РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття - Краєзнавство - Реферати - Каталог статей

Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття був створений за ініціативою прогресивної української інтелігенції міста, наприкінці ХІХ ст. Безпосередньо до його організації приступили у 1926 р. під керівництвом В.Кобринського – багаторічного директора музею. Інтелігенція краю підтримувала музей: дарувала твори народного мистецтва, надавала кошти на закупівлю нових експонатів і розвиток музейної справи. Багато цінних творів передали В.Тимінський, Р.Ровенчук з села Печеніжин, І.Симчич з Верхнього Березова, лікар Левицький з Коломиї. Пізніше музею були подаровані колекції І.Стрийського, Г.Герасимович, Л.Гарматія та інших. Саме ці експонати і стали основою для створення фондової колекції Коломийського музею, яка на той час мала три відділи: історичний, гуцульський і сакрального мистецтва. З часом музей перетворився на справжню скарбницю народного мистецтва Гуцульщини. Збірка декоративно-ужиткового мистецтва Покуття була укомплектована лише у повоєнний час, але посідає вагоме місце у колекції музею. Експозиція розкриває етапи розвитку гуцульського та покутського мистецтва з кінця ХVІІІ ст. по сьогоднішній день. А фонди музею налічують понад 20 тисяч одиниць збереження. Найбільшою є збірка одягу тканин та вишивок. Це насамперед комплекти народного одягу та його компоненти з різних сіл краю. Широко представлені декоративні тканини з усіх основних осередків Гуцульщини та Покуття. Вивчення колекції тканини дає уявлення про розвиток цього виду мистецтва протягом століть, техніку ткання, способи декорування, методи обробки сировини і фарбування прядива. Ткацтво на Прикарпатті, які на всій території Західної України, тісно пов’язане з домашнім господарством і було одним з найпоширеніших видів народної художньої творчості. Колекцію тканин Коломийського музею умовно можна поділити на дві групи: одягові та інтер’єр. До одягових тканин належить ткані комплекти одягу такі, як запаски, опинки, хустки, пер мітки, пояси. До інтерєрних – килими, ліжники, верети, пішви, рушники, скатерті, тощо. Є також невелика група тканин господарського призначення – бесаги, тайстри, дзьобенки. Крім поштучних тканин виробів майстри – ткачі виготовляли багато тканин для шитих форм одягу – положна, сукна. Вшиті з допоміжних матеріалів і прикрашені вишивкою сорочки, сердаки, гулі, манти є справжніми витворами мистецтва. У господарському відділі фондів музею зберігаються також засоби для виробництва тканин. Нескладної конструкції, здебільшого дерев’яне знаряддя – веретена, куделі, механічні прялки, гребені для розчісування волокна, термиці, симотоки, снувалки, ткацький верстат – дають можливість відтворити послідовність всіх етапів процесу створення тканини в домашніх умовах. Багата збірка декоративних тканин інтерєрного призначення – верет, ліжників, килимів, рушнікв, пішв, скатертин, свідчать про рівень побутової культури гуцулів і покутян на зламі ХІХ-ХХ ст. Особливу увагу привертає колекція тканин одягових виробів – перелітки, хустки, запаски, опинки, пояси. Нажаль переважна більшість авторів цих творів залишились для нас невідомими. Цінними художніми виробами є традиційні ліжники виконані народними майстрами Н.Корпанюк, О.Шкрібляк, В.Калини. далеко за межами краю відомі ткані вироби – рушники, скатерті ткані сорочки майстра І.Антонюка з села Корни Коломийського району, а рушники Лауреата державної премії ім. Т.Шевеченка Т.Василащук з села Шешори Косівського району відзначаються нетрадиційною композицією і орнаментальним вирішенням. У фондах та експозиції широко представлені декоративні тканини роботи видатних народних майстрів – ткачів Р.Горобового, О.Горбової, Г.Герасимович, П.Скальчук, Г.Герасимович, Ю.Бововича, М.Ганущака, Й.Дасуранюка, П.Петрів. Важко переоцінити художню і історичну цінність колекції тканих поясів майстра Д.Миронюка з села Пістинь Косівського району датовані 1900 роком. На початку 80-х рр. ХХ століття дочка відомого українського художника і колекціонера Розвадовського подарувала їх музею. Саме ці роботи репрезентували мистецтво Гуцульщини у 1929 році на І виставці ДНГ у Москві. Пояси Д.Миронюка були удостоєні диплома, хоча Західна Україна тоді ще не входила до складу Радянської України. зберігається в музеї і сам диплом. Серед килимів визначне місце посідає збірка килимових виробів легендарної Косівської фабрики М.Куриленка „Карпатські візерунки” (1922-1939 рр.), а також колекція килимів Коломийської фабрик художніх виробів створені за проектами У.Гулика. Пишається музей і своєю збіркою торів художників-професіоналів, зокрема колекцією килимових виробів і гобеленів відомого українського митця, класика українського гобелену М.Біласа. Подарована музею велика колекція моделей одягу Г.Вінтоняка – художника-модельєра, заслуженого художника України. Колекція тканин весь час поповнюється новими експонатами-зразками тканин виробів з різних кусочків нашого краю, а також роботами провідних сучасних майстрів. Гуцульщина – етнографічна область України, що обіймає гірські райони Івано-Франківської, Чернівецької та Рухівський район Закарпатської області. Цей край здавна привертав увагу істориків, етнографів, дослідників народного мистецтва, які вивчаючи матеріальну та духовну культуру гуцулів намагались визначити її територіальні межі. Ґрунтовно це питання опрацював С.Витвицький, а найбільш повне визначення ареалу гуцульської етнографічної групи здійснив на початку ХХ ст. В.Гнатюк. Гуцульщини розташована в гірській системі східної частини Українських Карпат. З півночі вона межує з Покутським передгір’ям. Покуття – історико-етнографічна область України, відома колись як південно-східний „кут” Галичини, від чого й тримала назву, займала східну частину сучасної Івано-Франківської області. Територіальні межі Покуття протягом віків визначались по-різному. В ХVІІ-ХVІІІ ст. більшість дослідників „розміщували” його між Дністром, Черемошом і Карпатськими горами. З середини ХІХ ст. зростає наукове зацікавлення до Покуття і меж цієї етнографічної зони окреслюються чіткіше: Тлумацький, Городенківський, Снятинський, Коломийський та північно-східні частини Надвірнянського і Косівського районів Івано-Франківської області. Перші скупі відомості про гуцулів містяться у публікаціях професора Львівського університету Б.Ганке у 1791-94 роках. Висвітлював різні сторони народної культури гуцулів польський дослідник В.Поль. Наукове вивчення Гуцульщини започаткували П.Шафраник – словацький вчений та українські письменники І.Вайлевич та Я.Голвацький, які наполягають на слов’янському походженні гуцулів, а також доводили єдність галицьких, закарпатських і буковинських українців з усім українським народом. Протягом ХІХ – початку ХХ ст. вивченням матеріальної і духовної культури гуцулів займалась значна кількість дослідників, серед них польські, німецькі, українські, чеські, словацькі, російські вчені. Цікавились побутом карпатських селян польські дослідники Снайдер, Вінценз. Вивченням культури Покуття займався Кольберг. Десять років свого життя присвятив вивченню гуцулів німецький історик Кайндль. Серед українських дослідників Гуцульщини найвизначнішими є С.Вивицький, В.Гнатюк і В.Шухевич. Цікавились гуцулами, їх побутом і мистецтвом географ М.Драгоманов, письменники Ю.Федькович, М.Павлик, Г.Хоткевич. До Покутської тематики звертався у своїй творчості В.Стефаник. Велику увагу дослідженню Гуцульщини приділяли художники-мистецтвознавці І.Грабар, сестри Кульчицькі, Ф.К. Вовк та багато інших. За часів радянської влади мистецтво народів східних Карпат досліджували і колекціонували наукові установи і музеї Москви, Ленінграда, Києва. Результати вивчення творчості гуцулів і покутян висвітлені у монографіях таких провідних сучасних українських мистецтвознавців як С.Сидорович, К.Матейко, Р.Захарчук-Чугай, О.Соломченко, О.Никифорак. Аналіз різних видів гуцульського мистецтва дається в працях науковців Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття. Мистецтво і побут населення Гуцульщини і Покуття не залишає байдужими не тільки науковців, митців, студентів, але й колекціонерів, аматорів в Україні і за їх межами. Узорне ткацтво на наших землях було одним із найпоширеніших видів народної художньої творчості. Тканина – найнеобхідніший предмет в побуті людини завжди пов’язувалась із життям народу, його заняттями, виражала його смаки. Пряжею і тканинами сплачували колись данину, зберігали їх як заощадження, вони були неодмінними атрибутами народних образів, особливо весільних, важливою частиною посагу. Декоративні тканини використовувались для одягу та житла. Ткацтво пройшло багатовіковий шлях розвитку. Археологічні знахідки – глиняні пряслиця, віхтики тканини та глиняному посуді – на горі Коренів поблизу села Корни Коломийського району на території Трипіського поселення свідчать про те, що людин навчились ткати ще у ІІ-ІІІ тисячоліття нашої ери. Традиційно найбільш поширеними матеріалами для ткацтва на Гуцульщині, особливо в гірських селах, була овеча вовна, оскільки вівчарство посідало вадливе місце у господарстві гуцулів. У низинних селах і на Покутті надавали перевагу коноплі і льону. Підготовка матеріалів для ткання була важливим заняттям селян, особливо жінок, і вимагала багато часу. Знаряддя і способи обробки сировини відомі всім слов’янським народам і майже однакове. Вирощуванню і обробці коноплі, волокна якої застосовувались для виготовлення як одягової так і інтерєрної тканини, надавали перевагу на Покутті і Гуцульщині. На відміну від льону, який переважав в інших областях України, коноплі менш вибагливі до грунтів і кліматичних умов. Дозріле стебол коноплі збирали два рази в сезон. Спочатку виривали „чоловіче” стебло літних конопель – плоскінь, з якого робили волокно наймякше і найвищої якості, а літом „матірку” (жіноче стебло), значно грубше. Стебла сушили, а потім вимочували. В результаті волокно відділялось від костриці і після просушування його терли (тіпали) на терлиці. Потім волокно чесали на деревних щітках „дергавицях” різної густоти. В процесі чесання волокно очищалось від терміття і одночасно складали і закручували з двох сторін у скрутені. Найтонше і найякісніше „чесане” волокно йшло на виготовлення щільної і тонкої тканини найвищого ґатунку (для ткання перебіжок і тканини для сорочок). Волокна що залишались (зрібки) прочісувались ще раз. Найдовше з них прялось і йшло на виготовлення грубіших полотен („зрібних”). З найкоротшого прядива „(клоччя”) сукали товсті нитки, з яких виготовляли верети, мішки тощо. З вони виготовлялись нитки різного ґатунку – від тонких гладких для виготовлення переміткового „забору” до грубих пухнастих для виготовлення ліжників. Якість вовни залежала від породи овець та догляду за ними. Стригли овець два рази на рік: на весні і влітку. Перед стрижкою овець мили, а зістрижену вовну запарювали окропом, а опиті полокали у проточній воді. Вовну сортували по кольору і якості. Для кожного виду майбутньої тканини потрібна вона відповідного ґатунку і способу обробки, тому процесу підготовки вовни до прядіння приділяли велику увагу. Спочатку вовну скубли руками, розділяючи і сортуючи волокно, потім „чіхали” (розчісували) на вертикальних дерев’яних гребенях, відділяючи при цьому довше волокно від коротшого („чистий волос” від „штиму”). Коротшу вовну розчісували („граблювали” „чіхали”) на металевих щітках „граблях”. Граблі мають вигляд невеликих, майже квадратних, дощечок (? 25 х 30 см), до яких на ремені кріпились металеві гачки на невеликій відстані один від одного. Від густоти щітки залежала якість розчісування вовни. Під час розчісування при потребі змішували волокна різного ґатунку для того щоб отримати нитки потрібної якості. З довгого „волосу” пряли міцні тонкі, добре скручені нитки („волосянку”) для виготовлення запасок, опинок, поясів, а також на основу для виготовлення інших тканин. Для виготовлення спіткання йшла м’яка вовна. З довгої вовни пряли досить грубі, ледь скручені, нитки для виготовлення ліжників. Щоби вони менше звалювались у валилі добирали штивну вовну старих овець – „нетенину”. „Міцок” – вовна молодих овець йшла на виготовлення м'яких ниток для тонких тканин і на святкові сукна. Пряли нитки веретеном на куделі: відділяючи від кужіля волокно, скручували його пучками пальців і одночасно намотували на веретено („Фуркали”). Щоб нитка була міцною і тонкою її опручували за допомогою інерційного обертового руху веретана („другали”). Дригали також і дві нитки докупи, в цьому випадку веретено крутилось у протилежний бік. Чим тоншими мали бути готові нитки – тим меншим було веретено. Для прискорення процесу прядіння в домашніх умовах з кінця ХІХ ст. заможніші господині використовували механізовану куделю – прялку („німецьку кужівку”). Спрядені нитки з веретена перемотувались на мотовило, яке мало певну довжину (170-200 см). Нитки на мотовило змотували навхрест, розділяючи на парні і непарні. Коли знімали пряжу з мотовила, фіксували „хрест”, перев’язуючи ниткою. Збереження розподілу ниток на парні і непарні було дуже важливим для полегшення процесу виготовлення тканини, а також для підрахунку кількості ниток при продажі. Моток ниток основи знятий з мотовила і готовий до снування („піпрєжа”, „міток”) мав 10 пасем. Пасмо має 10 чесниць (30 ниток), якщо пряжа здібна, і 15 чесниць (45 ниток), якщо пряжа чесана. Чесниця має 3 нитки. Основа перед заправкою у верстат скується переважно на снувальниці. Рамочна снувалка – це дві укладені навхрест вертикальні рами, які обертаються довкола осі. В рами снувалки вбиті невеликі кілочки, які розподіляють нитки при снуванні і у певних місцях створюють хрест з парних і непарних ниток. Зі снувалки пряжу перевивають на носій ткацького верстака. На території Гуцульщини побутували вертикальні ткацькі верстати „кросна”, які збереглися ще до початку ХХ ст. З кінця ХІХ на початку ХХ ст. масового поширення набули горизонтальні ткацькі верстати більш удосконаленої конструкції. Процес удосконалення ткацького верстата постійно продовжується. Так в кінці ХІХ початку ХХ ст. ткачі Косова і Коломиї почали використовувати верстати з широким бедром (на 120-180 см) для масового виробництва килимів, ліжників, верет. На горизонтальному ткацькому верстаті нитки основи послідовно пробирали в ремізки („шохти”) і бедро. Структура тканини в характер орнаменту залежить від способу переплетення двох систем ниток – основи і піткання. А переплетення в свою чергу – від способу проборки у ремізки і їх кількості. До ремізок підв’язувались підніжки, натискаючи на них ткач піднімав групу ниток пробраних у відповідну ремізку і утворював зів („фах”) між нитками основи в який прокидався човник з пітканням. Характерним для Гуцульщини і Покутті є попарне підв’язування ремізок на верстаті. Тому найчастіше зустрічається верстати на 2, 4 або 6 і т.д. ремізок. Найпростіші тканини – полотна виготовлялись на 2 ремізках, а „чиновате” (саржеве) переплетіння виготовляли на верстаті з 4 і більше ремізками. Розрахунок основи по ширині верстата, а також розрахунок орнаментів також іде „парками” (по 2 нитки). При заправці верстата найчастіше використовується розсипна проборка у ремізки (проста і зворотня). Вона характеризується більшою складністю при пробиранні (І нитка заправляється в першу ремізку, ІІ нитка – у ІІ ремізку, ІІ нитка – у ІІ ремізку, ІV – у ІV і т.д.). Але така проборка значно спрощує роботу ткача за верстатом. Ткач по черзі натискає підніжки лівою і правою ногою, причому натискаючи підніжку лівою ногою кидає у зів човник лівою рукою надаючи йому рух зліва на право і навпаки. За рахунок різного хода по підніжках народні ткачі навчились робити цілий ряд дрібно узорчастих переплетень, які часто поєднуються в одній тканині. Насамперед це різноманітні чиноваті переплетення: „вічка”, „віконечка”, „ільчасте письмо”, „смерічки”, „колосочки”, „кривульки” тощо. Часто використовували репсові переплетення які утворювали орнаменти за умови послідової зміни кольору піткання: „павучки”, „півпавучки”, „гребінки”, „драбинки”, „кочільця”. Крім фактурних дрібно орнаментальних ремізних технік використовувались „перебори”. Перебірні тканини були і залишаються найпопулярнішими на Гуцульщині і Покутті. З усього розмаїття тканин переборів відомих різним народам світу населення Карпат використовувало тільки декілька: „під дошку”, „ручний”, „килимовий” та різні їх різновиди. Всі ці перебори у поєднанні з рапсовими та чиноватими переплетеннями створювали безліч варіантів для створення тканин з цікавою структурою і неповторними орнаментальним вирішенням. Орнаменти виткані ручним перебором і „під дошку утворюють на поверхні тканини рельєфно виступаючий застил з грубших ниток піткання. На відміну від перебору „під дошку”, в якому нитка піткання проходить через все полотнище від краю до краю не перериваючись, ручний перебір дає можливість створювати безліч кольорових варіацій в одній орнаментальній смузі. Кожний окремий елемент орнамента утворюється застилом окремої нитки кінці якої закріплюються. Ручний перебір чимось нагадує техніку вишивання від чого і дістав назву у народі „вишиттє”. Килимовий перебір використовується не лише в килимах часто зустрічається він у скатертях, веретах, рушниках. На відміну від попередніх килимовий перебір не утворює на поверхні застилу, а орнамент утворюється за рахунок з'єднання кольорових ниток орнаменту у різний спосіб: на косу нитку, на пряму, на межеву. Найчастіше в такий спосіб утворюється орнаменти прості геометричні: „скосики”, „клинці”. Різноманітні орнаменти ліжників утворюються також килимовим перебором, тільки всі нитки піткання з’єднуються через три нитки основи, для більшої міцності. Килимовий перебір не складний у виконанні, легко розраховується і для його виконання потрібно лише дві ремізки. Виконані цією технікою килими і ліжники окрім назв окремих елементів орнаменту мають традиційні назви цілих орнаментальних композицій. Широко відомі такі назви килимових композицій як „гуцул”, „кучер”, „гранишник”, „колисковий” і ліжникових: „сливовий”, „кривий”, „руський”, „килимовий”, „головкатий”, „очкатий”, „вуставковий”, „кавалєрське очко”. Гуцульська і Покутська декоративна тканина характеризується поперечно смугастим орнаментом, що обумовлено технологією виготовлення, і багатством колористичного вирішення. Композиційне вирішення також підпорядковано певним канонам. У скатертях і рушниках орнамент в основному розташовується по краях, у пішвах на „ребрі” (згині тканини), а все поле залишалось або білим, або перетикалось вузькими кольоровими смугами. Святкові речі мали багатий і кольорові ший орнамент, буденні декорувались скромніше. Верети не мали замкнутої композиції їх орнаментували рапортом з двох або більше чорних або кольорових смуг утворених переборами „під дошку”, пізніше в середині ХХ століття додались ручний перебір і килимовий. В килимах і ліжниках композиційна домінанта переважно тяжіла до центру. В запасках і „старовіцьких” хустках також прикрашали орнаментом краї, або ж обмежувались контрасними засновкам по боках запуск і понизу опинок. Та в усякому разі композиції притаманна прицільність. Центральна смуга орнаменту з обох боків підтримувалась боковими, аналогічними до центральної або слабшими по звучанню. Кожна смуга орнаменту з обох боків підтримувалась боковим, аналогічними до центральної або слабшими по звучанню. Кожна смуга орнаменту могла бути викінчена з обох боків „поверхницею” вузькою смужкою відповідного орнаменту. Класичним прикладом тридільної композиції є оформлення орнаментом країв перемітки – переміткові забори”. Центральна смуга „забору” була найпоширенішою часто вона заповнювалась ромбовидними і хрестоподібними елементами. Через певний проміжок чистого поля її доповнювали бокові смуги подібного орнаменту, але вужчі. Викінчувала композицію зверху „поверхниця”, утворена бо половиною попередньої орнаментальної смуги, або відповідним вузьким орнаментом. Особливої виразності ткачі досягли завдяки використанню яскравих, подекуди, контрастних, але добре згармонізованих кольорів. Тому фарбування пряжі, застосування різних рецептів було важливою умовою розвитку декоративного ткацтва. Фарбували пряжу місцевими тваринними і рослинними барвниками, для збагачення кольорової гами застосували різні галуни, закріплювати колір сіллю, або природними кислотами – капустяним і огірковим розсолом, сироваткою. З появою анілінових хімічних барвників простіших у використанні, які давали яскраві насичені кольори, природні почали витіснятися. Так у середині ХХ століття постала проблема відновлення старих „екологічних” рецептів фарбування які відрізнялись м’якістю і узгодженістю пастельних кольорів. Нитки для фарбування також підготовляли певним чином. Їх зможували у „міжки” на „симотоці” (мотолці) і зв’язували ниткою у двох місцях, щоб не путались. Мітки золили, пізніше обробляли лугами (з появою хімічних засобів фарбування) і фарбували занурюючи на декілька годин у розчинений киплячій барвник. У ХХ столітті, особливо у повоєнні часи, часто використовують для ткацтва фабричні нитки натуральні: бавовна, вовна, льон; штучні: шпательні, віскозні; хімічні: „акрилка”, капрон. Доступність і урізноманітнила народну узорчасту тканину новими технологічними і колористичними можливостями. Прискорила і спростила підготовчі процеси, але, нажаль, витіснила ручно прядену нитку і застосування конопляної пряжі, яку майже повністю замінили фабричні бамбакові нитки. Людство навчилося прясти волокнисті рослини ще в епоху неоліту. Веретено й куделя вже тоді стали необхідними знаряддями праці. Жінки-пряхи не тільки виготовляли одяг, але й брали участь у найважливіших процесах добування їжі (сіти для риби, тенета для звірів тощо). Мабуть саме тоді довгі – придовгі нитки стали для людства своєрідним визначенням людського життя, долі. Згідно античних міфів три мойри, дочки Долі (Ананке) були пряхами, які випрядали нитку життя: Клото – пряла цю нитку, Лахезне проводила людину через всі життєві перегони, а зловісна стара Атропа обривала нитку життя. У слов’ян існувала така ж уява про божество Долі. Срегита, або Сеча це гарна дівчина що пряде золоту нитку, допомагає людям боротися зі злом. Сеча це добра доля людини. Їй протистоїть Несреча – зла доля. Протистояння добра і зла ототожнювалося з прядінням нитки. Є сербське прислів’я „Несреча тонко пряде” – тобто зла доля пряде надто тонку нитку, що може легко урватися. Ряд свідчень про ткацтво Київської Русі є в літописних джерелах і в повідомленнях арабських мандрівників і в „Слові о Полку Ігоревім”. Зокрема згадується звичай класти хворого чи небіжчика на килим, або вкривати ним. Про існування горизонтального ткацького верстата ще за часів Київської Русі можуть свідчити відомі з тих часів терміни: „бердо”, „навій”. У цей час знали кілька способів декорування тканини. В письмових джерелах другої половини ХІІ і в ХІV столітті зустрічаємо назви тканин: „чиновать”, „бранина” („брань”). На вертикальному і горизонтальному ткацьких верстатах виробляли візерункові тканини. для одержання складніших кольорових візерунків користувались „кроснами”. Пряжу і саму тканину вміли фарбувати рослинним барвниками, які утворювали м’які тонкі відтінки кольорів. З ХІV і особливо з другої половини ХV століття на Україні виникають цехи, або братства ремісників в т.ч. ткачів. Однією з провідних галузей було виробництво вовняних тканин. Уже з ХVІ століття певне місце у торгівлі з Західною Європою починають займати тканини і килими що виробляються українськими майстрами. По селянський писацький промисел ХV-ХVІ століття маємо уривчасті випадкові відомості, в королівських люстраціях 1565 року згадується тканий рушник як поширений виріб на Карпатському Підгір’ї. В Снятинському та Галицькому старостатові, згідно звичаю, дівчина що виходила заміж давала рушник як данину урядникові. В багатьох гірських селах населення займалося відгодівлею овець і давало данину ткацькими виробами – „гунями” (узорні килимові тканини) і „попругами” (ткані пояси, що були приналежністю сідла). Виробництво гунь і попруг було поширено по всьому Карпатському підгір’ю – на Снятинщині і Коломийщині. Інший вид вовняної тканини – ліжники, згадуються як данина сплачувана вівчарями в Кутах. Можливо це були тканини близькі до гунь. В 1580 році „домашнє полотно” та „полотно грубе підгірське” (з Прикарпаття” згадується у списку товарів Львівських крамарів. Наприкінці ХVІ століття більшість українських земель захоплює Польща, але в цих складних умовах ремесла продовжують розвиватись. Замкнутість господарського і культурного життя карпатських і прикарпатських сіл, специфічний побутовий уклад наклали своєрідний відбиток на ткацькі вироби. Ці особливості полягають у відмінності типів ткацьких виробів, різновидів орнаменту, колористичних співвідношеннях. В районах розташованих поблизу промислових центрів і торгівельних шляхів селянських ткацький промисел почав набувати форми виробництва на збут, зароджувались капіталістичні відносини. На тлі зубожіння цехового професійного ткацтва в містах і занепаду промисловості, забезпечення тканими виробами основної частини населення Західної України вирішувалось за рахунок домашнього ткацтва до кінця ХVІІІ століття. Про обсяг виготовлення домашніх тканин свідчить той факт, що до другої половини ХІХ століття села Карпат і Прикарпаття одягались майже винятково у одяг власного виробництва. протягом ХVІІ-ХVІІІ століть, незважаючи на поступовий розвиток у надрах феодалізму капіталістичного укладу, мануфактури і міське ремесло суттєво відставали. Це було цілком природнім явищем, адже на західноукраїнських землях феодальний гніт підсилювався ще й національними. Найбільшого розвитку досягає домашнє виробництво тканин на Галичині зокрема килимів у ХVІІІ – середині ХІХ ст. Незважаючи на те, що Галичина мала багаті ресурси текстильної сировини і кваліфіковану робочу силу Австрія не дала можливості ткацтву розвинутись і перерости у механізовану фабричну промисловість. Австрія ставилась до Галичини як до своєї колонії, а ткацький промисел розглядала як галузь місцевого виробництва здатну підтримати власну текстильну промисловість і задовольнити попит західних австрійських провінцій. Щоб запобігти розвитку промисловості і самостійної торгівлі із східними областями України західноукраїнських купців, а також торгівлі з країнами Західної Європи, з кінця ХVІІІ ст. уряд Австрії на дозволяє закладати нові фабрики і допускає лише існування ремесла та дрібного кустарного виробництва. Ряд заходів направлених на розвиток кустарного виробництва тканин відкрив ринок збуту для ткацьких виробів в межах Австрійської імперії. З 1820 року зв’язки західноукраїнських земель із східними послаблюються, а центру промислового ткацтва переміщуються на Прикарпаття. Саме в цей час зростає значення Коломиї, як провідного текстильного центру. 1820-1840 року – час найінтенсивнішого розвитку ткацтва на Західній Україні. Та з ІІ половини ХІХ століття в Галичині знову починається занепад ткацтва. Для багатьох незаможних селян ткацтво було основним джерелом заробітку. Саме в цей час скупники беруть на себе роль посередників між виробником і споживачем. Однак згодом скупництво, яке переслідувало лише свої комерційні інтереси веде до зниження художніх якостей тканин і зовсім знецінює роботу народних майстрів, зводить її до рівня звичайного ремісника. Зокрема різко скорочується виробництво килимів, їх місце у сільській оселі почали займати звичайні конопляні рядна і верети. Становище що склалося у декоративно-вжитковому мистецтві наприкінці ХІХ початку ХХ століття стурбувало прогресивні кола інтелігенції. Такі діячі української культури як І.Франко, М.Коцюбинський, О.Кульчицька та інші підносять свій голос на захист і підтримку художньої народної творчості. Прогресивна інтелігенція проводить ряд заходів – виступає в пресі, організовує навчання майстрів. Під гаслом допомоги занепадаючій ткацькій промисловості були організовані „Ткацькі товариства” і при них „ткацькі школи” та „верстати” у найбільших осередках. Перше „Ткацьке товариство” і „ткацька школа” були організовані 1982 році у Косові. Організовуються також виставки народного мистецтва, які мали на меті привернути до проблем народних промислів увагу влади та громадськості. В 1880 та в 1912 році такі виставки відбулись в Коломиї. На зламі ХІХ-ХХ століть таких виставок було декілька, пізніше виставки народних промислів вийшли за межі Західної України, найбільші з них було організовано у Києві в 1913 році і у Москві в 1919. Загалом протягом всього ХІХ століття народна декоративна тканина зберігає свої архаїчні форми. Віддалене географічне положення, економічна відсталість сприяли збереженню старих форм одягу сільського населення Карпат і Прикарпаття. Незначне проникнення західної фабричної тканини, такої як шовкові стрічки та „шилінові” хустки суттєво не вплинули на виготовлення домотканних виробів. В інтерєрній тканині також не відбулося суттєвих змін. Застосування фабричних тонких і гладких кольорових ниток позитивно відбилося на святковому селянському одязі, уможливило використання складних перебірних технік ткання зокрема для виготовлення пере міток, запасок, поясів. Початок ХХ століття в історії ткацтва – час перемоги машинної промисловості, нових технологій та хімічних барвників. Нові досягнення у промисловому ткацтві відбулись і на ручному декоративно вжитковому ткацтві, яке зберігалось і витупало окремим територіальним комплексом в Карпатській і Прикарпатській зонах та в окремих районах Буковини. У першій половині ХХ століття з’явились ткацькі верстати з широким бердом (150-180 см). В інтерєрній тканині це позначилось виготовленням широких незшитих ліжників, верет. Поруч з виготовленням старих типів верет (вузьких і довгих) починається виготовлення широких поштучних верет із замкнутою композицією. Інтерєрна народна тканина поступово завойовує місце у міському житлі. Народні майстра задовольняючи смаки міщан і заможних селян збагачують композиції тканин, шукають нові форми орнаменту і кольорові сполучення, використовують нові матеріали. Не завжди ці експерименти були вдалими, та декоративна інтерєрна тканина виходить на якісно новий рівень. дуже популярними в 1920-30 роках стають килими. В селах гірських та підгірських ткацький верстат стояв майже у кожній хаті. Створюються різноманітні артілі і майстерні, які виготовляють килими. Про широкий розвиток килимарства, незважаючи на важкі умови праці ткачів, свідчить страйк Косовських килимарів у 1934 році, який підтримали майстри килимарі в Коломиї, Яблунові, Заболотові, Кутах. Вироби більшості майстерень мали комерційний характер і випускали продукцію неякісну і невиразну, далеку від народних традицій. Окреме місце серед ткацьких підприємств належало спілці „Гуцульське мистецтво” в Косові, яка існувала з 1922 по 1939 рік. Її засновник Михайло Кириленко (1885-1939), поставивши за мету відродження старого українського килима, на основі давніх традицій відновлював забуті і розробляв нові технології. Він зумів добитись високого мистецького рівня килимів в умовах промислового виробництва. Протягом 1927-1934 років спілка розробила власну рецептуру рослинного фарбування більш ніж 20-ма видами рослин. До розробок проектів килимів залучались провідні українські художники: Гординський, Лісовський, сестри Кульчицькі, Холодний та інші. Серед килимів спілки є чимало зразків композицій Подільських, Полтавських, Київських та інших областей України. визначне місце серед них посідали гуцульські килими, кожний з котрих отримував назву „Колисковий”, „Гуцул”, „Король”, „Орел”. У спілці працювали талановиті майстри з високим професійним рівнем: Мартинюк, Мосейчук, Балагурак, Ониськів та інші. Вересень 1939 року поклав край роботі спілки „Гуцульське мистецтво”. Нова влада не могла дозволити розвиватись національній ідеї покладені в основі роботи спілки. За звинуваченням у скоєні злочину проти УРСР М.Куриленко був заарештований у грудні 1939 року і закатований у в’язниці НКВС. Розпочата спілкою „Гуцульське мистецтво” справа знайшла своє продовження у створеній пізніше на її базі артілі ім. Т.Шевченка. Згодом була відкрита фабрика „Гуцульщина”. Значний внесок у розвиток гуцульського килимового ткацтва зробили косівські майстри, такі як С.Повщук, Й.Джуранюк, М.Ганущак. Також розвивалось килимарство в інших осередках, селах Яворів, Космач, Прокурава. Добре відома артіль „Килимар” в селищі Кути, яка впродовж десятиліть випускала килими високого ґатунку розроблені на основі традиційних гуцульських орнаментів. Для Климових виробів розроблених творчим колективом коломийської фабрики „Карпатські візерунки” (колись ім. 17 вересня) властиве як використання традицій, так і пошуки нових форм виражальних засобів. У 60-70 роках найтиповіші риси килимів даного осередку, спостерігаємо у творчості художників-килимарів: О.Ларіна-Паламарчук, У.Гулик, Бондаренко. Особливої уваги заслуговують такі форми інтерєрної традиційної тканини, як ліжник. Виробництвом ліжників здавна займалось населення гірських сіл де відгодовували овець. Найбільше виготовляли ліжники в Косівському і Верховинському районах Івано-Франківської області та у Путильському районі Чернівецької області. Ліжники завжди користувались попитом як сільського так і міського населення. У повоєнні роки ліжник стає своєрідною „візитною карткою” гуцульського народного ткацтва, він проникає в інтер’єр майже кожної оселі, знаходить своє місце далеко за межами України. Розширюється асортимент лісникової тканини: традиційні ковдри, накидки на крісла, доріжки, накидки на стільці, подушки. Художники-модельєри використовують ліжникову тканину для пошиття верхнього зимового одягу. Та найважливішими центрами ліжникарства традиційно лишаються села Яворів, Космач, Прокурава, Річка, Усть-Путила. Художніми і технічними якостями відзначаються ліжники багатьох гуцульських майстрів, серед них – В.Шкрібляк, В.Хімяк, Н.Корпанюк, В.Калинич та інші. Загалом для гуцульської і покутської інтерєрної тканини у ХХ столітті, особливо у другій його половині, характерна велика різноманітність форм, структур, фактур, детальна розробка складних візерунків, чіткість композиційних ритмів і поліхромність. Колорит базується на насичених, часом навіть контрасних тонах з вишуканими, градаціями теплих і холодних кольорів. В композиційному вирішенні помітна тенденція до більшого декоративного навантаження, де орнамент домінує над чистим полем тканини. багато народних майстрів відмовляється від традиційного білого тла інтерєрних тканин заміняючи його сірим, чорним, коричневим або кольоровим. Всякого художнього рівня тканин досягають майстри-ткачі використовуючи старовинні традиційні техніки ремізночовникового і перебірного ткання. Незважаючи на технічні досягнення початку ХХ століття, які внесли певні зміни у одяг населення Карпат і Прикарпаття доморобна одягові тканина переважає. Звичайно певні види тканин (запаски, опинки, пояси) залишаються як основні форми одягу святкового. Повністю зникають з обіходу сільських жінок пере мітки, у середині ХІХ століття їх замінюють тканими прямокутними „старовіцькими” хустками, а згодом фабричними „шиліновими” – тоншими, легкими, яскравішими. У післявоєнні роки одягові тканини домашнього виробництва набувають нових форм. Багато художників-модельєрів використовують традиційні тканини для сучасних моделей. Багатоорнаментована, з дорогих матеріалів декоративна одягова тканина залишається актуальною і по сьогоднішній день. Над створенням сучасної одягової народної тканини працюють майстри-ткачі і художники професіонали. Вони відмолюють традиційні способи прядіння і фарбування пряжі. Прикладом синтезу традиційних методі обробки сировини с сучасного використання доморобної тканини є творчість коломийської художниці-модельєра Г.Вінтоняк, яка протягом 20 років працює над створенням зручних і сучасних моделей створених на сонові традицій гуцульського і покутського ткацтва. У сучасних художніх тканинах Карпат і Прикарпаття поряд із збереженням давніх реліктових форм технології та принципів декорування з'являється нове – в технології, орнаментації, організації, самих процесів ткання. Виникають нові види одягових та інтерєрних тканин. Народні традиції широко використовуються на підприємствах текстильної промисловості, а також у індивідуальній творчості народних майстрів і художників-професіоналів. Створені ними вироби відповідають сучасним естетичним потребам і сприяють розвитку нових форм традиційно-побутової культури. Запаски Запаски є основним і найдавнішим типом жіночого незшитого поясного одягу поширеним на Гуцульщині до сьогоднішнього дня. Їх ткали чиноватим переплетенням з тонко скрученої вовняної пряжі у вигляді вузького полотнища. Орнаментувались запаски поперечними вузькими різнокольоровими без узорними смугами утвореними настилом спіткання. Заможні жінки перетикали свої запаски металевими нитками – сухозолоттю. Краї запасок декорувались конкретними засновками основи і обшивались плетеним вовняним „снурком”. Звичайно носили дві запаски (спереду і ззаду) які підперезували поясом, під час польових робіт одягали одну пілку. Опинки (обгортки, горбатки) Опинка була більш розвиненою формою поясного одягу, порівняно із запаскою. Вона характерна для Буковинської Гуцульщини та Покуття. Щодо матеріалів і техніки ткання вона подібна до запаски. Опинку носили по-різному, залежно від місцевості, одгортали довкола талії довкола себе і підперезували вовняною крайкою, а зверху одягали запаску, або підтикали один, інколи два кінці під пояс. „Старовіцькі” хустки Хустка – є головним убором жінок, який прийшов на зміну перебіжкам. Ткані хустки ширші від перебіжок і значно коротші. Ткались вони з найтонших матеріалів і декорувались подібно до запасок, краї хусток прикрашались орнаментованими заборами. Прямокутне полотнище хустки перегиналось по діагоналі і кінці зав’язувались на потилицю. Пояси („крайки,”, попружки, окривки) Пояси ткали з міцних вовняних „волосових” ниток. Прості, повздовжньо-смугасті пояси з двостороннім візерунком на „ничиничних кросенцях” або на ткацьких верстатах з двома-чотирма ремізками. При створенні поясів із складнішими одностороннім „однолицевим” геометричним орнаментом застосували перебір. На Покутті побутували і поперечно-смугасті пояси. В залежності від традицій кожного локального центра, та їх практичного призначення довжина поясів доходила іноді до 2-2,5 м, а ширина до 25 см. Ліжники (джерга) Ліжник – домоткане ворсове вовняне покривало. Ткали ліжники з грубої ледь скрученої вовняної пряжі. Завдяки заключним етапам обробки – валянню і чесанню ліжник набуває пухнастої ворсової м’якої поверхні. Напротязі століть на Гуцульщині виробились традиційні композиції орнаментів від яких ліжники отримують певну назву. Килими (доріжки, покривала, ковбики, гобелени) Килими відзначаються найбільшою різноманітністю серед інших декоративних тканин. Для гуцульських килимів характерний поперечно-смугастий орнамент при відсутності спільного поля. Площа килима розділені на широкі і вузькі смуги, заповнені геометричним орнаментом. Гуцульські килими без ворсові, гладкі, поліхромні. За назвою основного елемента композиції килим отримує відповідну назву. Верети (накидки, доріжки, кар’єри тощо) Верета виконувала головним чином функцію постільного покривала, мала вигляд довгої вузької, або зшитої з декількох вузьких полотнищ, напіввовняної тканини. Верети ткалися з конопляної, рідше лляної пряжі і орнаментувалась рапортом з декількох перебірних вовняних стрічок. Зустрічаються також верети ткані у клітку („карпатї”, „хрестамі”). Ширина сучасних верет залежить від заправ очної ширини верстата. Здебільшого вони мають кольорове тло і замкнуту композицію. Переважають різні техніки перебірного ткання. Скатерті (серветки, серветки) Скатерка – тканий виріб для покриття столу, або скрині. Відповідно до розмірів стола або скрині мала форму вузького видовженого прямокутника. Їх ткали з конопляної або лляної пряжі чиноватими переплетеннями. Біле полотнище ритмічно перетикали однорідними або різними за візерунком смугами. Кінці скатертей заповнювали ширшими і багатшими орнаментами виконаними технікою перебору. Пішви (наволочки) Пішви виготовлялись спеціально для подушок. Переважно прямокутної форми. Ткались з коноплі, льону переважно пиноватими переплетеннями. Полотнище пішви згиналось навпіл і зшивалось по довшим сторонам, а на згині („ребрі”) було розміщено декілька кольорових орнаментованих смуг виконаних перебірними техніками. Основне поле залишалось білим, або перетиналось кольоровими вузькими стрічками. З кінця ХІХ ст. набули поширення наволочки декоровані орнаментальними мотивами доцентричного розташування. Рушники Рушники на Гуцульщині і Покутті були не так інтерєрного, як обрядового призначення. Рушники ткалися з коноплі, льону, рідше бавовни, різноманітними ремізночовниковими і перебірними техніками. Основне поле рушника здебільшого лишалося білим, або перетикалось незначною кількістю тонких кольорових смуг. Краї рушників декорувались багатим тканим перебірним орнаментом. Короткий словник термінів народного ткацтва Бесаги (бисаги) – подвійна торба, перекидна сумка. Бесагові тканини – тканини з яких виготовляють бесаги, переважно клітчасті. Валило – пристрій для ущільнення, збивання, валяння ліжників. Верета (вереня) – конопляне, лляне, напіввовняне, або вовняне покривало. Веретено – ручне знаряддя для прядіння, тонка паличка з видовженими і загостреними кінцями і потовщенням посередині. Віконця – орнамент що утворюється на поверхні тканини саржевого переплетення (зворотня саржа). Вічка – орнамент, саржевого переплетення дуже дрібні ромбики (зворотня саржа). Вичіски (штим) – короткі волокна вовни, відходи вовни. Волічка – нитка високоякісної вовни фабричного виробництва. Волос – довгі волокна вовни вичесані на гребені, або щітках. Горбатка (обгортка, опинка) – незшитий жіночий одяг з тридільним розташуванням узорних і без узорних площин. Гранишник – композиція гуцульського килима. Гребінці – орнаментальний мотив у вигляді прямокутних зубчиків репсового переплетення. Гуцул – композиція гуцульського килима. Джерга – ліжник. Дзьобенка – невелика прямокутна жіноча ткана торбинка. Драбинка (шахівочка) – узор на тканині у вигляді стовпчиків, що повторюються у шазовому порядку, різновид репсового переплетення. Дригання – скручування, зсукування ниток. Запаска – жіночий тканий поясний одяг із двох поперечно-смугастих полотнищ. Заснівка (проянівка) – повздовжня кольорова смуга утворена кольоровими нитками основи. Такими смугами переважно обрамляють краї тканини. Зрібне (згрібне) – льоняне або конопляне волокно низької якості. Зріби – відходи прядива, короткі льоняні або конопляні волокна. Ільчате (їльчате, ільчісте) – різновид саржевого переплетення, яке утворює на поверхні тканини дрібні ромби або кривульки. Кавалєр – композиція ліжника. Кавалерське очко – композиція ліжника. Клинці – орнаментальний мотив у вигляді прямокутних (різновид килимового перебору). Клочане – волокно найнижчої якості конопляне або льняне для виготовлення верет. Клоччя – грубі найкоротші волокна коноплі або льону, відходи чесання. Коверцьовий – композиція ліжника. Колиска – композиція гуцульського килима. Кочета (кочіла) – узор утворений стовпчиками і настилами перебору „під дошку”. Крайки (оскрайки) – тканий, або плетений вовняний пояс. Кривий – композиція ліжника. Кривульки (смерічки, сосонки) – зигзаподібні орнаментальні мотиви утворені саржевим переплетенням. Кросенця – пристрій для виготовлення тканих поясів, маленький ткацький верстат. Кросна – вертикальний ткацький верстат. Куделя – деревяна ручна прялка. Кужівка – 1. Частина прялки, конусоподібний кілок, на який намотують прядиво. 2. Прялка механічна. Кужівка „німецька” – механічна прялка. Кужіль – прядиво, намотане на кужівку. Кучері – орнаментальний мотив. Кучер – композиція гуцульського килима. Ліжник (джерга) – домоткане вовняне ворсове покривало. Ліжникарство – виготовлення ліжників. Лопатковий – композиція ліжника. Ляда – пристрій ткацького верстата, яким прибивають ніткання (ботан). Міцок (міцка, мицька) – вовна зістрижена з ягнят. Мотовило – пристрій для змотування ниток у мітки довга жердина роздвоєна з одного кінця, а з другого має поперечку. Натенина – вовна зістрижена з однорідної вівці. Обгортка – те саме що горбатка і опинка. Окрайка – те саме що і крайка. Опинка – те саме що горбатка, обгортка. Павучок, павучків – узір, що нагадує по формі павучка, або букву „ж”, утворений репсом і настилом перебору „під дошку”. Пасмо – 30 ниток при розрахунку ниток, або 10 чесниць. Перебірний (ребір, забор) – орнамент виконаний настилами ниток спіткання, узорний. Переміжка – головний убір заміжньої жінки у вигляді довгого рушника. Піпрєжа – моток ниток основи готовий до снування, має 10 пасом. Піткання – уток, нитки що переплітають основу. Пішва – наволочка на подушку. Повехниця – вузька смуга, яка обрамляє верхню частину основної смуги орнаменту. Повісмо – найдовше прядильне волокно льону або конопель. Плоскинь (плоскиня) – коноплі, які дозрівають раніше і дають довгі високоякісні волокна. Попруга (попружка) – тканий вовняний пояс. Рантух – те саме, що і переміжка. Ремізки – пристрій ткацького верстата, який піднімає групу ниток основи згідно малюнку переплетення. Руно – вовна зістрижена зі старої вівці. Руський – композиція ліжника. Симотока – моталка пристрій для перемотування ниток, пряжі. Скосики – орнаментальний мотив килимового перебору у вигляді прямокутних уступів зсунутих вправу чи ліву сторону. Сливочки – орнаментальний мотив у ліжниках, верстах. Сливовий – орнамент утворений мотивами слив очки, композиція ліжника. Снувалка – пристрій для снування основи, снувальна рамка. Снувати – намотувати певну кількість ниток основи згідно задуманої ширини тканини, однакової довжини. Стовпчики – орнаментальні мотиви репсового переплетення. Сухозлітка (сузохолото) – металеві нитки. Тайстра – прямокутна сумка для перенесення легких речей. Терлиця – пристрій для тріпання стебел коноплі або льону. Фах (зів) – при піднятті ремізок проміжок між нитками основи в який прокладають піткання. Фуркати – намотувати нитку на веретено. Чесане – полотно, або пряжа з високоякісного волокна коноплі або льону. Чиновате ткання (чиновать) – саржеве переплетення. Чичер – композиція гуцульського килима. Човник – дерев’яний пристрій для прикидання нитки спіткання у зів. Штим – те саме що вичіски. Шохта – те саме що ремізка.
1 2 3 4 5 Категория: Краєзнавство \| Добавил: Aspirant (20.06.2015)
Просмотров: 674 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: