РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Естетика Відродження - Краєзнавство - Реферати - Каталог статей

Естетика Відродження 1. Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш зна-менних епох в історії людської цивілізації. Термін "Кепіззапсе" (Відродження) був уведений Джорджо Базарі (151 1 — 1574) — видатним італійським живописцем, архітек-тором та істориком мистецтва XVI ст. Хронологічно європейське Відродження як єдиний куль-турний рух розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно. Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV — першій половині XV ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху при-падає на кінець XV — першу третину XVI ст., далі так само швидко загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії — кінець XV — початок XVII ст. Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбуло-ся подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення лю-дей до щасливого життя, а також нова система національ-них літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво. Характерними ознаками куль-тури Ренесансу були такі: 1) Світський, нецерковний, характер культури Відро-дження, що було наслідком секуляризації (звільнення) сус-пільного життя загалом. 2) Відродження інтересу до античної культурної спад-щини, яка була майже повністю забута у середні віки. 3) Створення людської естетично-художньої спрямова-ності культури на противагу релігійній домінанті у куль-турі середніх віків. 4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спря-мованість філософських вчень Відродження. 5) Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування. 6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки. Відродження виникло, по-перше, на грунті досягнень се-редньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього серед-ньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувало-ся швидке піднесення економіки і культури міст, з'явили-ся нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і море-плавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філо-софської думки від догматів церкви, з'являються нові знан-ня і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему. Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного пе-ревороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював. Другим чинником, який відіграв величезну роль у ста-новленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли від-родити античну спадщину і надати їй великого практич-ного значення. Слід згадати, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її відродження стало метою і суттю нової культури. Античність сприйма-лася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше ан-тичність вплинула на освіту, філософію, образотворче ми-стецтво і літературу. На перший план у ренесансному неоплатонізмі висту-пає його гуманістичний зміст. Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людсь-кий) у філософській літературі вживається у двох значен-нях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Носіями нового світогляду були люди різного соціаль-ного стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти. Античність позначилася на формуванні провідної ідей-ної течії доби Відродження — ренесансного гуманізму. Його журливість (печаль) можна визначити як прояв пристрас-ного інтересу до земного життя. Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не тільки єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістично-го руху вважається італійський громадський діяч і демок-рат Колюччо Салютаті (1331—1404). Одну з основних ідей нового гуманістичного світогляду розвинув італійський філософ Мірандола (1463—1494), за-значаючи у творі "Промова на гідність людини", що лю-дина сама творить свою долю, вона здатна до безмежного вдосконалення своєї природи. Велику роль в утвердженні гуманістичних ідей в Європі відіграла Платонівська Академія у Флоренції (1459—1521), яку очолював неоплатонік і світський філософ Марсіліо Фічіно (1433-1499). Значними досягненнями характеризується художня культура епохи Відродження. Саме в цей період у скарб-ниці світової літератури з'явилися твори таких митців слова, як Дайте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Франсуа Рабле, Мігеля де Сервантеса, Карпіо Лопе де Веги, Вільяма Шекспіра та ін. Італійський поет Дайте Аліг'єрі (1265—1321) у знаме-нитій "Божественній комедії" змалював своє уявне блукан-ня в потойбічному світі, відтворивши тогочасне суспільство з усіма його вадами та людськими гріхами — від політич-них чвар партій, від занепаду авторитету враженої коруп-цією церкви до трагізму людської особистості, яка так і не спромоглася у своєму житті позбавитися недобрих пристра-стей та звичок. Творчість Данте справила величезний вплив на подальший розвиток європейської культури і завершення процесу формування італійської літературної мови. Франческо Петрарка (1304—1374) — італійський поет — увійшов в історію як зачинатель гуманістичної культури Відродження. Свій світогляд, який базувався на ідеалізації античної культурної спадщини, він виклав у "Листі до нащадків". Та всесвітню славу принесла йому любовна ліри-ка "Книга пісень", присвячена Лаурі — жінці, яку він ви-падково зустрів у церкві і яка полонила його на все життя. Цикл віршів із двох частин ("На життя мадонни Лаури" і "На смерть мадонни Лаури") обіймає 317 сонетів, 29 кан-цон, 9 секстин, 7 балад і 4 мадригали, складаючи своєрід-ний щоденник, у якому любовні переживання показані в усій їхній суперечливості та мінливості. Любовна лірика Петрарки стала класичним зразком поезії, збагативши її музикальністю, образною витонченістю, стилістикою по-етичних засобів, зокрема використанням антитез та рито-ричних запитань, які підкреслюють душевні переживання. Джованні Боккаччо (1313—1375) — один із засновників інтимної гуманістичної літератури італійського Відроджен-ня, автор знаменитого "Декамерона", поем та роману "Філоколо". "Декамерон" — це збірка реалістичних новел, об'єднаних тематикою та гуманістичною спрямованістю; основний зміст їх — розкриття аморальності папського двору, розпусти монахів, висміювання аскетичної моралі середньовіччя, уславлення земних насолод, чуттєвої любові. Новели пройняті духом вільнодумства, добрим гумором. Франсуа Рабле (1494—1553) — французький письмен-ник, який відомий у світовій культурі як геній комічного. Його твір "Гаргантюа і Пантагрюель" написаний у фольк-лорному стилі, сповнений каламбурами, засобами гротес-ку, гри на подвійній моралі героїв — жадобі вина і знань. Подорожі велетня Гаргантюа — це подорожі життєвим морем тогочасної реальності з її радощами і болем, розумом і глупотою, достоїнством і нікчемністю. Роман Ф. Рабле, спрямований проти мракобісся і схоластики, став справж-ньою енциклопедією французької художньої культури епо-хи Відродження. Мігельде Сервантес (1547—1616) — великий іспанський письменник, що увійшов у світову культуру, головним чином, як автор роману-пародії "Дон Кіхот". Сюжет тво-ру має специфічний іспанський колорит: двоє благородних романтиків — лицар Дон Кіхот та його зброєносець Санчо Панса — вперто намагаються протистояти пасивному со-ціальному оточенню, у зв'язку з чим постійно потрапля-ють у комічні ситуації. У романі з великою художньою силою показано трагікомізм ентузіазму благородної людсь-кої особистості в умовах панування практичного міщанства та бездуховності. "Дон Кіхот" — це сумний сміх над ро-мантизмом епохи, яка вже відходить у минуле; в іншому плані роман розкриває крах високого благородства по-мислів людини тоді, коли вона прекраснодушне губить ритми дійсності; у цьому і полягає загальнолюдське зна-чення змісту "Дон Кіхота". Карпіо Лопе де Вега (1562—1635) — іспанський драма-тург, поет і прозаїк. Серед його великої літературної спад-щини найбільш відомі драматичні твори "Овеча криниця", "Учитель танців", "Собака на сіні", "Дівчина з глечиком", "Закохана витівниця". Пройняті антифеодальним пафосом, глибоким демократизмом, життєрадісністю, гумором, вони пропагували свободу почуттів, рівноправність жінки в ко-ханні та шлюбі. Завдяки такому спрямуванню творча спадщина Лопе де Веги завжди була й залишається актуальною, реалістично відображаючи життя на театральних сценах. Вільям Шекспір (1564—1616) — великий англійський драматург і поет, чиї драматичні твори "Ромео і Джульєт-та", "Багато галасу даремно", "Гамлет", "Отелло", "Король Лір", "Макбет", "Антоній і Клеопатра", "Зимова казка", "Річард III" та інші стали загальновизнаною класикою, неперевершеними зразками трагедійного мистецтва. Ха-рактерна особливість драматургії Шекспіра полягає у кон-центрації багатьох суперечностей життя в людських сто-сунках. Звідси — зображення людини у всій її багатогран-ності, значущості, величі, складності та динаміці. В його творах умістився цілий світ людських ("шекспірівських") пристрастей, бажань та прагнень. Творча спадщина Шек-спіра справедливо вважається однією з вершин світового мистецтва. Культурні надбання гуманістів мали значний вплив на схід Європи, зокрема на Україну. Творчу спадщину Ф. Пет-рарки, Д. Боккаччо, Н. Макіавеллі використовували у сво-їх доробках 3. Копистенський, І. Галятовський, М. Смо-трицький. Викладачі і студенти Київської академії перекла-дали староукраїнською мовою твори Д. Піко делла Мірандоли, Д. Бруно, Т. Тассо та ін. Провідниками ідей Відродження в Україні були релігійно-націоналістичні об'єднання-братства. 2. 2. Людина розрізняє навколишні його предмети за формою. Інтерес до форми якого-небудь предмета може бути продиктований життєвою необхідністю, а може бути викликаний красою форми. Форма, в основі побудови якої лежать сполучення симетрії і золотого перетину, сприяє найкращому зоровому сприйняттю і появі відчуття краси і гармонії. Ціле завжди складається з частин, частини різної величини знаходяться у визначеному відношенні друг до друга і до цілого. Принцип золотого перетину – вищий прояв структурної і функціональної досконалості цілого і його частин у мистецтві, науці, техніку і природі. В епоху Відродження художники відкрили, що будь-яка картина має визначені крапки, що мимоволі приковують нашу увагу, так називані зорові центри. При цьому абсолютно неважливо, який формат має картина - горизонтальний чи вертикальний. Таких крапок всього чотири, і розташовані вони на відстані 3/8 і 5/8 від відповідних країв площини. Дане відкриття в художників того часу одержало назву "золотий перетин" картини. Тому, для того щоб привернути увагу до головного елемента фотографії, необхідно сполучити цей елемент з одним із зорових центрів. Прийнято вважати, що поняття про золотий розподіл ввів у науковий побут Піфагор, давньогрецький філософ і математик (VI в. до н.е.). Є припущення, що Піфагор своє знання золотого розподілу запозичив у єгиптян і вавілонян. І дійсно, пропорції піраміди Хеопса, храмів, барельєфів, предметів побуту і прикрас із гробниці Тутанхамона свідчать, що єгипетські майстри користалися співвідношеннями золотого розподілу при їхньому створенні. Французький архітектор Ле Корбюзье знайшов, що в рельєфі з храму фараона Мережі I в Абидосе й у рельєфі, що зображує фараона Рамзеса, пропорції фігур відповідають величинам золотого розподілу. Зодчий Хесіра, зображений на рельєфі дерев'яної дошки з гробниці його імені, тримає в руках вимірювальні інструменти, у яких зафіксовані пропорції золотого розподілу. Греки були митецькими геометрами. Навіть арифметиці навчали своїх дітей за допомогою геометричних фігур. Квадрат Піфагора і діагональ цього квадрата були основою для побудови динамічних прямокутників. Платон (427...347 р. до н.е.) також знав про золотий розподіл. Його діалог «Тімей» присвячений математичним і естетичним поглядам школи Піфагора і, зокрема, питанням золотого розподілу. У фасаді давньогрецького храму Парфенона присутні золоті пропорції. При його розкопках виявлені циркулі, якими користалися архітектори і скульптори античного світу. У Помпейском циркулі (музей у Неаполі) також закладені пропорції золотого розподілу. У, що дійшла до нас античній літературі золотий розподіл уперше згадується в «Початках» Евкліда. В 2-й книзі «Почав» дається геометрична побудова золотого розподілу Після Евкліда дослідженням золотого розподілу займалися Гіпсикл (II в. до н.е.), Папп (III в. н.е.) і ін. У середньовічній Європі з золотим розподілом познайомилися по арабських перекладах «Почав» Евклида. Перекладач Дж. Кампано з Наварри (III в.) зробив до перекладу коментарі. Секрети золотого розподілу ревно оберігалися, зберігалися в строгій таємниці. Вони були відомі тільки присвяченими. В епоху Відродження підсилюється інтерес до золотого розподілу серед вчених і художників у зв'язку з його застосуванням як у геометрії, так і в мистецтві, особливо в архітектурі Леонардо да Вінчі, художник і вчений, бачив, що в італійських художників емпіричний досвід великий, а знань мало. Він задумав і почав писати книгу по геометрії, але в цей час з'явилася книга ченця Луки Пачолі, і Леонардо залишив свою витівку. На думку сучасників і істориків науки, Лука Пачолі був дійсним світилом, найбільшим математиком Італії в період між Фибоначчи і Галилеем. Лука Пачоли був учнем художника Пьеро делла Франчески, що написав дві книги, одна з яких називалася «Про перспективу в живописі». Його вважають творцем нарисної геометрії. Лука Пачоли прекрасно розумів значення науки для мистецтва. У 1496 м за запрошенням герцога Моро він приїжджає в Мілан, де читає лекції по математиці. У Милане при дворі Моро в той час працював і Леонардо да Вінчі. У 1509 р. у Венеції була видана книга Луки Пачолі «Божественна пропорція» із блискуче виконаними ілюстраціями, через що думають, що їхній зробив Леонардо да Вінчі. Книга була захопленим гімном золотої пропорції. Серед багатьох достоїнств золотої пропорції чернець Лука Пачолі не забув назвати і її «божественну суть» як вираження божественної триєдності бог син, бог батько і бог дух святої (малося на увазі, що малий відрізок є уособлення бога сина, більший відрізок – бога батька, а весь відрізок – бога духу святого). Леонардо да Вінчі також багато уваги приділяв вивченню золотого розподілу. Він робив перетини стереометричного тіла, утвореного правильними п'ятикутниками, і щораз одержував прямокутники з відносинами сторін у золотому розподілі. Тому він дав цьому розподілу назва золотий перетин. Так воно і тримається дотепер як саме популярне. У той же час на півночі Європи, у Німеччині, над тими ж проблемами трудився Альбрехт Дюрер. Він робить начерки введення до першого варіанта трактату про пропорції. Дюрер пише. «Необхідно, щоб той, хто що-небудь уміє, навчив цьому інших, котрі в цьому бідують. Це я і намірився зробити». Судячи з одному з листів Дюрера, він зустрічався з Лукою Пачолі під час перебування в Італії. Альбрехт Дюрер докладно розробляє теорію пропорцій людського тіла. Важливе місце у своїй системі співвідношень Дюрер відводив золотому перетину. Ріст людини поділяється в золотих пропорціях лінією пояса, а також лінією, проведеної через кінчики середніх пальців опущених рук, нижня частина обличчя – ротом і т.д. Відомий пропорційний циркуль Дюрера. Великий астроном XVI в. Іоган Кеплер назвав золотий перетин одним зі скарбів геометрії. Він перший звертає увагу на значення золотої пропорції для ботаніки (ріст рослин і їхня будівля). Кеплер називав золоту пропорцію яка продовжує саму себе «Улаштована вона так, – писав він, – що два молодших члени цієї нескінченної пропорції в сумі дають третій член, а будь-які два останніх члени, якщо їх скласти, дають наступний член, причому та ж пропорція зберігається до нескінченності».
1 2 3 4 5 Категория: Краєзнавство \| Добавил: Aspirant (26.06.2015)
Просмотров: 577 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: