РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Національна ідея в контексті української культури - Краєзнавство - Реферати - Каталог статей

Національна ідея в контексті української культури План Вступ Формування українства як певного етносу зрештою вийшло на такий етап самопізнання і самоутвердження, який кваліфікується як національне, зосереджене в об'єктивній ідеї, осмислення якої дало науково достовірний її рівень, а саме рівень національної ідеї, в якій зосередилось минуле і сьогодення України. Природність української національної ідеї закладена в самому становленні українства як нації. Трансформування скіфів у русичів, а згодом — в українців призвели до усвідомлення спочатку на побутовому, емпіричному рівні органічної спільності життя певної частини людства, а потім і перетворення цього усвідомлення у систему філософських і політичних знань, які склали згодом українську національну ідею. 1. Становлення української національної ідеї Українська національна ідея як стихійно існуюча самосвідомість не має конкретної дати виникнення, оскільки вона завжди супроводжувала процес визрівання українства як певного етносу. Тому її джерела можна знайти і в соціально-політичних ідеях київських книжників, і в політичних роздумах діячів Київської Русі, і в "програмах'' діяльності братських шкіл, і в політичній мудрості гетьманів, певним політологічним уособленням якої стала Києво-Могилянська академія — центр суспільно-політичної думки України другої половини XVIII ст. Українські філософи та богомоли, зокрема філософи-матеріалісти, Творили ґрунт для розвитку політологічної думки в Україні, внаслідок чого виникли український декабризм, Кирило-Мефодіївське товариство, український революційний демократизм. При всій своїй об'єктивній еволюційності та існуванні в різних формах, українська національна ідея найповнокровніший свій вигляд здобула у XIX ст., коли релігійні доктрини епохи Ренесансу все більше поступалися розумним постулатам, вірі в реальні творчі можливості людини, в її здатність ефективно влаштовувати своє існування за допомогою власного інтелекту, власної діяльності, освяченої вищим, божественним розумом. Українство в цьому столітті природно, внаслідок споконвічного визрівання національного духу, довіряє певному соціальному колу, а саме інтелігенції, використати своє духовне надбання для побудови стрункого, національне зрозумілого найширшим верствам вболівальників за Україну знання, яке набуло статусу національної ідеї. Від виконавців цього доручення чекали не тільки сприяння національному самоутвердженню, а й допомоги у пом'якшенні соціальних суперечностей, які існували у тодішньому українському суспільстві. Структура цього знання й ідеї не змінилась, оскільки вони увібрали головні риси національного життя. До неї увійшли фольклористика, яка започаткувала вивчення національної культури і національної мови в її місцевій різноманітності, історичні дослідження загальної біографії українського етносу, що логічно створило умови для пошуку відповідей на питання, які складали соціальні й економічні чинники українського національного існування і згодом стали базою для політичної української думки, української політичної самоорганізації та національно-визвольного руху, його політологічної основи. Формування української національної ідеї відбувалося в європейському контексті, в якому на той час, особливо під впливом занепаду феодального суспільства, політичним апогеєм якого була Французька революція, почали інтенсивно утворюватися державні системи, побудовані не лише на соціально-економічному, а й на національному ґрунті, що знайшло свій теоретичний вияв у відомому вченні німецького філософа Йоганна Гердера про національні джерела розвитку цивілізації. Але процес становлення і розвитку української національної ідеї аж до широкого розгортання українського національно-визвольного руху на початку XX ст. був загалом поміркований, непослідовний у творенні українського відродження. Протягом XIX ст. інтелігенція намагалася впровадити ідею українського самовизначення у широкі верстви населення, в яких навіть щодо власної незалежності не було одностайності, зокрема між Східною і Західною Україною. Завдання полягало у їхньому об'єднанні, що не могло не позначитися на політизації української національної ідеї, на процесі творення організаційних структур, покликаних на її основі політичне об'єднати українство. Цьому творенню національної єдності слугувала українська соборність, помножена на демократизм української національної ідеї. Українська національна ідея — породження трагічне. Відомі історії національні ідеї далеко не завжди були суспільне осмисленою національною необхідністю такого змісту. Велика кількість людей, що мешкала на одній в найсприятливіших для життя земель, опинилися в історично обмеженому політичному просторі, створеному збігом політичних суперечностей, що призвело українство до соціальної трагедії. Це не був звичайний для інших націй шлях еволюційного розвитку відповідно до "законів історії", а саме збіг політичних обставин, що й породило природне національне несприйняття цих обставин. Тому з самого початку трагізм української національної ідеї був політичним, в основі якого лежало загальне прагнення українства до національного визволення, бажання вийти на загальноцивілізаційний шлях розвитку, маючи для цього всі відомі людству можливості. Це й є українська історія, українська доля, яка втілилась в українській національній ідеї. Увесь інтелектуальний та емоціональний потенціал українства історично був зосереджений на ідеї національного визволення, і на цьому ґрунті відбувалася практично деформована духовна діяльність його "інтелектуального цеху". Культура українства перетворювалась в культуру національного визволення, а геній українства витрачав себе на наукове, художнє та масово-психологічне розроблення української національної ідеї як національної біблії, в яку кожне покоління українців, їх духівників вносили свій патріотичний внесок. Ідея визволення, незалежності мала політичний характер, а інтелектуальні витрати на неї істотно затримали культурний розвиток нації, вихід її на стовпову дорогу духовної цивілізації, хоча і тут українство зробило чимало, зокрема у зосередженні й піднесенні національного духу в боротьбі за визволення людини від національного гніту, є передумовою її загальної свободи. Сформувався своєрідний "визвольний" менталітет нації, політичні аспекти якого посіли пріоритетне місце, оскільки реалізація української національні ідеї залежала переважно від політичних факторів, від рівня політичної самоорганізації українства. Природна для будь-якої нації національна ідея в українстві набрала переважно політичного змісту, оскільки реальне самоутвердження цього соціального утворення не могло відбутися без національного самоутвердження. Коло практично замикалось, і різні історичні, тим більше імперські спроби його розімкнути через нехтування національним були приречені. 2. Найпотужніша ідея нашого часу Носієм української національної ідеї є нова сила. На цім етапі національного (а не «націоналістичного») змагу, носієм, національної (а не «націоналістичної») ідеї є цілий український народ. Радянські словники, визначаючи поняття «націоналізм», як органічну його рису включали «проголошення національної нетерпимості, розпалення національної ворожнечі». В Оксфордському тлумачному словнику англійської мови читаємо зовсім інше: націоналізм — 1) сильна відданість власній нації, патріотичні почуття, зусилля, принципи; 2) рух за політичну, економічну незалежність у країні, підпорядкованій іншій. І. Я. Франко категорично заявляв, що все, що розминається з інтересами нації, — «це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеями раді б покрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації». Каменяр чітко й однозначно стверджував пріоритетність національної ідеї і наголошував на шкідливості поглядів українських соціал-демократів, які «не уявили собі гаразд свого національного характеру, не відчули того, що вони наперед українці, а потім соціал-демократи». Сучасний український діяч А. Свідзинський у статті «Це складне національне питання» дотримується такого визначення: «Націоналізм є думка, воля і надія нації, спрямовані на розбудову незалежної держави на своїй етнічній території»... і веде далі: «нація і націоналізм вже за означенням нероздільні, бо націоналізм є ідеологією, якщо завгодно — загальною програмою державотворення, нація є тією силою, яка цю програму здійснює». З таким визначенням не можна не погодитись. Для більшості країн світу характерна наявність чисельнішого проти інших етносу в межах цих країн. Які б не були складні історичні обставини в минулому: завоювання, міграції, перемішування етносів, наявність спільних територій поблизу етнічних кордонів тощо, ми добре розуміємо, що сучасна Польща заселена переважно поляками, Німеччина — німцями, Франція — французами, Україна — українцями і т. д. Домінантна нація формувалася, зростала, господарювала на своїй етнічній території, розвинула на ній домінантну культуру, мову, дала назву своїй країні. Чому в українців століттями відбиралося право мати свою державу, мову, культуру? Комуністична ідеологія оголошувала борців за українську національну ідею та незалежність України, таких як Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера, Андрій Мельник, Роман Шухевич, Андрій Шептицький та інших, «буржуазними націоналістами» і «ворогами радянського народу». Імена багатьох національних героїв, які були і залишаються честю нації, символом її нескоренності та величі. Серед величних імен патріотів України і духовних провідників нації, які уособлюють в собі воістину хресний наш шлях до незалежності, демократії, соборності, омріяний і вистражданий багатьма поколіннями українців, ім'я Івана Огієнка стоїть у числі перших. Йому випало щастя працювати міністром освіти, а згодом міністром віросповідань в уряді УНР, бути причетним до творення величного акту злуки ЗУНР і УНР в єдину соборну Українську державу, прийняття закону про державність української мови... Це була справді універсальна й унікальна постать у нашій історії. Написані ученим понад півтори тисячі праць стосуються різних ділянок української історії, культури, мовознавства, літературознавства, філософії, історії церкви і принесли йому світову славу... Цікавим та оригінальним є його доробок як поета і драматурга. Сьогодні важко переоцінити його перекладену українською мовою богослужбову літературу і з-поміж цього — вершину перекладацької діяльності — повну україномовну Біблію. Воістину полум'яним борцем за волю України був поет, політичний діяч, публіцист, керівник ОУН в Україні під час німецько-радянської війни, один з ініціаторів створення Української Національної Ради Олег Ольжич-Кандиба. То що ж таке український націоналізм у розумінні й тлумаченні О. Ольжича? На це запитання він дає відповідь: «Націоналізм означає світогляд, що в основу суспільно-політичного думання і чину кладе ідею нації... Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться вже ніяких фізичних ударів. З почуттям вищого благословення на чолі, назавжди рішена на своєму шляху, в революції народжена сучасна Україна спокійним ликом стріває негоду і бурі, знаючи, що вони розвіються, а Вона буде». Ясніше, гадаємо, висловитись неможливо: такі слова з роками з'являються на граніті постаментів. 1939 року Ольжич переїздить на Закарпаття, де активно займається організацією груп українських націоналістів. 1941 року він прибуває до Києва з патріотичною місією ОУН. Фашисти схопили і розстріляли Олену Телігу разом з іншими молодими борцями. Ольжичеві пощастило вибратися з Києва до Львова. Але там він потрапив до рук гестапо. Його закатували у концтаборі Саксенгаузені 1944 року. Українська література втратила одного з найяскравіших своїх поетів, що міг стати її гордістю. Дочасний, трагічно болісний підсумок творчої біографії Олега Ольжича настав у якихось тридцять шість літ, у розквіті його духовних сил і надій. 22 липня 1944 року, довідавшись про загибель О. Ольжича, помер У Празі його батько Олександр Іванович Кандиба — пішов із життя поет О. Олесь. А 31 липня 1944 року прийшов у світ син О. Ольжича. Дружина, Катерина Білецька, нарекла його, ясна річ, Олегом, який успадкував батькове прізвище — Кандиба. Забути О. Ольжича ми не маємо права: це одна з найсвітліших постатей української історії. Своїм життям він довів, що козацькому роду ніколи не буде переводу. Василя Стуса, полум’яного борця за українську національну ідею, називають «летючою зіркою української літератури». Зовнішня біографія його вписується в українську етнографію: змордована Вінниччина — де народився; зрусифікована Донеччина — де жив, навчався і закінчив педінститут; зацькований Київ — де був виключений з аспірантури за участь в акціях громадського протесту; чужий Урал, лиховісна Мордовія, пекельна Колима — де минуло понад 13 років життя, і смерть у таборі особливого режиму на сорок сьомому році життя — 4 вересня 1985 року. Вістка про табірну смерть Василя Стуса вдарила як грім. 5 вересня 1985 року про неї повідомили всі радіостанції світу. До Москви пішли урядові протести... Василь Стус — людина рідкісної моральної обдарованості. Він творив книгу великого національного болю і воднораз — сувору легенду власного життя. Влада захоронила борця за національну ідею в могилі № 9 на табірному цвинтарі. На вимогу громадськості перевезення праху і перепоховання Василя Стуса в Києві відбулося в 1989 році. Внаслідок нелюдських табірних умов у 1984—1985 роках померли в ув'язненні Олекса Тихий, Валерій Марченко, Юрій Литвин. Усе своє свідоме життя вони були виразниками української національної ідеї. Юрій Канигін і Зеновій Ткачук у своїй книзі «Українська мрія» називають націоналізм «найпотужнішою ідеєю нашого часу, джерелом суспільної праці»: «Націоналізм виявився найпотужнішим ідейним рухом нашого часу. Він пробуджував у народів колоніальних і комуністичних держав спрагу до свободи, до національного визволення. В результаті цієї боротьби всього за 50 років було створено понад 100 національних держав. Націоналізм не лише виграв боротьбу з колоніалізмом в Африці та Азії, але й зумів потрощити «бетонний комунізм" СРСР... В чому суть націоналізму? Коротко її можна сформулювати як прагнення людини і народу до свободи, як політичної так і економічної. Націоналізм не терпить тиранії ні над нацією, ні над особистістю, тому він так легко припадає до душі поневолених людей. Він однаково зрозумілий для людей різних релігій, бо відстоює головну прикмету божого творіння, як істоти від народження вільної». Юрій Покальчук у статті «Український націоналізм (Міркування про генезу і майбутнє) пише: «З самого початку свого існування український націоналізм носить характер стверджувальний і оборонний. Його завданням не є пониження інших націй, знищення їх фізичне чи соціальне, як це мало місце, наприклад, з націоналізмом німецьким, що з фашизму став націонал-соціалізмом з Освенцімом і Бухенвальдом, або ж з російсько-комуністичним, який нищив цілі народи... Цей комуністичний російський націоналізм, або ж шовінізм, який нищив мільйони людей в страшних концтаборах за їхні національні чи релігійні переконання, виявився для світу не менш страшний, а може й страшніший, ніж фашизм у Німеччині... Український націоналізм як ідеологія української національно-визвольної боротьби вижив і ствердив себе сьогодні». Відомий письменник-публіцист Сергій Плачинда також зробив спробу розглянути націоналізм як ідеологію: «Мета українського націоналізму: економічно розвинута й духовно розквітла, вільна, самостійна, соборна Україна — одна з наймогутніших держав світу. А ще: демографічне й етнічне відродження українського народу. Воскресіння природи України. Утвердження споконвічних найхарактерніших національних ознак, що завжди визначали яскраву індивідуальність народу... Найголовніше завдання сучасного українського націоналізму — протистояти російському великодержавному шовінізмові, що є найлютішим ворогом української нації». Отже, як пише А. М. Черненко — професор із Дніпропетровська, «націоналізм — це природний і закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності. Націоналізм — це органічне прагнення народу зберегти свою індивідуальність та духовність, що формувались віками». Творча інтелігенція України завжди намагалася протистояти антигуманній тоталітарній системі, з її жорстокістю і бездуховністю. Боляче переживав процес насильної русифікації України О. П. Довженко, який у своєму щоденнику писав 14 квітня 1942 року: "Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалась чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема». У 1944 році Володимир Сосюра надрукував «Любіть Україну» — віршоване втілення української ідеї. Вірш викликав цілу бурю протесту в урядовій московській пресі. Але «найголовнішим і найважливішим є те, — як написав Іван Багряний, — що вірш «Любіть Україну», як своєрідний національний гімн, пройшовся по всіх серцях і душах української молоді в тих колоніальних умовах, формуючи їх, мобілізуючи до боротьби». Переважна більшість діячів української культури, української літератури в другій половині 20-х — 40-х pp. звинувачувалася в українському буржуазному націоналізмі, в тому, що вони були носіями української ідеї. Наступ реакції тривав. 22 травня 1964, 1965 pp., в день перепоховання Шевченка, були заборонені збори біля пам'ятника Т. Шевченкові в Києві, учинені покарання тих, хто до пам'ятника прийшов. Наприкінці серпня та на початку вересня 1965 p. в Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Тернополі були заарештовані літературний критик Іван Світличний, мистецтвознавець Богдан Горинь, талановитий художник Опанас Заливаха, літературознавець Михайло Косів, партійний працівник і літератор Михайло Осадчий, письменник В'ячеслав Чорновіл та ін. Помітним явищем у цей час була праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», автор якої був звинувачений у націоналізмі, виключений зі Спілки письменників України, заарештований і 18 місяців відсидів у тюрмі. У квітні 1968 року розпочалася програмна кампанія проти роману Олеся Гончара «Собор», яка тривала майже 20 років. У 70-х роках прокотилася нова хвиля репресій. У 1977—78 pp. проведено арешти й суди над провідними діячами «Української Гельсінської групи» Миколою Руденком, Олексою Тихим, Левком Лук'яненком, Миколою Матусевичем, Мирославом Мариновичем. їх було засуджено на довголітні ув'язнення в таборах та на засланнях. У наступні, 80-ті роки арешти і суди представників української культури, літератури, журналістики, виразників української національної ідеї не припинялися. Але ні майже трьохсотрічне закріпачення Московсько-російською імперією, ні більш як сім десятиліть тоталітарно-репресивного комуністичного режиму не викоренили національної ідеї зі свідомості нашого народу. Свідченням її життєздатності є Акт проголошення незалежності України, за який проголосував український народ 1 грудня 1991 року. 3. Українська національна ідея і загальнолюдські ідеали Сучасна Україна увібрала у свою політичну державну будову загальнолюдський досвід, який доповнює її й допомагає вийти у світовий політичний процес у загальноприйнятому демократичному "вбранні", наповнивши цей досвід своїм оригінальним політичним буттям. Проповідуючи незалежність України, наша національна ідея посилалася на історичні форми національного забарвлення загальнолюдських ідеалів, критично їх оцінюючи. Але вже перші державні форми політичної організації українства мали конституційне забезпечення, яскравим свідченням чого є славнозвісна Конституція Орлика, в якій набули свого національного звучання найпривабливіші демократичні цінності. Згодом українське політичне життя прикрасили документи і художні твори, які зробили українську національну ідею однією з кращих "конституцій" світу. Український народ повинен випростатися на весь зріст і довести самому собі й усьому світові, що ми великий, талановитий, працьовитий народ, який любить свою Батьківщину і заслуговує на повагу. Сьогодні особливо актуально звучать слова палкого борця за Україну В'ячеслава Липинського: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Дуже актуальними є думки відомого журналіста і громадського діяча Віталія Карпенка про державну ідеологію, зміст яких у тому, що хочемо ми того чи не хочемо, а без ідеології як системи політичних, економічних, правових, філософських, моральних, етнічних поглядів — невід'ємної частини суспільної свідомості — не може обійтися жодне суспільство. Заяви про те, що ми нині живемо в деідеологізованому просторі, — політична безграмотність або злий умисел — такого не буває. Ідеї про новий союз, про двомовність, про подвійне громадянство — не що інше, як ідеологія, тільки ідеологія антиукраїнська. Ми повинні усвідомити: якщо ми хочемо мати власну державу, а не територію, якщо хочемо мати український народ, а не населення — нам потрібна національна ідеологія. В Україні сьогодні, на жаль, чітка державна ідеологія відсутня. У нас уникають навіть самого слова «ідеологія»: одні свідомо, щоб не насаджувати антиукраїнських поглядів, інші соромляться його як релікту комуністичних постулатів, а треті бояться, що їх оголосять «націоналістами», «бандерівцями» тощо. А тому навіть школи, вузи та інші навчальні заклади, що займаються вихованням молодої зміни, не об'єднані єдиною державною ідеологічною концепцією. Ніхто не знає, яку державу ми будуємо і яку людину ми виховуємо. Якою ж має бути ідеологія України? Насамперед не класовою, а як у кожній демократичній державі, національною. Вона має стояти на позиції державності, обстоювати її інтереси, протистояти антидержавницьким силам і тенденціям. За переконливий приклад нам можуть правити багатоетнічні Сполучені Штати Америки — найзаідеологізованіша країна: щокроку в Америці ви побачите державний прапор; повсюдно панує державна символіка; а як пишаються американці своїм американським паспортом, як прославляють свою країну в пісні: «Америка, Америка». У США із сотень етнічних груп склалася монолітна американська нація — кожен вважає себе американцем, а тоді вже може додати — іспанського, китайського чи українського походження. І жодного натяку про якусь двомовність чи подвійне громадянство. І ніхто з тих, хто обрав громадянство США, не нарікає на це, а докладає всіх зусиль, щоб якнайшвидше оволодіти державною мовою. Яскравим свідченням продуманої державної ідеології може бути одна з наймолодших країн світу — Ізраїль. Не мавши тривалий час своєї території, євреї побудували авторитетну національну державу — визнану у світі, відродили дві єврейські мови. Росіяни ставлять за мету «возродить ничем не ограниченную любовь к России, гордость й достоинство русского человека». Лише українці байдужі до національної історії, національної мови і національної гордості. Нам варто пам'ятати крилатий вислів відомого польського письменника Бруно Ясенського: «Не бійся ворогів — у гіршому разі вони можуть тебе вбити. Не бійся друзів — у гіршому разі вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих — вони не вбивають і не зраджують, але тільки з їхньої мовчазної згоди існують на землі зрада і вбивство». Єдність навколо національної ідеї допомогла естонцям, латвійцям, латишам подолати економічну кризу, і сьогодні вони значно випереджають нас і Росію рівнем життя. Наші західні сусіди і колишні колеги по соціалістичному табору — угорці, чехи, словаки — завдяки згуртованості на ґрунті національної ідеї швидко йдуть угору. Висновки Українська національна ідея є методологічною орієнтацією сучасного українства, його основною духовною потребою. Вона "працює" в українському духовному житті не як набір постулатів, якому треба вклонятися і додержуватися як обов'язкового, зовні нав'язаного правила. Мова йде про духовність великого народу, історична трагедія якого духовно зосередилась в ідеї визволення, незалежності, рівноправного існування, у створенні власними зусиллями свого дому, щоб мати змогу нормально існувати в загальнолюдській оселі, що має назву Земля. Те, що українська духовність сьогодні підкорена цій ідеї, не є свідченням вічності останньої. Це процес саморозвитку українства, а отже, і саморозвитку української національної ідеї, яка все більше входить у світову духовну скарбницю. Світ вільних, високорозвинутих націй не може не прийняти її, оскільки світове ціле не може існувати без однієї з своїх частин. Воно просто згубило б одне з джерел власного розвитку. Література Гошовський М. Національна ідея в контексті української філософії культури. – К., 1997. Забужко О. Філософія української культури та європейський контекст. – К., 1993. Канігін Ю. Українська мрія. – К., 1997. Пича В. Культура досуга. – К., 1990. Сверстюк Є. Блудні сини України. – К., 1993. Тимошик О. Голгофа Івана Огієнка. – К., 1997. Черненко А. Українська національна ідея. – Дніпропетровськ, 1994.
1 2 3 4 5 Категория: Краєзнавство \| Добавил: Aspirant (30.06.2015)
Просмотров: 1150 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: