РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Старосвітські етикетні норми поведінки - Краєзнавство - Реферати - Каталог статей

Старосвітські етикетні норми поведінки Ритуали шанування. Будь-яка етнічна культура має ключове поняття. У давніх українців воно асоціювалося з порядком, ладом (семантика «ладу», до речі, широка: це і порядок, і злагода, і влада, і устрій), яким, за народними віруваннями, керують божества: Ладо із Ладою та Доля. Саме вони приводять у порядок строкате й багатошарове суспільство, спонукуючи всіх підкорятися главі,- молодших — старшим, дітей — батькам і т. д. Причому в основі ієрархічного підкорення була не стільки сила, скільки шана: старшого, а тим більше главу, поважали, і передусім тому, що ототожнювали його з божеством або такою особою, що має якості божества. Образ і подобу глави будь-якого соціального утворення — сім’ї, сільської громади, держави — імітували, як правило, всі, хто йому підпорядковувався, виробляючи для себе певні поведінкові стереотипи. По суті, формувалися два типи поведінки: почесна і звичайна. Перша характеризувалася стриманою пластикою рухів, урочистістю поз, скупістю міміки, величчю ходи; друга допускала суєту, поспішність, квапливість, що асоціювалося з земним походженням. Крайнім проявом звичайної поведінки вважалися «бісовські» риси — кривляння, смикання, регіт, лихослів’я. Певна річ, така поведінка в народі засуджувалася. Шана, повага і, отже, статус почесних святинь або осіб, як правило, пов’язувалися з почесною стороною світу, почесним місцем тощо. У східних слов’ян почесною стороною світу здавна вважався схід: там сходило сонце, звідти йшло тепло й життя. Не даремно схід вони асоціювали зі своїм найулюбленішим кольором — синім. Різноманітні заговори, заклинання та молитви виголошували так, щоб обличчя неодмінно було звернено на схід; тільки по ходу сонця (посолонь) йшла молода запрошувати гостей на весілля; будуючи хату, слов’яни обов’язково розташовували її дверима на схід. Вважалося, що побачити перший промінь сонця — значить отримати боже благословіння. Навіть дотепер можна спостерігати, як літні гуцули зустрічають сонце: знімають крисаню і низько вклоняються. З прийняттям християнства на Русі почесна сторона світу перемістилася на південь — у напрямку Візантії, звідки прийшла нова релігія з притаманною їй символікою. Червоний колір як символ влади візантійських імператорів став і символом державності Київської Русі. Звідси й асоціація південної сторони світу з червоним кольором. Щоправда, за традицією християни продовжували молитися, звертаючись на схід, а церкви будували олтарем також на цю давню почесну сторону: адже в основі міфологічних уявлень їхніх предків лежав глибоко вкорінений образ сонця, що сходить. Сонце ж прямо пов’язувалося з поняттям «верх», яке, у свою чергу, завжди ототожнювалося з поняттями «божественний», «головний», «почесний», «престижний». Уявлення про почесний божественний верх переносилося і на земне життя. Статус почесної людини підкреслювався або стороною світу, або просторовим підвищенням. У праукраїнців глава родини займав найвигідніше місце — біля вогнища, з протилежної від входу сторони — і сидів, як правило, на підвищенні, що було привілеєм божества. Це виглядало особливо незвичним, оскільки майже до X ст. було прийнято сидіти на долівці; там же і їли, поклавши перед собою маленьку дощечку. Столи у сучасному розумінні з’явилися в Україні, очевидно, з прийняттям християнства, коли в язичницькій слов’янській хаті потребувалося місце для божниці. Це кардинально змінило планування інтер’єру житла: зліва від входу — піч, а по діагоналі, на покуті — стіл, орієнтований на південь або на схід. Відповідних змін зазнала й, так би мовити, ідеологічна основа оселі — вона почала поєднувати у собі дві релігії: язичницьку (осередком якої залишалася піч) і християнську (її духовним центром ставав стіл). Стіл уподібнювався до церковного престолу, що істотно змінювало релігійно-побутову символіку: хата певною мірою ототожнювалася з храмом, стіл — з олтарем, глава родини — зі священнослужителем, акт прийому їжі — з жертовністю. В цих умовах звичаї, що колись не були пов’язані з християнством, набували релігійного забарвлення. Наприклад, навколо столу почали водити молодих під час весілля, носити новонароджених тощо. З перенесенням основних ритуальних дій довкола столу почесне місце в хаті перемістилося на покуть. Це місце визначало весь розпорядок у домі, як і всю структуру внутрісімейних взаємин. Почесне місце на покуті у звичайній ситуації займав глава родини, під час гостин — почесний гість, на весіллі — молодий із молодою, коли народжувалася дитина,—баба-повитуха, під час хрестин — кум. Загальний розподіл рольових функцій у традиційній українській родині найрельєфніше проявлявся у порядку розміщення сім’ї за столом у святкові дні, коли особливо суворо дотримувалися ритуальних правил. Отож, на чолі стола сідав батько. Якщо в сім’ї не було батька, його місце займав старший одружений син, якщо ж він був неодружений, то главенство належало матері. На Поліссі, де зберігалися більш консервативні традиції, почесне місце праворуч глави родини займав старший син, далі вже сідали всі інші сини та дочки; мати, як правило, прислуговувала родині і тому сідала скраю. До кінця XVIII — початку XIX ст. цей порядок, у цілому характерний і для інших східнослов’янських народів, в українському середовищі дещо змінився: поруч із главою сім’ї по правий бік від нього у святкові дні сідала дружина. Коли взяти до уваги, що правий бік вважався особливо почесним, можна уявити, наскільки значною в українській родині була роль жінки-матері. Змінилося з лівого на праве й те місце, яке займала жінка, коли йшла поруч із чоловіком. Зрештою, на сьогодні ми маємо декілька паралельно побутуючих варіантів: заміжні жінки можуть займати і ліве, і праве місце від чоловіка, хоча у молодіжних парах жінка найчастіше розташовується праворуч; під вінець заручену ведуть з правої сторони, а після вінчання чоловік займає своє традиційне праве місце; нарешті, на Наддністрянщині зберігається зовсім архаїчна ситуація, коли чоловік іде попереду, а жінка позаду. Традиційне розуміння феномена почесності позначалося на етикетних нормах поведінки людей. Наприклад, вітання здавна починали зі старших, під якими розуміли не тільки старших за віком, а й вищих за соціальним статусом. У пізніші часи до рангу почесних стали зараховувати й жінок: під час зустрічі з подружньою парою насамперед віталися з жінкою. Проте в умовах оселі ситуація змінювалася: той, хто прийшов у хату, спочатку вітав чоловіка, а тільки потім його дружину, підкреслюючи тим самим престиж глави сім’ї. Те ж саме робили, коли в хаті були гості, незважаючи на усталене в українському середовищі шанобливе до них ставлення. Традиційні етнічні стереотипи становлять основу і сучасного спілкування, щоправда, виступаючи системою етикетних норм та правил поведінки без їх колишньої міфологізації. Натомість посилюється акцент на загальнолюдських цінностях, закріплення яких у свідомості людей можливе тільки через національні форми їх виявлення. Тож можна сподіватись, що по мірі відродження української нації відбуватиметься й оновлення тих рис, які віддавна були притаманні українцям,— гостинності, благозичливості, шанування й щиросердя.
1 2 3 4 5 Категория: Краєзнавство \| Добавил: Aspirant (04.06.2015)
Просмотров: 444 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: