РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Село Маркова - Краєзнавство - Реферати - Каталог статей

Село Маркова З СИВОЇ ДАВНИНИ ДО СЬОГОДЕННЯ Серце моє припадає, тремтячи, К тобі, о скибо мужицька, тверда. Дух мій в нутро твоє тане гарячий, Наче у море блискуча звізда. Розпочинаю цю розповідь про село Маркову зі слів Івана Франка. Ці слова відносяться до кожного, кого виколисало і випровадило у світи село. Село дало Україні Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Василя Стефаника, і т. д. Увесь наш Богородчанський район – то велике СЕЛО з ознаками більш-менш містечкової цивілізації, якщо мати за таку багатоповерхові будинки, воду і тепло у них, асфальт і тротуарні доріжки та ще завищені амбіції. Село – основа нашої хліборобської ментальності, наша нелегка історія і надія на краще майбутнє. Родинний краю, село родинне! Вас я вітаю місця любимі. Зелене поле, ліси, могили Щасливі з вами дні ми провели. І, ти хатино, з соломи стріхо, Ти моя радість, єдина втіхо… Тут я бажав би до скону жити, В твоїй землиці кості зложити… Слова цієї пісні давно написали Сидір Мидловський (поет) та Віктор Матюк (композитор). Але вони є вічні, наскільки вічні люди на землі і дорогі кожному з нас, бо вони сказані про нас з вами… В цій пісні всі ми, хто народився в селі. Історико-архівні відомості про Маркову. В «Історії міст і сіл Української РСР» про село читаємо: « Маркова – село, центр сільської Ради, лежить вздовж берегів річки Манявки, притоки Бистриці Солотвинської, за 21 кілометр від районного центру, за 18 кілометрів від залізничної станції Надвірна. Перша письмова згадка про село належить до 1487р.» За переказами назва села походить від першопоселення якогось Марка. Начебто він цілий день орав землю і те, що відорав стали називати «Маркова земля», звідси ніби і бере свою назву село. Нема сумніву, що назва села йде від імені, як це в нашому районі є Іваниківка, Гринівка, Лесівка та ін. Архівні дані підтверджують першу письмову згадку про Маркову за 1487роком. Звичайно, писемна згадка – ще не дата народження села, не побудова його першої хати. Як правило, поселення з’являється за 100-200 років до першої писемної згадки. Часопис «Архіви України» несподівано повідомляє, що Маркова з 1852 по 1672 роки мало статус міста, а надалі знову залишилася сільським населеним пунктом. Далі знаходимо деякі цікаві статистичні дані з минулого Маркови. Так довідуємося, що в 1858 році в селі діяла однокласна парохіальна школа. В 1874 році кількість населення Маркови складало 766 чоловік. 1901р. – лише однокласна школа. 1921р. – населення Маркови налічує 1555 чол. 1931р. – налічується 1840 чоловік ( за 10 років зросло на 295 чол.) 1932р. – село приручено до Надвірнянського повіту. 1934р. – село належить до Солотвинського повіту. 1921р. – в селі 283 будинки. 1931р. – 407 будинків. В часи польської корони В 1340році після смерті останнього галицького князя Юрія ІІ Болеслава галицькі землі захоплюють поляки (1387 – 1772 рр. ). Ще якийсь час зберігалася стара адміністративна княжа система управління, староства. На Прикарпатті в ХV – XVIII ст. існувало багато міст і містечок. За підрахунками, які знаходимо в джерелах, польська дослідниця С. Торнова налічує в Галицькій землі в кін. ХVI – поч. XVII ст. 79 міст і містечок. Серед них значиться в архівах і Маркова. Крім Маркови, такими містечками в Богородчанському районі були Грабовець, Горохолина та ін. Звичайно, що Маркова не була великим містом, якими є міста зараз. За відсутності джерел поки-що трудно чи мало місто Маркова магдебургське право. Якщо мало, то тут мусів існувати міський магістрат на чолі з бургомістром і радниками та судова лава, очолювана спадковим війтом. Відповідно до свого статусу, Маркова мала міський вигляд, отже був ринок, ринкова площа, магістрат і забудови дерев’яного типу. Статус міста Маркови зберігала з 1582р. по 1672р., тобто 90 років. Напевно, Маркова набула міського статусу завдяки солевидобуванню. Отже тут, йшла торгівля сіллю. Можна зробити висновок, що раз в Маркові був тоді один з центрів солеваріння на Богородчанщині, то й існували різні ремісничі професії, зв’язані з цим промислом. Це зваричі, що варили сировицю, копитники, які витягали соляний розсіл з джерел, бондарі, що витягали бочки для пакування солі, тарані, які облікували солеварну продукцію. Був ще й інший обслуговуючий персонал. Звичайно тут були й інші ремісники: ковалі, мельники, теслярі, різники, кушнірі. Ремесло мало тоді товарний характер. Ремісники переробляли сировину риночного походження і збували свою продукцію на місцевих і віддалених ринках самі і через купців і скупщиків. Містечкове ремесло було тісно пов’язане з селом, переробляючи його сировину і даючи готові вироби. Але такі містечка, як Маркова мали ще й сільськогосподарський характер відповідно до гірських умов. Окрім ремісників, переважно солеторговці вели власні господарства, виконували феодальні повинності власнику цього маєтку. В Маркові без, сумніву, були й інші категорії жителів, які характерні для села тих часів: четвертинники, загородники, комірники, халупники. В Марківській соляній бані, як і в усіх жупах Прикарпаття в ХV – XVIII ст., сіль продукувалася загальноприйнятим способом. Спочатку з неглибоких джерел ринвами сировицю переводили до спеціальних будинків, званих вежами. Для видобування солі з глибоких джерел копали криниці,які називалися соровичними вікнами. Деякі з вікон були такі глибокі, що для їх будівництва треба було запрошувати гірників. Сировицю витягували з вікон, тобто з криниць, за допомогою коша з лозини, обтягненого воловою шкірою. Коші з сировиною витягали з криничної глибини кератом, який обертався за допомогою коня. Видобуту сировицю або розсіл, розливачі вливали до залізних котлів,які називали паннами. Панни приміщалися в окремих будинках-вежах. В котлах, підвищених на ланцюгах над вогнищем, варили сіль, за якою наглядав зварич. Процес тривав аж до випаровування, внаслідок чого одержували сіль у твердому стані. В такий спосіб у великій кількості продукували дрібну сіль, призначену переважно на вивіз за межі Маркови: на Поділля, в Білорусію і Литву. Топкову сіль одержували через випаровування сировиці, розсолу в черенах. В таких солеварнях працювали гірники, що витягали сировицю з глибини, рубачі, які рубали готову сіль, набивачі набивали бочки з сіллю, возовиці розвозили сіль,ке ратники, які слідкували за витягуванням розсолу із криниць, боднарі, які робили тару, тобто бочки, ковалі виготовляли панни і черени. Це були переважно наймані і кваліфіковані робітники, які за певну плату працювали постійно. Крім того, старости використовували на цих роботах панщинно-залежних селян. В період панування Австрійської імперії Марківська соляна баня давала тисячі центрів солі, яку вивозили в різні провінції Австроугорської імперії і подільський край Росії. В 1856 році із монополізацією солеварної промисловості в Галичині була закрита Марківська солеварня. Господарський склад Богородчанського краю має деякі свої особливості. Частина краю низовинна, підгірська, інша частина ще не зовсім гірська, села розмістилась біля підніжжя гір і хоч не є в повному розумінні гірською країною, відносяться до гірської зони. В усякому разі це ті села, які належать до Солотвинського ключа, куди входить і Маркова. Цей край був заселений здавен, в усякому разі жителі цієї частини нашого краю в ХІІІ ст. боролися з монголо-татарами, котрі шукали шляхів через гори до Європи. Поява поселень у горах дала імпульс розвиткові краю із характерною відмінністю в порівнянні з розвитком низовинних регіонів України. Наявність неозорих лісів, зелених полонин, значна кількість соляних джерел сформували своєрідний господарський напрямок в житті харківчан і їх сусідів. Численні полонини ставали осередками поступового життя і тваринництва, а солярні у джерела – основним промислом, де бурхливо пульсувало соляне виробництво. Напади татарської орди та інші лиха ХV – XVII ст. Час, про який йдеться, був непевний через різні лихоліття, як то: татарські напади, війни, неврожайні роки. Звичайно, що кожне село намагалося якось оборонити себе від нападів, і для цього виставляли сторожу. Мала таку сторожу і Маркова. На пагорбі за велом була збудована вежа, був закопаний слуп, облитий смолою, і висів дзвін. Коли варта чула, що дзвенить дзвін у Солотвині чи у Дзвинячі і горять смолоскипи, то й харківська варта запалювала смолоскип, била у дзвін тривоги, повідомляючи страшну небезпеку. Ми не маємо точних даних про кількість татарських нападів на Маркову та їх дати. Допевно можемо говорити про напад в 1672 році, а також 1676 році, коли татари дійшли до Скиту Манявського, який зруйнували. Зрозуміло, що по дорозі на Скит вороги сплюндрували і Маркову. Не раз посіви вибивав град, а городи і сади не родили через весняні заморозки. 1662 у травні вдарили морози, які в багатьох гірських селах, в тому числі і в Маркові, зморозили всі посіви на полях та фруктові сади. Неврожаї продовжували «голодні роки» . Це давалося взнаки особливо в часи польсько-турецької війни 1650-1658 та 1676-1680рр. За голодом йшла інша біда – мори, внаслідок яких порожніли цілі села. Марківчани мали також проблеми з річкою Манявкою, котра в ті часи повені розливалась набагато сильніше і шкоди від неї було для села більше. За панщинних часів. «Що то була за панщина?», - питав себе Іван Франко, і сам собі відповідав. – «Панщина для хлопа значила нестерпну кривду, неволю, темноту, здичіння і втрату почуття людської гідності. Бодай такі порядки нікому і не снилися». Зараз нам важко уявити такі панщинні часи, хіба що прочитаємо ще раз Т.Шевченка і вжахнемося його словом: «Неначе люди подуріли. Німі на панщину ідуть. І діточок своїх ведуть». Хіба знайдемо аналог з часів перших колгоспів, коли селянин був позбавлених будь-яких людських прав і працював за нікчемні трудодні, заледве зводячи кінці з кінцями. До 1772 року Галичина перебувала в складі старої панської Польщі, тієї польщизни, що була для Українців подвійним лихом – суспільним і національним. Та це було в XVIIIст., а в XIV-XVст. Польський король щедро роздавав шляхті українські села в приватне володіння і вони, загніздившись в своїх феодальних маєтках, замках, наклали на селян важкі феодальні повинності. Жителі села Маркова складали громаду на чолі з війтом і повністю були закріпачені, залежні від панського двору, звідки гайдуки виганяли їх на панські лани. Незалежно від свого майна всі категорії селян виконували панщину, кожний кріпацький двір доставляв до панського двору або солеварні 15-18 возів дерева платив грошовий збір з свого господарства: один злотий і три гроші, давав півтора корня так званого «осипного вівса», 5курей, 15яєць, 4кварти конопляного сім`я, 2 горстки прядива. Замучені панською неволею селяни Маркови, як і їх сусіди з Солотвини, Маняви, Крички вступали проти своїх гнобителів. Безземельні зубожілі покидали село, утікали в гори і поповнювали загони опришків. Культурний та духовний розвиток. Хоч який був непосильний кріпосницький гніт, селяни Маркови протягом ХVI-XIXст. Зберігали давньоукраїнські традиції в побуті, мові, народній творчості. В усній народній творчості з покоління в покоління перекази, легенди про мужність селян у боротьбі з татарськими ордами. А те, що татари дійсно напастували населення нашого краю, підтверджують легенди про жінку, котра утопила татарського воїна у бочці з розсолом. Такі легенди записані в Горохолино та Росільні. В народі були поширені старовинні ліричні та історичні пісні: «Про Байду», «Ой на горі тай женці жнуть», «Балада про Олексу Довбуша», «Ой попід гай зелененький». Її й досі співають в Маркові, не перериваючи зв’язку поколінь. Селяни Маркови здавна були талановитими майстрами прикладного мистецтва. Вони зі смаком і дуже вміло виробляли з дерева посуд, домашні і господарські вироби. Освіта в Маркові, як і в інших тогочасних прикарпатських селах, була майже відсутня. Перша однокласна профільна школа зафіксована в Маркові під 1858роком. Грамотних людей були одиниці. В основному частина дітей та їх батьків була неграмотною. Люди замість підписів ставили хрестики. Уявіть собі, як легко було підробити такий «підпис». За даними С.Семенціва, хата-читальня була там де зараз «Палямарка», пізніше перенесли до хати, де жив Микола Гоголь (зараз тут живуть В.Юрчилюк та Д.Крильчук). Керували «Просвітою» Василь Боднарчук, Дмитро Семенців, Антон Семенців. В селі, за спогадами односельчан, було дві «кооперативи». І обидві в Мариневича Олексія. Одна була в його хаті, а другу він тримав в орендованій хаті в горішній частині села. В селі, на той час, дуже популярними були вечорниці, коли до однієї із хат сходилися дівчата, хлопці. Дівчата пряли або дерли пір`я, співали. Співали й хлопці. Не раз приходили й музики. Весілля, на відміну від нинішніх, не були такі гучні, не пилося стільки горілки і не переводилося так багато харчів. Літр-два горілки вистачало на все весілля, і то її пили такими келішками, як наперсток. За те забава була веселіша і тверезіша, було багато народної творчості, гарних весільних пісень та коломийок, простих і природних танців. В старі часи, як за польської займанщини, село притримувалося батьківських традицій і пошановувало їх звичаї. В селі характерні весільні і гри, так звані веснянки, гаївки, тощо. В основному, їх виконували біля церкви. Сюди сходились старі й малі, молодь і літні люди. Тут молоді дівчата і старші люди водили хороводи, співали різні веснянки, гаївки. І так всі три дні Великодня. Люди жили убого, але духовно почувалися прекрасно. Розвиток товариства «Просвіта» в селі. В селі діяло товариство «Просвіта», яке дуже прислужилося селянам для культурного розвитку та пробудження національної свідомості. Хата-читальня була тоді на Бані у приватній хаті під бляхою Мариневича ( по вуличному «Альоша»). В бібліотеці переважали історичні книжки і жодної на польській чи якійсь іншій чужоземній мові, всі – україномовні. Для «Просвіти» найголовнішою ланкою була бібліотека (читальня). Тут марківчани діставали знання та освіту, де за символічно маленький внесок можна було стати її членом і отримати необхідні книжки. Гарно була оздоблена світлиця. На головній стіні, окрім інших діячів нашого народу, висів портрет Т.Г.Шевченка, А.Шептицького. Та коли у 1939 році на Західну Україну прийшли нові окупанти «червонозоряні» брати, бібліотеки не стало. Ще одною ланкою «Просвіти» було спортивне товариство «Сокіл», куди вступали лише здорові і сильні хлопці, бо навіть в їхній пісні були слова: «В здоровому тілі здорова душа, де сила, там воля витає». Із спогадів Степана Семенціва в Маркові також був організований осередок «луговиків». Організатором осередка був Василь Іванович Мартинюк. Він закінчив спеціальні курси. Сюди вступали переважно молоді хлопці. Займалися строєм, вчили стрілецькі пісні. На них були зелені гімнастерки, мазепинки та значок «Просвіти». Історія заснування колгоспу. Чи не найважче на колгоспній панщині доводилося жінкам. Ділянками наділяли всіх жінок, хто лиш працювати міг, не обминали і дівчат, які не мали куди подітися з села. І так розпочиналась виснажлива робота з весни і тяглася сумно, аж до пізньої осені. Рік за роком обливалися жінки солоним потом на чужій ниві, яку називали, чомусь, спільною, сивіли, покривалися зморшками, заробляли мозолі і невиліковні хвороби, і виходило як у тій приповідці: «не літа зсушила тіло, а від праці помарніло». 15 лютого 1950 року в Маркові було організовано колгосп «17 вересня». Першим головою колгоспу став Василь Гаврилович Гавриш. Після нього головами в «17 вересні» були: В.Д.Гуцуляк, С.М.Кудляк, І.І.Гопенко, Я.М. Данилів, Бардашевський, І.С.Куновський, П.П.Перепічка, І.М.Бабінець, В.Д.Андріїв. Незважаючи на те, що люди тяжко працювали на колгоспі, під час праці вони співали різні народні пісні та створювали усну творчість. Вважалося, що так буде веселіше і не такою важкою видаватиметься гірка праця. На порозі ХХ століття. Почалося ХХ століття. Вік, який увібрав у себе щонайкраще, створене ліпшими представниками людства та найжахливіше і найогидніше, що нажила гірким досвідом всепланетна спільнота, бо як інакше назвати дві світові війни, що перевернули уявлення народів про вселюдські катастрофи та низість негідників від влади, що намагалися встановити порядок у світі, крізь призму свого диявольського дзеркала. На долю прикарпатського села припали суворі і трагічні випробування і всі катаклізми віку, що сільська громада перепустила крізь свої долі, серце і душу кожного. Селяни Маркови, як майже вся Галичина, платили нечуваний в інших краях податок – 51 крейцер від кожного, хто працював на ринку. Власники середніх маєтків у Маркові ставали переважно не представники селянства, а жиди – шинкарі і лихварі, які викупили або видурили грунти у селян. А Іван Франко писав: «Без лісу, без продуктивного пасовиська і сіножаті, розірване на дрібні , розрізнені нивки, одложене нерозмірним, непрогресивним, гнітючим ґрунтовним податком, підтяте в самім корені, мусило рільництво нидіти і занепадати; камінчик за камінчиком, поволеньки, але невпинно лупиться, кришиться, відпадає, розсипається…» Майже до кінця століття дідич залишав за собою право втручатися в справи сільської громади, тобто, висували священика на парафію, утримувати корчму, виробляти горілку і продавати її, а в передвиборній компанії його голос важив на багато разів більше, ніж голос простого селянина. Про це точно сказано у Василя Стефаника в «Новині»: « У вас все свято. Дідичність, як знаєте річ тяжка, аби її злизати параграфом». В ті часи була популярна така пісня: Течуть ріки крива вії До самого Відня. Іди, цісар, подивися, Які люди бідні. Люди бідні, люди бідні, Бо попи зідрали. А ще було: по корові Крамарі забрали. Крамар бере по корові, Цісар бере діти, Нема чого, товаришу, Та в корчмі сидіти. Фото Початок влади на селі. У вересні 1939 року вже Маркова мала свою сільську раду. Першим головою Марківської сільради став Василь Тимчишин. Коли прийшли німці, то війтом став Василь Іванович Мариневич (1895р.н.), він же був і дяком у сільській церкві. Після нього війтом поставлено Миколу Дмитровича Скрипника, через що «совіти» запроторили його у Сибір. З голів Марківської сільради відомі Мартинюк Михайло, пізніше в селі головували ще 9 осіб. На даний час пост сільського голови займає Савчин фото Василь Дмитрович, 1965 р.н., за фахом – вчитель математики. Школа! В ній лунає рідне слово, В ній надія на обнову З неї виявляється, мов море Струя світла у простори. Історична наука вважає, що школі 2,5 тисяч років і з`явилась вона у стародавній Греції. Уже з початку прийняття християнства на Русі вникла потреба читати та писати. Першими підручниками були Псалтирі, Часослови. А першими вчителями – люди церковного сану – дяки та священники. Фото Історія школи. Відомо, що школа в Маркові бере свій початок з 1858 року. В 1880 році з невідомих причин школу було закрито і відкрито тільки в 1885 році. Тоді школу відвідувало 19 дітей. Далі початкової освіти ніхто не йшов вчитися. З 1949 року в селі була семирічка. Її директором був Іваненко Федір Іванович. Ще далекого тепер 1971 року нині покійний тодішній голова правління колгоспу «17 вересня» П.П.Перепічка запропонував директору школи Івану Жураківському про перспективу будівництва середньої школи. Було вирішено будувати школу в місці, яке було центром села, адже, крім школи, тут було вже збудовано сільську раду, поруч – дитячий садок, попри школу й де дорога, що веде до Манявського Скита. Школу відкрито було 01.09.1980року. Перший дзвінок покликав у класи 465 учнів села. В новому приміщенні розмістилося 16 класів, 10 кабінетів, майстерня по дереву та металу, актовий та спортивні зали, їдальня. Перший дзвінок у новій школі пролунав у руках першокласниці Марійки Попович. Школа працює над реалізацією державних стандартів розвитку освіти даного століття, зокрема на психолого-діагностичних аналізах, працює над існуванням мікроклімату в колективі та формуванні підростаючого покоління належних громадських якостей та загальнолюдських чеснот. Вже другий рік створено 10-11 класи загальноосвітнього профілю з метою здобуття випускниками школи незалежних знань щодо навчання у вищих навчальних закладах та підготовки до участі у незалежному тестуванні. При співпраці із дирекцією Манявської школи впродовж дванадцяти років здійснюється навчання учнів 10-11 класів щодо спеціальності «водій різних категорій». Школа постійно співпрацює із громадськими організаціями села, виконавчим комітетом сільської ради та церковними громадами. Рада по освіті села успішно вирішує питання побуту та навчально-освітнього життя школи. Протягом трьох років школа працює без жодного правопорушення. За час праці у новому приміщенні школи (30років) випущено: 1334 учні, які здобули неповну середню освіту (9класів), 361 випускник отримав середню освіту, з них 41 випускник одержав золоту та срібну медаль. Фото В даний час в школі навчається 482 учні. Навчально-виховний процес здійснюють 47 вчителів, з них вищу освіту мають 44чол., з них 32 є випускниками рідної школи. Марківська школа є єдиною в районі школою, яка здійснює економічне навчання ( 2-5 класи). Високих досягнень в педагогічній праці досягли такі вчителі, як: · Матіїшин Анна Дмитрівна – керівник християнської організації – Діти Марії. · Скрипник Марія Дмитрівна – вчитель економіки, яка здійснює економічне навчання починаючи з учнів 2класу. · Тимофій Ярослав Васильович – вчитель основ комп’ютерної граматики. · Уманців Олексій Олексійович – вчитель предмету «Захист Вітчизни» · Мельник Михайло Васильович – вчитель образотворчого мистецтва графохудожнього промислу. Успішно здійснюється духовне виховання і формування християнських чеснот в співпраці вчителів Жидун Уляна Михайлівни та Матіїшин Анни Дмитрівни, а також духовних пасторів села. Фото Особливу сторінку цієї історичної подорожі (альбому) хочеться відвести вчителю української мови та літератури Марії Миколаївні Дричак. Марія Миколаївна не тільки хороший вчитель,вона понад усе любить своїх учнів, ставиться до кожного, як до особистості. А ще вона пише вірші, крім того створила в школі краєзнавчий музей, де зібрала з допомогою учнів школи багато старовинних речей, якими користувалися наші діди-прадіди. А ще більше можемо дізнатися про музей та життя-буття наших предків від екскурсовода краєзнавчого музею – учня Марківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Скрипника Василя Васильовича. Фото Бібліотека Приміщення бібліотеки знаходиться розміщене в центрі села. На даний час бібліотека обслуговує 337 дорослого населення читачів та 240 дітей. Книжковий фонд становить 7859 книг. Бібліотека, як інформаційний центр дорослого населення, юнацтва та учнів школи спрямовує свою роботу спрямовує на популяризацію книги та періодики. Прививає любов до читання книг різного напрямку. Також бібліотека працює над вихованням у молоді та юнацтва любові до рідного краю, вивчає народні звичаї та обряди. Особливо звертається увага на популяризацію літератури та екології, краєзнавству та правовому вихованню молоді. Фото Історія церкви Царю небесний, джерело світла Твоїм промінням встели нам шлях, Щоб в наших душах радість розквітла, Щоб запала радість в серцях. Церква – це святиня для тих, кому загрожує розбиття, це скарб, що в змозі збагатити кожного, це дуже успішний лік на хвороби, це засіб духовного злету людини. Ще від початків прийняття християнства люди потребували єднання з Богом і це єднання відбувалось у Божому храмі, де кожна ікона, кожна річ нагадує про високі почуття. Фото з розпяттям Із переказів старожилів відомо, що в селі Маркова церкви не було. А оскільки люди були побожні, то ходили на службу та сповідь в Скит Манявський. На той час в скиту були ченці, вони закупили родюче поле в кінці села і зробили там фільварок. Але за гріхи магнат давав дозвіл лишу тоді, коли віруючі підробляли кілька днів у фільварку. Щодо історії нашої церкви, то вона не велика. Дані про церкву в Маркові, на жаль, дуже скупі. Зокрема, відомо, що свого часу священиками тут були: о.Кричковський, далі о.Петровський. Помітний слід в Марківській церкві залишив о.Березюк. Це була дуже освічена людина, патріот-націоналіст. Він же організував гарний церковний хор. Коли почалося масове нищення церков, хрестів на могилах, борців за незалежність України, при дорогах, в селах і містах, о.Мартинків не пішов на компроміс з більшовицькою владою, не захотів бути священиком і йому запропонували вивезення на Сибір. Він зник з Маркови і більше ніхто його тут не бачив. В 1961 році храм був офіційно закритий, як храм греко-католицької конфесії. Проте люди не давали остаточно закрити церкву. Райком партії дав наказ місцевій владі забрати із церкви священні речі, та речі, що призначалися для використання в храмі. Люди боронили церковний скарб як могли. Навіть діти вклякали на коліна перед виконавцями чужої волі, благаючи зі сльозами на очах не грабувати Божий храм. Громада села гордиться своєю національною свідомістю , що не зрадила батьківську віру, коли в навколишніх селах відбувався сумнозвісний переділ громади на автокефальну православну та греко-католицьку і сільська громада зберегла єдність. На той час парохом був о.мітрат Богдан Івахнюк. Але у 2008 році наша церква ім.Іоана Хрестителя згоріла до тла…. І зараз на тому ж місці, завдяки хорошим організаторам йде посилене будівництво нового храму, яке невдовзі підійде до кінця. фото УГКЦ ім. СВЯТОГО ІОАНА ХРЕСТИТЕЛЯ Фото Будівництво нового храму. В 1995 році розпочато будівництво нового Божого храму в горішній частині села, так як населення в селі зростає і однієї церкви було мало. В 2003році парафіяни села святкували з нагоди відкриття нового Божого храму ім. Трьох Святителів. Слугував на той час (нині покійний) о.Михайло Близнюк з с.Раківця. На сьогоднішній час, служить Богові й громаді, в селі Маркова о.Володимир Вишнівський. Фото УГКЦ ім. ТРЬОХ СВЯТИТЕЛІВ Річка Манявка Річка Манявка була така, що... «Як сідали жінки прясти по обидва боки річки, то говорили собі як одна коло одної». Річка була регульована, обидва боки були вимощені плиницями і по ній йшов сплав лісу вниз. Вверху в Маняві робили гать і пускали ліс по течії до Дністра. Але почались якісь «Божі покари», дощі, негоди, зливи розірвали ці пилиниці і річка розлилася і стала подібною до нинішньої. Біля старої церкви стояла каплиця, яку побудували монахи і лише в цьому місці вода не мала сили рушити берег. Розповідають старожили, що вода вихоплювалася через верх каплиці, затоплювала ближчі хати, але каплиці розірвати не змогла. Але не відомо чого, чи за якісь гріхи, чи прокльони, та в один час таки урвала каплицю, зруйнувала церкву і повністю забрала цвинтар. Роди Коли побудували церкву в селі, то дяка не було і люди запросили з Горохолини Мариневича. Дали йому на потоці комірок і він там поселився. Так появилося в селі прізвище Мариневич і до цього часу на потоці живуть переважно Мариневичі. Чи не найбільший рід Скрипників у нашому селі, а походять вони всі з фільварку, де і зараз живуть Скрипники. Теперішня вулиця Тиха називалась колись Буковенських. Там жив колись Буковенський, а в нього було 6 синів. Доля їх маловідома, але такі прізвища зникли і в даний час не існують. Теперішня вулиця Т.Шевченка колись називалась Павлюхівська, а називали її так тому, що найперше там побудувався і завів ґаздівство Павло родом з Молодькова. Озеро в Пітушку. Розповідає Боднарчук: «Десь 1910року утворилось озеро в Пітушку. Колись давно на тому місці була дуже прекрасна долина, дуже рівне місце, а навколо по горбах росли віковічні дуби. Але впала якась кара Божа і два тижні йшли страшні дощі, то там під землею щось так гуділо і рвало, що було чути аж у село, а старий дуб зсунуло аж на долину, де він довго ріс, а потім з-під землі вийшла якась біла «бадера» і залила весь горішняк, і пішла аж у річку. Після негоди люди побачили, як там осіла земля і зробилось гидке болото. Потім земля осілась і утворилось велике озеро, яке існує і тепер». Записала Медик Євдокія Петрівна Від Боднарчука Василя Петровича 1904 року народження. Запис зроблено у 1996р. Творчість селян Маркови. Пісні, що далі надруковані є у скороченому вигляді, подав їх Дмитро Кузьмович ВЕРХОЛЯК, житель села Маркова, ветеран ОУН-УПА, двадцятип’ятирічний в’язень ГУЛАГу, голова районного братства ОУН-УПА Карпатського краю. Проводить велику громадську роботу в районі і в області. Ці пісні співали повстанці нашого краю. А мій батько був в Петлюри, Брати – в Коновальця. А я ще хоч молодий, Третій рік в повстанцях. Ой, гоп, не сама, Як на світі жити – Каже Сталін – руді, грубі Байстрюки водити. А в колгоспі до роботи Й неділі й суботи, А я йому під ніс дві дулі, Фіть, фіть без турботи. Їхав Гітлер до Сталіна Тай не оглядався, Як вісь йому поломилась, Він не сподівався. Ти, фашистська кобилко, Чого ти пристала? Через тебе, Муссоліні, Вісь мені пропала. Сидить бідний Муссоліні Тай думку гадає, Королеві дав він владу, Сам Гітлера лає. - Ой ти, Гітлер, ти чорте, Щоб ти подавився. Через тебе я на старість У дурні пошився. Весільні пісні у Маркові. Ой з-за гори висока Вилетіла пташка. Весілля ся починає Дай їм, Боже, щастя. Ой зацвіли фасольки Від землі до стелі. Як газдині заспіває, Всі гості веселі. Ой треба сі запитати Газди тай газдині, Чи позволит заспівати Хата на пустині. Та дай, Боже, здоровлічко Та я знаю, кому: Сему пану-господарю Що ми в його дому. Та як я сі віддавала, Питала-м сі мами, Чи той ліпший кучерявий, Чи той, що з волами Мені мамка відповіла, Як твоя охота, Ти не будеш припинати Кучері до плота. Дайте ми горілочки, Писок замочити, Тай будут сі співаночки, Самі торочити. Ой шуміла дібровонька, Як сі розвивала. Заплакала дівчинонька, Як сі віддавала. Ой язику, язиченьку, Буду ті кувати, Аби-с мене не замилив, Як буду співати. А що з того, а що з того, Що співанок знаю. А коли я до співанок Голосу не маю. Кажуть люди, що не файна, Най буду, най буду, То за тото будь-якого Любити не буду. Ой летіла зозулечка Тай казала «Ку-ку», То сі бабка утішає, Віддає онуку. Пісня із Маркови Пропала надія! Пропала надія, забилося серце, Заплакали очі мої, Любив я дівчину І все ся минуло, Тяженько на серці мені. Якби ж вона знала Любов мою щиру, Вона б полюбила мене, Вона би обняла, як мати дитину. Дала би серце своє. Вернися, козаче, вернися, соколе, Вернися до мене ще раз. Най я обніму, Ще раз поцілую, Віддам тобі серце своє. Творча душа Марія АПОСТОЛ Моя любове, ти свята і чиста, Ти дарувала сонце задля щастя, Багряна жменька шлюбного намиста, Невже тебе хотіли в мене вкрасти. І дарували небу ясні зорі, Щоб сплести нічці дивного вінця, І дарував Бог людям світлу долю, В моїй все починається з кінця. Ой, доле, доле, зронена сльозами, Дозволь мені почати все спочатку, Бо загубила букву в слові «мамо», А буква зветься просто словом «татку». * * * * * * * * * * * * * * Заб`ється серце метушливо на долоні, Дивацькі крила вчеплять мозолі, І молодечий клаптик сивини на скроні, Вузенькі борозни на юному чолі. Терпкі вуста зрадливо не лукавлять, Вся фарба попелом на юному лиці, Збентежені гадки шалену ватру палять Рожевим вуглем на щоці. Одне веління чарівниці – феї І сірий лантух місяць розливає, І тільки погляд серед ночі цеї, Сумного притулку в очах твоїх шукає. Забилось серце метушливо на долоні, Благословили лету мозолі… Тримав, немов цигарку у долоні. ПАСПОРТ с.МАРКОВА КЕРІВНІ ПОСАДИ ЗАЙМАЮТЬ: В.Д.Савчин сільський голова Г.С.Скрипник директор школи Г.С.Боднарчук директор клубу М.В.Крицька зав. бібліотекою В.О.Крицький зав. ФАПом С.А.Мартинюк керуюча поштовим відділенням І.Ю.Гогільчин голова церковного комітету (горішня церква) Д.А.Мандзюк голова церковного комітету (долішня церква). 1. АДМІНІСТРАТИВНІ БУДІВЛІ: · Сільська рада · Поштове відділення · Клуб · Бібліотека · ФАП · Аптека · Школа 2. НАСЕЛЕННЯ: · Кількість жителів 3024 · Кількість дворів 909 3. ЦЕРКОВНИХ ХРАМІВ – 2 4. СФЕРА МАЛОГО ПІДПРИЄМСТВА · ТзОВ «Каштан» 1 · Фізичних осіб 38 5. ТОРГІВЛЯ І СФЕРА ПОСЛУГ · Магазин 10 · Кафе 3 · Станція технічного 2 обслуговування · Пилорама 2 · Столярний цех 1 · Млин 1 · Кузня 2 · Цех по виготовленню 1 бетонних блоків та бруківки. 6. СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ · Пенсіонери 823 · Багатодітні сім 32 · Одинокі люди 51 · Матері-одинокі 6 · Інваліди загального 206 захворювання. · Інваліди дитинства 17 · Інваліди позору 16 · Діти інваліди 10 · Учасники ОУН-УПА 3 · Ліквідатори на ЧАЕС 2 · Учасники ВВВ 2 КОРОТКА ДОВІДКА Село Маркова засновано в 1487році. Перша письмова згадка про село була в 1609році. Село розміщене у південно-західній частині України. Село Маркова межує з: · На північному заході з селищем Солотвино, · На півночі з селом Монастирчани, · На північному сході з селом Бабче, · На південному заході з селом Манява. Розташоване село Маркова вздовж двох берегів річки Манявки – притоки річки Бистриці Солотвинської. Віддаль села від районного центру 21км., а від найближчої залізничної станції, яка знаходиться в м.Надвірна – 18км. Загальна площа села Маркова становить 1410га. Село Маркова умовно поділяється на кілька частин: · Рівня – частина села, яка межує із селом Манява (рівна територія, яка довгий час не була заселена жителями). · Вербова – вулиця, де в давні часи і тепер найбільше росте верб. · Гавришівка – першим поселенням на цій території був житель села, який носив прізвище Гавриш. · Фільварок – на цій території жив польський пан, тут стояв його будинок і обійстя. · Бані – в цій частині села стояли церковні споруди з куполами, які називали «баня». · Кіліянка – на цій території знаходились присадибні ділянки селян, які були огорожені кіллям. Звідси й пішла назва.
1 2 3 4 5 Категория: Краєзнавство \| Добавил: Aspirant (13.06.2015)
Просмотров: 717 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: