РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Сучасні тенденції демографічного розвитку - Краєзнавство - Реферати - Каталог статей

Сучасні тенденції демографічного розвитку Серед глобальних проблем сучасності — таких як подолання відсталості країн, що розвиваються, продовольча та енергетична проблеми, проблеми ліквідації небезпечних хвороб і забруднення навколишнього природного середовища, — особливе місце належить демографічній проблемі. Важливість останньої зумовлюється тим, що фактично саме особливості демографічних процесів зумовлюють виникнення інших глобальних проблем. Вся історія людського суспільства свідчить, що базовими в ієрархії інтересів будь-якого етносу чи держави завжди були й залишаються виживання та відтворення населення як у кількісному, так і в якісному відношенні. Загальною тенденцією зміни кількості населення світу в усі часи було постійне її збільшення і наявність регіональних відмінностей. Так, на початок нової ери, коли загальна кількість світового населення становила 250 млн чол., у Китаї налічувалось 73 млн, в Індії, включаючи Пакистан та Бангладеш, — 70 млн, у Європі — 37 млн чол. [42]. Збільшення кількості населення, незважаючи на значні його втрати внаслідок воєн та епідемій, продовжувалося і в наступні періоди. Відтак у середині другого тисячоліття населення світу становило 450 млн чол. У зв'язку зі змінами в економічному розвитку почало спостерігатися прискорення темпів приросту населення, що особливо посилилося після досягнення першого мільярда (1820-1830 рр.). Це явище в науці отримало назву «демографічний вибух», що, власне, означало різке збільшення кількості населення у зв'язку з високою народжуваністю поряд зі швидким скороченням смертності. Це стало можливим внаслідок прискорення економічного розвитку, що зумовило розвиток соціальної сфери, зокрема охорони здоров'я, дало можливість успішно боротися з інфекційними захворюваннями та масовими епідеміями й сприяло відтак відносному скороченню смертності. У цей період постійною тенденцією стало також збільшення середньої тривалості життя. З другої половини XIX століття у країнах Європи (першою такою країною була Франція) почалося уповільнення темпів збільшення кількості населення, хоч при досить високому їх рівні це не позначилося на змінах абсолютної кількості населення. Крім природного руху населення, суттєвий вплив на формування його кількості (особливо це стосується країн Європи і Північної Америки) починає здійснювати міграційний рух. Особливо важливі як за масштабністю, так і за сутністю зрушення у світовій демографічній ситуації відбувалися в останньому сторіччі другого тисячоліття. Демографи зазначають, що саме в цей період найбільш яскраво проявились як «демографічний вибух», так і «демографічна криза». Насамперед для цього періоду характерні дуже високі темпи приросту населення світу в цілому. Це виявилося в інтенсивному скороченні терміну, протягом якого населення земної кулі збільшувалось на один мільярд. Так, якщо перший мільярд жителів планети сформувався майже за два тисячоліття, то другий — за 100 років (з 1830 по 1930 рік), третій — за 30 років (1960 рік), четвертий — за 15 років (1975 рік), п'ятий — менше 13 років. При цьому слід зауважити помітне збільшення показників абсолютного приросту населення світу у другій половині двадцятого сторіччя. У 50-х роках кількість населення світу в середньому за рік збільшувалася на 53.3 млн чол., у 60-х цей показник становив 66,7, у 70-х — 70,3, у 80-х — 86.4 і в 90-х — понад 90 млн чол. Відповідно до оцінок експертів ООН, такі тенденції в розвитку світової демографічної ситуації збережуться і в перші десятиліття XXI ст. На тлі високих темпів збільшення кількості населення світу спостерігаються суттєві регіональні відмінності в характері демографічних процесів. У розвинених країнах відбувається просте відтворення населення, яке характеризується незначним приростом населення або відносно невисоким його абсолютним скороченням. У країнах з перехідною економікою в результаті стійкого переважання смертності над народжуваністю спостерігається депопуляція населення. Тенденції демографічних змін у країнах, що розвиваються, у зв'язку з прогресом у медицині характеризуються зниженням смертності. Збереження високого рівня народжуваності зумовлює також усе ще швидкі темпи збільшення кількості населення. Тому в сучасних умовах одне з важливих питань, на яке шукають відповідь демографи, полягає в тому, чи знизиться рівень народжуваності в цих країнах такою ж мірою, як це свого часу відбулося в сучасних розвинених країнах, і чи відбудеться це раніше суттєвого зниження життєвого рівня [39]. У Китаї та країнах Південно-Східної Азії зараз спостерігається певне зниження темпів природного приросту населення, але, на думку спеціалістів, ці тенденції не зможуть найближчим часам суттєво зменшити абсолютний приріст населення світу. На частку країн Тропічної Африки, Близького та Середнього Сходу, а також Південної Азії припадає понад 80 % загального приросту світового населення. Зміни кількості населення супроводжуються суттєвими зрушеннями в його віковій та сімейній структурі, співвідношенні міського і сільського населення, а також активізацією і суперечністю міграційних рухів. Ситуацію, коли різко знижуються темпи збільшення кількості населення, рівень смертності перевищує рівень народжуваності, відбуваються негативні зрушення у складі населення, фахівці розцінюють як демографічну кризу. При цьому зазначається складність і неоднозначність такої ситуації як з точки зору її аналізу, так і щодо вироблення підходів впливу на неї. Зокрема, недоречно спрощувати її й пов'язувати виключно з сучасними кризовими умовами. Безперечно, що криза суттєво погіршила демографічну ситуацію. Хоча витоки сьогоднішніх демографічних проблем пов'язані як з історичним минулим окремих країн, так і з характерними еволюційними змінами демографічних процесів. Крім проблеми кількісних змін населення світу й окремих країн, не менш, а можливо й більш важливою є проблема якості населення. Вирішальне значення якісних характеристик населення для долі та розвитку країн визнавалося дослідниками в різні історичні періоди. Ще в V ст. до н. е. проблеми якості населення розглядав давньокитайський мислитель Конфуцій, вбачаючи їх у збереженні сімейних традицій, мотиваціях та життєвих принципах індивіда. Пізніше (ХVШ-ХІХ ст.) як один із чинників суспільного багатства, матеріальних умов виробництва якість населення характеризували Я. Більфельдт, Ф. Енгельс, А. Маршалл, А. Пігу та ін. Ширшому дослідженню якості населення у XX ст. присвячені праці таких дослідників демографів і економістів, як А. Сові, М. Блауг, Т. Шульц. Зокрема, А. Сові зауважував, що «демографія не обмежується проблемами народжуваності й смертності. Кількість людей, її зміна, структура населення впливають на всі сторони життя так само сильно, як і непомітно» [41]. Проблеми якості населення не залишилися поза увагою і членів Римського клубу. А. Печчеї серед основних характеристик якості населення називав стереотипи поведінки, відмову від орієнтації на нестримне збільшення споживання, обмеження збільшення кількості населення у країнах, що розвиваються, формування та реалізацію здібностей людської особистості [25, с. 178]. Характеризуючи важливе значення якості населення в суспільному прогресі, П. Сорокін наголошував, що доля будь-якого суспільства залежить насамперед від властивостей його членів. Одну з причин розквіту чи загибелі цілих народів він вбачав саме в різних якісних змінах населення в той чи інший бік [44]. У сучасних умовах економічної кризи та глибоко деформованого морального клімату на етапі переходу до ринкових відносин проблема якості населення набуває особливої гостроти й актуальності. У науковій літературі приділяється певна увага дослідженню проблем якості населення. Проте їх розробка ще не закінчена, оскільки практично не вироблено єдиного підходу до тлумачення окремих понять, якісних характеристик і методичних підходів щодо їх визначення та оцінки. Це певною мірою пояснюється надзвичайною складністю, неоднозначністю та багатоаспектністю самого поняття «якість населення». А звідси й різноманітність підходів і методів оцінки якісних характеристик. Більшість дослідників основними якісними характеристиками населення вважають здоров'я, освіту, кваліфікацію, культуру та моральність. Неоднозначність цих характеристик полягає, зокрема, в тому, що їх можна розглядати як визначальний соціально-економічний ресурс суспільства і як надзвичайно важливу соціальну цінність. У першому випадку аргументом є те, що саме від рівня інтелекту працівника залежать масштаби освоєння досягнень технічного прогресу, підвищення продуктивності праці й, зрештою, темпи соціально-економічного розвитку. Соціальна цінність якості населення полягає в тому, що вона відображає можливості громадян для вільного розвитку, реалізації здібностей, творчого потенціалу [44]. У науковій літературі висловлюються думки з приводу доцільності трактувати якість населення як людський потенціал. При цьому слушно наголошується, що необхідною умовою реалізації цього потенціалу є відповідна якість життя, тобто відповідні економічні умови, соціальні відносини, правова захищеність та свобода громадян [36]. Найбільш вичерпні, узагальнюючі підходи пояснення сутності та значення якості населення наведено в Енциклопедичному словнику. Тут ця категорія визначається як сукупність властивостей, що характеризують відтворення населення в системі соціальних та природних відносин [25, с. 177]. Згідно з цим визначенням якість населення нерозривно пов'язана з життєдіяльністю людей і характеризує здатність населення реагувати на природні, технічні, екологічні, соціокультурні умови й пристосовувати їх до своїх змін і потреб. З поняттям якості пов'язане поняття розвитку населення, яке, за визначенням Енциклопедичного словника, є процесом кількісних і якісних змін у населенні [25, с. 367]. Ці зміни стосуються характеру відтворення населення, рівня загальної та професійної освіти, здоров'я, міграції, розселення та якості життя. Відбуваються вони під впливом демографічних, соціально-економічних, медико-біологічних, інформаційних та природних процесів. Виняткове значення процесів розвитку населення зумовило посилення уваги до них з боку міжнародної громадськості. Розглядаючи розвиток населення як найважливіший індикатор і чинник суспільного розвитку, експерти ООН запровадили близьке до означеного поняття «людський розвиток» і розробили систему показників для його оцінки та методику їх розрахунків. Запропонований методичний апарат дає змогу робити міжнародні порівняння. Вихідним положенням при цьому було визнання неможливості суспільного прогресу без реалізації трьох ключових цілей людини, які, по суті, відображають в агрегованому вигляді якісні характеристики як окремого індивіда, так і населення загалом [41]: • «прожити довге і здорове життя; • розширити й обновити знання; • отримати доступ до засобів існування, які забезпечують достатній рівень життя». Тобто людський розвиток передбачає збільшення доходів населення, поліпшення його здоров'я та освіти, збереження навколишнього середовища, забезпечення соціальних свобод і формування адекватних умов соціально-економічного розвитку. Для кількісної оцінки рівня людського розвитку експерти ООН спочатку запропонували показник «індекс людського розвитку», який потім було замінено на «індекс розвитку людського потенціалу» (ІРЛП). Цей показник є агрегованим і включає оцінки тривалості життя, освітнього рівня дорослого населення та його доходів. Для розрахунку індексу розвитку людського потенціалу використовуються такі показники та їхні порогові значення: • очікувана тривалість життя на певну дату — від 25 до 85 років; • освіченість дорослого населення (частка освічених — від 0 до 100 %); • індекс частки учнів початкових, середніх та вищих навчальних закладів у відповідній віковій групі — від 0 до 100 %; • добробут, обсяг ВВП на одного жителя — від 100 до 40000 доларів. Дані результатів розрахунку індексів розвитку людського потенціалу, виконаного в рамках ПРООН, за окремими країнами наведені в табл. 12, де країни об'єднані у три групи залежно від рівня індексу розвитку людського потенціалу: І група — від 0,900 до 0,960; II група — від 0,700 до 0,900; III група — від 0,650 до 0,700. За оцінками експертів, до найменш розвинених країн належать ті, в яких індекс розвитку людського потенціалу не перевищує 0,500. Подані ж у таблиці країни мають високий (близько 1) або середній рівень розвитку. Разом з тим, спостерігається досить помітна диференціація за окремими країнами складових загального індексу. Наприклад, у першій групі практично всі країни за рівнем добробуту мають однакові показники. Але в результаті того, що в кожній країні по-своєму здійснюється розподіл благ, індекси очікуваної тривалості життя й доступності освіти відрізняються, загальний індекс розвитку людського потенціалу коливається в досить значних межах — від 0,960 до 0,913. Узагальнення результатів досліджень розвитку демографічних процесів у їх соціально-економічній зумовленості дає змогу припустити, що в Україні демографічна ситуація також формується під впливом таких основних чинників: • загальносвітові еволюційні зміни в розвитку населення; • специфічні умови різних історичних періодів; • чинники, пов'язані з реформуванням економіки та кризовими явищами. Україна належить до тих держав, де починаючи з 1991 року відсутній природний приріст населення, спостерігається абсолютне його скорочення. Останнім часом перевищення смертності над народжуваністю збільшується (табл. 13). Природне скорочення населення України характерне практично для всіх регіонів. Більшими масштабами зменшення населення вирізнялися Чернігівська, Сумська, Луганська, Донецька, Кіровоградська та Черкаська області. Природне скорочення населення України відбувається переважно в результаті зниження рівня народжуваності. У 2001 році в Україні народилося 376,5 тис. дітей, що на 8,6 тис. менше порівняно з попереднім роком. Тенденція до зниження спостерігається щодо загального коефіцієнта народжуваності (кількість народжених на 1000 чоловік населення), повікових та сумарного коефіцієнтів народжуваності, а також нетто-коефіцієнта, необхідного для відтворення населення. Негативний вплив на народжуваність мав також стан шлюбних відносин. Динаміку зареєстрованих шлюбів та розлучень наведено в табл. 14. Коефіцієнт шлюбності не має стійкої тенденції: в окремі роки він дещо підвищується, а потім знижується. Але привертає увагу співвідношення кількості зареєстрованих шлюбів і розлучень: при скороченні кількості шлюбів кількість розлучень суттєво не знижується. Фахівці вважають, що соціально-економічні труднощі перешкоджають створенню й збереженню сім'ї, посилюють орієнтацію на неформальні шлюбно-сімейні відносини, про що свідчить, зокре- ма, збільшення кількості дітей, народжених поза шлюбом. Формування таких традицій у плануванні шлюбних відносин та народження дітей навряд чи доцільно визнавати суспільно прийнятним, оскільки вони є реальною передумовою загострення проблем материнства і дитинства. На загальну демографічну ситуацію в Україні значною мірою впливає смертність. Як видно з даних табл. 13, кількість померлих має стійку тенденцію до збільшення й перевищує кількість народжених. Рівень смертності населення має значну регіональну диференціацію, що певною мірою пояснюється відмінностями статевовікової структури населення. Смертність населення слід розглядати як індикатор його здоров'я. У зв'язку з цим заслуговує на увагу аналіз причин смертності в розрізі окремих захворювань. Серед інших хвороб, що призвели до смертельних наслідків, понад 60 % припадає на захворювання систем кровообігу. Досить високий рівень смертності й від нещасних випадків, на які припадає 10 % усіх смертей. Цей показник лише на 2,8 % відстає від кількості смертей, зумовлених захворюванням новоутвореннями. Як позитивну тенденцію в динаміці смертності варто відзначити певне скорочення дитячої смертності. Але водночас викликає занепокоєння збільшення смертності населення у працездатному віці. Серйозною загрозою для здоров'я населення є екологічні умови, особливо в окремих регіонах. Це пов'язано з техногенною діяльністю та віддаленими наслідками катастрофи на Чорнобильській АЕС. За даними статистики, на території, яка зазнала радіоактивного забруднення, проживає понад 2 млн чол., у тому числі близько 600 тис. дітей і підлітків. Статус постраждалих внаслідок катастрофи на ЧАЕС мають понад 3 млн чол. Крім природного скорочення на кількість населення впливає міграція. У загальному зменшенні кількості населення частка міграційного скорочення у 2000 р. становила 11 %. Цього року в Україну прибуло 53,7, а за її межі вибуло 100,3 тис. чоловік. В Україні також збільшується частка тих, хто прибуває з інших держав, переважно це представники азіатських та африканських країн, у тому числі біженці. За оцінками фахівців [3], цілком реально очікувати, що в найближчі 15—20 років населення України на чверть складатиметься з емігрантів. Прискоренню цих процесів можуть сприяти постійні конфлікти в Азії, а також зміни в Європі в результаті вступу до Європейського Союзу Польщі, Словакії та Угорщини. Це зумовить суттєві зміни в етнічній та конфесійній структурі українського суспільства, що у свою чергу спричинить необхідність трансформації принципів і методів управління етнонаціональними та економічними процесами. Важливою якісною характеристикою населення є його вік. Середній вік населення України (на 1 січня 1999 р.) становив 38 років. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. цей показник становив 38,9 року, в тому числі у чоловіків — 36,2, у жінок — 41,2 року [46, c. 398]. Найстаріше населення України в Чернігівській області (середній вік — 41 рік), наймолодше — в Закарпатській області (середній вік — 35 років). Характерною рисою населення України на сучасному етапі є його старіння. На цей процес, з одного боку, впливає зниження народжуваності, а з іншого — збільшення середньої тривалості життя людей похилого віку. Існує кілька підходів до кількісного визначення ступеня постаріння населення. Згідно з одним з них, якщо частка людей віком 60 років і більше становить 12% і більше, таке населення вважається старим. В Україні цей показник становить 21,4 %. Демографічне старіння є характерною рисою практично всіх розвинених країн. Вперше цей процес почався у Франції в 1870 р. Приблизно у 1901 р. поріг демографічної старості переступила Швеція, в 1931 р. — Великобританія, в 1937 р. — Німеччина. У сучасних умовах найбільш інтенсивно постаріння населення відбувається у країнах Західної Європи та США. У 90-х роках у багатьох країнах світу частка населення віком 60 років і більше в загальній його кількості перевищила 20 %. У країнах, що розвиваються, цей показник дорівнює 2-3 %. За оцінками експертів ООН, тенденція до підвищення частки людей похилого віку буде характерною і для населення світу в цілому, хоча й на віддаленішу перспективу. Передбачається, що в 2025 р. цей показник становитиме 14 %. У цьому контексті багато дослідників зазначають, що з постарінням населення пов'язано виникнення низки соціально-економічних, соціально-психологічних, морально-соціальних, етичних та інших проблем. До найважливіших з них слід зарахувати ускладнення структури робочої сили, збільшення економічного навантаження (кількість непрацездатних на одного працездатного), зміни в рівні та характері споживання тощо. Аналіз статевої структури населення України свідчить про постійне переважання кількості жінок над кількістю чоловіків. Таку ситуацію фахівці пояснюють меншою тривалістю життя чоловіків, вищою їх смертністю, війнами та міграцією. Останнім часом, починаючи з 1996 р., переважання кількості жінок над кількістю чоловіків в абсолютному виразі набула тенденції до збільшення (хоча й незначного). Так, на кожну 1000 жінок кількість чоловіків становила: в 1996 р. — 872, у 1997 р. — 871, у 1998 р. — 870, у 1999 р. — 869, у 2000 р. — 868, у 2001 р. — 861 чол. Ці характеристики використовуються у сфері планування трудових ресурсів, зайнятості, при розробці демоекономічних показників, прийнятті відповідних рішень стосовно організації та управління господарством. Література 1. Аналитические обозрения Центра комплексных социальных исследований и маркетинга. — Сер. «Социология». — 1996. — Вып. 56. 2. Архангельский В. Н. Демографическая политика: цели, принципы, приоритеты. — Саранск, 2000. 3. Афанасьев И. Кем будут управлять украинские лидеры в XXI веке?// Персонал. — 2001. — № 2. 4. Брисов В. А. Демография: Учебник для вузов. — М., 1999. 5. Валентей Д. И., Кваша А. Я. Основы демографии. — М., 1989. 6. Валентей С., Нестеров Л. Человеческий потенциал: новые измерения и новые ориентиры // Вопр. экономики. — 1999. — № 2. 7. Власюк О. С., Прирожков С. І. Індекс людського розвитку: досвід України. — К., 1995. 8. Гозулов А. Перепись населення России 1999 года // Вопр. статистики. — 1997. — № 3. 9. Демографические процессы и их закономерности / Под ред. Д. И. Валентея. — М., 1991. 10. Демографическое развитие и становление рынка труда Республики Беларусь: Сб. трудов. — Минск, 1996. 11. Демография: настоящее и будущее. — Саранск, 2000. 12. Демография. Современное состояние и перспективы развития / Под ред. Д. И. Валентея. — М., 1997. 13. Жилкина Т. Семейная политика и формы помощи семье. Зарубежный опыт// Международная экономика и международные отношения. — 1994. — № 1. 14. Закон України «Про Всеукраїнський перепис населення» від 19 жовтня 2000 р. 15. Злоказов И. А. Демографическая ситуация и демографическая политика в ФРГ. — М., 1989. 16. Котлер Ф. Основы маркетинга. — М., 1992. 17. Кузнецова Е. В. Индекс человеческого развития и тенденции его изменения в России и зарубежных странах // Вопр. статистики. 1999. — № 2. 18. Курило І. О. Про демоекономічну оцінку трудового потенціалу населення та деякі проблеми його відтворення в сучасних умовах // Зайнятість та ринок праці. — К., 1998 — Вип. 7. 19. Курс демографии /Под. ред. А. Я. Боярского. — М., 1985.
1 2 3 4 5 Категория: Краєзнавство \| Добавил: Aspirant (25.06.2015)
Просмотров: 577 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: