо місяць у «крузі» взимку — на снігопад, якщо влітку — на дощ. Зорі в небі – на погоду. Передбачення погоди по вітру, хма-рах, вигляду небосхилу. Коли жовто-багрові хмари тягнуться з заходу на схід і не чорніють, буде добра погода. Якщо мряка підніметься високо і згасне, буде погода. Якщо хмара стоїть і розростається, буде дощ. Якщо вітер віє згори, це на погоду, якщо з низів — па сльоту. Передбачення погоди за станом води, виглядом снігу, льоду. Вода під-німається в криниці — на погану по-году. Якщо на воді утворюється піна, буде сльота. Якщо «видуває лід з землі зверхи», то влітку буде повінь. Коли восени падає сніг, а на дере-вах ще є листя, то обов'язково «упаде зима навесні на лист». Звичайно, ці передбачення вима-гають наукових досліджень і обґрунтувань. Але в переважній більшості в них відбився стихійний матеріалізм, здоровий глузд працюючої людини: «Хто ворожить, а не працює, тому бог не дарує». На народні знання впливали і знан-ня наукові, які населення одержувало шляхом освіти. Багаті емпіричні знан-ня гуцулів допомагали їм конструюва-ти різноманітні пристрої, в тому числі і для прогнозування погоди, на взі-рець тих, які пропонувала наука. На розумінні гуцулами властивостей органічних і неорганічних речовин, їх змін у зв'язку із зміною температури, вологості повітря будувались самороб-ні пристрої для передбачення пого-ди — барометри. Саморобний баро-метр, зафіксований у с. Голови Вер-ховинського р-ну Івано-Франківської обл., являє собою скриньку у вигляді фасаду будинку з ґанком. У стіні — два отвори — вікна. Якщо у вікні з'являється вирізана з дерева фігурка чоловіка з косою — буде сонячна по-года, якщо з'являється фігурка жінки НАРОДНА МЕДИЦИНА ТА ВЕТЕРЕНАРІЯ Однією з найцікавіших галузей тра-диційних народних знань гуцулів є на-родна медицина — комплекс засобів і методів лікування, набутих у процесі багатовікового досвіду шляхом усної передачі від покоління до покоління. Вона має свою місцеву специфіку, обумовлену характером соціально-еко-номічних, політичних, культурно-побу-тових, екологічних умов, і характери-зується різноманітністю народних за-собів лікування, збереженням, як і в побуті горян взагалі, багатьох архаїч-них елементів, наявністю спільних рис з народною медичною практикою ін-ших слов'янських народів, перш за все східних слов'ян. Ця ділянка народної культури при-вернула увагу дослідників у другій половині XIX ст. Крім роботи В. Шухевича «Гуцульщина», в якій народній медицині гуцулів присвячено окремий розділ, деякі дані про способи й ме-тоди народного лікування, погляди народу на причини хвороб містять праці українських та польських авто-рів А. Онищука, С. Вітвицького, Р. Гарасимчука і В. Табора, О. Кольберга, Л. Вайгеля, Ю. Шнайдера, Я. Фаль-ковського та ін.1 Псиною мірою висвіт-лене це питання у працях радянських дослідників. В дорадянський період народна ме-дицина була основним видом лікуван-ня широких народних мас, що обумов-лювалось важкими соціально-побуто-вими умовами життя народу, обмеже-ністю мережі медичних закладів та недоступністю платного медичного об-слуговування для більшості населення. Як свідчить офіційна счатногикл, за часів панування Австро-Угорщини смертність в Галичині була дуже ви-сокою. Середня тривалість життя тут становила 27 років для чоловіків і 28,5 —для жінок. Особливо високою була дитяча смертність. У 1899 р. у Косівському повіті зі ста новонароджених на пер-шому році життя померло 39,2 %, у Надвірнянському – 37 % 4. У с. Путилі на буковинській Гуцульщині з кожних 100 новонароджених вижи-вало на початку XX ст. лише 20 5. За даними статистики, територія Карпат в XIX — першій третині XX ст. була постійно діючим вогнищем епі-демій. У пам'яті мешканців гуцуль-ського села Криворівня живе згадка про страшну епідемію чуми в середині XIX ст., від якої померло більше поло-вини населення. Від епідемії тифу, що поширилась у 1923 р. на Гуцульщині, в кожному селі щоденно помирало 8—10 мешканців. Епідемія тривала півтора місяця, однак повітовий лікар жодного разу не з'явився6. Під час епідемії дизентерії, що спалахнула в 1932 p., лише в трьох повітах Гуцульщини — Коломийському, Косів-ському і Надвірнянському — зафіксо-вано 1555 смертних випадків Але крім масових епідемій, часто причиною смерті були запалення леге-нів, грип та інші захворювання. З 2067 смертних випадків, зафіксова-них у 1931 р. у Косівському повіті, причиною 240 було запалення легенів, 162 — туберкульоз, 48 — інші легеневі захворювання, 47 — грип. Медичне обслуговування населення було вкрай незадовільним. За даними офіційної статистики, в 1889 р. у Ко-сівському повіті один лікар припадав на 23173 чол., одна акушерка—на 543 жінку, у Надвірнянському один лікар — на 20013 чол., одна акушер-ка — на 541 жінку. На Закарпатті в кінці XIX ст. на 20 000 чол. припадало 0,25 лікаря і З акушерки 10. В Сторожинецькому повіті на буковинській Гуцульщині на початку XX ст. на 12600 чол. припа-дав один лікар". Отже, медичної допомоги практич-но не було. Тому населення змушене було звертатися до народних засобів. Більшість дорослих мешканців воло-діла тими чі іншими знаннями з на-родної медицини. Особливо цим від-значалися жінки. Вони не тільки зна-ли терапевтичні властивості рослин, а й те, коли і як їх збирати, суши-ти, зберігати, вміли приготовляти різноманітні мазі, відвари, настої тощо. Культивування лікарських рослин любистку, нагідків, рути, конвалії, лі-лії у квітниках біля хати було загальнопоширеним явищем. У кожній хаті щороку заготовлявся запас лікарсько-го зілля. Існувала в селах і така категорія «лікарів», до яких зверталися, коли лікування домашніми засобами не давало результатів. Спеціалістами жіночих та дитячих недуг виступали сільські баби-повитухи. Майже в кожному селі був і свій «хірург», чоловік чи жінка, що вміли справляти вивихи, давати раду при переломах. Необхідний мінімум медичних знань мали ватаги, старші вівчарі, в обов'я-зок яких входило дбати про здоров'я пастухів, що ціле літо проводили на полонинах, випасаючи худобу, та лі-кувати в разі потреби худобу. Та найбільшою популярністю кори-стувалися знахарі, «примівники», «баїльники», «мудрі». Народна уява гу-цулів відносила їх до категорії «не-простих людей», «земних богів», яких наділяла надприродною силою, здат-ністю приносити людині як добро, так і зло 12. В деяких місцевостях Гуцульщини функції знахаря і примівника дещо відрізнялися І3. Знахар лікував зіллям, примівник — силою слова. До остан-нього зверталися тоді, коли знахар був безсилим допомогти. Однак на більшості території ці поняття були тотожними. Основна їх функція поля-гала у лікуванні людей і тварин, а способи і методи лікування відзна-чались певною індивідуальною специ-фікою і поєднували цілком раціональ-ні засоби з різними видами лікуваль-ної магії. З особою знахаря, його діяльністю зв’язано було багато вірувань і повір'їв, більшість яких аналогічна віру-ванням мешканців інших місцевостей України та інших народів. Тут побуту-вали такі загальнопоширені погляди, як віра в можливість передачі зна-харського ремесла в спадщину від батька до сина, необхідність зберіга-ти своє вміння в таємниці, оскільки інакше знахар сам втратить силу і не зможе допомагати іншим, заборона замовляти в святкові дні, бо вважали це гріхом, тощо. В деяких місцевостях Гуцульщини, як свідчать етнографічні записи по-чатку XX сі. та підтверджують су-часні польові матеріали, здатністю зціляти деякі недуги наділяли наймо-лодшу дитину — «мізина». Надприрод-ні властивості приписували і першій дитині («первісник»). На думку гуцу-лів «первісник» може бачити біду, «аридника» і всяку нечисту силу м. Як і скрізь на Україні, серед знаха-рів розрізняли спеціалістів широкого профілю, які бралися за лікування буквально всіх недуг, і таких, що спе-ціалізувалися на одній або кількох хворобах. Одні «спалювали ружу», інші «заклинали кров», ще інші «за-мовляли від укушення гадюки». Цих останніх називали «гадєрами» чи «гадєрками». У народі ще жива пам'ять про знаменитих «гадєрів», що тільки їм відомими засобами зціляли людей і тварин від укусу гадюки. Основним з них була примівка «бай», яка у біль-шості випадків поєднувалася з іншими засобами, часто раціональними. Поєднання двох начал — раціональ-ного та ірраціонального, що яскраво проступає в народній медичній прак-тиці багатьох народів, характерне не тільки для знахарської практики, а й для масового медичного досвіду. Воно знайшло вияв як в способах і методах народного лікування гуцулів, так і в поглядах народу на хвороби та їх при-чини. Па думку відомого дослідника на-родної медицини М. Висоцького, при-чини захворювань в народній уяві поділяються на природні, видимі і зрозумілі народним масам і надпри-родні, виникнення яких незрозуміле і часто оточене таємницеюІ5. Зрозумі-лою була поява ран, вивихів і пере-ломів. Раціональними були пояснення причин захворювань простудного ха-рактеру та деяких шлункових недуг. Але цілий ряд хвороб, етіологія яких була незрозумілою народові (сюди відносили психічні захворювання, епі-лепсію, пошесті), пояснювали впливом надприродних сил, результатом дії злого духа. Зафіксовані на Гуцульщині анімістичні погляди на хвороби та їх причини знаходять аналогії в давніх світоглядних уявленнях різних народів. Вірування про хворобу як наслідок проникнення в організм людини злого духа або результат його впливу відо-ме усім індоєвропейським народам з глибокої давнини. Так, епілепсію («зла бола», «лиха бола», «лихе»), як вважали гуцули, спричинював лихий, нечистий, входячи в організм людини. Інколи він насилає недугу через знахарів, чарівників, тоб-то тих, які йому служили. Дуже жи-вучою була віра, що знахар, продав-шись нечистому, міг спричинити будь-яку хворобу, «забивши на хворого кілки» або давши йому з їжею чи напоєм «дання». На «дане» давали воду, в якій мочили шкіру гадюки («линовище») або корінь беладонни («матрігапу» — Atropa Belladonna]. Знахар міг наслати «уроки». Віруван-ня про уроки як джерело багатьох хвороб, що було дуже поширеним на Гуцульщині, характерне й для інших слов'янських і неслов'янських народів, має давнє походження. Виникнення його, як вважають дослідники, слід шукати в первіснообщинному ладі, ко-ли люди жили родами і в кожній сто-ронній людині вбачали свого ворога, здатного принести хворобу, шкоду то-що. Насилати «уроки» могли і зви-чайні люди, що мали злі, «лихі» очі. Вважали, що найлегше піддаються урокам діти й породіллі, тому з метою охорони від злих очей породіллю ізо-лювали, відгородивши її ліжко ліж-никами. Звичай цей не позбавлений реальної основи і є своєрідним виявом вимог народу до побутової гігієни. Деякі хвороби, зокрема усі пошесті, мислились персоніфіковано. Гуцуль-ським персоніфікаціям властиві загальнопоширені версії. Холера в уяві горян, як і в давніх світоглядних уяв-леннях слов'ян,— жінка, яка ходить по селах, а де пройде, там настає мор. Інколи вона перевтілюється в кота, пса тощо. Наближення її, за народ-ною уявою, віщували різні сили і яви-ща природи; поява комети («мітли») на фоні нічного неба, затемнення сон-ця, звуки голосіння, що роздаються вночі тощо. Міфічною істотою уявляли і маля-рію («тетюха»). За народним повір'ям, вона уособлюється в образі молодої дівчини, що має здатність перетворюватися в повітря, яке, потрапивши в організм людини, викликає хворобу. За іншими віруваннями, малярія бе-реться з води. Ще один варіант етіо-логії малярії на Гуцульщині — вона «повстає з тоненького, білого, довгого волокна, що дістається з водою до ті-ла». На думку В. Шухевича, це ду-же цікавий, хоч і несвідомий натяк на вірусне походження малярії, що спричинюється укусом малярійного кома-ра. В минулому ця недуга, як і скрізь на Україні, була дуже поширеною, і мабуть тому з нею зв'язано стільки народних вірувань. Причому в гуцулів це поняття мало значно ширший зміст, ніж в науковій медицині. Під «тетюхою» розуміли не тільки малярію, а й ряд інших інфекційних хвороб з подіб-ними симптомами. Тут, як і в інших місцевостях України, розрізняли 77 ви-дів малярії. Подібні погляди на ма-лярію побутували і в інших народів. Дуже часто гуцули, як і все україн-ське населення та інші народи, дже-релом хвороб вважали явища природи. За свідченням дослідника народного побуту Гуцульщини А. Онищука, гу-цули вірили, що влітку буває такий сильний вітер, який піднімає вгору все, що трапляється на шляху. Якщо такий вихор підвіє людину, вона ді-стає вітряну хворобу, яку дуже тяжко вилікувати. Від вітру, на думку на-селення, походили епідемічні хвороби, які поширювалися так швидко, як ві-тер. Певне раціональне зерно в цьому було. Вітер, протяг дійсно могли спри-чинити цілий ряд захворювань про-студного характеру. Деякі види недуг пов'язували з фа-зами місяця. Тут, як і в інших місце-востях України, мало місце замовлян-ня деяких недуг, зокрема шкірних, болю зубів на новомісяччі. Так. полин скрізь на Гуцульщині оживався ще і як глистогінний та за-спокоюючий засіб. В аналогічних ви-падках використовується ця рослічіа в народі і зараз. Наділяли її й певними магічними властивостями. Подекуди на Гуцульщині зібраний на Купала полин вважався засобом, що охороняє від хвороб, нещастя, злих духів. У цей день ним заквітчували хати і господар-ські будівлі, а женці і косарі перев'я-зували поясницю, «аби при роботі кри-жі не боліли». На Поділлі подібни-ми властивостями наділяли лопух, на Поліссі, як і в Росії та Білорусії,— кропиву. Дещо ширшою була і сфера засто-сування лопуха, рослини дуже популярної в народі і зараз. На Косівщині, наприклад, відвар або спиртовий на-стій його кореня вважали ефективним засобом при лікуванні початкових форм раку. Відомий він був і як за-сіб, зміцнюючий волосся. З цією метою мили голову у відварі кореня лопуха. Популярною тут була і мазь, яку виго-товляли, підсмажуючії корінь лопуха на олії. Рекомендували щовечора вти-рати її у волосся. Одним із популярніших, давніх, пе-ревірених засобів був перстач прямо-стоячий — «підойма», «поперечник», «золотник». Вже самі народні назви вказували на лікувальні властивості рослини, її здатність піднімати силу, зміцнювати здоров'я. Спиртовий на-стій кореня, рідше відвар вживали при шлункових хворобах різного походжен-ня, жіночих захворюваннях та як загальнозміцнюючий засіб. Хвороби печінки і жовчного міхура лікували, використовуючи відомі бага-тьом слов'янам цмин пісковий (Нсіі-chrysum arenariiitn L.) — безсмертник; шипшину (Rosa canina L.) — «свербнуз», цілющі властивості якої були знані ще в Київській Русі. Скрізь на Гуцульщині вона вважалась також загальнозміцнюючим засобом. Чай з її плодів давали нити ослабленим хво-рим, приймали при болях шлунку та печінки. Подекуди (села Косів, Соколівка, Яворів) в аналогічних випад-ках використовували відвар кореня шипшини на молоці. При хворобах нирок і сечового мі-хура надійними засобами, як і скрізь на Україні та в інших слов'ян, вважа-лись відвари польового хвоща (Equi-setum arvensc L.) — «падиволос»; по-дорожника ланцетолистого (Planlago lanceolata L.) — «бабка довгенька»; петрушки (Petroselinum salivum Hoff.). В аналогічних випадках вжи-вались ці рослини і в народній вете-ринарії. При захворюваннях простудного ха-рактеру, кашлі, легеневих недугах з дикорослих лікарських трав, популяр-них в народній медицині багатьох сло-в'янських і неслов'янських народів, гу-цули використовували відвари трави алтея (Althaea officinalis L.) — «слез», «слизівник»; листя підбілу, чебрецю (Thymus serpyltym L.); квіти дивини (Verbascum thapsiforme Sehrad.). Ос-тання була особливо популярною в горян. При кашлі, болях горла та гру-дей, високій температурі рекоменду-вали двічі на день пити чай з її кві-тів. І зараз її з успіхом вживають при хворобах дихальних шляхів. Для цього одну столову ложку квітів заливають кип'ятком (250 г), кип'ятять 5 хв., від-стоюють, п'ють тричі на день по 50 г І півгодини до їли 45. Визжали цю рослину також загальнозміцнюючим засобом. У відварі її купали дітей. Приписували їй і магічні властивості. «У виварі дивини купають хворого; як має умерти, то умре зараз по купелі, а як має подужати, то стає йому легше по ній» 46. В народній хірургії як кровоспинні та ранозагоюючі засоби широко вжи-вались свіже листя деревію (Achilleu millefolium L.) — «деревень», «мурашчівник»; подорожника (Plalago major L.) — «бабка»; гірчака ракові шийки (Polygonum bistorta L.); спори плау-на (Lycopodium clavatum L.) — «мох»; спиртовий настій березових бруньок; при вивихах і переломах — корінь жи-вокосту (Symphytum officinale L.) — «гав'єз». Останній застосовували у виді відвару або компресів з сирого потовченого кореня рослини. Крім та-кої загальнопоширеної функції, на Гу-цульщині він мав дещо ширше засто-сування. У його відварі мили голову при болях ревматичного характеру, купали дітей, щоб були здоровими. В практиці дитячого лікування тут були популярними і такі загальнові-домі рослини, як ромашка (Matricaria chamomilla L.) — «румянок», «руменок»; череда (Bidens tripartite. L.); фіалка триколірна (Viola tricolor L.) — «братики», «братки»; материнка (Ori-ganum uulgare L.). Легкий настій ромашки давали ді-тям при болях шлунку, промивали очі при запальних процесах, купали при фурункулах. У відварі череди або три-колірної фіалки, як і скрізь на Укра-їні, купали золотушних дітей. Попу-лярні ці рослини в народі і зараз. При серцево-судинних захворюван-нях тут використовувались такі відо-мі в народній медицині багатьох наро-дів та визнані науковою медициною рослини, як валеріана (Valeriana offi-cinalis L.), конвалія (Convallaria та-jalis L.), пустирник (Leonurus cardiaca L.). До речі, на черіана зберетлл и Карпатах давню слов'янську назву «одолян» «одолензілє» (від «о долеті» — перемогти) . Гуцули, крім лі-кувальних, наділяли її магічними вла-стивостями, носили при собі як оберег, вважали ліком від епілепсії, смутку. Вживали ці рослини у вигляді відва-рів або спиртових настоїв. В селах Косівського р-ну з лікувальною метою використовували суміш валеріани, пустирника і конвалії, готуючи спирто-вий настій з узятих порівну частин цих рослин. Слід зазначити, що лікар-ські суміші кількох трав досить часто вживались у практиці гуцулів. Однак, крім відомих в народній ме-дицині усіх слов'ян рослин, гуцули ма-ли свої специфічні високогірні поло-нинські, яким надавали особливого значення, приписували всесильну ліку-вальну дію та наділяли магічними вла-стивостями. Великою популярністю користувався тирлич жовтий (Gentiana lutea L.). Цю рідкісну квітку, що росла на висо-когірних полонинах гуцульських Кар-пат, місцеве населення називало «джинджурою», «гінсурою», рідше «свічурником жовтим» і вживало для лікування найрізноманітніших недуг — при захворюваннях шлунку, печінки, легеневих хворобах, ревматизмі, не-докрів'ї, для лікування гнійних ран. З кореня джинджури і зараз готують відвари, настої, роблять «апетитний» чай (заливаючи корінь холодною во-дою і настоюючи 8—10 годин на сон-ці) або «джинджурове вино». З цією метою невеликий корінь залипають червоним вином (1 л) і настоюють протягом двох тижнів. Вживають при шлунково-кишкових захворюваннях. Використовувався на Гуцульщині і тирлич крапчастий (Genliana punctala L.), хоча він мав значно вужчу ліку-вальну дію порівняно з жовтим. На-зивали його також «джпнджурою», «свічівником», «свічкою». Не менш популярною у гуцулів, ніж джшіджура була арніка (Arnica топ-tana L.) — «скусівник», «арник», «гар-мітка». З лікувальною метою вживали квіти і корінь рослини. Готували на-стої і відвари. Спиртовий настій кві-тів, рідше кореня вважався прекрас-ним ранозагоюючим засобом. Відвар кореня пили при нервових захворюван-нях, шлунково-кишкових, гіпертонії, бронхіальній астмі — «дихавиці». Дав-ня легенда розповідає, як арніка ви-лікувала князя Данила Галицького від «дихавиці». Знахар з далеких Кар-патських гір дав князеві трунок, який за 40 днів і ночей поставив його на ноги. Цим ліком була арніка. Широко вживаними з лікарських за-собів були такі рослини місцевої фло-ри, як стародуб альпійський (Laserpi-сіит alpinum L.) — «змієвона»; золо-тий корінь (Rhodiola rosea L.); дягель лікарський (Archangelica ofjicinalis Hoffm.) — «бучіниш»; оман (Inula hc-Icnium L.) — «дивосил», «велике зілє», «старівннк»; звіробій (Uypericum рег-foralum L.) —«Іваново зілє», «прозір-ник». Всі вони вважались рослинами надзвичайно широкої і різнобічної лі-кувальної дії. Так, оман — одна з найстаріших лі-карських рослин, відома в науковій медицині як засіб від кашлю та леге-невих недуг,— у гуцулів застосовував-ся при найрізноманітніших захворю-ваннях. Відвар його кореня вживали як загальнозміцнюючий засіб, свіжим листям гоїли рани, виразки, пухлини. Серед мешканців Верховинського р-ну і зараз користується популярністю «оманове вино», для приготування яко-го 20 г свіжого кореня заливають 1 л червоного вина, варять 10 хв і вжи-вають тричі на день по 50 г при болях шлунку різної етіології. На Косівщипі зафіксовано відомості про успішне застосування листя оману разом з листям підбілу (Tussilago far-fara L.) при лікуванні слоновості. При найрізноманітніших захворю-ваннях вживались «бучіниш», «золо-тий корінь» і «змієвона». Особливо ці-нило гуцульське населення «змієвону». Про її чудодійну силу ходили легенди. Вважали, що рослина ця, тонкий зміє-подібний корінь якої тікає, коли, ко-паючи, не покласти біля неї окраєць хліба, здатна вилікувати 40 недуг і серед них важкі захворювання нерво-вої системи. У Верховинському р-ні (села Верхній Ясенів, Голови) спирто-вий настій кореня «змієвони» для на-тирань рекомендували навіть при па-ралічах. Частіше, ніж у медичній практиці мешканців інших місцевостей України, вживались у гуцулів для лікування лісові дерева та кущі. Особливо слід відзначити надзвичайно широке й різ-ностороннє застосування ялівцю (Juni-perus communis L.) — «жереп», «же-репина». У відварі ягід або кореня рослини мочили ноги при подагрі, рев-матизмі і тромбофлебіті, настій ягід приймали від кашлю, відвар лис-тя — при захворюваннях нирок. У де-яких селах Косівського та Верховин-ського районів (села Верхній Ясенів, Старі Кути) мазь із потовчених ягід ялівцю і овечого жиру застосовували для лікування шкірних недуг. Для профілактики епідемічних захворю-вань — холери, тифу — рекомендували споживати сирі ягоди. З цією ж ме-тою димом ягід ялівцю окурювали житло. З лікувальною метою вживали бруньки і живицю сосни (Pinus silve-stris L.). Відвар бруньок застосовува-ли при простудних захворюваннях, приймаючи кожні дві години по одній столовій ложці, у вигляді ванн при ревматизмі. Живицею лікували ту-беркульоз легень, приймаючи по чай-ній ложці з гарячим молоком 3—4 ра-зи на день, тромбофлебіт, вживаючи у вигляді компресів з будь-яким жи-ром. У Рахівському р-ні її застосо-вували при опіках та екземі. Використовувались для лікування і листяні дерева — верба, дуб, береза, липа. Відвар дубової або вербової ко-ри, як і спиртовий настій березових бруньок, вважались добрими раноза-гоюючими засобами, а чай з цвіту липи — перевіреним потогінним. Успішно використовувались в гу-цульській фітотерапії лісові ягоди — чорниця («афини», «яфени»), брусни-ця («гогози»), малина. Дуже пошире-ною була калина. Ягоди її, як і скрізь на Україні, вживались при простудних захворюваннях. Використовували гу-цули і листя калини, прикладаючи йо-го до наривів, чиряків. Широко застосовувались у народно-му лікуванні овочі, зернові та техніч-ні культури. Так, відваром моркви лі-кували жовтуху. До наривів прикла-дали свіже листя капусти, а квашене клали на лоб, коли боліла голова. За-стосовували при головних болях і лис-тя буряка, хрону, сиру, нарізану кру-жальцями картоплю. Винятково важливе місце в прак-тиці народного самолікування гуцулів займав часник, рослина широко вжи-вана як у лікуванні, так і в магії ба-гатьох народів Сб. його протимікробні властивості були відомі ще древнім єгиптянам ти арабам. У Київській Русі часник використовували як охо-ронний засіб від «морового повітря». Гуцульські вірування про цю рослину аналогічні. Тут зафіксовано вживання часнику як профілактичного засобу при інфекційних захворюваннях — хо-лері, тифі, чумі. Ним натирали тіло, вішали на шию тощо. Вважався він і прекрасним дезинфікуючим засобом при хворобах дихальних шляхів, каш-лі, застосовувався як глистогінний та протималярійний засіб. Вживали час-ник і як протидіюче укусові гадюки. Використовували його і як оберег від «злих очей» та «нечистої челяди». Так, нічого не знаючи про фітонциди та їх згубну дію на мікроби, народ, спираю-чись на досвід лікування народними засобами, емпірично вживав часник як профілактичний та лікувальний засіб від різноманітних захворювань. Мешканцям Карпат були добре ві-домі лікувальні функції білих грибів-боровиків. Попередньо розмочивши у гарячому молоці, їх клали до ран і наривів. В аналогічних випадках вживали їх мешканці інших місцево-стей України. На Косівщині відвар грибів застосовували також для поло-скання ротової порожнини при болі зубів. Добрим кровоспинним засобом вважались гриби, нідомі в народі як порхавки. В практиці народного ліку-вання гуцулів зовсім не застосовува-лись мухомори червоні, широко вжи-вані населенням українського та біло-руського Полісся70, хоча вживання отруйних рослин відоме в гуцульській народній медицині. Як болетамуваль-ний засіб при зубному болі застосову-вали у виді підкурювань насіння бле-коти (Ilyoscyamus nigcr L.) — «ні-миці», при шкірних недугах рекомен-дували купелі у відварі трави чистоті-лу (Chelidonium majus L.), який в Українських Карпатах зберіг давню слов'янську назву «розтопасть». У с. Яворів на Косівщині відвар ко-реня чистотілу вважався добрим ліком при хворобах печінки та ракових за-хворюваннях. Порошок з висушеної рослини разом з сіллю вживався в на-родній ветеринарії як засіб, що спри-яв збільшенню кількості молока у ко-рів . Культивували гуцули і широко застосовували при серцево-судинних недугах і таку отруйну рослину, як рута (Ruta graueolens L.). Різноманітним і багатим був арсе-нал ліків тваринного походження, що до певної міри обумовлено основним заняттям гірського населення — ско-тарством та розвитком мисливства. З них особливо популярними були тва-ринні жири та молочні вироби. Слід зазначити, що використання молока і молочних продуктів з лікувальною метою властиве багатьом народам, од-нак для мешканців гірських місцевос-тей воно є домінуючим. Гуцули свіжим або кислим коров'я-чим молоком промивали очі, коли бо-ліли, а гаряче кип'ячене з маслом або смальцем пили при простудних захво-рюваннях. Свіжою сметаною («памолотком») змазували рани. В анало-гічних випадках вживали гуслянку та жентнцю. Остання була особливо по-пулярною. З неї робили компреси при ударах, лікували шлункові захворювання, зокрема нестравність. З цією метою хворому давали випити 0,25 л кислої жентиці, а через деякий час (півгодини — годину) таку ж кількість свіжої. Масло, особливо овече, застосовува-ли для натирань, рекомендували кла-сти на тім'я при болях голови простуд-ного характеру, використовували як основу для різних мазей. Тотожну лікувальну дію мали й інші тваринні жири—свинячий, борсучий, ведмежий, собачий, гусячий, їжаковий. Найпопулярнішим був борсучий жир. Ним гоїли рани, вживали для розти-рань і компресів при простуді й рев-матизмі, пили з гарячим молоком при запаленні легень, туберкульозі, астмі. Як засвідчують дані етнографічної літератури та сучасні польові матеріа-ли, помітне місце в практиці народно-го самолікування гуцулів займала органотерапія, що, очевидно, мало пев-ний зв'язок з давнім культом тварин та випливало з поглядів первісної лю-дини на навколишню дійсність. У Косівському, Верховинському та Рахівському районах (села Голови, Косів, Чорна Тиса) зафіксовано відомий в медичній практиці багатьох народів та не позбавлений раціональної основи метод закутування хворих при просту-ді та ревматизмі у свіжозняту шкіру барана або вівці). Свіжу заячу шкір-ку прикладали до наривів, що теж бу-ло виправдано, оскільки, зберігаючи тепло та недопускаючи повітря, такий своєрідний компрес сприяв швидкому визріванню нариву. При «задусі» (аст-мі) рекомендували пити юшку з ястру-ба («половика»), болях горла («заушниці») — свинячу жовч. Окремо треба сказати про вживання в народній медицині гадюк, їх органів (шкіри, зубів, мозку), що є відгомоном прадавнього культу змій, властивого багатьом слов'янським та неслов'ян-ським народам. Шкіру, яку гадюка скидає з себе («линовище»), прикладали до ран, болячок. Дівчата у його відварі ми-ли голову, щоб було довге й густе во-лосся . З лікувальною метою вжива-ли гадючий жир, її зуби та мозок. За законом імітативної магії гуцули в Надвірнянському повіті біль зубів лі-кували порошком потовчених зубів га-дюки. Вживались в практиці народного лі-кування і засоби мінерального похо-дження, хоч не так часто, як ліки рос-линного та тваринного характеру. Пі-сок і сіль, наприклад, як і в інших міс-цевостях України, вважались хороши-ми фізіотерапевтичними засобами. З них робили гарячі компреси при болях простудного характеру. Сіль мала й інше застосування — при опі-ках та пухлинах водним розчином солі полоскали горло при ангінах, ніс при нежиті. Використовували її і в ліку-вальній магії як оберег від уроків. Магічні властивості солі відомі усім народам з глибокої давнини. На дум-ку М. Сумцова, сіль рано увійшла в жертвоприношення і в залежності від цього отримала магічне значення84. Знаходив застосування в медичній практиці і бурштин, лікувальні вла-стивості якого відомі багатьом наро-дам. Мешканці Карпат використо-вували його для лікування зобу, поширеної хвороби в Карпатах через брак йоду в гірських ріках і потоках. З лікувальною метою рекомендували носити на шиї бурштинове намисто. Уваги заслуговує народна гідротера-пія. Всюди в Карпатах ефективним за-собом при простудних хворобах вва-жали холодні обгортання. З цією ме-тою льняну тканину мочили в якнайхолоднішій воді, віджимали, загорта-ли в неї хворого, добре вкривали на півтори — дві години. Аналогічного ефекту досягали і за допомогою так званого «сухого купелю», для приго-тування якого в посуд з гарячою во-дою кидали одну-дві розжарені цегли-ни, поряд з посудом ставили стілець, на який сідав хворий. Його вкривали, щоб дихав цим паром (с. Бистриця Надвірнянського р-ну). Певного значення надавали гуцули питанням раціонального харчування, дієти. Хворим на легеневі недуги, зо-крема туберкульоз, рекомендували вживати висококалорійні, багаті біл-ком продукти — яйця, м'ясо, молоко. При шлункових захворюваннях спо-живали легкостравну їжу — кулешу, молоко. В деяких місцевостях Гуцульщини до страви в процесі варіння до-давали лікарське зілля. Так, в с. Яво-рів Косівського р-ну при захворюван-нях шлунку і печінки рекомендували їсти кулешу, в яку під кінець варіння кидали висушені, подрібнені квіти ар-ніки. Раціональність цього засобу очевидна. Вже сама кулеша є дієтич-ною стравою, а арніка здавна вважає-ться в народі перевіреним лікарським засобом від багатьох недуг, в тому числі й шлунково-кишкових. Раціональні засоби, як правило, по-єднувалися з магічними діями. В прак-тиці народного лікування усіх народів магія — один із необхідних його ком-понентів, цікавий збереженням пере-житків давнього світогляду, дохристи-янських звичаїв, ритуалів. З усіх видів лікувальної магії, без сумніву, один з найцікавіших, найпо-ширеніших в усіх слов'ян і найдавні-ших — вербальна або словесна. Замов-ляння своїм корінням сягають первіс-нообщинного ладу. У примівках гуцульського населення дуже виразно проступають елементи давніх язичеських вірувань. Основані на вірі в чудодійну силу слова, вони зберігають сліди поклоніння силам природи. У них часто знаходимо звер-тання до небесних світил, води, землі, як сил, здатних повернути здоров'я і відвернути усе лихе. Християнство теж наклало свій від-биток на замовляння, в яких знаходи-мо звертання і до християнських свя-тих, бога, божої матері. Цей вид лікувальної магії, в якому знайшов вияв світогляд народу, його погляди на хвороби і їх причини, ці-кавий і як своєрідний засіб психоте-рапії, яка займає належно місце в су-часній науковій медицині ПІ. Примівка, як правило, вживалася паралельно з іншими магічними дія-ми. Так, при лікуванні ревматизму («гостець»), деяких дитячих недугів, ран від укусу гадюки її поєднували з відгашуванням вугілля. У багатьох випадках необхідним вважали вугілля «живої ватри», тобто вогню, добутого способом тертя. Зокрема, виснажених важкою недугою рекомендували купа-ти у воді, в якій відгашували вугілля з «живої ватри». З «живої», «креса-ної» ватри вугілля відгашували і хво-рим на «нічниці» (неспокійна поведін-ка) дітям. Гуцульські вірування, по-в'язані з вогнем, особливо «живим вог-нем», носять виразні сліди давнього культу вогню, властивого слов'янським племенам. Так само важливе місце в лікуваль-ній магії гуцулів займала вода. Тут теж простежується явна спорідненість з культом води. Літературні джерела доносять до нас відомості про жертво-приношення та поклоніння слов'ян-ських племен воді як плодотворній, очищувальній та цілющій силі. Особливою популярністю користу-валась на Гуцульщині джерельна во-да, традиція лікування якою і сього-дні збереглась у Карпатах. Віра в ці-лющі властивості джерельної чи кри-ничної води мала певне раціональне зерно. Дуже можливо, що така вода містила розчини мінеральних солей, які мали лікувальні властивості, з успіхом використовувалась для ліку-вання деяких недуг і в цілому благо-творно впливала на організм. Однак часто раціональне зерно поєднувалось з цілим рядом погансько-хрпстнянських вірувань. Так, «цілющу» воду можна було набирати лише до схід сонця, коли усе в природі спочиває; набравши — заплатити воді, тобто за-лишити певну жертву тощо. Широко використовувалась у лікувальній магії «наговорна» або «примівна» вода, тоб-то така, над якою проказав примівку знахар. Повну роль у лікувальній магії гу-цулів, як і багатьох інших народів, ві-дігравала числова містика. До най-більш вживаних належали цифри «3» і «9». З цими двома числами зв'язані усі різноманітні способи лікування від укусу гадюки. Рану тричі змивали «не-початою» водою, таку ж кількість ра-зів змазували салом, три або дев'ять разів проказували примівку. Магічні числа дуже часто супроводили цілком доцільні лікувальні дії. Так, настій зелених плодів волоського горіха – давній перевірений в'яжучий засіб. Однак на Косівщині з цією метою ре-комендували брати по три плоди з дев'яти горіхових дерев. Отже, як бачимо, в народній меди-цині гуцулів магія вживалась пара-лельно з раціональними, перевіреними багатовіковим досвідом засобами лі-кування. В народній ветеринарії у багатьох випадках застосовувались ті ж засоби, що й у народній медицині, та, як і в ній, поєднувались раціональні методи з магічними. З раціональних найпоширенішими були рослинні й тваринні засоби. При розладах травлення у домашніх тва-рин їх напували відваром дубової ко-ри, кмину, звіробою. Останній реко-мендували також при кровотечах. Ефективним засобом при розладах травлення вважали свіже вербове ли-стя. Якщо не працював шлунок, дава-ли сирий тертий корінь оману з горіл-кою 97. Хворих на запалення ратиць («хра-пак», «крапак») овець лікували від- варом кори вільхи та материйки, дм якого додавали трохи солі. Хвору ногу тварини щодня мочили у такому від-варі. Хворе вим'я тварин лікували від-варом живокосту («гав'єзу»). Тріщи-ни на дійках змазували маззю, яку ви-готовляли з розтопленої живиці, коре-ня кінського щавлю («щеви») і сме-тани. Хворим на «мотнлицю» (за-хворювання центральної нервової си-стеми) вівцям давали сирий тертий цукровий буряк, насипали в ніздрі червоного перцю, щоб «вичихнули мотилицю». А щоб попередити цю недугу, давали їм перед кормом конопляне сім'я, яке перед вживанням вимочува-ли і посипали борошном. Рани у тварин присипали спорами плауна, промивали відварами чебре-цю, живокосту тощо. При наявності паразитів та при шкірних захворю-ваннях користувались відваром чеме-риці. Шлункові захворювання овець лікували розчином глєгу в теплій воді. У багатьох випадках вдавалися до такого засобу, як пускання крові. Його застосовували, коли корову здувало, що дуже часто було доцільним. Тут, як і в народній медицині, мало місце поєднання раціональних методів з магічними діями. З усіх видів ліку-вальної магії найбільш поширеною бу-ла словесна. Деякі з засобів лікувальної магії тісно зв'язані з народною медициною і являють собою спроби раціонального використання сил природи. Однак пе-реважна більшість їх виражає без-силля перед її законами. В гуцульській народній медицині, яки н минулому була основним видом лікування населення, нагромаджено чималий досвід. Вивчення його свід-чить про наявність як специфічних, так і спільних з іншими, перш за все слов'янськими народами, методів і способів лікування, про збереження в практиці народного самолікування го-рян багатьох реліктових форм. В радянський час справі охорони здоров'я трудящих приділяється вели-чезна увага, добре налагоджена систе-ма медичного обслуговування в селах Гуцульщині. Так, у гуцульському с. Верховина, де до Радянської влади був лише один лікар на весь повіт, зараз е поліклініка, центральна та дитяча лікарні, Будинок грудної ди-тини, санітарно-епідеміологічна стан-ція, 5 медичних пунктів. На тери-торії сучасного Путильського р-ну Чер-нівецької обл., де колись на весь повіт був лише один лікар, діє 35 медичних закладів. У Рахівському р-ні на За-карпатті, де до 1945 р. було тільки два лікувальні заклади, зараз медичну до-помогу населенню подають районна лікарня, 6 дільничних лікарень, 3 кол-госпні пологові будинки, 3 амбулато-рії, 19 фельдшерсько-акушерських пунктів та пансіонат. Здавалось би, відпадає необхідність у народній медицині. Однак її не мож-на вважати пройденим етапом. Народ-на медицина на сучасному етапі — це перш за все масові повсякденні знан-ня, які постійно розвиваються під впливом професіональної наукової медицини і, в свою чергу, впливають на неї, збагачуючи її раціональними народними надбаннями.
1 2 3 4 5 Категория: Краєзнавство \| Добавил: Aspirant (04.06.2015)
Просмотров: 700 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: