РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Міграції населення - Краєзнавство - Реферати - Каталог статей

Міграції населення План 1. Міграції, їх сутність та класифікація 2. Показники міграції Міграції, їх сутність та класифікація Під міграцією населення в демографії розуміють процес переміщення людей через кордони певних територій зі зміною назавжди або на якийсь час постійного місця проживання або з регулярним поверненням туди. Залежно від того, обмінюється така територія населенням з іншими територіями чи ні, виділяють відкрите і закрите населення. СРСР із „залізною завісою» у свій час являв приклад закритого населення. Зараз, якщо строго дотримуватися зазначеного вище критерію, практично немає територій із закритим населенням. Міграція — складний процес, і у різних дослідженнях її характеризують з різних сторін, відповідно класифікуючи за певною низкою ознак. Розглянемо основні класифікації міграцій. 1. Залежно від типу кордонів міграцію поділяють на зовнішню (коли перетинаються державні кордони) і внутрішню (коли переміщення відбуваються усередині однієї країни). Зовнішню міграцію поділяють на міжконтинентальну і внутріконтинентальну . Коли мова йде про зовнішню міграцію, то виїзд звично називають еміграцією, а в'їзд — імміграцією. Серед внутрішніх міграцій окремо вивчають такі напрямки міграції як переселення із села до міста і навпаки та переселення з міста до міста та з села до села. Переселення населення з села до міста, що призводить до зростання міст, їх функцій, поширення міського способу життя — називають урбанізацією. Переселення населення України з сіл до міст, як і у більшості країн світу, були домінуючими з початку XX ст. але з початку 90-х років XX ст. вони уповільнилися. Коли частка міського населення у країні сягає 70%, то темпи урбанізації, як правило, сповільнюються, і може починатися певною мірою зворотній процес — рурбанізація (поширення міського способу життя на сільську місцевість та переселення міського населення до сільської місцевості). 2. За часовими параметрами міграцію поділяють на постійну (безповоротну), тимчасову, сезонну і маятникову. Безповоротною є міграція, коли людина назавжди змінює постійне місце проживання. При тимчасовій міграції людина переселяється на досить тривалий, але обмежений період, причому нерідко термін буває заздалегідь визначений. Прикладом тимчасової міграції може служити переселення на кілька років для роботи за контрактом, чи виїзд на навчання до вищого навчального закладу. За критеріями ООН ,постійним мешканцем є людина, що прожила не менше 6 місяців на певній території. Сезонною міграцією називають щорічні переміщення людей у визначені пори року (сезони). До сезонних міграцій можна віднести промисли селян узимку, приїзд на збирання врожаю людей з інших місць, відвідування курортів. Маятникові міграції — це регулярні поїздки на роботу або навчання за межі свого населеного пункту з постійним поверненням додому. Маятникові міграції відбуваються, коли місце роботи або навчання знаходиться в іншому населеному пункті, але досить близько, що і дозволяє робити щоденні (або майже щоденні) переміщення. 3. Залежно від причин переселення міграції поділяють на такі типи. Міграції з соціально-економічних причин — переселення в пошуках роботи, кращих заробітків, вільних сільськогосподарських земель, з метою поліпшити умови життя, придбати більш високий статус. Міграції з політичних причин — утеча від ідеологічних, расових, релігійних та інших утисків, сюди зараховують також репатріацію — повернення на батьківщину родин, народів, що були раніше депортовані. Військовими причинами міграції є евакуація, реевакуація, депортація, тобто передислокації населення, пов'язані з військовими маневрами. Сімейно-побутові причини — переселення для возз'єднання з членами родини, родичами, різного роду гостьові поїздки, тощо. Екологічними причинами є стихійні лиха, переїзд, зумовлений станом здоров'я одного з членів сім'ї. Релігійні причини — масові переміщення населення у зв'язку з паломництвом до святих місць ( найбільш відомі у світі паломництва здійснюються ісламістами до Мекки і Медини, а також християнами — до Єрусалиму). 4. Залежно від сприяння з боку державних або суспільних органів щодо переселення мігрантів, міграції поділяють на організовані та неорганізовані. Організовані міграції відбуваються за допомогою державних і громадських установ, вони можуть супроводжуватися пільгами різного роду в отриманні роботи, житла, грошових компенсацій, тощо. Неорганізована, або індивідуальна міграція — це переїзд осіб на свій страх і ризик. 5. Розрізняють також добровільну міграцію, коли люди самі приймають рішення про свій переїзд, і примусову, коли переміщення здійснюється незалежно від їхнього бажання. Міграцію називають ще формою задоволення потреб населення, реалізація яких вимагає зміни місця проживання. Таким чином, прийняття рішення про міграцію та його реалізація є результатом міграційної поведінки. Психічним регулятором міграційної поведінки є міграційна установка, тобто схильність чи негативне ставлення до зміни місця і умов мешкання. Міграційна установка залежить від соціально-психологічного стану особи, або міграційної мотивації. Міграційна мотивація — це психічний стан особистості, який спонукає її до досягнення певної мети (соціального, економічного, психологічного характеру), яка вимагає зміни місця проживання. Всі міграції в своєму розвитку проходять три стадії: потенційну міграцію, власне міграцію та адаптацію. На першій стадії діють головним чином психологічні чинники, тобто людина знаходиться у стані прийняття рішення про переїзд. Регулятори (фактори ), що контролюють міграції, тобто впливають на розміри, направлення, відстані та особливості міграційного руху, відомі такі: відстань від місця еміграції до місця імміграції; інформація про умови і пункти міграцій; рівень активності (привабливості) територій. Враховуючи сучасні транспортні можливості і розвиток засобів зв'язку, комп'ютерної мережі, інформація для громадян різних країн про умови і пункти потенційної міграції у сучасному світі не є першочерговою проблемою. Зараз провідну роль у формуванні міграційних потоків відіграє фактор активності територій, під яким розуміють економічну, екологічну, політичну, законодавчу ситуацію в країні, наявність відповідних для мігрантів національних, культурних, релігійних, родинних, чи інших зв'язків, тощо. Так, наприклад для сучасних іммігрантів з СНД в Україну (в основному українців, росіян ), ця територія є активною завдяки мовній, культурній, релігійній та родинній близькості; а для осіб з Азії, переважно з ще бідніших країн (в основному біженців, або студентів ) — вона є більш економічно і політично стабільною, ніж їх власні країни. Після прийняття рішення про переміщення, відбувається друга стадія міграції, яка може тривати від декількох годин до декількох місяців — сам переїзд до нового місця мешкання. Після переїзду починається третя заключна стадія міграції — пристосування мігрантів до умов нової території — адаптація. У вітчизняній літературі більш поширеним є термін приживаність новоселів. Термін «приживаність» з'явився наприкінці XIX — на початку XX сторіччя й пов'язаний з російським переселенським рухом. Аналогів у західноєвропейських мовах цей термін не має. На думку низки провідних дослідників міграційних процесів — Ж.Зайончковської, В.Переведенцева, Т.Зас- лавської, Л.Рибаковського, поняття «приживаність» та «адаптація» не ідентичні. Ж.А.Зайончковська, зокрема, відзначає, що хоча адаптація й є засадовою стосовно приживаності, проте перша не вичерпує повністю феномен переходу новоселів до складу постійного населення району вселення. Приживаність новоселів — це адаптація мігрантів до різних компонентів умов та способу життя населення в районах уселення. Часом вона завершується швидко, особливо якщо відмінності в умовах та способі життя у місцях виходу та районах уселення незначні або в останніх кращі, ніж у перших; в іншому разі — це доволі тривалий процес. У низці випадків він триває й після того, як новосел стає старожилом. Це пояснюється тим, що приживаність, крім адаптації переселенців до умов та способу життя у місцях уселення, має й інший бік — пристосування цих умов до потреб самих переселенців. Пристосування матеріальних умов до своїх потреб переселенська література називала в минулому «облаштуванням новоселів». Облаштування — це процес досягнення новоселами рівня добробуту старожилів. І в дореволюційній літературі, і в літературі 20-х років XX ст. відзначалося, що для переходу новосела до складу постійного населення (старожила) потрібні 8— 10 років. На облаштування переселенців у разі їхніх організованих переміщень держава надає позики, безповоротні грошові допомоги, здійснює оплату витрат на переїзд та перевезення майна. Допомога, що її надає держава, поширюється на житлове облаштування, придбання худоби тощо. Як правило, на облаштування необхідний час, який за тривалістю може бути більшим чи меншим, ніж час, потрібний для адаптації, без якої приживаність так само недосяжна, як і без облаштування. Отже, і адаптація, і облаштування являють собою взаємодію суб'єктивного та об'єктивного, проте адаптація — це пристосування суб'єкта до об'єктивних умов довколишнього середовища, а облаштування — перебудова зовнішніх умов відповідно до потреб суб'єкта. Без поєднання цих двох процесів приживаність новоселів не може бути остаточною. Перехід новоселів до складу постійного населення визначали за рівнем їх міграційної рухливості. Цей критерій дістав обгрунтування у вітчизняній літературі в 60—70-ті роки. Саме він свідчить, що у новоселів рівень добробуту досяг тих самих показників, що й у старожилів. Дослідження В.М.Мойсеєнко, котра використовувала для аналізу дані переписів населення 1926 та 1979 років, показали, що межа переходу новоселів до складу постійного населення як у минулому, так і нині становить приблизно десять років. Якщо говорити про приживаність не на індивідуальному рівні, а на рівні певної сукупності новоселів, то її термін залежить від освітнього, вікового, сімейного та соціального складу переселенців, від того, з яких місць вони прибули, чи відбулася у них зміна поселенського статусу, наскільки розрізняються соціально-демографічні структури но- воприбулих мігрантів та постійного населення, якими є умови облаштування в нових місцях уселення. Показники міграції При дослідженні міграції, як і будь-яких інших демографічних явищ, важливо знати їхні кількісні характеристики. Для відкритого населення визначають показники, що характеризують його міграційну взаємодію з іншим населенням. Для населення будь-якої території (країни, району, міста та ін.) міграція поділяється на вибуття за її межі і на прибуття ззовні. Різниця між числом прибутгів і вибуттів за певний період складає сальдо міграції (нетто-міграцію, або чисту міграцію), сума ж вибуттів і прибуттів дає показник обсягу міграції (валову міграцію, брут- то-міграцію). Число вибуттів, прибуттів, нетто- і брутто- міграції можна виразити в абсолютних числах, що дозволять наочно представити міграційну картину, однак не покажуть інтенсивності міграції, що залежить також від загальної чисельності населення, у якому відбуваються міграції. Інтенсивність міграції виражається відносними показниками — коефіцієнтами інтенсивності міграції. Звичайно обчислюють коефіцієнти прибуття і коефіцієнти вибуття та відносне сальдо міграції: Кш КВ, КС, — загальні коефіцієнти відповідно прибуття (імміграції), вибуття (еміграції) та відносного сальдо міграції; I — чисельність прибулих; E — чисельність вибулих. Таблиця 8.1 ілюструє відносне сальдо міграції у світі. Як бачимо, традиційно переселенські країни (Австралія, Нова Зеландія, Канада) і зараз мають позитивне відносне сальдо міграції; притягають до себе і розвинуті країни Європи; серед пострадянських країн та країн, що долають труднощі перехідної економіки спостерігається відплив населення. Існує ще загальний коефіцієнт рухливості, що визначають як відношення всіх міграційних переміщень (вибуттів і при- буттів) до загальної чисельності населення: При аналізі міграційних процесів часто виникає необхідність у розчленовуванні міграції на окремі частини. Міграцію звичайно поділяють на міграційні потоки, тобто на групи мігрантів, що мають спільні території вибуття або прибуття, а також на міграційні когорти — сукупності людей, об'єднаних загальним періодом міграції, враховують мігрантів і за порядковим номером їхньої міграції (тобто скільки разів вони переміщалися з місця на місце). Не менш важливе значення має вивчення складу мігрантів — за статтю і віком, соціальною приналежністю, національністю та ін., оскільки міграційна рухливість різних груп населення досить різнорідна. Особливості складу мігрантів можуть приводити до істотних зрушень у структурі населення у місцях вибуття і в районах прибуття. Для того, щоб мати уяву про інтенсивність міграції визначеної групи населення (наприклад, етнічної), застосовують часткові коефіцієнти міграції, що обчислюють як відношення обсягу міграції певної групи до чисельності цієї групи. При тимчасових і територіальних зіставленнях користуються індексом відносної інтенсивності міграції, який одержують як відношення часткового коефіцієнта інтенсивності міграції відповідної групи до загального коефіцієнта інтенсивності міграції. Значно глибший опис процесу міграції дають таблиці рухливості, які будують за тими ж принципами, що й усі демографічні таблиці. Такі таблиці бувають двох типів — чисті і комбіновані. Таблиці містять когорту тих, хто ніколи не мігрував, чисельність яких зменшується під впливом ймовірності міграції у певному віці (х), ймовірності зміни стану та рубрику кількостей мігрантів того чи іншого віку. Чиста таблиця рухливості не враховує того, що кількість тих, хто ніколи не мігрував, може зменшуватися не тільки під впливом міграцій, але й у результаті смертності. Тому точніше описує міграційний процес комбінована таблиця рухливості, яка враховує ще й вплив смертності, її будують так само, як комбіновану таблицю шлюбності. Аналогія з таблицею шлюбності полягає ще й у тому, що таблиця рухливості враховує лише перші міграції, так само як таблиці шлюбності — перші шлюби; наступні ж міграції не знаходять у ній відображення. Між тим повторні міграції становлять значну частку міграційних переміщень узагалі. Повікові ймовірності повторних міграцій зменшуються з підвищенням порядку міграції. Тому для адекватного відображення міграційної рухливості певного населення необхідно побудувати таблицю, диференційовану за порядком міграцій, — за аналогією з таблицею народжуваності, диференційованою за порядком народжувань. У такій таблиці при переході до міграції n-го порядку як вихідну розглядають сукупність тих, хто вже здійснив міграцію (п-1)-го порядку, наприклад, розглядають зменшення кількості тих, хто мігрував лише двічі, у результаті третьої міграції. Таблиця рухливості, диференційована за порядком міграцій, так само як і таблиця перших міграцій, може бути і чистою, і комбінованою, її можна складати як для умовної, так і для реальної генерації. Розробка таблиць рухливості — трудомісткий процес, що вимагає для побудови вихідних даних, які можуть бути отримані лише за допомоги спеціальних вибіркових обстежень населення. А проте жодна інша система показників не дозволяє з такою повнотою судити про головні тенденції у змінах рухливості населення, про зв'язки рухливості з віком, про інтервал між двома послідовними міграціями різних порядків та про низку інших важливих характеристик. Література 1. Бреев Б.Д. Подвижность населения и трудовые ресурсы. — М., 1977. 2. Воблый К. Г. Заатлантическая эмиграция, ее причины и следствия. — Варшава, 1904. 3. Волков Е.З. Динамика народонаселения СССР за восемьдесят лет. — М.; Л., 1930. 4. Демографические процессы и их закономерности / Под ред. А.Г.Волкова. — М., 1981. 5. Демографический энциклопедический словарь. — М., 1985. 6. Еміграція // Енциклопедія Українознавства. Т. 2.— Львів, 1993.- С. 629-637. 7. Загробська А.Ф. Організовані переселення в системі міграцій населення УРСР. — Київ, 1974. 8. ЗайончковскаяЖ.А. Новоселы в городах. — М., 1972. 9. Заславская Т.Н., Рыбаковский Л.Л. Процессы миграции и их регулирование в социалистическом обществе //Социологические исследования. — 1978. — № 1. 10. Козлов В.И. Динамика численности народов. — М., 1969. 11. Корель Л.В. Перемещения населения между городом и селом в условиях урбанизации. — Новосибирск, 1982. 12. Котляр А.3, Турбин В.В. Проблемы регулирования перераспределения рабочей силы. — М., 1978. 13. Курс демографии / Под ред. А.Я.Боярского. — М., 1974. 14. Кутафьева Э.С и др. Миграция сельского населения. — М., 1971. 15. Макарова Л.В., Морозова Т.Ф., Тарасова Н.В. Миграционное поведение сельского населения центральных районов России. — М., 1991. 16. Марианьский А. Современные миграции населения. — М., 1969. 17. Миграционная подвижность населения в СССР / Под ред. Б.С^орева, В.М.Моисеенко. — М., 1974. 18. Миграция населения: прогнозы, факторы, политика. — М., 1987. 19. Міграційні процеси в сучасному світі: світовий регіональний та національний виміри /За ред. Ю. Римаренка. — К.: Довіра, 1998. — 911с. 20. Некипелова Е, Тохберг Л, Миндели Л. Эмиграция ученых: проблемы и реальные оценки. Доклад на конференции по проекту «Внутренняя миграция и эмиграция из бывшего СССР: региональные и социально-политические аспекты»,29-30 сентября 1993 г. — М., 1993. 21. Ноздрина Н.Н. Применение методов системного анализа при изучении миграций населения. — М., 1978. 22. Оникиенко В.В., Поповкин В.А. Комплексное исследование миграционных процессов. — М., 1975. 23. Переведенцев В.И. Методы изучения миграции населения. — М., 1975. 24. Петрова Т.П. Механизм миграционного обмена: методы исследования. — Киев, 1992. 25. Піскун О., Лрибиткова 1., Волович В. Міграційна ситуація в Україні// Політична думка.- 1998.- №2-3.- С. 45-72. 26. Позняк О. Міграційні процеси в контексті демографічного розвитку України: сучасний стан і перспективні тенденції http://soskin.info/ea.php?pokazold= 27. ПокшишевскийВ.В. Население и география. — М., 1978. 28. Лрибиткова 1.М. Основи демографії: Посібник для студентів гуманітарних і суспільних факультетів вищих навчальних закладів /.- К.: «АртЕк», 1997.- 256 с., іл. 29. ПрибытковаИ.М. Миграционные процессы в Украине: современное состояние и перспективы //Миграционные процессы после распада СССР. — М., 1994. 30. Прибыткова И.М. Угрожает ли миграция национальной безопасности Украины? //Украинский обозреватель. — 1992. — № 3. 31. Проблемы миграции населения и трудовых ресурсов. — М., 1970. 32. Романюк М. Д. Регулювання міграцій - вимога сьогодення // Універсум. - 1998. - № 7-8.- С. 19-22. 33. Романюк М. Д. Регулювання соціально-економічних умов працересурсного потенціалу //Зайнятість та ринок праці. Вип. 7. - К., 1998. - С 27-38. 34. Романюк М. Трудові міграції населення регіону та особливості їх регулювання за умов перехідної економіки (на прикладі Галичини) // Демографічні дослідження. Вип. 20. - К.: Ін-т економіки НАН України, 1998. - С 194-209. 35. Рыбаковский Л.Л. Методологические вопросы прогнозирования населения. — М., 1978. 36. Рыбаковский Л.Л. Миграции населения: прогнозы, факторы, политика. — М., 1987. 37. Рыбаковский Л.Л. Региональный анализ миграций. — М., 1973. 38. РыбаковскийЛ.Л., ШапироВ.Д. Методика социологического изучения демографического поведения. Вып.1. Миграционное поведение. — М., 1985. 39. Старостенко Г. Новітні демографічні тенденції в Україні // Економіка України. - 1998. - №5.- С. 22-30. 40. Таборисская И.М. Маятниковая миграция населения: теория, методология, практика. - М., 1979. 41. Тихонов В., Долгих, Леденева л, Школьников В. «Утечка умов»: потенциал, проблемы, перспективы. — М., 1993. — Вып. 2. 42. Шепотько Л., Тудзинський С. Трудові ресурси села: сучасна ситуація, нові аспекти мислення // Україна: аспекти праці — 1996. — №2-3. — С. 20—22 . 43. Ягельский А. География населения: пер. с польск.— М.: Прогресс.— 1980.— 383 с. 44. Horakova M., Drbohlav D. Internation Migration of Labour Force and the Czech Republic with a Special Emphasis on Labour Migration of Ukrainiens // Demografie N1 1998, Roenic 40, eislo 1, s. 27 — 37. 45. Nijkamp P., Voskuilen M., Internation Migration: a Comprehensive Framework for a Survey ofthe Literature // European Spatial Research and Policy. — Vol. 3, 1996 N1, P. 5 — 28.
1 2 3 4 5 Категория: Краєзнавство \| Добавил: Aspirant (20.06.2015)
Просмотров: 1028 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: