РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Поняття про етнографію та етнографічне районування - Краєзнавство - Реферати - Каталог статей

Поняття про етнографію та етнографічне районування Етнографія (від грецького етнос — народ і графо — пишу) — це наука, яка вивчає культуру і побут народів світу, їхній етногенез, розселення та культурно-побутові взаємозв’язки. Як рівнозначний з етнографією вживається ще й термін етнологія (етнос — народ, логос — наука, вчення). Як бачимо, етнографія позначає науку описову, а етнологія — загальнотеоретичну, яка розв’язує загальні народознавчі проблеми. Проте таке розмежування досить умовне, бо етнографія не виключає узагальнень теоретичного плану, так само як етнологія застосовує методи опису. Безпосереднє спостереження і опис звичаїв, побуту, світогляду народу — це основний метод етнографії. Крім того, вона широко використовує писемні джерела, речові пам’ятки, дані археології, антропології, географії, фольклористики, мовознавства. Першою спробою описати етнографічні особливості племен і народів в Україні можемо вважати “Повість врем’яних літ”. Літописець намагається накреслити генеалогію народів світу, іноді подаючи їхні культурно-побутові особливості, а також описує староукраїнські племена Київської Русі, вказуючи місця їхнього розселення, відмінності у звичаях, обрядах тощо. Такі спроби етнографічних описів наявні в деяких інших писемних пам’ятках. Наприклад, у “Галицько-Волинському літописі” згадуються народи, які межують з Руссю: ляхи, литовці, угри, чехи, половці, жмудь, ятвяги, татари, німці, ізраїльтяни. Тут же знаходимо відомості про звичаї кожного народу, описи костюмів тощо (напр., костюм князя Володимира Васильковича). Народознавчі студії друкують журнали “Народна творчість та етнографія”, “Родовід”, “Берегиня”, “Український світ”, “Пам’ятки України”, “Українська культура”, інші видання, серед них і регіональні. Найбільше архаїчних рис культури, побуту, мови і виразних слідів давніх племінних прикмет зберегли північні й західні території України — Полісся і Карпати, які з повним правом можна вважати заповідником української етнографії. Багатогранність і різноманітність традиційної української культури дивує світ своєю самобутністю. Однак промислове виробництво предметів декоративно-прикладного мистецтва, тиражування стандартних сувенірів, вишивок, рушників тощо призвело до уніфікації, вироблення якогось усередненого українського стилю, який практично ніколи не існував. У кінці ХХ ст., коли процес занепаду традиційної культури наблизився до критичної межі, виразно постала проблема відродження саме регіональних етнографічних особливостей, народних промислів, фольклорних, мовних, звичаєвих перлин українського народу. В зв’язку з цим перед народознавцями неодноразово поставало питання етнографічного районування України. Етнографічне районування — це поділ території на локальні культурно-побутові групи населення, які мають спільні риси мовного, звичаєвого, господарського характеру, зумовлені природним середовищем та історичним розвитком кожної групи, а також етнокультурними взаємозв’язками з сусідніми народами. Вже літописець, подаючи назви племен, усвідомлює, що вони мають спільне коріння і, об’єднавшись в одній державі під назвою Русь, починають вважати себе єдиною етнічною одиницею. Замість племінних назв (поляни, деревляни, уличі, тиверці і т.д.) з’являються географічно-територіальні: полтавці, чернігівці, слобожани тощо. Назви племен для позначення локальних етнографічних груп українців не залишилися (за винятком волинян), проте лишили сліди в деяких топографічних назвах. Перші спроби визначення локальних груп українців знаходимо в “Густинському літописі”: Волинь, Подоля, Украйна, Полгоря — все це, як зазначає автор, на території Руської землі. Сусідів названо: москва, литва, ляхи, турки, татари. Іван Вишенський на території “Малої Руссії” виділяє ще й Покуття. Олексій Шафонський у своїй праці “Черниговского наместничества топографическое описание” (1786) на Лівобережжі виділяє два райони: на півночі — Полісся (або Литва), на півдні — Степ (або Україна) і відповідно групи українців — литвини й степовики. Після приєднання України до Московії (1654) почала побутувати думка, що українці — це етнографічна група росіян (малоросіяни). Кілька століть такий погляд свідомо культивувався, поки не виріс до уявлення українців як “молодшого брата”. Вперше науково спростував ці погляди видатний чеський вчений-славіст Павел Йосеф Шафарик, який досліджував і українські старожитності, фольклор та літературу. В 1842 p. він видав карту “Слов’янські землі”. Це була перша етнічна карта, яка дала наукове уявлення про межі розселення українців, білорусів, росіян, чехів, словаків, поляків, болгар. Як доповнення до етнічної карти Павел Шафарик видав монографію “Слов’янський народопис”, яка складалася з нарисів про розселення слов’янських народів, їхні мови, літературу, подав також статистичні матеріали про віросповідання та державну належність. Серед східних слов’ян Павел Шафарик виділяє чотири народи: українці, білоруси, новгородці та росіяни. До речі, серед сучасних етнографів і нині побутує думка про значні відмінності між московськими і новгородськими росіянами. Наприклад, Дмитро Зеленін писав: “с полным правом можно говорить о двух русских народах: севернорусском (окающий говор) й южнорусском (акающий говор)”1, а також стверджував, що поділ східних слов’ян на росіян, українців і білорусів є не стільки етнографічним, скільки історико-політичним. Дійсно, Москва підкорила Новгород значно раніше, ніж Україну, бо ослаблений опричниною, цим чи не першим геноцидом, він не зміг чинити належного опору і увійшов до складу цієї “собирательницы русских земель”, яка підкорила й карелів, чудь, зирян, ненців, мордву, мещеру, коміпермяків та багатьох інших. Погляди Павла Шафарика були надзвичайно прогресивними: він вперше довів неприродність державного роздрібнення українських земель між різними державами (в тому числі Росією і Польщею). У межах України у ХІХ ст. сформувалося уявлення про кілька етнографічних районів, що певною мірою різняться за культурно-побутовими ознаками: Поділля, Покуття, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Волинь, Сіверщина. Нині прийнято поділяти Україну на шість історико-етнографічних зон: Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Південь. Однак слід зазначити, що між етнографічними районами України не існує чітких меж, тому такий поділ має досить умовний характер. Крім того, науково-технічний прогрес, масове поширення стандартизованих форм культури, а також процеси міжетнічної інтеграції згладжують етнографічні особливості окремих регіонів. Добре це чи погано? Дехто вважає, що такі процеси сприяють консолідації нації. Проте логічніше бачити в них шлях до уніфікації, втрати самобутності, стирання індивідуальних рис особистості, а в результаті — до виродження нації. Що ж до консолідації, то їй перш за все сприятиме високий рівень національної самосвідомості громадян, який немислимий без любові до рідної землі, її народу, звичаїв і традицій своїх предків, і зокрема — регіональних рис культури. Полісся і Волинь Враховуючи те, що точних меж між етнографічними районами не існує і що в різних працях вони іноді мають різні назви, слід зазначити, що цей регіон має ще назву Північного, або Полісько-волинського. Ареали поширення мовних особливостей не завжди збігаються з ареалами тих чи інших особливостей культури та побуту, а також з адміністративно-територіальним поділом України. Тому слід уточнити, що за етнографічними дослідженнями до цього району належать: Волинська (крім південно-західної її частини), Рівненська, північна частина Житомирської, Київської, Чернігівської, Сумської та Хмельницької областей. Полісся поділяється на три територіальні групи: лівобережне, центральне і західне, а також має дві етнографічні групи. Населення середньої течії Десни іноді називають литвинами, що в давнину означало належність їх до Литовської держави. Литвинами також називають поліщуків Білорусі. Поліщуки-українці — це переважно населення, що живе на північ від Любомля, Ковеля, Луцька, Рівного до кордону з Білоруссю. На Поліссі збереглися дуже архаїчні культурно-побутові риси, успадковані ще від племен древлян та сіверян. На жаль, чорнобильське лихо не обминуло як людей — носіїв цієї давньої культури, так і пам’яток, створених ними. Масове переселення в інші регіони України, змішування їх з іншими групами населення закономірно має призвести до втрати їхньої етнографічної цілісності. Основні особливості Полісся виявляються в типі поселень: це переважно вуличні (без провулків) з невеликою кількістю дворів села. Хати з великими сіньми. В умовах ведення лісового скотарства розвинувся тип замкнутого двору, схожий до гуцульського. В інших регіонах, особливо степових, худоба навіть взимку утримувалася в загонах, тому тут не виробився замкнутий тип двору. А в бойків та лемків замкнутий двір був іншої форми. Свої особливості мало і поліське землеробство; орали сохою-литовкою, яка в інших районах не збереглася. Північно-волинське ярмо теж не має аналогів в Україні, воно схоже на болгарське і сербське. Тут застосовували також одноколісний плуг. Поліське ткацтво — найархаїчніше явище української культури. Тут пряли на веретені з пряслицем. Такий спосіб прядіння зустрічався на початку ХХ ст. лише у гуцулів. Одяг жінок відзначався головними уборами — білими хустками, які пов’язувалися на зразок найдавніших наміток. Чоловічі головні убори — повстяні шоломи, або смушкові шапки, які називали йолом. Чоловіки традиційно носили сорочку поверх штанів. Природні умови (наявність лісових боліт) стали причиною збереження архаїчного взуття — личаків, які носили і чоловіки, і жінки. На думку деяких дослідників це пояснюється порівняно великою бідністю населення. Свої особливості мала й кожна з трьох територіальних груп Полісся: лівобережне (Чернігівщина), центральне (північ Київської області) та західне (північні райони Волинської області). Чернігівське Полісся близьке за культурою до Полтавщини. Тут, як і на Полтавщині, жінки носили плахти, які не відомі на Волині. Одноколісний плуг затримався тільки на Чернігівщині. Цікавими етнографічними особливостями відзначається Волинь. Землі, що межують з Поліссям, Галичиною я Поділлям, з VI ст. належали племенам дулібів, волинян, бужан, які вже мали розвинуті традиції ювелірного ремесла, ковальського, гончарного виробництва. Основними галузями господарства були орне землеробство, скотарство, рибальство, бджільництво. Назву ці землі отримали від назви міста Волинь, яке вважалося центром регіону. Волиняни були могутнім племенем, мали 70 міст типу замків. Це єдиний район, мешканці якого зберегли свою назву ще з князівської доби. Архітектура Волині зазнала значних змін, які тут відбуваються швидше, ніж в інших місцевостях: хата, кухня і присінок уже схожі з південними зразками. Дахи хат мають фронтони різної форми. Архаїчний тип ярма траплявся на початку ХХ ст. тільки на північній Волині. Жінки носили кольорові вовняні спідниці-літники та кольорові фартухи. Деякі елементи одягу тут подібні до подільських та галицьких. Так жіноча сорочка і чоловіча шапка схожі на подільські. Архаїчний звичай відтинання коси у молодої на весіллі зберігався в західній Волині, як і в гуцулів та галичан, ще на початку ХХ ст. Карпати і Прикарпаття, Галичина, Буковина, Покуття До Карпатського етнографічного району належать Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська (крім східної частини), Чернівецька, більша частина Тернопільської областей. В Карпатському етнографічному районі виділяються три основні підгрупи: Прикарпаття, Власне Карпати, Закарпаття. Так історично склалося, що, перебуваючи у складі різних держав, українці зберегли свою етнокультуру, хоча і не уникли деяких взаємовпливів з культурами словаків, угорців та поляків. Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури, які дещо відмінні від поліських. Ще до 40-х років тут зберігались залишки ручного землеробства (в Закарпатті залишки підсічно-вогневого землеробства), а в деяких місцевостях обробіток землі з допомогою рискаля і сапи (на Івано-Франківщині). У гірському скотарстві багато спільних рис зі степовим, проте воно має свої особливості: тільки в гірських скотарів жінки не допускаються до роботи на полонинах, тільки вівчарі зберегли обряди, пов’язані з культом вогню. Пастухи полонин вдягалися в сорочки, прокип’ячені в лою, змішаному з іншими жирами. Архаїчні риси збереглися також в обрядах при покійнику, які вірогідно залишилися ще з княжої доби. Зрідка такий обряд ще, зберігався і на Поділлі. У гірських районах і влітку й узимку носять киптар. Давні типи житла з коморою, розміщеною позаду хати, характерні також і для поляків. Житло також має галерею, в інших районах вона поширилася значно пізніше. У Карпатському регіоні є три етнографічні групи: лемки, бойки, гуцули. Розглянемо особливості культури і побуту кожної з них. Лемки живуть по обидва схили Бескиду, між річками Саном (Сяном) та Попрадом. Це автохтонні жителі Карпат: Перші згадки про них у писемних джерелах з’являються в VI ст. До лемків за етнографічними особливостями культури належать русини, які через різні історичні обставини опинилися на територіях різних держав: Угорщини, Польщі, Словаччини, України. Значна частина цих українців асимілювалася місцевим населенням. Так у Словаччині їх було близько 200 тисяч, нині лишилося близько 40 тис.; у Польщі під час операції “Вісла” в 1947 p. русинів було примусово вивезено з рідних земель і розселено по всій країні. Тому визначити місця їхньої локалізації нині важко, хоча приблизно можна вважати: в Словаччині — Пряшівщина (по с. Остурно), в Польщі — по Білу Вежу є місцевості, заселені українцями-русинами. Отже, лемки є найзахіднішою групою українців. Назву свою вірогідно отримали від сусідніх народів за вживання поширеної тут діалектної частки лем, що означає “тільки, лише”. За гіпотезою М. Худаша, назва лемків походить від давньослов’янського імені Лемко. Самоназва їх — русини або лемаки. Народний одяг Лемківщини має специфічні риси, що лишилися, [вірогідно], з князівської доби — плащоподібна чуга з широким коміром та шнурками. Інші стародавні види одягу: сіряк, лейбик, опанча, сірманя (одяг з пелериною). Тільки у лемків лишився обрус, який накидається (а не пов’язується) на голову, а також чоловіча сорочка з розрізом іззаду. Культурно-побутові особливості населення Закарпаття позначені деяким впливом сусідніх народів: так звана волоська сорочка з чотирикутним вирізом нагадує молдавську (не слід плутати волохи — молдовани і валахи — румуни). На Закарпатті до початку ХХ ст. збереглися будівлі кількох сімей в одному подвір’ї, відомі ще з описів ХVІІІ ст. Типовим для закарпатців є народний верхній одяг з ворсу гуня, який має плащеподібну форму і поширений також серед угорців. Збереглося також кілька видів короткого чоловічого і жіночого верхнього одягу: уйош, сірак, кожух (губа) без рукавів. Дівчата носили гірляндочки з квітів (косиці) над вухами — традиційна прикраса. Набедреним одягом жінок є лише фартух (плат), який закриває сорочку тільки спереду. З Їжі тут цікаві ячні коржики. Землеробство, як і в горах, підсічно-вогневе. Бойки живуть на Івано-Франківщині; у південно-західній частині Рожнятівського району та в Долинському районі (за винятком його північної частини); на Львівщині: у Воловецькому, на півночі Міжгірського і Великоберезнянського районів; в Закарпатській області. Самі бойки цю назву не люблять, дехто вважає її глузливою, тому віддають перевагу назві верховинці. Дослідник С. Верхратський виводить назву бойків від діалектної частки бойє, яку вони вживають у значенні “так”. “Руська трійця” — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький — вважали бойків нащадками кельтських племен, які з VI ст. до н.е. жили в Центральній Європі, а близько І ст. н.е. перейшли на Балкани. Археологи стверджують, що в басейнах рік Тиси, Дністра, Західного Бугу, а також Прип’яті, Дніпра, в Криму є пам’ятки кельтського походження. Як видно, територія бойків також позначена кельтськими пам’ятками. Мовознавці назву бойків пов’язують з антропонімом (прізвище чи ім’я) Бойко, яке в слов’ян було поширене з дуже давнього часу. Для поселень бойків дуже характерний замкнутий двір, де будівлі розташовані в одну лінію. Клуня називається боїско. Оригінальний стародавній звичай мали жінки для укладання волосся. У буденні дні заміжні жінки від закладених під очіпок кіс відділяли по пасму волосся з обох боків так, щоб воно спускалось на груди. На свята ж волосся повністю розпускалося на спину, навіть якщо воно було довшим, ніж до пояса. Розпущене волосся покривали півкою, давнім видом намітки (прямокутне полотно або перкаль з вишивкою на одному з країв). Чоловіки також носили довге розпущене волосся, яке іноді заплітали в дві коси — це було дуже архаїчне явище, зафіксоване тільки у бойків. Жіночі сердаки без рукавів такі ж, як і в лемків та болгар. Жіноча сорочка складається з двох частин: верхня дуже коротка, відокремлена від нижньої — подолки. Чоловічий сердак довший від гуцульського, з вусами, більше схожий на свиту. Гуцули живуть на Івано-Франківщині: південь Надвірнянського, Косівського та Верховинського районів; в Чернівецькій області: в Путильському та на півдні Вижницького районів; в Закарпатській області переважно в Рахівському районі. Походження назви гуцулів досі викликає дискусії серед вчених. Найпоширеніші гіпотези — від молдавського гуц, гоц, що означає “розбійник”. У ХVІІ — ХVІІІ ст. серед гуцулів було чимало опришків — повстанців, народних месників. На думку Дмитра Зеленіна це слово позначало партизанів, тобто “благородних розбійників”. Мовознавці пов’язують цю назву з дієсловом кочувати через форми кочул, гочул, що не зовсім переконливо. Немає також достатніх аргументів на підтвердження гіпотез про походження цієї назви від назви тюркського племені уци, або давньоруського племені уличі. Отже, назва досі лишається не зовсім зрозумілою. Самі гуцули не називають себе цим словом, яке, можливо, в давнину було для їхніх предків образливим. Володимир Шухевич писав: “Всім укладом свого життя, своїми нравами і звичаями гуцули відрізняються від своїх співвітчизників, що живуть у Карпатах і далі на захід. Зокрема, гуцульський костюм являє собою особливе й видатне явище; більш за все він відзначається великою кількістю металічних прикрас, що дуже красиво виділяються на темно-червоному фоні їхнього одягу”. Оригінальність культури гуцулів стала причиною гіпотез про походження їх від кавказців, котрі змішалися з українцями (Федір Вовк), або фракійців. Володимир Січинський знаходить в гуцульській архітектурі чимало спільних рис із культурою давніх етрусків. Архаїзм давніх гуцульських будівель полягає насамперед у типовому замкненому подвір’ї — своєрідній фортеці, яка має тільки ворота і хвіртку. Кожна гуцульська хата нагадує своєрідний музей народного мистецтва: всі речі повсякденного вжитку (посуд, меблі, килими, одяг, зброя) прикрашаються різноманітними візерунками, різьбою, вишивками, художнім розписом тощо. Живучи в горах, гуцули не забули землеробства, тим більше, що в жнива вони спускалися в долини на заробітки. Землеробська термінологія гуцулів уся слов’янського походження, тоді як термінологія тваринництва має багато слів волоського (молдавського) походження: бербениця — діжка: бриндзя; будз — назви сирів; деякі назви рослин і тварин. Типові гуцульські прикраси клокічки — намисто з плодів, яке носять як жінки, так і чоловіки. Можливо, в давнину воно було ритуальним або оберегом. Нараквиці — чоловічі та жіночі прикраси у вигляді браслетів, плетених з вовни, прикрашених геометричним орнаментом. З часів Київської Русі збереглися жіночі чільця — налобні прикраси. Згарди — литі з металу хрести, нанизані на ремінець, які носять жінки, не зустрічаються більше ніде в Європі. Лише в гуцулів зберігся плащевидний ритуальний одяг нареченої гугля, який нагадує давньоруське корзно. Особливі й гуцульські штани: холоші вишиваються із зворотного боку яскравою вовною, а потім вивертаються вишивкою наверх. Сорочка носиться поверх штанів. Онучі та шкарпетки (капчурі) вишиваються по краях. Жінки носили доколінниці — ногавиці з білого сукна (в холодну пору року). Доколінниці — стародавніші від жіночих штанів. Гуцулки також носили головні перемітки — убруси. Безрукавний одяг називався: гугля, гуня, манта, чуга. Характерна дівоча налобна прикраса, схожа на давньоруські рясна, потребувала багато праці і була святковою. Її готували всі дівчата й жінки для старшої дочки: поки старша не виходила заміж, молодші не мали права вдягати цей головний убір. Етнографічний район Карпат і Прикарпаття має ще історичну назву Галичина. У Х — ХІ ст. вона входила до складу Київської Русі. В ХІІ ст. тут було Галицьке князівство, а ХІІІ — XIV ст. Галицько-Волинське. Отже, нині територія Галичини точно не визначена. Крім того, Галичиною називалися у пізніші часи й землі, що входили до інших держав (Польщі, Австрії). Нині Галичиною прийнято вважати території Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Чернівецької областей. Частину етнографічних груп цих областей ми вже розглянули, тому далі мова піде про райони, перехідні між Поділлям і Гуцульщиною. Назву Галичина пов’язують з племенами Геродотових алазонів (галізонів). Геродот розмістив їх у межиріччі Дніпра й Південного Бугу, нині це територія Вінницької та Київської областей. Отже, така гіпотеза була б правомірною, якщо припустити, що ці племена перемістилися на захід. Цікавою гіпотезою є думка Олексія Стрижака про кельтське походження назви і самого населення Галичини. Це підтверджується багатьма топонімами та етнонімами спільного походження як у Галичині в Україні, так і в Галлії у Франції, в Галатії у Малій Азії, тобто на всьому шляху, який подолали ці племена. Греки називали кельтів галатами, римлянм — галлами. Цікаво й те, що в південній Галлії є історична провінція Руссийон, столицею якої було місто Русцино, а трохи північніше — м. Рутени (теперішнє Родез), населення якого ще і нині називає себе рутенами. Галицьке Прикарпаття є перехідним етнографічним районом між Карпатами та Поділлям. Зберігаючи основні риси культури, спільні з населенням Карпат, Галицьке Прикарпаття має й свої оригінальні особливості. До наших днів у Чернівецькій області збереглися хати-мазанки, які можна вважати поліпшеним варіантом трипільських будівель: стіни, стеля, піл для спання, двері й лави — все це виплетене з лози. На Тернопільщині переважають садиби на кількох терасах: на верхній — хата, на нижній — господарські будівлі. Такого типу забудови характерні також і для Поділля. Одяг жінок відрізнявся від одягу інших регіонів тим, що жінки тут не носили керсета, замість нього була коротенька безрукавка з перехватом на талії — камізелька. Чоловічий одяг — полотнянка, опанча з відлогою — особливо не відрізнявся від подільського. Жіночий кожушок кабат — кофтоподібний одяг приталеного крою, близький до закарпатського сіряка. Дівчата заплітали коси в дрібушки. На весіллі у молодої відтинали косу — звичай дуже архаїчний. Головний убір дівчат вінчик. У цьому регіоні можна виділити дві етнографічні території: Буковину і Покуття, які мають свої локальні особливості. Назва Буковини походить від назви дерева бук, буковий ліс. Така назва зафіксована у грамотах молдавських господарів з XIV ст. Нині південна Буковина належить до Сучавського повіту в Румунії, а її населення є нащадками волохів і слов’ян. Північна Буковина — це переважно територія Чернівецької області. Господарство Буковини має такі ж особливості, як і середнє Подніпров’я (Правобережжя): тут переважає землеробство, поширений безколісний плуг, який застосовувався аж до початку ХХ ст. Житло таке ж, як і на Правобережжі, але були відомі рублені хати, в яких стіни мазали широкою смугою тільки посередині від верху до низу. В необмазаній частині стіни нагадують гуцульську хату. Чоловіки-буковинці носять широкі шкіряні пояси та кольорові торбинки через плече, як і гуцули. Жіночі сорочки двох типів: тунікоподібна та волоська. Запаска називається горбаткою. Вона схожа на гуцульську, але має горизонтальний крій, як молдавська катринца. Верхній одяг — кирея або манта. Назва Покуття походить від назви смт Кути Косівського району Івано-Франківської області. На думку польського етнографа Оскара Кольберга, автора збірки “Покуття”, “Гуцульщина” та ін., поляки, захопивши значну частину України, говорили: “Наша держава по Кути”, що пізніше оформилося в Покуття. Нині Покуттям прийнято вважати рівнинну частину Івано-Франківщини між Дністром і Прутом. Отже, це південно-східний кут Галичини. Етнографічні особливості Покуття мають багато спільного з Буковиною та Гуцульщиною, проте є й оригінальні риси. Подвір’я має своєрідне планування типу “дворядної зв’язі”. Інтер’єр хати відзначається великою кількістю барвистих тканин, вишивок. На ліжках викладають по кілька вишитих подушок, на жердках вивішують рушники, а над ліжком — одяг. Мальовнича кераміка також була окрасою покутської хати: миски, глечики різної форми і різного призначення. Одяг відрізняється від гуцульського і буковинського переважно візерунками, вишивками, але не кроєм. Чоловіки носять сорочку поверх штанів, одягають торбинку через плече. Жінки підтикають запаску, як на Буковині. Сердак тут носили довгий, опанчу — подільського типу. Поділля Поділля відоме в українських літописах під назвою Пониззя, тобто “Русь нижня”, а з XIV ст. ця назва оформилась як Поділля, тобто “Русь долішня”. З кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст. тут була Подільська губернія, до якої входило 12 повітів. Нині це території між Південним Бугом і Дністром: Вінницька область, південь Хмельницької і Житомирської, північ Одеської, східні частини Чернігівської й Тернопільської областей. Особливості культури та побуту Поділля зумовлені історичною долею цього краю. На рубежі ХVІ — ХVІІ ст. постійні напади татар призвели до руйнування поселень, господарства, занепаду економіки та культури. Крім того, тривале проживання на Поділлі поляків спричинилося до взаємовпливів у культурно-побутовій сфері. За свідченням деяких етнографів польські жінки запозичили в українок чимало прийомів та візерунків вишивок, крою сорочок та інших елементів одягу. Поділля умовно можна поділити на три етнографічні групи: Західне, Східне Поділля та Подністров’я. Кожна з цих груп має свої локальні особливості. Пагорбистий рельєф цієї місцевості створив неповторну картину подільських поселень: житла розташовують на різних рівнях, щось схоже до карпатських сіл. Іноді садиби вивищуються над вулицею на 10 метрів. Подільські житла мають дуже мальовничі настінні розписи, нанесені на свіжовимазані глиною і побілені стіни, піч, сволок тощо. Стіни також прикрашаються різноманітною розписною керамікою. Одяг подолян надзвичайно барвистий і, мабуть, найбагатший у різноманітності візерунків. Жіноче вбрання складалося з таких елементів: сорочка, спідниця або плахта, фартух, пояс або крайка. Фартухи, на відміну від польських (ХVІІ ст.) вишивалися. Голову жінки пов’язували наміткою, рантухом, які кілька разів складали і обвивали голову під підборіддям, закриваючи чоло, а обидва кінці опускали через плечі. Як на Гуцульщині і на Західній Волині, заміжні жінки мали втяте волосся, тому вони одягали кибалку — дерев’яний обручик, що гарно тримав хустку. Чоловічі сорочки були тунікоподібні з високим стоячим коміром. Взимку жінки й чоловіки носили кожухи з приталеною спинкою, вишиті кольоровим шовком. Нашийними жіночими прикрасами були пацьорки (скляне намисто), ланцюжки, гердани (плетені з бісеру прикраси), монети, хрестики. Середня Наддніпрящина Цей регіон ще називають Центральною Україною, або Подніпров’ям (хоча остання назва може стосуватися всієї течії Дніпра). Тому точнішою назвою краще вважати саме Середня Наддніпрянщино. Мова йде як про Лівобережжя, так і про Правобережжя. Сюди належать південні райони Київщини й Чернігівщини, південно-західні райони Полтавщини, північні Кіровоградщини, Черкащина та північно-західні райони Дніпропетровщини. Це території, де найактивніше відбувалися процеси етнічного формування українців. Середня Наддніпрянщина завжди відігравала провідну роль у політичному і культурному житті України. Тут виростали значні центри торгівлі як внутрішнього ринку, так і зовнішнього, міцніли міста, що особливо вплинуло на розвиток матеріальної культури. Здавна ці терени України були густо заселені, адже сприятливі умови для життя створила сама природа краю: рівнинний, спокійний рельєф, чорноземні родючі грунти, повноводі ріки. Хати будувалися з дерева, каменю, очерету, лози, вкривалися соломою, обмазувалися глиною. Широко застосовували фарби для створення чудових розписів на причілках хат, а також всередині: фризи, сволоки, печі. На Уманщині такі розписи були поширені ще на початку ХХ ст. Як і на Поділлі, в Середній Наддніпрянщині любили керамічний посуд, який виставляли у відкриті шафи. На Полтавщині будувалися хати з рундуками — своєрідними ґанками. Часто вікна обмальовувалися різними візерунками, що створювало надзвичайно барвисту картину поселення. Подекуди залишалися хати-мазанки, глинобитні хати (в Хорольському та Миргородському районах Полтавщини). На Київщині ще до ХІХ ст. зберігалися хати з плетеними стінами, обмазаними з обох боків глиною — залишок трипільської традиції. Лише з кінця цього століття почали ширше застосовувати новий будівельний матеріал — цеглу. Міські будинки не відрізнялися від сільських, проте з ХІХ ст. було запроваджено кілька указів уряду про дотримання єдиного стилю в приватному будівництві. На Подніпров’ї представлена майже вся різноманітність сільськогосподарських знарядь: плуги, соха, борона, волокуша, мотика, серпи, коси, лопати тощо. Це свідчить про високий рівень плужного землеробства, який Україна виробила з давніх часів. Жіночий одяг тут класичний: свита, юпка (верхній одяг типу довгої керсетки з рукавами), кирея, кожух, кохта, плахта, запаска. Чоловічий одяг: жупан, безрукавка, різного роду куртки. Ще до ХІХ ст. затрималися широкі козацькі штани — шаровари. Дівчата заплітали волосся переважно в дві коси; на Правобережжі, носили вінки зі штучних квітів як святковий або весільний головний убір, щедро прикрашаючи його стрічками. Придніпров’я відзначалося багатством тканих виробів: килимів, ряден, якими застелялася долівка, лави, скрині, піл. Традиційними тут були й розписні скрині, в яких зберігали святковий одяг та цінні речі, які були в сім’ї. На Київщині, Полтавщині, Черкащині широко побутував настінний розпис, який робився спочатку мінеральними та рослинними барвниками, а з початку ХХ ст. використовувались анілінові барвники фабричного виробництва. Орнаментами підкреслювались деталі та виступи печі: призьба, припічок, лежанка, комин. У композицію входили квіткові орнаменти або букети у вазонах (дерево життя), а також улюблені сюжети з птахами: півнем, зозулею, казковою жар-птицею тощо. Дерев’яні деталі інтер’єру часто прикрашалися різьбленням, особливо сволок — поперечна балка, яка стягувала дві протилежні стіни хати (на стелі). На сволоках найчастіше вирізьблювалися обереги у вигляді хрестів, кружечків — сонячних знаків, які сприяли добробуту родини і оберігали хату від нечистої сили. Слобожанщина До Слобідської України входять східні області: південь Сумської, Харківська, Луганська, Донецька, а також і східні райони Полтавщини, північ Дніпропетровщини. Природа краю характеризується посушливим літом і сильними вітрами. Рельєф переважно гористий: Донецький кряж і гірська гряда Донецької височини. Такі природні умови не сприяли розвитку сільського господарства, тому тут переважала промисловість. Було б неправильно говорити про відносно пізнє заселення цих земель, адже тут археологи знаходять сліди життя ще з часів палеоліту. На цих землях відомі племена кіммерійців, скіфів, сарматів, булгар, хозарів, печенігів, половців. Татаро-монгольські орди тут кочували аж до початку ХV ст., поки не втратили силу після нищівної епідемії 1430 р. та натиску кримчаків. У ХV ст. на Лівобережній Україні людські поселення закінчувалися біля Чернігова й Путивля. Далі простягалося Дике поле, куди щовесни вирушали ватаги сміливців з Полісся, Волині, Білої Русі за здобиччю. Тюрки таких шукачів пригод, вільних людей називали козаками. Поштовхом до масового переселення з Правобережжя на Лівобережжя стало повстання під проводом Якова Остряниці проти польської шляхти. Після поразки повстання він у 1638 p. привів сюди 865 сімей, які заснували місто Чугуїв. Після повстання Богдана Хмельницького на Слобожанщину переселяється значна маса козаків і селян, засновуючи тут слободи (звідси й назва). За участь у повстанні під проводом донського козака Степана Разіна російський уряд заслав повстанців на береги річки Красної та Сіверського Дінця. Російські царі, не запитуючи гетьманів, роздавали українські землі російським поміщикам та військовим полкам. У кінці ХVІІ ст. на Слобожанщині проживало 100 тис. українців і 20 тис. росіян. Проте вже на початку ХVІІІ ст. кількість росіян на лівобережних українських землях зменшується. Після зруйнування Запорозької Січі козаки поселяються в донецьких степах. У 1753 p. уряд Росії запросив на службу сербів, волохів, греків, болгар і утворив спеціальну адміністративну одиницю “Слов’яно-Сербію” з центром у Бахмуті. У 1778 p. Катерина ІІ запросила сюди греків-урумів з Криму. Їх розмістили на землях зруйнованої Січі; в Олександрівській фортеці та прилеглих до неї селах (нині Новомосковський район Дніпропетровської області). Під час російсько-турецької війни задунайські козаки допомогли московським військам, за що турецький візир зруйнував Задунайську Січ. Тоді російський уряд дозволив козакам поселитися біля гирла Грузького Єланчика (нині м. Новоазовськ). Азовське козацьке військо проіснувало недовго: в 1885 p. воно було ліквідоване, а частина козаків переселена на Кубань. Наприкінці ХVІІІ ст. в межиріччі Кальміусу і Грузького Єланчика поселилося близько б тис. німців, які в 1941 p. були вивезені в Казахстан. Швидкі темпи індустріалізації притягали на Слобожанщину сотні тисяч людей різних національностей. Політика інтернаціоналізації радянської імперії по суті була спрямована на повну русифікацію і денаціоналізацію неросійського населення на Донбасі. Свою роль тут зіграла і мова “міжнаціонального спілкування”, і відсутність національних шкіл, і зневага до національних традицій (культивувалися так звані радянські обряди). На Слобожанщині поруч із землеробством здавна розвивалися різні промисли: виробляли дьоготь і смолу, керамічний посуд і килими, вишиті кожухи і сап’янові чоботи, гарусні тканини і вироби з дерева та металу. Розвивалося рибальство, пивоваріння, виноробство, добування солі та ін. У ХІХ ст. тут з’являються знаряддя праці фабричного виробництва: парові машини, сіялки, залізні плуги й борони. Житлове будівництво тут надзвичайно різноманітне, окремі райони зберігають традиції тих земель, звідки були переселені їхні мешканці. Хати не завжди обмазані й побілені, є так звані “миті”, тобто з вимитими до блиску стінами. Розчин для миття називався луг — тепла вода, проціджена через шар попелу. Подвір’я просторі, з повітками — господарськими приміщеннями, курниками й амбарами. В хатах, як і по всій Україні, було багато рушників, килимарських виробів, розписних меблів: стільців, ліжок, різних шафочок тощо. Тут, як і на Полтавщині, побутували скрині, полиці для посуду. Рублені дерев’яні хати з коморою через сіни — один з найстаровинніших типів житла, що побутувало ще в Київській Русі. У східних районах Слобожанщини дубові зруби встановлені на дубових стояках, які утворюють своєрідні галереї. Великий винос даху, що спирався на такі колони-стояки, захищав хату від дощу, вітру, а в спеку створював затінок. Одяг відзначається жіночими сорочками, вишитими гладдю, переважно білими, коричневими і синіми нитками. Орнаменти, характерні для Слобожанщини — це “ламана гілка”. Тут також носили ткані плахти. Рушники вишивалися так званим тамбурним швом червоними й синіми нитками. Чоловічий одяг мав свої особливості: верхній суконний одяг для негоди називався лига, носили взимку смушеві шапки, а влітку солом’яні брилі. Культура Слобожанщини перехідна від Лівобережжя до степової південної культури, а також (особливо на сході) позначена російськими впливами: наприклад, російський сарафан, чоловічий кафтан тощо. Під впливом крою сарафана поширилася жіноча сорочка з чотирикутним вирізом. Південь До південного етнографічного району належать Запорізька, Херсонська, Миколаївська, південь Дніпропетровської та Одеської областей, а також Крим. Південь, або Степовий етнографічний район можна поділити на три групи: південно-східна (Приазовья), нижньоподніпровська, південно-західна. Історичний розвиток південних теренів України, як і Слобожанщини, зумовив яскравий вияв різних культур — і кочових народів, і еллінської Середземноморської цивілізації, і кавказців, і слов’ян. Тут поруч з українцями, білорусами, росіянами живуть болгари, серби, молдовани, греки, німці, вірмени, татари та ін. Проте переважає все ж українська традиція. Хати будувалися з товстими стінами, глибокими амбразурами для вікон і дверей, вкривалися високими дахами з соломи або очерету. Причілки хат виходили на вулицю, тому вони найкраще оздоблювалися розписом. На фронтонах встановлювався дерев’яний кінь (вершило) або голуб, в деяких районах — різьблене зображення змії, що є дуже архаїчним елементом у культурі південних українців. Подвір’я обгороджувалося кам’яними мурами, за якими було видно всі господарські будівлі: погріб із високим накриттям і дверима, плита (кабиця), на якій готували їжу влітку. Біля причілку хати обов’язково був квітник (палісадник), де росли мальви, нагідки, чорнобривці, бузок. В інтер’єрі хати значну роль відігравали домоткані доріжки (ряднинки), настінні килими, налавники, а також вишиті хрестиком і гладдю рушники; вікна прикрашалися мережаними фіранками, ліжка — вишитими і мережаними простирадлами, край яких виглядав з-під ковдри, а також вишитими подушками.
1 2 3 4 5 Категория: Краєзнавство \| Добавил: Aspirant (28.06.2015)
Просмотров: 421 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: