РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Джерела інформації про населення - Краєзнавство - Реферати - Каталог статей

Джерела інформації про населення Дослідження демографічних процесів і явищ, виявлення їх тенденцій і закономірностей, а також здійснення різноманітних практичних розробок (прогнозів, програм) потребує використання значних обсягів інформації про населення. Демографічна інформація насамперед поділяється на первинну і вторинну. Первинна інформація являє собою безпосередньо зібрані статистичні дані про населення. Вторинна інформація — це вже оброблені певним чином вихідні дані. Вона може бути подана у вигляді статистичних довідників, робочих таблиць, наукових публікацій, аналітичних WEB-сторінок тощо. За своєю сутністю вторинна інформація є результатом відповідної аналітичної обробки первинних даних. Інформацію про населення інколи групують і за іншими ознаками, а саме: • за ступенем охоплення розрізняють інформацію про населення світу, країни, окремих регіонів, міських та сільських поселень; • за характером даних можна виокремити інформацію про кількість і склад населення на ту чи іншу дату, дані, що характеризують демографічні події за той чи інший період; • за часом, до якого належать дані, вони поділяються на ретроспективні, поточні, прогнозні; • за способом отримання інформації це можуть бути офіційні публікації, матеріали спеціальних досліджень; • за характером видання розрізняють спеціальні дані та дані загального типу. Як первинна, так і вторинна демографічна інформація повинна відповідати певним вимогам, аби її можна було використовувати для аналізу. Першою такою вимогою є повнота. Наприклад, дані про загальну кількість населення та загальну кількість демографічних подій повинні бути доповнені показниками, що характеризують їх розподіл за певними ознаками (за певними періодами часу, за сімейним станом, за віком, рівнем освіти тощо). Друга вимога — детальність та багатоаспектність. Тобто необхідність фіксації якомога більшої кількості ознак, що характеризують індивіда. Третьою вимогою є достовірність. Тобто в інформації не можна допускати перекручень демографічних даних (свідомих чи несвідомих). За умови використання недостовірної інформації неминучі хибні висновки та помилки при прийнятті проектних рішень. Четверта вимога полягає в забезпеченні систематичності у збиранні, узагальненні, публікації та аналізі демографічних даних. Тобто накопичення демографічної інформації має здійснюватися відповідно до встановленої для кожної її виду періодичності. Специфічність населення полягає в тому, що способом його існування та самозбереження є постійна мінливість, плинність, перехід з одного стану в інший. Характеристики населення в цілому як сукупності людей змінюються за певний період часу внаслідок демографічних подій (народження, смерть, взяття (розірвання) шлюбу, міграція), що відбуваються з окремим індивідом у конкретний момент. Цим зумовлюється необхідність застосування відповідної системи обліку та збирання демографічних даних. Існуюча практика розрізняє «облік стану населення на певний момент часу та облік демографічних подій (народжень, смертей, шлюбів, розлучень, а також переїздів з місця на місце) за той або інший період часу» [22, с. 35]. У першому випадку джерелами демографічних даних слугують переписи населення та спеціальні вибіркові, в тому числі й соціологічні, обстеження, що здійснюються науково-дослідними, проектними, громадськими організаціями. У другому — використовуються дані про реєстрацію демографічних подій, зокрема записи в метричних книгах, акти громадянського стану. Дані про населення можна отримати також із виборчих, військовооблікових та інших списків. До джерел демографічної інформації зараховують також реєстри населення, які поєднують у собі властивості переписів і поточного обліку населення. Конкретний зміст різних джерел демографічної інформації залежить від прийнятих в окремих країнах положень щодо програм спостережень, а також регламентується міжнародними угодами (в рамках ООН, ЮНЕСКО, МОП, ВООЗ). Отже, основними джерелами первинних демографічних даних є: переписи населення, поточний облік демографічних подій, спеціальні вибіркові обстеження, списки та реєстри населення. Треба наголосити, що кожне з перелічених джерел демографічної інформації має свої переваги і недоліки, джерела «взаємодоповнюють одне одного і лише в єдності їх використання дозволяють отримати достовірну й повну картину процесів, що відбуваються в населенні» [5, с. 63]. Найвичерпнішим джерелом інформації про населення є його перепис. За визначенням статистичної комісії ООН, перепис являє собою єдиний процес збирання, узагальнення, оцінки, аналізу та публікації або розповсюдження іншим способом демографічних, економічних та соціальних даних, станом на певний момент часу, що стосуються всього населення країни або чітко визначеної її частини. Становлення й розвиток переписів населення відбувалося протягом досить тривалого історичного періоду. Початком цього процесу вважають різні форми обліку населення, які проводились у Стародавній Греції, Вавилоні, Месопотамії, Стародавньому Єгипті, Римі, Китаї та Японії. Як правило, вони мали фіскальні (податкові) або військові цілі й охоплювали тільки чоловіче населення. Найвідомішими обліками громадян вважаються ті, що проводилися в Римі. Вони мали регулярний характер (раз на п'ять років) і крім відомостей про главу сім'ї передбачали отримання інформації про інших її членів [33, с. 62]. В епоху феодалізму дрібні відокремлені держави системних обліків населення не проводили. А в разі епідемій, війн або голоду здійснювалися переписи населення з метою визначення його втрат у результаті надзвичайних ситуацій. У середині XVIII століття становлення національних держав та початок розвитку капіталістичних відносин зумовили необхідність більш докладних відомостей про все населення країни, його кількість та склад. На зміну облікам приходять власне переписи населення. Основною їх відмінністю було те, що вони мали охоплювати чисельність не окремих груп, а всього населення країни. Перший перепис населення в сучасному розумінні був проведений у США в 1790 р. В 1801 р. переписи населення були запроваджені у Великобританії, Франції і Норвегії. Програми цих переписів були незначними за обсягами, містили 2-4 запитання, не було чітких інструкцій та встановлених термінів здійснення. Правила та порядок здійснення переписів населення встановлювались емпірично, а узагальнив і систематизував їх бельгійський вчений Адольф Кетле, готуючи перший загальний перепис населення Бельгії в 1846 році. Надалі ці правила були доопрацьовані й затверджені Санкт-Петербурзьким конгресом Міжнародного статистичного комітету в 1872 році. Цей конгрес ухвалив рекомендації щодо регулярного (не рідше одного разу на 10 років і, за можливості, в роки, що закінчуються на «0») здійснення загальних переписів населення (обліку не юридичного, а наявного населення) та віднесення всіх даних до конкретно визначеного моменту часу. Згодом правила й принципи здійснення переписів розвивались і вдосконалювались. Зараз цю роботу здійснює Статистична комісія ООН, яка постійно видає відповідні методичні посібники та довідники [22, с. 36]. З розвитком статистичної науки (середина ХІХ століття) та створенням спеціальних статистичних органів у багатьох європейських країнах створилися сприятливі умови для науково-методичного забезпечення організації загальних переписів населення. За період 1870-1879 рр. у світі проведено 48 переписів населення, у 80-ті роки — 54, у 90-ті — 57, у першому десятиріччі ХХ сторіччя — 74. Якщо в 1870 р. переписами було охоплено 21 % населення земної кулі, то на початок ХХ століття — 64 %. Ще більшого поширення набули переписи населення після Другої світової війни: від 1945 по 1954 р. переписи провели в 151 країні, від 1955 по 1964 — у 168, від 1965 по 1979 р. — у 179 країнах. На 1 січня 1982 року загальна кількість переписів населення на земній кулі перевищувала дві тисячі [33, с. 62]. В історії розвитку переписів населення вчені вирізняють три етапи залежно від особливостей програм, ступеня охоплення країн світу тощо (табл. 8). Нині чимало країн, проводячи переписи населення, керуються рекомендаціями ООН та інших міжнародних організацій, що забезпе- чує порівнянність переписів у міжнародному масштабі. Саме це дає змогу простежити тенденції зміни кількості населення світу та груп окремих країн (табл. 9). * До більш розвинених регіонів демографами ООН віднесені країни колишнього СРСР, країни Європи, США, Канада, Японія, Австралія, Нова Зеландія. Зауважимо, що у зв'язку з особливостями розвитку різних країн, відмінностями в організації статистичного обліку проблема порівнянності остаточно не вирішена, особливо щодо окремих характеристик, зокрема соціальних. Наголошуючи на важливості переписів населення, Л. М. Толстой наприкінці XIX століття писав, «що для суспільства інтерес і значення перепису в тому, що він дає йому дзеркало, в яке, хочеш не хочеш, подивиться все суспільство і кожен із нас». Перший Всесоюзний перепис населення проведено 17 грудня 1926 року. Матеріали перепису складалися з 56 томів, містили багато цінної інформації щодо складу населення за різними ознаками. Вони становили ґрунтовну базу для розробки планів соціально-економічного розвитку країни. Переписи населення здійснювалися в 1937, 1939, 1959, 1970, 1979 та 1989 роках. Крім всесоюзних переписів населення в 1932, 1957, 1967, 1976 та 1986 роках проводилися так звані пробні переписи населення. На відміну від усезагальних, вони охоплювали населення невеликих частин країни і мали на меті уточнення й відпрацювання програм, методичних та організаційних питань наступного перепису. Перший Всеукраїнський перепис населення був проведений станом на 5 грудня 2001 р. відповідно до Закону України «Про Всеукраїнський перепис населення» від 19 жовтня 2000 р. Законом були визначені правові, економічні та організаційно-правові основи підготовки й проведення Всеукраїнського перепису населення, обробку, узагальнення, поширення та використання його результатів. Крім того, Закон передбачив механізм регулювання відносин суб'єктів перепису, визначив їхні права, обов'язки та відповідальність, встановив гарантії держави щодо захисту конфіденційності інформації, отриманої в процесі перепису. У зазначеному Законі перепис населення визначено як «періодичне, суцільне державне статистичне спостереження, що включає в себе збирання демографічних і соціально-економічних даних, які на встановлену дату характеризують кількість населення країни, а також оброблення, узагальнення, поширення та використання його результатів». Тобто перепис населення розглядається як специфічне статистичне спостереження, прив'язане до конкретної дати. Воно має всезагальний характер, здійснюється за єдиною програмою, характеризується самовизначенням, конфіденційністю та централізацією управління. Наведемо основні принципи перепису населення [14]: • регулярність і періодичність, що забезпечує послідовність і порівнянність отримуваних результатів; • загальність і одномоментність, що передбачає охоплення опитуванням всіх без винятку респондентів і отримання від них даних за станом на єдиний встановлений момент часу; • єдність програм, а також методів проведення й обробки результатів перепису; • персоніфікованість первинних даних, тобто отримання інформації безпосередньо від конкретної фізичної особи та самовизначення респондентів; • конфіденційність первинних (персональних) даних, яка забезпечується законом; • централізоване керівництво й координація всіх робіт щодо підготовки та проведення перепису населення, а також обробки, узагальнення, поширення та використання його результатів. Правовою основою Всеукраїнського перепису населення стали Конституція України, закони України «Про Всеукраїнський перепис населення» та «Про державну статистику», законодавство України про інформацію та інформатизацію, інші нормативно-правові акти, а також чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Мета перепису населення полягала в отриманні «достовірних, об'єктивних та цілісних даних щодо різноманітних характеристик населення країни в цілому та кожній адміністративно-територіальній одиниці для інформаційного забезпечення управління та прогнозування соціально-економічного розвитку, а також розроблення та реалізації державної політики з питань народонаселення» [14]. Програмою перепису населення був передбачений перелік основних первинних (персональних) даних про респондента, а саме: склад та родинні стосунки членів домогосподарства, стать, вік, дата і місце народження, сімейний стан, етнічне походження, освіта, джерела засобів існування, зайнятість, міграційна активність, житлові умови. Важливим теоретичним і методичним питанням при проведенні переписів є питання категорій населення, які слід враховувати. Поняття «категорія населення» слід розуміти як загальну характеристику сукупності жителів певного населеного пункту, певної території залежно від їх зв'язку з цією територією [25, с. 175]. У цьому контексті слід мати на увазі такий зв'язок населення з територією, який відображає, що певна особа є постійним жителем конкретного населення пункту чи перебуває на його території тимчасово. У підручнику «Курс демографії» зазначається, що «теоретично можна уявити собі населення як сукупність людей поза зв'язком з місцем їх проживання. Проте, говорячи про населення, маємо на увазі населення конкретної країни або тієї чи іншої її частини (області, міста, району). Оскільки люди переміщуються, змінюють місце проживання, щоб визначити населення певної території, необхідно вирішити, яких людей вважати такими, що належать до населення цієї категорії, а яких — ні» [19, с. 171]. Тому під час перепису населення дуже важливим є питання, кого з респондентів вважати жителями цієї території, а кого — ні, хто проживає в цьому населеному пункті постійно, а хто перебуває в цій місцевості тимчасово, на момент перепису. Статистика населення розрізняє три категорії населення: постійне, наявне та приписне (юридичне). Ці категорії населення були запроваджені А. Кетле. Постійне населення — це сукупність осіб, які постійно живуть у певній місцевості незалежно від того, де вони реально перебувають на момент перепису населення і чи включені вони до списків жителів цієї території. Тобто постійне населення — це основна категорія населення, що об'єднує людей, для яких певний населений пункт або територія є місцем звичайного проживання в цей час [22, с. 39]. Критерієм для того, щоб зарахувати людину до категорії постійного жителя певної місцевості, є певний термін проживання її в конкретному пункті. У різних країнах такі терміни різні, але вони обчислюються кількома місяцями (шість місяців, рік). Наявне населення — це ті особи, що перебувають у певній місцевості в певний момент часу незалежно від того, скільки часу вони тут перебувають і чи включені вони до будь-яких списків [22, с. 39]. Крім того, у складі постійного населення можна виокремити тимчасово відсутніх, а в складі наявного — тимчасово присутніх. Тому між постійним та наявним населенням існує така залежність [22, с. 40] : де ПН — постійне населення; НН — наявне населення; ТП — тимчасово присутнє населення; ТВ — тимчасово відсутнє населення. Юридичне (приписне) населення — це сукупність людей, які включені у списки жителів конкретної території, тобто прописані на цій території (місті, селі, районі). Нині ця категорія населення поступово втрачає своє значення. З переписами населення пов'язаний інший вид демографічних статистичних спостережень — поточний облік демографічних подій на певний момент часу, тобто реєстрація цих подій у міру їх настання. Відповідно до чинного порядку шлюби та розлучення реєструються в органах запису актів громадянського стану, а переїзди — в органах внутрішніх справ та прикордонної охорони. Крім реєстрації самої демографічної події (народження, смерті, шлюбу, розлучення) поточний облік демографічних подій передбачає також зазначити деякі характеристики осіб, з якими відбулася та чи інша подія. Такі характеристики (ознаки) необхідні для здійснення демографічного аналізу. Поточний облік руху населення (насамперед облік подій природного руху) теж утверджувався й розвивався поступово. «Спочатку потреба в такій реєстрації виникла в західноєвропейської церкви для оформлення оплати віруючими здійснення обрядів взяття шлюбу, церковного розірвання шлюбу, хрещення новонароджених і поховання померлих... Але згодом і держава почала виявляти інтерес до обліку подій природного руху населення, і церковні записи проведення обрядів стали використовуватися для цілей державної статистики. Поступово держава почала контролювати ведення церковних реєстраційних книг, встановлювати правила, за якими ці книги мало вести духовенство. З кінця XVIII ст. в Європі реєстрація подій природного руху населення почала переходити від церковних до громадських органів (у Франції — з 1792 р., Бельгії — 1796, Голландії — 1822, Великобританії — 1837, Італії — 1865, Іспанії — 1871, Німеччині — з 1875 р. У Росії перші спроби запровадити церковну реєстрацію подій природного руху населення припадають на середину XVII ст. Пізніше Петро I своїм указом від 14 квітня 1702 р. звелів вести записи народжень і смертей у парафіяльних церквах Москви та подавати щотижня відомості про кількість хрещень і поховань у Патріарший Духовний приказ. У 1722 р. Петро I видав новий указ вже про повсюдне ведення метричних книг для православного населення. Відтоді й починається історія поточного обліку подій природного руху населення в Росії. Наступники Петра І жодної турботи про цей бік суспільного життя не виявили. Лише за часів Катерини II зусиллями видатних вчених — географа Антона-Фрідріха Бюшинга (1724-1793) та історика Августа-Людвіга Шлецера (1735-1809) були розроблені в 1763-1764 рр. зразки звітних відомостей. Парафіяльні священики були зобов'язані подавати звіти в Синод, а звідти їх пересилали в Академію наук. Указ про це підписала Катерина II 29 лютого 1764 р. Згодом з'явилися відповідні закони про запровадження обліку подій природного руху населення для неправославних народів Росії: для лютеран — у 1764 р., для католиків — у 1826, для мусульман — у 1828, для іудеїв — у 1835 р. Нова історія поточного обліку природного руху населення Росії розпочалася після більшовицької революції 1917 року. Уже 18 грудня 1917 р. було видано декрет «Про громадянський шлюб, про дітей та про введення книг актів стану». А ще через місяць декретом від 23 січня 1918 р. (про відокремлення церкви від держави) функції реєстрації актів громадянського стану були передані від церкви до громадянських органів. У міських поселеннях — спеціально створеним для цього відділам (або бюро) записів актів громадянського стану (загс), у сільських місцевостях — сільським органам управління. Ця система існує й сьогодні» [4, с. 71-72]. Джерелами інформації про населення є також списки та реєстри населення. Списки населення формуються в процесі діяльності різних державних та громадських організацій. Вони складаються для вирішення якихось конкретних завдань. Такими, наприклад, є списки виборців, платників податків, військовозобов'язаних, списки працівників окремих підприємств, домові книги в містах та книги погосподарського обліку в сільській місцевості тощо. Своєрідними списками населення можна вважати реєстри. Ведення реєстрів ставить не будь-яку конкретну мету, а має характер суто демостатистичного обліку. Тому вони охоплюють усе населення країни. Сама ідея й спроби ведення реєстрів не нові, але практичне запровадження такого обліку стало можливим лише із застосуванням електронно-обчислювальної техніки. «Правила ведення реєстрів населення досить складні, тому цей спосіб обліку вживаний до категорії юридичного населення у країнах з невеликою чисельністю жителів і територією, з порівняно високою загальною культурою населення. Правила, обов'язкові для дотримання на всій території країни, передбачають участь кожного її мешканця у процедурі реєстрації населення в одній з громад (муніципалітеті, парафії). Він зобов'язаний повідомляти про всі випадки зміни місця постійного проживання та про всі події, які підлягають юридичному оформленню в органах реєстрації актів громадянського стану» [32, с. 75]. Автоматизовані реєстри населення фактично створюють передумови для збільшення міжпереписних термінів або, навіть, для відмови від переписів. Скажімо, у таких країнах, як Фінляндія, Данія, Нідерланди, Швеція, традиційні переписи населення не проводяться, вся необхідна інформація отримується переважно на основі реєстрів. У Фінляндії в 1990 р. «перепис» уперше здійснено без звернень до населення, тобто повністю на базі реєстрів...» [8, с. 23]. Дуже важливим джерелом інформації про населення є спеціальні вибіркові обстеження населення. Попри те що ці обстеження вибіркові, а не всезагальні, їм властиві певні переваги: вони, як правило, детальніші й глибші порівняно з переписами, а тому дають змогу дослідити особливості демографічних змін та чинники, що їх визначають. Прикладом такого обстеження може бути соціально-економічне обстеження населення 1985 року. Ним було охоплено 5 % населення колишнього СРСР. На основі матеріалів цього обстеження було вивчено склад населення, отримано характеристики шлюбності, типів сімей, народжуваності, припинення шлюбу, смертності та інших демографічних процесів. Одне з перших у світовій практиці демографічне обстеження — вивчення ставлення до розмірів сім'ї — було проведене в Харкові під керівництвом українського вченого С. А. Томіліна в 1927 році. Відомі також демографічні обстеження, що проводяться на міжнародному рівні. До таких, зокрема, належить Всесвітнє обстеження народжуваності, проведене в 1974-1982 рр. Міжнародним статистичним інститутом та Міжнародним союзом з вивчення проблем народонаселення в 21 економічно розвиненій країні та 41 країні, що розвиваються. Загальні дані про населення та демографічні процеси публікуються в національних статистичних щорічниках. Наприклад, у Статистичному щорічнику України є розділ «Населення», який містить інформацію про кількість наявного населення, природний рух населення, шлюби та розлучення, народжуваність, смертність та природний приріст населення, розподіл смертей за основними причинами смерті, про кількість осіб, які мали статус біженців та ін. [47, с. 345-358]. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року Держкомстат України опубліковано збірник «Статево-віковий склад населення України». У ряді країн (наприклад, Угорщині, Болгарії, Польщі та ін.) видаються спеціальні демографічні щорічники, періодичні серії поточної інформації щодо основних демографічних процесів. Важливе місце серед видань демографічної інформації належить демографічним щорічникам ООН. Поточні дані публікуються у виданні «Населення та демографічна статистика». Дані про смертність, згруповані за причинами смерті, регулярно публікуються ВООЗ у щорічнику світової санітарної статистики «World Health Statistics Annual» [25 с. 67-68]. Література 1. Аналитические обозрения Центра комплексных социальных исследований и маркетинга. — Сер. «Социология». — 1996. — Вып. 56. 2. Архангельский В. Н. Демографическая политика: цели, принципы, приоритеты. — Саранск, 2000. 3. Афанасьев И. Кем будут управлять украинские лидеры в XXI веке?// Персонал. — 2001. — № 2. 4. Брисов В. А. Демография: Учебник для вузов. — М., 1999. 5. Валентей Д. И., Кваша А. Я. Основы демографии. — М., 1989. 6. Валентей С., Нестеров Л. Человеческий потенциал: новые измерения и новые ориентиры // Вопр. экономики. — 1999. — № 2. 7. Власюк О. С., Прирожков С. І. Індекс людського розвитку: досвід України. — К., 1995. 8. Гозулов А. Перепись населення России 1999 года // Вопр. статистики. — 1997. — № 3. 9. Демографические процессы и их закономерности / Под ред. Д. И. Валентея. — М., 1991. 10. Демографическое развитие и становление рынка труда Республики Беларусь: Сб. трудов. — Минск, 1996. 11. Демография: настоящее и будущее. — Саранск, 2000. 12. Демография. Современное состояние и перспективы развития / Под ред. Д. И. Валентея. — М., 1997. 13. Жилкина Т. Семейная политика и формы помощи семье. Зарубежный опыт// Международная экономика и международные отношения. — 1994. — № 1. 14. Закон України «Про Всеукраїнський перепис населення» від 19 жовтня 2000 р. 15. Злоказов И. А. Демографическая ситуация и демографическая политика в ФРГ. — М., 1989. 16. Котлер Ф. Основы маркетинга. — М., 1992. 17. Кузнецова Е. В. Индекс человеческого развития и тенденции его изменения в России и зарубежных странах // Вопр. статистики. 1999. — № 2. 18. Курило І. О. Про демоекономічну оцінку трудового потенціалу населення та деякі проблеми його відтворення в сучасних умовах // Зайнятість та ринок праці. — К., 1998 — Вип. 7. 19. Курс демографии /Под. ред. А. Я. Боярского. — М., 1985.
1 2 3 4 5 Категория: Краєзнавство \| Добавил: Aspirant (11.06.2015)
Просмотров: 739 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: