РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Порівняльний аналіз України та Росії - Краєзнавство - Реферати - Каталог статей

ЗМІСТ ВСТУП От уже майже одинадцять років, як Росія й Україна – суверенні незалежні держави. Зрозуміло, різкий і для багатьох несподіваний поділ близьких за мовою і культурою народів, що прожили разом більше 300 років, не могло пройти безболісно. Господарські системи цих країн тісно зрослись; мільйони людей, що народилися від змішаних шлюбів, відчувають себе або українцями, або росіянами, а найчастіше – жителями деякого єдиного цивілізаційного простору (“радянськими людьми”). Становлення нової незалежної держави — процес завжди болісний, складний і суперечливий. Особливо якщо він супроводжується катастрофою імперії, до складу якої входила політично самовизначена територія. У такому випадку для останньої незалежність часто стає не тільки бажаною, але і змушеною формою існування. Саме ці обставини багато в чому визначають триваючий от уже одинадцятий рік процес становлення незалежної України. Четверта українська держава (якщо вважати, що Перша — Київська Русь, Друга — козацька держава Богдана Хмельницького, а Третя — українські держави періоду громадянської війни, — як це роблять деякі апологети української незалежності, те — саме так варто називати сучасну Україну) — явище нове, що не має, у відмінність, скажемо, від П'ятої республіки у Франції, безпосереднього історичного зв'язку з державами-попередницями. Дискретність політичного розвитку України — одна з причин, з якої право на існування Четвертої держави багатьма (у тому числі і громадянами України) ставиться під сумнів. Дискусія про доцільність української незалежності ведеться й у високих політичних колах, і в інтелектуальному середовищі, і в суспільному транспорті. Найчастіше вона переноситься з політичної в етнологическую сферу і зводиться до питання: чи є українці особливим (єдиним) етносом, чи вони - складена частина (частини) єдиного східнослов'янських (росіянина) етносу? Що ж, в даній роботі спробуємо показати цивілізаційні, геополітичні та геокультурні відмінності Росії та України. Таке співставлення можна оцінувати з позицій тих подій, що відбуваються у сьогоденні. 1. ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ВІДМІННОСТІ України і росії Росія завжди формувалася за імперативним принципом, а формування сучасної державної території України відбувалося в рамках Російської імперії — СРСР і проходило у декілька етапів. Перший (кінець XVI — кінець XVII ст.) характеризується вичленовуванням зі складу Речі Посполитої території Малороссії (Середньої Наддніпрянщини) і початком колонізації Слобожанщини (Східної України), у якій українці брали участь разом з росіянами. Другий (друга половина XVIII — XIX вв.) мала характер прискореного колонізаційного освоєння Північного Причорномор'я (особливо після 1783 р.). Отут українці улаштовуються також одночасно з росіянами. На цей етап приходитися і приєднання до Російської імперії Правобережжя Дніпра (Полісся, Поділля, Волині). Третій (до середини ХХ ст.) ознаменувався включенням до складу СРСР Східної Галичини (1939 р.), Північної Буковини, Південної Бессарабії (1940 р.) і Закарпаття (1945 р.), а також передачею Кримського півострова в адміністративне підпорядкування УРСР (1954 р.). Дві країни мають непростий досвід взаємин. Росіяни повинні розуміти, що українцям важко забути, наприклад, як Петро I фактично заборонив українським купцям торгувати з Заходом, дозволяючи зовнішні зносина тільки через Архангельськ; чи звідки надходили дикі циркуляри про заборону української мови і хто знищив запорізьке козацтво. Не можна викреслити з історії України і голодомор 1933 р., коли війська ОГПУ не пропускали вмираючих людей у великі міста. Однак і в Росії реалистично мислячі політики мають деяку недовіру до зовнішньополітичного курсу теперішньої України – через невідповідність її декларацій і реальних справ, що випливає з різного трактування Біловезьких угод і обумовлено стереотипними представленнями, що мають історичні корені. Цілком зрозуміло, що нині в незалежної України є свої державні інтереси, які далеко не завжди співпадають з російськими. Більш того, неминуче протиріччя інтересів Росії й України не може не впливати на їхні взаємини (наприклад, Україні вигідніше високе мито на імпорт сільськогосподарської продукції, а Росії – низьке). Звичайно, проголошення демагогічних “національно-патріотичних” гасел діє на ментальность набагато ефектнее, ніж терпляче налагодження двосторонніх зв'язків і пошук компромісів у важких переговорах, але зовсім очевидно, що свідомо марні вимоги “повернення” Росії Севастополя або всього Криму приведуть тільки до нікого не потрібноого загострення відносин. 2. ГЕОПОЛІТИЧНІ ВІДМІННОСТІ Якщо підсумовувати тези деяких українських політологів, то вони в такий спосіб визначають основні риси геополітичного положення України: 1. Україна як національна держава має чітко обкреслене історичне джерело, з яким пов'язані життєві інтереси і культурна ідентичність українського народу (”без південних берегів Україна неможлива як культурний край”), що приблизно збігається з межами Чорноморського басейну. Він містить у собі не тільки власне Чорне море і його узбережжя, але і басейни рік Дніпро, Південний Буг, Дон і ін., доходячи на півночі до боліт Полісся, а на сході — до Кума-Маничіської западини. Україна — країна більш відкрита в порівнянні з Росією, оскільки етногенез росіян протікав у басейні Волги, що впадає в закрите Каспійськ море. На цьому заснована так названа південна, чи чорноморська, геополітична доктрина, висунута Ю.Липою, суть якої полягає в налагодженні співробітництва з країнами Передньої Азії й ісламським світом у цілому для захисту його від експансіоністських прагнень Росії. У зв'язку з цим очевидно виняткове для України значення Криму, щоб мати можливість контролювати Чорне море, що дає їй вихід у Світовий океан. 2. Головною природною геополітичною віссю України, спрямованою з півночі на південь, виступає Дніпро, а геополітичний простір країни в цілому структурують інші ріки, що впадають у Чорне море (ще П.Кропоткін довів, що великі ріки — колиски цивілізації). Таким чином, саме вісь “північ — південь”, а зовсім не “захід — схід”, є для України визначальною. Упор в українській геополітичній доктрині на меридіональне, але не на широтне, напрямок надзвичайний важливий, оскільки це: — підкреслює єдність української нації і, отже, унітарний характер і неподільність української держави, що знімає глибину культурно-цивілізаційних, економічних, соціальних і політичних контрастів, що розділяють Галичину, Центральну Україну і по перевазі російськомовний індустріальний Схід; — визначає близькість геополітичних інтересів нових незалежних держав, що виникли в західній частині Східно-Європейської рівнини на руїнах Російської імперії - СРСР. Більш того, Росія - СРСР стимулювала розселення українців уздовж “протиприродної” для України осі “захід — схід” (колонізаційні потоки в Сибір і на Далекий Схід, а також міграційний відтік українців Галичини за океан); таким чином, нинішні проблеми у взаєминах українського сходу і заходу інтерпретуються як породження чужорідної влади або колоніального панування Росії;— має на увазі, що головний геополітичний пріоритет України — конструювання балто-понтійского союзу, який би об'єднав нові орієнтовані на захід держави від Балтійського до Чорного й Адріатичного морів у їхньому протистоянні “російській погрозі” (балтийско-черноморская доктрина С.Рудницького); подібний союз, у свою чергу, допоміг би реалізувати глобальну геополітичну місію України — служити Заходові і Сходові щитом від російської агресії (у першу чергу, звичайно, Заходові, що оцінив би цю місію в матеріальному вираженні). Ключова ідея і західних, і східноєвропейських, у т.ч. українських, “примордиалістів” — іманентно властива Росії агресивність і експансіонізм. “Російська правляча еліта зробила експансіонізм і будівництво імперії абсолютним пріоритетом своєї країни..., що породило відсутність представницьких інститутів, мілітаризацію, численність корумпованих сил порядку, одержавлення економіки, прославляння авторитарної і тоталітарної держави і влади як такий”, — писав американський історик українського походження Я. Пеленский. Сучасна українська геополітика, на мою думку, намагається примирити прагматичні вимоги “реальної політики” з необхідністю створення нової національної і політичної ідентичності — за допомогою колишніх і нових національних міфів, що спираються на принципи примордіалізму. Формування загальної національної і політичної ідентичності особливо важливе для молодої незалежної української держави, у якому надзвичайно великі економічні і культурні контрасти між різними частинами країни, що йдуть коренями в багатовікову історію поділу нинішньої території країни між суміжними державами. Головна причина виживання українських етнічних груп — у постійному самопротиставленні сусідам: історія опору спробам асиміляції, переданий з покоління в покоління, сприяла посиленню колективної солідарності. 3. ГЕОКУЛЬТУРНІ ВІДМІННОСТІ Навряд чи варто підкреслювати, як важлива роль культури у виживанні нації та держави, в ефективності функціонування її соціального організму. Тому що в культурі, як правило, утілюються цінності та надбання, що мають великий вплив на формування нації. Геокультурні відмінності України та Росії можна прослідкувати у таких аспектах: культура влади, рольова культура, культура задач (тобто відношенння до реалізації різних проектів) і власне культура самоідентифікації. В культурі влади, де визначну роль відіграє насамперед еліта, ми бачимо певну різницю в її реалізації при досить однаковій її ієрархії. Так в Україні ще не до кіінця сформувалася така влада, яка б позбулася синдрому другорядності „молодшого брата”, вміла б самостійно брати на себе виконання важливих рішень, бути визнаною народом. Це можна певною мірою пояснити тим, що Україна певною мірою має економічну залежність. В якості джерела влади помітну роль відіграють ресурси, які знаходяться у розпорядженні певного керівника. Тому при досить схожій ієрархічності в Росії вже певною мірою виділяється управлінська та економічна еліта з високою та організованою культурою управління. Культура виконання задач вирізняється також з позицій їх втілення. В Україні для реалізації певних проектів не завжди вистачає навних ресурсів, тому їх виконання іноді надовго затягуються або звертається, що залишає враження їх недовершеності. В Росії ж ресурсів ніби і вистачає, але культура виконання певних проектів не є високою, тому і там залишається враження недосконалості проектів. Досить невисокою в обох країнах залишається культура управління персоналом. Також можна побачити відмінності у культурі самоідентифікації, відношення до своєї мови та культури. Досить значна частина українців хоч і визнає себе громадянами України, але не використовує державну мову і піднімає питання про дві державні мови, це також видно і у державному підході до культури і української книжки, яка фінансується з залишковим принципом. ВИСНОВОК Підсумки 2002 року такі, що дозволяють робити прогнози в умовах об'єктивного подолання багатовекторності політики України, а значить - і подолання багатоваріантності її майбутнього. Об'єктивна необхідність відтворення імперської держави на території СНД не є очевидною, як і визначені кроки в цьому напрямку. Росія переборола відцентрові тенденції девяностих років ХХ ст. і грає в даний час традиційну для неї роль серединної землі - центру об'єднання пострадянського простору. Досягнуто також великий прогрес в еволюції технологій створення імперії: від аморфного СНД - як чисто механічної відповіді на виниклий після СРСР вакуум - до евротехнологій - союзу на ґрунті економічної і культурної інтеграції - Евразес. У результаті Україна виявилася між двох досить могутніх центрів геополітичного притягування, що не залишають їй шансів на яке-небудь самостійне існування. Геостратегічне положення України таке, що вона завжди ставала ареною протистояння західної (романо-германскої) і східної (візантійської) цивілізацій і їхніх імперій, що існували. Для східної цивілізації Україна має не тільки важливе економічне або військово-політичне значення, вона також є духовним центром російського світу. Звідси - і наполегливі пропозиції вступити в Евразес, у черговий раз зроблене Генадієм Селезньовим під час недавнього візиту в Київ, і "рік України в Росії", і часті візити українських лідерів у Москву. Не є дивним також і відмова в членстві в ЄС - Європа почуває духовну відстороненість України, її неєвропейський менталітет. І якщо для Росії важливим є саме членство України в знов створюваній імперії, то ЄС хотів би бачити "незалежну" Україну як політичний тамбур між собою і Росією. Якщо оцінювати шанси цих альтернатив, то слід зазначити, що ослаблення проевропейского лобі з приходом у прем'єрство Віктора Януковича і з перерозподілом сил у парламенті створює певні передумови до вступу України в Евразес. Чи буде реалізована ця можливість, залежить від зусиль Росії і політичної волі оновленої еліти України. Але певні результати можна буде побачити після президенських виборів в Україні в 2004 році. ЛІТЕРАТУРА Заставний Ф.Д. Географiя Украiни. - Львiв, 1994 р.; Коротеева В. Существуют ли общепризнанные истины о национализме? — “Pro et contra”, т. 3, № 3, с.185-203; Тишков В. Идентичность и культурные границы. — Идентичность и конфликт в постсоветских государствах. М., 1997, с.15-43; Лук’яненко Л. Вiрую в бога i в Украiну. — “Розбудова держави”, № 5,1992 р.; Украинская государственность в XX веке. –К., 1996 р.
1 2 3 4 5 Категория: Краєзнавство \| Добавил: Aspirant (17.06.2015)
Просмотров: 516 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: