РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Ілюстрування українського національного одягу - Краєзнавство - Реферати - Каталог статей

«Ілюстрування українського національного одягу» План 1. Вступ 2. Джерела дослідження Українського народного одягу. 3. Формування українського народного одягу. 4. Компоненти українського народного одягу доби капіталізму. а)сорочки. б)поясний одяг. в)нагрудній одяг. г)верхній одяг. д)пояси. е)головні убори є)взуття. ж)прикраси. 5. Комплекси одягу етнографічних районів України. а)Полісся. б)середнє Подніпров’я в)Південь України. г)Поділля. д)Карпати і Прикарпаття. 6. ВИСНОВОК. 7. Використана література. Вступ. Дослідження як духовних надбань, так і матеріальної культури українського народу допомагає зрозуміти шляхи його історичного розвитку, глибоких історико–культурних зв’язків з братніми слов’янськими народами, корінні спільності, що їх єднали і єднають. Народний одяг–один з основних компонентів матеріальної культури, тісно пов'язаний з усією культурою народу. Український народний одяг розвивався і вдосконалювався протягом століть, вбираючи багатовіковий досвід, засвоюючи кращі традиції. Народний одяг зберігає віками вироблену доцільність краю, пристосованість до природно–географічних умов, виробничої діяльності людей, смак естетичного втілення, глибину художнього чуття. Увагу дослідників постійно привертають питання походження одягу. На противагу ідеалістичним теоріям, що намагаються пояснити його виникнення чисто естетичними потребами чи релігійними мотивами, дослідники розглядають одяг як одну з необхідних умов життя, його виникнення на перших етапах розвитку людства пов’язуючи з необхідністю захисту тіла від шкідливих кліматичних впливів навколишнього середовища. В процесі розвитку суспільства на характер одягу впливали такі чинники, як відмінності за статтю, побудування форм сімейно-обрядового одяг. З виникненням класів одяг відбивав соціально-економічну нерівність. Шили одяг з тканин домашнього виробництва;орнаментальні техніки, художнє оформлення поєднувалися із структурою тканини та кроєм. На кожному історичному етапі одяг видозмінювався щодо матеріалу виготовлення, крою, колористики, естетичного оформлення, силуету тощо. Джерела дослідження українського народного одягу. Фактографічну основу вивчення одягу на ранніх етапах його історичного розвитку становлять дані археології і стислі писемно-історичні джерела. В початковий період розвитку людства–епоху раннього палеоліту–на території сучасної України в умовах холодного клімату людина починає жити в печерах, користується вогнем. Очевидно, тоді і виник найдавніший одяг–незшиті шкіри тварин. Перші сліди розвитку одягу з тканин та хутра на території сучасної Лівобережної України зустрічаємо у скотарсько-землеробських племен. Про це свідчать знахідки одягу в селі Черевковому на Сіверському Дінці з дуже тонкого добре обробленого і старанно підібраного хутра, зшитого двома тонкими скрученими нитками. Племена скіфів займали територію від Дону до Дунаю .під час розкопів було знайдено масивну золоту нагрудну прикрасу–пектораль. На підставі різних знахідок можна говорити про окремі частини одягу скіфів. Розрізняють два типи штанів у чоловіків: вузькі шкіряні і широкі з вовняної тканини. Штани заправлялися в шкіряні чоботи перев’язані ременем коло кісточок .Верхній одяг складався з короткого шкіряного каптана підперезаного поясом. Жінки носили довге вбрання зібране біля шиї і на рукавах та підперезане в талії, поверх нього одяг подібний до халата. На першу половину ІХ ст., припадає утворення Київської Русі, яка згодом об’єднала всі східнослов’янські племена. З одягу зустрічається шапки–круглі або у формі ковпаків, сорочки з довгими та короткими рукавам, плащі. Значну роль в одязі у східних слов’ян відігравали прикраси. Можна сказати, що частини одягу трудових і заможних верств населення стародавньої Русі–сорочка. штани, верхнє вбрання–свити й кожухи–для трудових верств, для заможних–плащ-корзно, головні убори–клобуки, взуття–постоли та черевики. У період формування трьох східнослов’янських народностей відбувається диференціація культури росіян, українців, білорусів, а так само й одягу як складової частини її. Розвиток українського національного костюма пов'язаний з одягом населення Київської Русі. В 1670–1672рр.на Західній Україні і Поділлі відомо, що селяни носили верхній одяг типу свити темно-коричневого кольору і сорочки з грубого полотна, а міщани та заможні жінки–з гаптованої китайки. Про одяг українців Східних Карпат –гуцулів у ХVІІІ ст. носили фарбовані в червоний колір штани, шкіряний пояс –через і так звану пастушу торбу. У післявоєнний період починається новий етап у дослідництві народного одягу його досліджують радянські етнографи як одне з найцінніших джерел. Етнографічні матеріали зібрані авторами в експедиціях у 1960–1970рр.,дали можливість встановити принципи територіального розміщення комплексів одягу та їх локальні відміни в різних історико-етнографічних районах. Формування українського народного одягу. Основною частиною чоловічого слов’янського одягу була сорочка двох типів–довга та коротка. Вони виготовлялися з грубого вовняного або лляного полотна, з коміром і рукавами. Штани також відомі слов’янам здавна. Штани–вузькі, тісно прилягаючі до тіла. Найдавнішим матеріалом для виготовлення одягу були шкіри тварин, хутро, вовна, рослинне волокно, з якого виробляли тканину. Значно поширюється на Русі вироби з хутра–кожухи, шуби, які підпоясувалися, а до пояса кріпилася зброя. Жіночий одяг складався з довгої нижньої сорочки з лляного полотна і запаски. Взувалися в личаки(порошні, лапті), а також черевики із шматка шкіри. Чоботи мали лише заможні верстви населення. Чоловіки носили різноманітні шапки, високі і низькі. На увагу заслуговують також чоловічі та жіночі зачіски. Чоловіки за деякими винятками носили довге волосся(коротко підстрижене волосся було ознакою рабства). Дівчата мали волосся розпущене або заплетене в коси, ходили з непокритою головою яку прикрашали лише пов’язкою. Заміжні жінки покривали голову полотняним покривалом кінці якого спадали на груди. Прикрасами рук грудей і вух були персні браслети і намисто. Характерна прикраса –пер-стені впліталися у волосся, звивали спереду і позаду вух до самих плечей(заушниці). З часом одяг змінювався і вже у другій половині ХVІІІ ст. Гільденштедт(1745–1781)відзначав наявність в українських містах(Лубни, Городище та ін.)ткацького виробництва, суконних фабрик, виготовлення різного полотна. Але дворянство не задовольнялось одягом домашнього виробництва і купувало дорогі закордонні тканини які привозилися із Франції, Польщі, Німеччини. Проте крій одягу мав східнослов’янський характер. Сорочки вишивали чорним шовком, основним елементом у чоловіків були широкі штани, полотняні суконні й оксамитові жупани, кунтуш з прорізами на рукавах, підбиті лисячим хутро шуби, шапки з дорогого хутра. Жінки носили спідниці, плахти, короткі безрукавки, жупани кунтуші, шапочки, намітки. Взувалися чоловіки та жінки у сап’янові чоботи. У другій половині ХVІ ст. селяни і міська біднота з різних районів України тікали в Подніпров’я , що сприяло тут козацтво. У формуванні запорізького козацтва велику роль відіграли компоненти різних соціальних прошарків. Святковий одяг багатих козаків за кроєм мало чим відрізнявся від одягу феодалів, буденний був близький до селянського. Бідне козацтво і в будень і в свято носило селянське вбрання. Буденний одяг рядових козаків виготовлявся з грубих тканин і складався з сорочки, шаровар, каптана, жупана, черкески, шапки. Сорочки шилися з доморобного полотна, шаровари–з китайчатої тканини. Каптани–з відрізною спинкою із зборками –підпоясувалися широким поясом. Поверх каптана одягався жупан, під жупан–черкеска. Жупани були суконні малинового кольору широкі в плечах, приталені, з вузькими рукавами з розрізами. Зимою вони одівали довгі кожухи. Козацька старшина мала, в основному, такі ж самі складові частини одягу, але із дорожчих і яскравіших тканин і з більшою кількістю прикрас. Жіночий одяг дружин рядових козаків був подібний до селянського, складався із сорочки, спідниці, нагрудника, каптана, шуби, головного убору, прикрас, взуття. Натомість жіноцтво старшин носило шовкові гаптовані сріблом і золотом сорочки, спідниці з коштовних тканин. Старші жінки носили шапочки темних кольорів, іноді з хутром, молоді–кораблики–шапочки з чорного оксамиту. Таким чином, з поглибленням диференціації українського суспільства в період феодалізму одяг окремих його груп починає більше набувати своєрідних соціальних рис та відмінностей. Феодальна знать віддавала перевагу міським модам, але видозмінювала їх для своїх потреб. Українська знать в основному схилялася до західної моди. Одяг козацької старшини, зокрема мав багато аналогій з одягом польської шляхти, в той час коли вбрання рядових наближалося до селянського. У формах та крої міщанського одягу також знаходимо багато спільного із селянським, але міщанський одяг відрізнявся використанням моно фактурних тканин та відсутністю вишивок–типових і невід’ємних атрибутів селянського вбрання. Компоненти українського народного одягу доби капіталізму. До середини ХІХ ст. уже виявились визначальні риси українського костюма. Первотипи основних елементів древньоруського одягу(чоловічі сорочки з нагрудною вишивкою, шаровари, каптаноподібні форми пояси, личаки, чоботи)в процесі розвитку набували все більшої визначеності, доцільного поєднання. До цього часу сформувався комплекс українського народного одягу–чоловічого і жіночого. Чоловічий складався з полотняної сорочки і штанів, безрукавки, верхнього одягу. Поясів, взуття, головних уборів. Жіночий складався з домотканої сорочки поясний одяг(запаски, плахти, спідниці),пояси, безрукавки, верхній одяг, головні убори, взуття і прикраси. Досліджуючи окремі складові частини одягу, можна простежити ряд еволюційних змін, що в різних етнографічних районах України викликали видозміни одного і того ж компонента. Сорочки. Основною складовою частиною як чоловічого, так і жіночого одягу є сорочка–найдавніший вид шитого одягу. Однією з характерних ознак слов’янської сорочки є її білий колір. Сорочка з прямими рукавами, без зборів у плечах і зап’ясті є найбільш старовинним і характерним для українців, росіян і білорусів. Матеріалом для виготовлення сорочок в українців та інших східнослов’янських народів служило конопляне і лляне полотно. Українські сорочки виготовлялися переважно з трьох, часом двох і лише подекуди з чотирьох полотнищ–виходячи з ширни домотканого полотна. Виділяють такі типи українських сорочок: тунікоподібні, сорочки з уставками(поликами)і з кокеткою. Серед тунікоподібного типу виділяються сорочки з бочками і без бочків. Сорочки з бочками шили з одного перегнутого по поробку полотнища, з прямим розрізом пазухи, із стоячим коміром і прямими рукавами. Сорочка з бочками мали свої різновиди. На Закарпатті у чоловіків вона була короткою з дуже широкими рукавами. На Поділлі цей тип сорочки мав широкі рукава не зібранні в низу (відкриті), високий стоячий комір, деталі такої сорочки зшивали декоративними швами. Також характерними є сорочки з уставками відомі ще древнім слов’янам. Вони характерні наявністю прямих плечових вставок–уставок, які розширюють плечову частину сорочки, що дає можливість утворювати призборювання довкола шиї. Для всіх народів характерно прикрашати одяг вишивкою, це дуже давня традиція Оздоблювали вишивкою жіночі і чоловічі сорочки, верхній одяг–кожухи, свити. юпки, головні убори. Орнаментальні мотиви вишивок різноманітні–геометричні узори(ромби, розетки, восьмикутні зірки), рослинні мотиви. Також збереглася складна вишивка і вишивка гладдю. Основний фон вишивки чорний , з великою або малою кількістю червоного, іноді лише жовто-оранжевого. Вишивання можна констатувати , що на півночі України поширене настилування, близько до місцевого ткацтва. Північним частинам Чернігівщини, Волині, Київщини притаманні також комбінації ламаних ліній, хрести і різноманітні ромби. Згодом наступає зміна в рисункові орнаменту, його техніці і колориті поряд з’являється ажурне шиття –мережки й вирізування. Загалом типи оригінальних вишивок мають своєрідний характер, який виявляється в схильності до тих чи інших кольорів та їх сполучень, в застосуванні різних технік, в густоті чи прозорості орнаменту, в способі його розміщення на різних елементах одягу тощо. Поясний одяг. Поясний чоловічий одяг–штани відомий всім східнослов’янським народам з глибокої давнини. Їх виготовляли з домотканого полотна і сукна, а на початку ХХ ст. –з фабричних тканин Здавна побутуючі назви чоловічих штанів різноманітні, в залежності від крою: гачі, гаші, холошні, ноговиці, порти, сподні, штани. На Україні здавна побутували два типи штанів–з вузькими штанинами з широкими. Вузькі штани побутували переважно в західних та північних землях України. Портяниці носили переважно на Гуцульщині й Поділлі. Вузькі штани є характерні для карпатських українців–гачі. Штани–полотняні, суконні, або шкіряні з вузькими довгими холошами носили на Буковині. Значне поширення мали й штани з глибоким квадратним дном з широкими штанинами. Поясний жіночий одяг, порівняно з чоловічим, має багато локальних різновидів. Найстарішими видами є незшиті двоплатові запаски однопланові обгортки, плахти, дерги. Двоплатові запаски–найдавніший тип жіночого поясного одягу, що до сьогодні зберігся в гірських районах Карпат і на Поділлі. Обгортки порівняно з двоплатовими запасками є більш розвиненою формою поясного одягу. Це суцільне полотнище, яким жінки обгортають стан. Для обгорток характерний червоний або чорний фон. Обгортку обгортали гладко довкола стану і підв’язували вовняною крайкою ,а зверху одягали вовняну запаску. В кінці ХІХ ст. в багатьох країнах України з’являється спідниця, виготовлена не лише з домотканих тканин але і з фабричних. Спідниця змінила всі побутуючі форми не зшитого поясного одягу–запаску, обгортку. плахту, дергу. Виготовлялись спідниці з домотканих полотняних, вовняних тканин вони побутували в північних і гірських районах України. В кінці ХІХ ст., коли спідниці уже виготовлялися із фабричних тканин, в центральних областях України їх почали шити з кашеміру, сатину, ситцю тощо. Нагрудний одяг. Велике багато народних задумів і смаків втілено в нагрудному одязі, його крої оздоблених і колориті, які зберігають чимало елементів далекого минулого. Нагрудний одяг–безрукавки–прикриває верхню частину тіла–груди і спину, сягає звичайно до талії часом майже до колін. Безрукавка здавна виступала однією з обов’язкових складових частин народного вбрання. І надалі, уже в той період, коли сформувались основні варіанти українсько народного костюма. За матеріалом нагрудний одяг поділяється на суконний, полотняний, хутровий і комбінований з двох тканин. Шилися безрукавки з домотканого, а пізніше з фабричного матеріалу різних кольорів, кроїлися найчастіше з одного шматка тканини, перегнутого на плечах. В побуті населення Закарпаття аж до початку ХХ ст. збереглася бунда (камазоля)–хутрова безрукавка прямоспинного крою, також довго побутували довго і жіночі бунди –короткі до талії, з широким вирізом горловини. Найбагатше оздобленим був гуцульський костюм, а кептарі особливо вигадливо прикрашалися –вишивкою, плетивом, сап’яновими аплікаціями, нашиттям, шнурами, мідними капслями. Недарма гуцули називають кептарі писаними. Верхній одяг. Велику різноманітність за матеріалом, кроєм, призначенням і колоритом виявляють форми верхнього одягу. В ХVІ і ХVІІ ст. серед назв верхнього одягу зустрічаються стародавні терміни(свита, каптан, кожух тощо).Матеріалом для виготовлення служили переважно сукно і полотно. Серед типів суконного верхнього одягу виділяється плащовидний одяг двох форм: мішковина накидка без рукавів і різновидності плащовидного одягу з рукавами. Найдавнішим зразком є гугля, яка до цього часу збереглася в Карпатах як верхній ритуальний одяг (під час весілля одягають молоді). Гугля застібалася під шиєю металевими чепрагами. Більш складним плащовидний одягом є лемківська чугання (чуга)–з вовняного сукна, з дуже довгим чотирикутним коміром, що звисав по спині аж до пояса, оздобленим довгими тороками (свічками), плетеними в коси. Рукава чуга мала довгі, зашиті внизу, вони заміняли кишені. В порівнянні з гулею і чуганею більш розвиненою формою була гуня, що її носили на Закарпатті. Виготовляли її з білого або сірого ворсистого сукна, в якому після кожних трьох тканих ниток були вплетені довгі пасма вовни з кінцями, випущеними на лицевий бік(звідси й назва: космата, коцьова, гуня). Основні види верхнього одягу українців крій мають прямий і розширений до низу. Найдавнішим є прямоспинний крій, також поширеним був і крій з вусами, коли при прямій спинці в боках нижньої частини вставлялися клини–вуса, фалди. В ХІХ –на початку –ХХ ст. поширена була свита. Найдавніші свити були природного білого кольору. Оздоблювалися свити аплікацією та вишивкою, багато прикрашалося кольоровими шнурами. Отже, як бачимо верхній одяг виготовлявся з різноманітних матеріалів , хоча незалежно від цієї різноманітності, мав багато подібного в крої. Всі його форми були розстібними, мали переважно рукава і розріз по середині. Найчастіше побутував одяг типу свити: прямоспинний, приталений, з підрізними бочками і вставними клинами(сіряки), з підрізними бочками і зборками з прохідкою (капоти) та зі зборками і фалдами(юбки).У типах верхнього вбрання український народ зберіг до наших днів велике багатство цікавих кроїв та орнаментальних композицій, які були пов’язані з доцільністю побутового використання. В них втілився виробничий досвід народу, нагромаджений сторіччями. Пояси. Обов’язковою приналежністю народного одягу українців був пояс, яким пов’язувались поверх сорочки, спідниці та верхнього одягу. Пояс–східнослов’янський термін, існують ще й інші його назви: опояска кушак ремень, дяга, крайка, черес, баюр. Пояс був складовою частиною одягу як чоловічого, так і жіночого Перші слов’янські пояси були плетені, згодом тканні з вовни, льону, коноплі, а також виготовленні з шкіри. Заможні верстви використовували на пояс дорогі тканини , а бідніше населення часто замість пояса носили лико, а той просто мотузку. В гірських районах України здавна відомі шкіряні чоловічі пояси. Черес–ремінний пояс, шириною 40-45см, який застібається трьома–п’ятьма й більше парами пряжок. Способи зав’язування пояса залежали від форми одягу. Спідниці підперезували так, щоб кінці пояса зав’язувалися і висіли ззаду. Коли ж підперезували верхній одяг, кінці підтикали з боків. Чоловічі пояси були переважно плетені, досить широкі, фарбовані монохромно(Полісся, Волинь, Поділля),жіночі пояси –тканні, вузькі й поліхромні(мали назви: крайки, окравки, попружки, байорки). Найбільш поширенні пояси червоного і зеленого кольорів. Тканні пояси були або суцільного кольору або мали поздовжні кольорові смуги. На кінцях вони оздоблювались торочками. Плетенні пояси інколи закінчувалися великими китицями. Червоні пояси з подовжніми смугами різноманітної ширини і кольору характерні для Київщини, Волині. Зелені пояси зрідка бували смугастими, носили їх заможні селяни(Полтавщина, Черкаси). Чорні пояси носили старі чоловіки, в білі пояси-рушники вбирали молодих та дружок на весіллі. Буденні ремінні пояси прикрашалися ґудзиками, святкові пояси оздоблювалися малими капслями й мали кишеньку. Головні убори. Процес розвитку та видозмін характерний не лише для окремих форм одягу, а й для певних його компонентів і, зокрема, головних уборів, які можна систематизувати за статево-віковими ознаками: чоловічі, жіночі й дівочі, а в межах цього поділу їх можна розрізняти За рядом інших ознак. За матеріалом і способом виготовлення чоловічі убори можна поділити на суконні, хутрові(шапки), й солом’яні (капелюхи); за формою–конічні, циліндричні, півсферичні; за призначенням у побуті–святкові, буденні й обрядові(весільні). За способом носіння жіночі головні убори виступають як самостійні(хустка, очіпок). При всій різноманітності жіночих уборів їхньою спільною рисою є тенденція щільно закривати волосся. Ще з давніх часів жінки влітку прикрашали голови свіжими квітами й вінками, а взимку замінювали їх восковими вінками. Зачіски українських жінок були старанні вони заплітали волосся у дві коси, обвиваючи їх вінкоподібно навколо голови, і обтикали зверху квітами. Серед дівочих головних уборів важливе місце займав обруч, обшитий тканиною що прикрашався бісером, штучними квітами, поверх якого розміщувався пучок трави. Вийшовши заміж, жінка обов’язково мала закривати голову серед українського народу побутувало повір’я, що з’явитися з«відкритою головою» «засвітити волосся»–найбільша ганьба для заміжньої жінки. Характерним для жіночого головного убору була очіпка. Це–м’які, плоскі, округлі накриття голови, що стягувалися ззаду стрічками. Українки, правило носять не один тип головного убору, а поєднують два і більше Згодом на зміну очіпок –прийшла хустка–звичайна плахта з лляної пряжі. У селянському побуті хустка мала багато призначень. Нею пов’язували, голову накривали хліб, вона була весільним дарунком для бояр і свашок, її використовували у весільному ритуалі: дарувала наречена старостам молодого, добірно вишиваною хусткою вона перев’язувала руку своєму судженому. Чоловічі зачіски не такі різноманітні, як жіночі, хоча й вони впродовж століть підлягали змінам. Поширене серед чоловіків довге волосся, згодом більшість чоловіків прочинають голити голову за винятком чуба–оселедця, який закручувався за вухом. Поширені на Україні були ще й такі зачіски: «під ворота»–коли волосся втинається довкола голови, але ззаду залишається довшим, в «кружок» під «макітру»–на голову одягали макітру і навколо неї обстригали волосся. Чоловіки переважно мали вуса, а бороду відпускали лише старі. Чоловічі головні убори різноманітні: кругла шапка кізянка, низька циліндричної форми з чорної овчини. Поширена була також висока напівсферична шапка –стовбовата або кучма. Влітку носили солом’яний брилі і капелюхи. На початку ХХ ст., почали носити картузи з чорного сукна та кашкети з синього та зеленого сукна. Взуття. Найдавнішим взуттям українців були личаки та постоли, що побутували серед бідних верств населення. Крім постолів відомі ще і чоботи на підківках які носили більш заможні верстви сільського населення. На початку ХІХ ст. побутувало вже п’ять основних типів взуття: чоботи, черевики, личаки, постоли і ходаки. Кожне взуття поєднувалося з компонентами одягу, прикрасами ,а також відповідав рельєфу місцевості, кліматичним умовам. Старовинну форму взуття, що зберегла архаїчний спосіб виготовлення, –постоли носили в Карпатах і Прикарпатті. Чотирикутний шматок м’ятої шкіри мочили, загинали на кінцях та зшивали так, щоб утворювався гострий кінчик, а на зап’ятку сходилися два кінці залишаючи отвір на п’яти. Постоли й ходаки носили поверх полотняних або вовняних онуч та панчіх. Крім шкіряного взуття на Україні виготовляли взуття з кори дерев та рослинних стебел(їх плели з лика). В низинних районах України переважали черевики і виворотні чоботи тобто халяву, переди й підошву зшивали з вивороту. Перед тим як вивернути чобіт, його намочували і тоді вшивали каблуки та закаблуки(задники). Всередину вкладалися теплі устілки(із соломи). Святкові чоботи, особливо для дівчат та молодиць виготовлялись з червоного, зеленого й жовтого сап’яну. Такі чоботи були з подвійною підошвою та високі каблуки з мідними підковами. Жіночі чобітки оздоблювалися кольоровою аплікацією. Улюбленими декоративними елементами були так звані «кучері, кольорові шнурочки закріплювалися обміткою, яка також є одним із декоративних засобів. Отже, як бачимо природні умови зумовлювали типи взуття: в гірських районах постоли і ходаки, на Поліссі –личаки, а в низинних районах України –черевики та чоботи. Прикраси. Яскравими зразками художньої творчості давньоруських майстрів є різноманітні жіночі та чоловічі прикраси–діадеми, сережки, підвіски, фігурні бляшки, нашивки на одяг. Носили прикраси на руках, на чолі, у вухах, на грудях, шиї та поясі. Носили прикраси і чоловіки–підвіски, гривни, сережки. У ХVІІ-ХVІІІ ст. художньої досконалості добиваються львівські золотарі, крім прикрас починають виготовляти–дукачі, що стали одним з компонентів оздоблення одягу. Неможливо уявити народний святковий одяг України ХІХ –початку ХХ ст. без великої кількості шийних прикрас. Намисто–одна з давніх, найпоширеніших прикрас його виготовляли з коралів. Заможні жінки носили привозне намисто з кольорової смальти (червоного кольору –кровавниці, блискучі–блискавки, білого–перли). Також жіночі прикраси плели з бісеру, нанизаного на одну нитку, плели широкі, у вигляді півкруглого або круглого коміра селянки–кризи. Здавна відомі і поясні прикраси–пояси які були витвором ювелірного мистецтва. Ручні прикраси–це металеві та скляні браслети, перстні, які виготовляли з міді, срібла, золота. З вушних прикрас відомі ковтки форма яких була різноманітна. Комплекси одягу етнографічних районів України. Культура українців соціалістична за змістом, національна за формою. Локальні особливості культури і побуту, що складалися протягом століть відходять у минуле. Стають надбанням історії риси архаїзму, але залишається жити все те з народного досвіду , що позначено доцільністю високим художнім смаком; кращі народні традиції, набуваючи нових рис і змісту, міцно входять в соціалістичний побут. Значні зміни в народному традиційному одязі відбулися за роки Радянської влади. Розвиток промисловості та соціалістичні перетворення в країні загальне зростання добробуту трудящих міста і села зумовлюють піднесення культури села, перебудову сільського побуту, зумовлюють також формування в одязі нових рис, які наближають його до міського одягу. Полісся. Полісся охоплює територію сучасних Волинської, Ровенської, Житомирської, й північні райони Київської, Чернігівської і Сумської областей. Цей район в економічному відношенні був одним з найбільш відсталих на Україні (ліси та болота бідні не родючі землі). Здавна сюди переселялись росіяни білоруси, утворюючи цілі села, проживало багато поляків. На Поліссі сформувався комплекс одягу, що відбивав давню культурно-побутову спільність цих братніх народів. Типовим силуетом для поліського одягу була легко приталена лінія плечових частин (кірсетки й свитки) та поширена до низу лінія поясного одягу. Як у літньому, так і в зимовому одязі переважав білий колір. Для орнаменту вишивок і узорнотканих матеріалів характерні горизонтальні смуги та співставлення червоного й невеликої кількості чорного або синього кольорів(на сорочках, спідницях, запасках і свитах). Тканні узори виступали у горизонтальних або вертикальних смугах і в клітку. Домінуючим був червоний колір на білому тлі з додаванням чорних, жовтих або синіх вкраплень. У зв’язку з цим комплекс поліського одягу відзначався однорідністю колориту, порівняно з іншими районами України. Середнє Подніпров’я. Подніпров’я охоплює територію, розташовану в середній течії Дніпра. Сюди входять Київська, Полтавська, Чернігівська, Житомирська, Сумська (без північної смуги), Черкаська, Харківська, частково Кіровоградська та Ворошиловградська області. Середнє Подніпров’я було ареною визвольних селянсько-козацьких повстань проти шляхетської Польщі. Загалом для одягу Середнього Подніпров’я характерна опрацьованість і викінченість форм, що удосконалювалися у визначеному напрямі впродовж цілого ряду поколінь. Силует одягу дзвоновий, лінії талії підкреслена, низ поширений зборами або клинами. Колорит поліхромно багатий. В декоруванні сорочок використовувалася техніка вирізування–лиштва, мережа. Прутик, хрестик, а для білих свит та кожухів–узорне аплікування та гаптування. Для цієї зони характерні нечисленність частин одягу, простота їхнього крою, спокійні кольори тканин, невелика кількість та скромність прикрас. В комплексах вбрання переважав світлий колорит, збагачений яскравими кольорами вовняних плахт, поясів, намиста та стрічок. Варто відзначити що в багатьох районах Середнього Подніпров’я навіть там, де комплекс жіночого вбрання зовсім вийшов з ужитку, воно продовжує побутувати як святкове, як необхідний весільний атрибут. Південь України. Розвиток земель Південної України, приєднаних до Росії у ХVІІІ ст. в результаті російсько-турецьких війн, відбувався своєрідно. Південні українські землі активно засилялися українцями і росіянами, силились і колоністи з інших країн. Південностеповий комплекс одягу становить собою поєднання елементів головним чином українського та російського одягу, принесеного вихідцями з інших районів. В той же час в окремих районах помітно збереглася етнічна специфіка, характерна для тих місць, звідки прийшли переселенці. Тут спостерігався сильний вплив соціально-економічного розвитку цих районів, що знайшло вияв у формуванні елементів міського одягу. Поділля. Поділля–історико-географічна область, що займає територію між південним Бугом і Дністром. Особливістю подільського комплексу є наявність поясних видів одягу з незшитих частин(обгорток), велике багатство верхніх форм одягу, в колориті–співставлення білого й чорного, з невеликою домішкою жовтого та червоного кольору. З вишивальних технік найбагатше виявили себе лічильна гладь, мережка по білому білим, вишивка низзю, оздоблення кольоровим бісером. У комплексах вбрання різних районів цієї території спостерігаються спільні риси: у крої сорочок, розміщенні оздоблень. Основні відмінності в групі одягу подністровського Поділля полягають у колориті. Вишивки оригінальні, різноманітні й орнаментально найбагатші в кольорах. При всій різноманітності форм та декоративних засобів народному одягові Поділля притаманна гармонійна єдність, що полягає насамперед в умілому поєднанні форми з властивостями матеріалу та оздоблень з їх практичним застосування. Карпати і Прикарпаття. В Українських Карпатах і Прикарпатті простежується багато локальних різновидностей в одязі. Для гуцулів характерні прямолінійні форми одягу та наявність великої кількості незшитих частин. Домінуючим кольором є відтінки теплих кольорів. Різноманітність прикрас щодо технік виконання і матеріалу виявляється найбагатше у вишивці, плетіння, аплікації з сукна і сап’яну, різноманітних виробах з металу. У Західній частині Українських Карпат –бойків для них характерна тунікоподібна і уставкова чоловіча сорочка з розрізом на спині або збоку і вишивкою на уставах. У комплексах одягу Прикарпаття переважає доморобне полотно й сукно. Силует жіночого поясного одягу в нижній частині поширений рясуванням. Оздоблення на одязі виконані набіленими нитками по білому полотну та вишивкою з перевагою червоного кольору . Висновок. Одяг–один з найбільш характерних, самобутніх елементів матеріальної культури українського народу, що в процесі історичного розвитку постійно змінювався. На кожному історичному етапі і в конкретному середовищі, залежно від культурних взаємовпливів з сусідніми народами одяг набував своєрідних ознак, диференціювання щодо матеріалу, форми, призначення. Одяг українців тісно пов'язаний з історією. Завдяки тому він є цінним джерелом для вивчення і дослідження історії і культури народу. Виділяють кілька етнографічних регіонів з типовими комплексами одягу: Полісся, Середнє Подніпров’я, Південь, Поділля, Карпати і Прикарпаття. Кожен з цих регіонів мав свої етнографічні особливості, які найбільш яскраво виявили себе в крої, силуеті, колориті, художньо естетичних засобах, прикрасах. Способи носіння окремих частин одягу та характер поєднання їх у загальних комплексах надають одягові своєрідності та локального колориту. З розвитком капіталізму в селах починають проникати не лише тканини фабричного виробництва, а і міські типи одягу, які витісняли поступово традиційні. Пошуки нових форм в одязі приводять до використання невичерпної скарбниці народного досвіду. Уже з перших ХХ ст. спостерігається поступове поширення в міському одязі народних елементів–розкльошених суконь і пальт, подібних до форм верхнього народного одягу, густо зібраних «селянських» спідниць, блузок і суконь, що наслідували традиційні. Список використаної літератури. 1.Арциховский. А. В. Русская одежда Х - ІІІ вв.– оклады и сообщения исторического факультета Московского государственного университета им. 2. Арциховский. А. В. Одежда.– История культуры древней Руси. Домонгольский период. І. Материальная культура, М.–Л., 1948,стор.234–262. 3. Бабишкін. О. Ольга Кобилянська та чехи. – З історії чехословацько – українських зв’язків, Братислава,1959. 4.Білецька В. Вишиті кожухи в Богодухівській окрузі на Харківщині. – Науковий збірник Харківської науково – дослідницької Кафедри історії української культури, ч. VІІ Етнографічна краєзнавча секція, вип. І, Харків,1927,стор.43–71. 5.Білецька. В.Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація. – Матеріали до етнології і антропології, т. ХХІ–ХХІІ, ч. І, Львів,1929стор.43–109. 6.Дворникова. Н. А. Русские и украинские традиции в одежде населения северо-восточных районов Украины. – «Советская этнография», 1986,№1,стор.114–121. 7.Заленин. Д. К. Женские головные уборы восточных славян, Прага, 1927,стор. 537. 8.Матейко. К. І., Сидорович. С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбрання. – «Народна творчість та етнографія», К., 1963,№2, стор14–20. 9.Матейко. К. І. Джерела народного вивчення народного одягу. –«Архіви України». 10.Матейко. К. І.Головні убори українських селян до початку ХХ ст. –«Народна творчість та етнографія» ,1973,стро.47–54.
1 2 3 4 5 Категория: Краєзнавство \| Добавил: Aspirant (17.06.2015)
Просмотров: 915 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: