РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Компоненти Українського костюма ХІХ ст. – початку ХХ ст. Верхній одяг із тканини - Краєзнавство - Реферати - Каталог статей

Компоненти Українського костюма ХІХ ст. – початку ХХ ст. Верхній одяг із тканини Крій цього вбрання різних статевовікових груп не мав значних відмінностей. Верхній одяг жінок і чоловіків різного віку, молоді та підлітків відрізнявся лише довжиною, кольором, оздобленням чи прикрасами. Складність виготовлення та обробки ма-теріалів і самого пошиття верхнього селянського одягу в домашніх умовах вимагала колективної праці, що й було причиною розвитку народних промислів, пов'язаних з його виробництвом. Верхній одяг, як найбільш довговіч-ний і дорогий, старанно зберігався: його зразки і сьогодні можна зустріти навіть у найбільш промислово розвинутих райо-нах Центральної України, хоча й у закон-сервованому вигляді. Нагадаємо, що верхній одяг розподі-ляється на осінньо-весняний та зимо-вий. В особливу групу слід виділити плащове вбрання, яке вдягали в негоду чи в дорогу поверх перших двох видів. Через кліматичні умови найбільшого поширення в українців набув осінньо-весняний вид верхнього одягу. Він визна-чався великою різноманітністю матеріа-лів, форм, конструктивно-художніх при-йомів. Найбільш архаїчний — глухий — верхній одяг наприкінці XIX — на по-чатку XX ст. в Україні практично не зафіксований (розвитку набув розпашний його варіант). А така давня ознака, як відсутність рукавів, виявилася стійкі-шою і збереглася у верхньому одязі жи-телів Карпат. Це старовинні гуцульські плащ-накидка гугля, а також гуня з фальшивими рукавами, яка накидалася на плечі. Сюди належать також і безру-кавки з отворами для продівання рук — хутряні кептарі (киптарі), що побутували у гірських районах Західної України, і видовжені керсетки з тканини (Над-дніпрянщина) . Форми верхнього осінньо-весняного одягу з саморобного сукна залежали від типу крою спинки й способу поєднання її з передньою пілкою по лінії плеча. Гуня. Вінниччина Виходячи з цих двох визначальних мо-ментів верхній одяг міг бути: прямий; розширений донизу вставними боковими клинами (халатоподібний) та приталений — з невідрізною або частково чи повністю відрізною спинкою. Такий одяг не розрізався по лінії плеча, тобто ви-кроювався з перегнутого полотнища (в перекидку). Найдавніший — пря-мий — крій зберегли деякі види верх-нього одягу аж до початку XX ст.— ко-роткий гуцульський сардак (сердак) та гуня з довговорсового сукна, а також довга гугля без рукавів. Схожими за типом були й чуга та манта; їх викори-стовували як обрядовий одяг і носили наопашки. Паралельно з прямоспинним розви-вався верхній одяг, розширений донизу боковими клинами. Своєю вузькою час-тиною клини вшивалися по боках у прой-му і створювали більшу об'ємність одягу, завдяки чому його можна віднести до халатоподібного типу. Оскільки цей тип крою з часом замінили більш розвинуті форми, на певній стадії він також висту-пав як архаїчний і в розглядуваний пе-ріод законсервувався в одязі, що носили поверх інших видів,— плащовому. Одна з назв такого типу одягу — опанча — має, очевидно, загальнослов'янське ко-ріння і пов'язана з терміном «япончица», згаданим у «Слові о полку Ігоре-вім». Дуже поширений в Україні плащо-вий халатоподібний одяг шився частіше з одного або двох перегнутих по плечах довгих полотнищ домашнього сукна гір-шої якості, чорного або сірого кольору. Застібок цей одяг не мав, а підперізу-вався поясом; до невеликого коміра або горловини пришивався прикрашений ви-шивкою та обшивками капюшон (від-лога, затулок, кобка, каптур, бородиця). Одяг такого типу з великим виложистим коміром називався на Наддніпрянщині халатом. На лівому березі переважала назва сіряк (із сірого сукна), на пра-вому — кобеняк; по всій Україні побуту-вав термін керея. Подібні форми були ха-рактерні для повсякденних і святкових довгих сердаків Прикарпаття, поділь-ських гуньок, південноукраїнських свит-польок та кирейок. Комплект традиційного одягу. Гуцульщина. Значного розвитку у центральних ра-йонах України XIX ст. набули різні види приталеного верхнього одягу з самороб-ного сукна. їхні ранні форми зберігали верхню частину прямоспинною, а нижня розширювалася за допомогою клинів, що вшивалися по боках від лінії талії. Зву-жений у талії, невідрізний, розширений донизу двома клинами крій притаманний старовинним українським свитам до двох вусів Наддніпрянщини, свитам-латухам та сштам-куцанам Полісся, кабатам За-хідної України, які побутували ще на рубежі XIX—XX ст. Для цього одягу характерні об'ємність, опуклість за раху-нок клинів (опуклих вусів), які іноді за-кладалися у кілька зборів. Дівоче святкове вбрання Традиційний жіночий костюм Івано-Франківщина. Івано-Франківщина. Подальше розширення нижньої час-тини невідрізного в талії одягу привело до появи приталеної (під стан) багато-клинної свити, поширеної на значній території України. Попервах вшивали третій клин (свита до трьох вусів), а зго-дом цей крій удосконалився завдяки роз-різанню спинки по вертикалі до пройми. Кількість клинів збільшилася, й відповід-но зросло число швів. Трикутні або тра-пецієподібні клини замінювалися глибо-кими, часом подвійними зборами, що ви-кликало зміну силуету. Шилися такі сви-ти з білого або сірого сукна, довжи-ною до колін і нижче. На Полтавщині цей одяг називався свитою, юпкою, на півночі Київщини — куциною. Ускладнення прямоспинного крою та розширення нижньої частини одягу від-бувалися й завдяки частковому підрі-занню спинки по лінії талії та вши-ванню прямокутних клинів (рясів, забо-рів, брижів). У свиті з підрізними боч-ками (з рясами і прохідкою) звужу-валася, але обов'язково зберігалася суцільнокроєна частина спинки (старша фалда, прохідка, доріжка, засібок). Кіль-кість зборів збільшувалася за рахунок звуження верхньої частини у талії, а та-кож уведення додаткових широких кли-нів у нижню частину. Свитка-куртак (Волинь) та чугаївка (Вінниччина) Свита зі зборами розвивалася пара-лельно з багатоклинною і широко побу-тувала (переважно як чоловічий одяг) майже до початку XX ст., а потім ще тривалий час зберігалася селянами. На правобережній Наддніпрянщині її шили з темно-коричневого, на Поліссі та По-діллі — з білого або сірого саморобного сукна. У різних місцевостях її називали по-різному: свита до заборів, катанка — на півночі Наддніпрянщини, свита до рясів — у Центральній Київщині, свита до брижів — на Черкащині, козачка — на Полтавщині, куртак — на Волині, чугаівка — на Вінниччині тощо. Сердак (Івано-Франківщина) та юпка (Київщина) Свити. Київське Полісся Кіль-кість додатково вшитих полотнищ і від-повідно рясність зборів (рясування) підкреслювали заможність власника. Одяг аналогічного крою під назвою ка-пота був поширений у західних районах і зберігся навіть у XX ст. як обрядовий. Рідше траплялася в Україні більш пізня форма верхнього одягу — повні-стю відрізна в талії з призбираною нижньою частиною. Цей тип крою лежав в основі російських кафтана та бекеші. В Україні побутував одяг із відрізною нижньою частиною (передні пілки су-цільні або відрізні по талії) під аналогіч-ними назвами і так, як і в росіян,— двобортний. У цілому ж в українському верхньому одязі на відміну від росій-ського переважає старовинна традиція однобортності, що можна пояснити по-мірнішим і м'якішим кліматом. Одяг із сукна шився переважно без коміра або зі стоячим низьким (2— 2,5 см) коміром. Однак були й винятки. Так, на півночі Київщини зафіксована свита з виложистим шалеподібним комі-ром, на Поділлі — з вишитим круглим коміром — відлогою. Довжина верхнього одягу залежала від його призначення й водночас була локальною ознакою. Умовно можна виді-лити короткий (до середини стегон), се-редньої довжини (до колін) та довгий (до п'ят) одяг. Короткі варіанти побуту-вали у гірських та передгірських районах Карпат, а також на Поліссі. На значній території України верхній одяг шили середнім та довгим, при цьому святкові свити були довші за буденні. Макси-мальна довжина притаманна плащовому одягові. Оцінюючи конструктивні особливості традиційного верхнього одягу з тканини, слід зазначити, що різноманітність його варіантів досягалася відносно простими і протягом століть відпрацьованими спо-собами поєднання основних (спинка, пілки) прямокутних шматків тканини і вшивання клинів. Як наслідок, напри-кінці XIX — на початку XX ст. в Украї-ні одночасно побутували: прямі, розши-рені, приталені, невідрізні в талії (багато-клинні), призбирані з частково або пов-ністю відрізною спинкою форми верх-нього одягу з саморобного сукна. Поряд із домотканим сукном заможне населення здавна використовувало для верхнього вбрання привізні тканини, а згодом і місцевого виготовлення. Одяг, шитий із часто досить легких покупних тканин, в умовах клімату України пра-вив за верхній протягом значної частини року. Широкого вжитку він набув, зокре-ма, серед мешканців сіл, розташова-них неподалік від торгових центрів. У XVIII — першій половині XIX ст. для нього використовували кольорове сукно різного ґатунку, візерунчастий штоф, китайку, сірий черкасин, репс; для оздоблення — кольоровий оксамит, пар-чу. Одяг із фабричних тканин міг бути приталеним, з невідрізною або відрізною спинкою, а також сильно розшире-ним донизу — вільного халатоподібного крою. Його робили на підкладці й за потребою утеплювали тонким шаром клоччя або вати. Різні варіанти старовинного верхньо-го одягу — капота, жупан, кунтуш, курта, черкеска, чумарка — виходять із ужитку в основному у другій половині XIX ст. Проте їхні конструктивно-художні особливості — виразність фор-ми й оздоблення, використання орна-ментальних тканин — набули розвитку в багатьох елементах костюма, що побуту-вав на рубежі XIX—XX ст. Тож роз-глянемо докладніше названі та інші види такого вбрання. Жупан — давній тип слов'янського верхнього одягу, який у XVII—XVIII ст. був складовою частиною святкового чо-ловічого та жіночого костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан, а пізніше набув поширення у селян-ському побуті. Наявність жупана була ознакою добробуту. Шили його з дорогих тканин — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше блакитного або зеленого кольору. Жупан був досить довгим (нижче колін, іноді до кісточок), приталеним, із призбираною спинкою й полами, що ледве сходилися, з виложи-стим або стоячим коміром, манжетами й кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети й кишені обши-валися кольоровою тканиною, прикраша-лися тасьмою, шнурами, вишивкою гару-сом; уздовж пілок у два ряди й на кише-нях пришивалися ґудзики. Поверх жупана вдягали кунтуш. Одяг із такою назвою був відомий не лише у східних слов'ян, айв угорців, поляків, а також народів Сходу, хоча відрізнявся кроєм і способом носіння. Шився кунтуш із дорогих ґатунків кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими «фальшивими» рукавами (вильотами), які перекидали через плечі на спину. Як і жупан, кунтуш прикрашався сріб-ними, золотими або шовковими шну-рами. Якщо кунтуш не ввійшов до селян-ського вжитку, то жупан, який із часом почали носити у парі зі свитою, видозмі-нившись, закріпився у першій половині XIX ст. в костюмі заможного сільського населення Наддніпрянщини, ставши про-тотипом пізнішого виду одягу з фабрич-них тканин — юпки. Капоту найбільш заможні селяни та селянки носили як святковий одяг. Вона була довшою й об'ємнішою за жупан, на відміну від нього — з глибоким за-ходом, вільна в талії, з трьома і більше зборами на спинці, вузькими рукавами й великим виложистим коміром. її шили з тонкого сукна або шовкової тканини — однотонної (червоної, рожевої, блакит-ної) чи з розводами та фантастичними квітами. Курта (куртина, куртка, чекмінь) — це старовинний верхній чоловічий і жі-ночий одяг, схожий на російський кафтан: короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром. Шився з китайки, сі-рого демікотону, сукна. У другій поло-вині XIX ст. курту найчастіше носили вдома, під час роботи. Черкескою на Лівобережжі називали тип короткого жупана або кунтуша з сукна. Це чоловічий верхній одяг, анало-гічний кабардинській черкесці з відкид-ними рукавами. Чумарка (чемерка, чемерина, чама-ра) — довгий чоловічий верхній одяг з рукавами, відрізний по лінії талії, з при-збираною спинкою або всією нижньою частиною, з застібкою у два ряди ґудзи-ків попереду, зі стоячим коміром. Шила-ся з тонкого чорного сукна або бавов-няної тканини, прикрашалася тасьмою, китицями, петлицями. Серед селянства Київщини побутував верхній одяг із тонкого білого сукна під назвою чемліт. Він повторював крій сви-ти й був із виложистим коміром та ман-жетами, обшитими чорним оксамитом. Старовинний верхній одяг із покуп-них тканин, розширений донизу, вільного халатоподібного крою — шушун, халат, бурнус — наприкінці XIX ст. молоді й немолоді заміжні селянки Центральної України вдягали на свята, до церкви; використовувався він і як обрядовий. Цей тип походить із давніх загальнослов'ян-ських видів одягу й генетично пов'яза-ний із північноросійським шушуном, а також шушманом, який зберігся у XIX ст. в південних губерніях. В Україні (переважно на Лівобережжі) такий одяг набув подальшого розвитку: ускладнив-ся крій, змінилося художнє вирішення. Шили його з вибійчастого або однотон-ного ситцю, тонкої вовняної чи шовко-вої тканини. Об'ємність одягу досягалася за рахунок дрібних зборів, закладе-них по спинці у верхній її частині або вздовж лінії талії. Юпка. Чернігівщина Звичайно він мав вели-кий призбираний виложистий комір і манжети; у різних місцевостях був різної довжини. На Середній Наддніпрянщині як святковий жіночий верхній одяг викори-стовували давню баєву юпку з трьома клинами й великим виложистим комі-ром із тонкої червоної, синьої або зеле-ної байки (ворсистого сукна, раніше при-візного, а з XVIII ст.— місцевого вироб-ництва). Вся поверхня юпки прикраша-лася саморобними китицями (хвостика-ми, ковтками, мухами) з кольорової вов-ни, які контрастували з матеріалом юпки. У цьому одязі помітний вплив міського костюма, а також модних течій, які трансформувалися у своєрідний народ-ний стиль. Наприкінці XIX ст. з розвитком міс-цевих мануфактур їхня продукція посту-пово витісняє традиційні домашні та ста-ровинні імпортні тканини. Холості (не-утеплені) та ватяні юпки, круглі ватяні кохти (ватянки) розвивають кращі міс-цеві традиції крою верхнього одягу з саморобного сукна: збільшується кіль-кість клинів, байтових або подвійних збо-рів (накладів), багатошовною стає спин-ка, яка часом відрізалася по лінії та-лії. Те ж саме стосується й багатства декоративних прийомів. Сільські майстри користувалися як однотонними, так і орнаментованими (тканим або вибійчастим малюнком) фабричними тканинами, знаходили за-соби їх ущільнення з метою утеплення й надання одягові форми, відповідної до традиції. Верхня, більш дорога й нарядна тканина дублювалася гармонуючою, але недорогою підкладкою, часом — ватя-ною прокладкою, яка прошивалася вруч-ну, а пізніше — машинною строчкою, утворюючи складну фактуру. Локальні варіанти відрізнялися довжиною та про-порціями, обробкою деталей і оздоб-ленням. Юпка. Полтавщина Юпка. Полтавщина Таким чином, формування крою верхнього одягу з тканини йшло двома шляхами. Один — у напрямі поступо-вого розширення нижньої частини пря-мої спинки клинами, які не порушували її суцільнокроєності, тобто від плащоподібних гуглі, чути через кирею, сердак і свиту з двома клинами та «перехва-том» по боках — до багатоклинних свит. Другий шлях — це розширення нижньої частини виробу за рахунок підрізання по боках, а пізніше й відрізання спинки та вшивання додаткових полотнищ тка-нини. Ці процеси відбувалися одночас-но, причому перший тип крою був притаманний чоловічому й жіночому одягові, другий — переважно чоловічому. Крім того, зазначимо, що особливістю саме українського верхнього одягу було вши-вання клинів — по боках і ззаду. Типи юпок. Полтавщина, Чернігівщина Початок XX ст. приніс в українське село нові, більш уніфіковані форми верх-нього вбрання — пальтового та піджако-вого типу. Під впливом міського костю-ма й насамперед одягу робітництва на-бувають поширення різні види повсяк-денних ватяних піджаків, коротких пальт із напівсукна та інших фабричних тка-нин. Ці вироби були прямоспинного крою, підкреслено прості й утилітарні. Використана література. Матейко К. І. Головні убори українських се-лян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографіч-ний нарис. Київ, 1991. Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбран-ня // Нар. творчість та етнографія. 1963. Нариси історії українського декоративно-при-кладного мистецтва. Львів, 1969. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, ево-люція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1. Бойко В. М. Українські народні традиції в су-часному одязі. Київ, 1970. Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976. Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народ-ні художні промисли України. Київ, 1979. Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.
1 2 3 4 5 Категория: Краєзнавство \| Добавил: Aspirant (03.06.2015)
Просмотров: 378 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: