РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: СЕЛО МОЄ – ТИ ДЛЯ МЕНЕ ЄДИНЕ - Краєзнавство - Реферати - Каталог статей

Село моє – ти для мене єдине. Село моє, для мене ти єдине Для мене ти найкраще на землі. Ось такими словами я хочу розпочати свою розповідь про моє рідне село – П’ядики. Перша письмова згадка про село П’ядики з’явилася 1480 року. Однак з розповідей старожителів відомо, що село було засновано набагато раніше. Перші поселенці П’ядик поселились у лісах під Коломиєю. Вони спершу викорчовували ліс і на цій площі вели сільське господарство. Ось саме від цих перших п’ятеро чоловіків, яких називали дикими, пішла назва села. Але ж є ще дві інші версії, які не можна залишити не розкритими. Перша версія: краї наші були багаті в давнину на різного звіра. Князі та вельможі влаштували в лісах полювання. Одного разу мисливці натрапили на стадо диких свиней, їм вдалося вполювати п’ятеро із цього стада. В цю місцевість пон-вельможа поселив свого сина Семена, який започатковує поселення на місці вдалого полювання. Друга: на території села є п’ять джерел, що б’ють з-під землі. Вода в них за найлютіших морозів ніколи не замерзає, характеризується добрими смаковими якостями. Що назва села має походження з числом п’ять, то це поза сумнівом. Але котра з перерахованих версій найбільш вірогідна, адже всі вони мають право на існування. На думку багатьох опитувачів, то саме назва пішла все ж таки від п’яти диких чоловіків з сім’ями. Дуже багато мук зазнали наші старожителі. Як же пани знущалися над ними, то нападали татари і поляки, які палили все вщент. До середини XVIII століття поляки ще більше зміцнили своє панування на наших земля, вважаючи, що волелюбний дух народу остаточно зламано. Пануюча влада посилила тиск на релігійне питання. Вони вважали, що греко-католицька віра – це мужицька віра, а тому краще переходити на римо-католицьку віру, тобто ополячуватись. Така політика викликала протест серед свідомого українського населення. В 1838 р. в селі горіла церква. Пожежа виникла із-за необережності паламаря, який залишив засвічену свічку. Потрібно було будувати нову церкву. Пожежа згуртувала людей села. Вони постановили негайно побудувати нову церкву. І вже після Покрови 1840 року церкву було викінчено. 1848 р. було скасовано панщину. Ця подія сколихнула свідомість селян, бо що є кращим за свободу. В пам’ять скасування панщини було споруджено два хрести. Але обидва цих хрести спіткала караюча рука більшовицьких прихвостків, які однієї глухої ночі розправились і невідомо куди забрали. Отак комуністи розправились з релігією, вірою в Христа. Особливого значення набули події другої світової війни. Протягом війни село переходило кілька разів з рук в руки. Влада мінялась. Частина сільських господарств була мобілізована до австрійської армії. Російські війська обіцяли краще життя і селяни купились на це, вони повірили. Але все це не призвело до добра, селян почали переслідувати жандарми. Великий внесок в історію боротьби за національне визволення народу вписав житель П’ядик – Степан Мельничук. Степан Мальничук і був одним з поетів того часу, які проживали в П’ядиках. Степан боровся за самостійність України. Ніхто не допомагав українським військам, бо жодна із сусідніх держав не хотіли бачити Україну незалежною. Всі зазіхали на її багатства, працелюбний народ. В П’ядиках знали і співали пісні про Степана Мельничука, але нажаль, тих пісень ніхто не знає. Багато було зроблено зусиль, щоб якось покращити становище українського народу, та настав той час і Степана стратили. Зате всім відомо, що Степан йшов на страту у мундирі січового стрільця, а не червоноармійця, співав він прощальну пісню, теперішню, тобто наш національний гімн “Ще не вмерла Україна”, а не “Інтернаціонал”… Саме іменем Степана Мельничука називається школа в якій я вчуся. Ще колись біля школи стояв пам’ятник Мельничукові. Але коли збудували нове приміщення сільради, то його перенесли туди, де знаходиться й сьогодні. В даний час ставлення до Мельничука однозначне. У Івано-Франківську зняли цей пам’ятник, вважаючи, що його герой комуніст, борець за владу більшовиків і нічого його представляти. Однак жителі П’ядик по-іншому ставляться до особи пам’ятника. Пам’ятник Степану Мальничуку, Січовому стрільцю, символізує все Січове стрілецтво. Це був борець за волю України, патріот. І таким він залишиться в пам’яті народній. Культурно-освітнє життя П’ядик після першої світової війни здобуло певного розвитку. Завдяки невеликій відстані Коломиї, люди з П’ядик їздили вчитися туди. Закінчивши певні вузи вони стали спеціалістами вищої категорії, діловими людьми. Ось як протікало життя в селі. Коли розпалася Польща, її землі ділилися між багатьма державами. Та коли 19 вересня 1939 р. прибули частини Червоної Армії в нашу місцевість. Кожен селянин сприйняв цю подію по-своєму: одні – насторожено, другі – байдуже, треті – з радістю, з хлібом і сіллю, з квітами. В селі почали крутити кіно безплатно, танці кожного вечора. Згодом комуністи казали щоб в хаті зняти всі ікони, і замість них почіпити більшовицьких вождів. З цього приводу співали пісню:Ані дратви, ані мила, Тільки образ ворошила. Ні крови, ні свині, Лише Сталін на стіні. Немеркнучою славою вписали золотими буквами в сторінки історії героїчної боротьби за незалежність України воїни У.П.А. Вони винесли на своїх плечах весь тягар війни, з переважаючими силами фашистської Німеччини та більшовицькою імперією. Чому виникла УПА, що спонукало її виступити на боротьбу з надзвичайно переважаючим ворогом, який був до зубів озброєним? Вороги мали великі сили, найкращу зброю. Сили були нерівні. Але у воїнів УПА була безмежна любов до Батьківщини, підтримка з боку народу у справедливій боротьбі проти окупантів. Німці ставили своєю метою масове знищення великої частини українського народу: одних планували виселити з України, а решту зробити рабами німецьких колоністів. Німецькі плани були ясні, точні, детальні. Німцям було ясно, що український народ пройшов крізь жахливі тортури сталінського терору: голодомор – 33 р., примусова колективізація, масовий терор по відношенню до української інтелігенції. Зараз в нашому селі, ще є люди, які теж вступали до УПА. Це люди, які люблять свою землю, свій край, свою Україну. Вони боролися за рівність усіх громадян, за повне право національних меншин, за свободу слова, друку, думки, віри, за обов’язкове середнє навчання, за повну рівність чоловіка і жінки в усіх громадянських правах. Вони живуть в моєму селі. Це люди похилого віку, які бачили все, вони перенесли страшенні муки, але вони ж таки здобули те, чого бажали. Тепер вони живуть у незалежній державі на ім’я – Україна. Я горджуся і приклоняюся перед цими людьми, а вони гордяться тим, що живуть так як хотіли, в своєму рідному селі. Тепер хочеться згадати тих людей села, тих письменників, що діяли під час польської окупації, та зробили багато для розвитку культури села та й взагалі для України. Вони заслуговують на пошану і добру згадку. Значний вклад в скарбницю української літератури також внесли і наші земляки, зокрема Іван Васильович Ткачук і Андрій Дмитрович Баб’юк (Мирослав Ірчан). Іван Ткачук народився 15 вересня 1891 р. в бідній селянській сім’ї, в якій було шестеро дітей. Нестатки заставили Івана ще малим заробляти на хліб. Батько помер дуже рано. Так як освіту він здобув самотужки, то заробляв приватними лекціями, потім став працювати на залізниці. Брав участь у першій світовій війні. Працював редактором багатьох журналів і газет. Написав такі оповідання: “Страйк”, “Над Збручем”, “Прострілений декрет”, повість “Мілліони ідуть”. Помер Іван Ткачук у жовтні 1948 р. на Львівщині. А ось тепер, я хочу написати пісню яка присвячена Івану Ткачуку. Написав її наш односельчанин поет-пісняр Іван Федорович Площик. Пісня про Івана Ткачука. Гей П’ядики рідні, милі, дороге село, Тут моє дитинство – юність притекло Тут мій корінь, тут мій прадід, тут весь рід. Тут боротись за Вкраїну йшов я в світ. Приспів: Гей пісне дзвени Гей пісне лунай Зі столітнім ювілеєм Красеня вітай Гей П’ядики рідні, милі, дороге село, Тут ми разом в “січ” вступали – все було. Іван, Ірчан, Степан – Браття всі стрельці, Добровольці-українці, молоді. Приспів: Гей пісне дзвени Гей пісне лунай Зі столітнім ювілеєм Красеня вітай Гей П’ядики рідні, милі, дороге село Гей багато наших стрільців, полягло. Всі боролись за Вкраїну, як орли Та встояти в грізнім бою, не змогли. Також широкий діапазон творчості був і в Мирослава Ірчана, який народився 14 липня 1897 р. Сім’я жила бідно, було п’ятеро дітей. Вже з восьми років хлопець почав писати вірші, а в десять років напасав драматичний твір “Війт”. Під час першої світової війни був поранений у плече, через кілька років лікується у Празі. Згодом написав п’єсу “Дванадцять” в основу якої поклав матеріали розстрілу С. Мельничука та Шеремети. Через деякий час їде в Канаду, де знайомиться з багатьма земляками, працює редактором. 1929 р. Ірчан з родиною переїжджають на Україну, де пише великий нарис “З прерій Канади в степи України”. На жаль широким, творчим планам письменника не судилося здійснитися. 28 грудня 1933 р. Мирослава Ірчана арештують у Києві, звинувачуючи у приналежності до націоналістичної контреволюційної організації. В 1933 р. його було розстріляно. Аж поки у 1956 р. переглянувши справу Ірчана встановили, звинувачення були необгрунтовані. Його було реабілітовано посмертно. Ось така трагічна доля склалася у Мирослава Ірчана. Але зараз я хочу запропонувати Вам пісню, того ж самого поета-пісняра, яка присвячена М. Ірчанові. Ірчану. П’ядики рідні Ірчанове село Ти наша гордість І живе джерело. І де б не був я В чужих землях, краях До вас прилину Хоч у мріях і снах. Приспів: У долині між річками Ірчанове село У долині під горою Розкинулось воно Ліс щось грайливо Гомонить край села Річка пустунка Між поля побрела Краса навколо Мою душу п’янить А серце в грудях Знов радісно щемить Приспів: У долині між річками Ірчанове селоУ долині під горою Розкинулось воно П’ядики милі Мельничука село Ти в моє серце В мою душу ввійшло. Пісня лунає В моїм щирім селі Сповнена щастям На Вкраїнській землі. Приспів: У долині між річками Ірчанове село У долині під горою Розкинулось воно Клуб наче квітка Всіх манить, веселить А пісня-серце Всіх єднає, ріднить. Молодь щаслива А пісні через край Над селом линуть Мов прудкий водограй. Ось такі славні поети жили і живуть нашому селі. В даний час в селі П’ядиках знаходиться дуже багато архітектурних пам’яток. Першою з яких є Стрілецька могила, яка була насипана в 1990 р. На могилі є надпис: Борцям за волю України! Ох, як серце любило до нестерпного болю Як воно тяжко боліло за Україну, за волю. Слава Україні! Кожен хто проходить повз цю могилу не може не поклонитися. Адже кожен з нас знає, що люди які боролися за волю України, полягли в грізнім бою. І щоб хоч якось вшанувати їх, віддячити за це ми поклоняймося. Другою пам’яткою є пам’ятник Жертвам Сталінського-Гітлерівського Фашизму. І третім є музей Мирослава Ірчана. Це будинок в якому мешкала його сім’я. Музей славиться багатьма речами які були колись давнину, різними фотографіями. Сюди часто вчителі водять учнів на екскурсію. Через наше село також проходить залізниця, яка сполучає П’ядики з багатьма іншими селами та містами. Ще прикрасою П’ядик є Будинок Культури, а також Самодіяльний хор “Горлиця” під керівництвом Миколи ????. Усі свята, ювілеї письменників ми святкуємо саме тут. Дуже красивою є природа мого села. Через нього протікає три річки: Потік, Косачівка, Рутка. З-під землі б’ють цілющі дзжерела, в яких дуже смачна вода. Бувало йдеш влітку сонечко гріє, водичка плавно тече в ріці, пташки співають, зеленіє травиця. А який красивий ліс є на окраїні села! Славиться ліс тим, що в ньому є дуже старий дуб, якому понад триста років. Могутній “воїн” витримав на собі всі кулі від ворожої руки і радів радощами наших селян. Коли йдеш лісом гілочки дерев мов би самі віджимаються, щоб не вдарити, і ніби запрошують у казку. Вічнозелені красуні стоять серед лісу мов зачаровані дівчата, які ж вони красиві! Та це не можливо передати словами, це треба бачити, вдихнути ковток лісного повітря… Отож, підіб’ємо підсумки розповіді про село. Хоч скільки би не нападали, не нищили, не руйнували наше село – ворогам цього не вдалося. Бо наші люди відстоювали свою честь, свої права, вони зберегли ті давні традиції, якими тепер користуємось і ми. Наш народ ворожа рука не зломила і не зламає ніколи, бо в кожному з нас є той непоборний дух українця. Для мене село П’ядики є дійсно найкращим. Адже, у кожного з нас є своя “маленька батьківщина” де ми виросли, де вчилися, де пройшло перше кохання. Я горджуся тим, що виросла у П’ядиках, саме вони є для мене тією батьківщиною яку я люблю і ніколи не забуду. П’ядики – ти для мене диво І нехай сплива за роком рік Буду, мамо, горда і вродлива Що живу я в цим селі.
1 2 3 4 5 Категория: Краєзнавство \| Добавил: Aspirant (05.06.2015)
Просмотров: 392 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: