РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: ЗАНЕПАД БОСНІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

Боснійський престол після Твртко успадкував його дядько — Дабіша, котрий за відсутності особистого авторитету не зміг приборкати сепаратистські прагнення можновладців, дуже швидко перетворившись на іграшку в їхніх руках. Проти нового короля діяли й зовнішньополітичні чинники: країни-сусіди Боснії, насамперед Угорщина, намагались повернути собі території, втрачені за правління Твртко. Усе це разом — недостатній авторитет нового короля, сепаратизм феодалів, загрози ззовні — призвело до того, що королівська влада, яка формально зберігалася в Боснії до 60-х років XV ст., фактично втратила роль центрального проводу вже через кілька років після смерті Тертка. Натомість окремі області, що й за Тертка мали певну автономію, ще більше зміцніли й взяли курс на політику, практично незалежну від нового боснійського державця. Реально Дабіша контролював тільки частину Центральної Боснії, тоді як значно більші терени перебували в руках можновладців: князя Павле Раденовича, воєводи Влатко Вуковича (наступником якого став у 1392 р. його небіж Сандаль Хранич), братів Радивоєвичів, Хрвоє Вукчича, котрий мав найбільший авторитет і здійснював найсильніший вплив на хід подій у країні. Не випадково саме Хрвоє Вукчич, разом з його братом Вуком, ще влітку 1391 р. проголосили хорватсько-далматинськими банами. Серйозні проблеми для Дабіши виникли в 1393 р., коли на нього почав чинити тиск угорський король Сигізмунд, вимагаючи відновлення васальної залежності Боснії від Угорщини. Ресурсів для опору Дабіша не мав, через що мусив прийняти умови Сигізмунда, уклавши з ним Джаковацьку угоду (від назви міста, де проходили переговори). Згідно з нею Дабіша визнавав зверхність монарха Угорщини над Боснією. Також зазначалося, що Дабіша залишатиметься на боснійському престолі до кінця життя, а після його смерті корону успадкує Сигізмунд. Джаковацька угода, безумовно, йшла врозріз із боснійськими інтересами, проте вона мала для Боснії і позитивне значення, оскільки залишала недоторканною територію країни. Проти угоди виступила частина боснійських феодалів на чолі з Іванишем Хорватом. Однак вони не змогли чинити організований опір угорському війську короля Сигізмунда. Дабіша не підтримував Хорвата, але це не врятувало його від помсти угорського монарха. Сигізмунд скористався повстанням боснійських феодалів як приводом для висунення нових претензій. Цього разу він зажадав, щоб Дабіша відмовився від влади над Хорватією і Далмацією. Тому не залишалося нічого іншого, як погодитися й на це. Незабаром, у вересні 1395 р., Дабіша помер, а боснійський трон, згідно з ухвалою провідних боснійських можновладців, обійняла його вдова Олена. Це суперечило Джаковацькій угоді, але Сигізмунд, що в той час готувався до вирішальних битв з турками, не став вимагати негайного забезпечення власних прав на боснійський престол, відклавши розв'язання цього питання до кращих часів. Королева Олена справляла ще менший вплив на внутрішньо- та зовнішньополітичну ситуацію, аніж її чоловік. Вона протрималася на престолі до 1398 р. завдяки вдалому для себе збігові обставин, хоча фактично влада в Боснії на той час належала трьом наймогутнішим феодалам: Павле Раденовичу, Сандалю Храничу, Хрвоє Вукчичу. Хрвоє висунув наступного кандидата на престол — Остою Христича, який протягом усіх років свого правління (1398—1404) слухняно виконував його волю. Протягом 1398 р. Боснія двічі ставала жертвою агресії з боку Османської імперії та Угорщини — й двічі святкувала перемогу. У січні численне турецьке військо мусило відступити, втікаючи від несподівано холодної зими й величезної кількості снігу. У липні король Сигізмунд, якого аж ніяк не влаштовував розвиток подій у Боснії, зробив спробу повернути ситуацію на свою користь. Однак мадяри зустріли впертий опір і, зрозумівши, що швидкої перемоги не здобути, припинили похід. Хрвоє, переслідуючи угорців, захопив Дубицьку жупу. Події на зламі ХІУ-ХУ ст. принесли Хрвоє Вукчичу нові успіхи й ще більше посилили його роль і становище в державі. У 1400 р. він одержав від Остої як винагороду за вірну службу область Лівно, після чого майже вся Західна Боснія опинилася під його владою. Щоправда, в 1402 р. хорватський бан Мірко Бубек, скориставшися відсутністю Хрвоє, повернув собі Дубицьку жупу, але Вукчич надолужив утрачене на іншому напрямі — в Далмації. Восени 1403 р. один із претендентів на угорський престол — король Неаполітанський Владислав (саме його підтримували Остоя та Хрвоє) — призначив Вукчича своїм головним намісником в Угорщині, Хорватії, Далмації та Боснії, подарувавши йому острови Брач, Хвар і Корчулу, а також місто Спліт. Хрвоє одержав від Владислава ще один подарунок — герцогський титул, що, де-юре, давало йому право вважати свої володіння окремою, цілком самостійною державою. Тим часом усобиці в Угорщині завершилися перемогою основного противника короля Владислава — Сигізмунда, котрий негайно взявся наводити порядок у своїх володіннях і вже наприкінці 1403 р. з'явився з військом у Боснії. Король Остоя не ризикнув виступити проти нападника й визнав зверхність угорського державця, що викликало невдоволення частини боснійських феодалів, у тому числі й Хрвоє Вукчича та Сандаля Хранича. Остоя намагався балансувати між сторонами, що протистояли одна одній, однак це йому не вдалося й у травні 1404 р. його усунули від влади. Новим королем Боснії став Тертко II Тврткович, залежність якого від тих, хто привів його до влади (насамперед від Хрвоє Вукчича та Сандаля Хранича), була майже абсолютною. Твртко II залишався на престолі до 1408 р. Цей рік приніс Боснії та боснійцям серйозні зміни: король Сигізмунд знову виступив проти них і здобув перемогу, внаслідок чого його владу визнали навіть ті, хто до останнього підтримував Владислава. У листопаді 1408р. королем Боснії знову проголосили Остою. Не до кінця задоволений з досягнутого й, очевидно, маючи на меті домогтися виконання умов Джаковацької угоди, Сигізмунд протягом 1410—1411 рр. здійснив кілька походів на Боснію. Його союзниками тепер були Хрвоє Вукчич, який навіть очолив один із загонів, виряджених угорським королем проти боснійців, і сербський деспот Стефан Лазаревич, а основними противниками — Сандаль Хранич і Павле Раденович. Усобиці в Боснії тривали й у наступні роки, внаслідок чого в країні запанував цілковитий хаос. У 1415 р. сталася подія, що мала дуже серйозні наслідки як для основних учасників цих конфліктів, так і для держави в цілому: Хрвоє Вукчич звернувся по допомогу до турків. Незабаром Османська імперія перетворилася на вагомий зовнішній чинник, що впливав на внутрішньополітичну ситуацію в Боснії, дуже швидко відсунувши Угорщину на другий план. У такий спосіб розпочалася підготовка до вирішального наступу турків, що завершився втратою Боснією державності в 1463 р. На перших порах турків, як альтернативу домінуванню Угорщини, підтримала в Боснії не лише феодальна верхівка, яку підштовхували до цього інтереси змагань з конкурентами, а й значна частина простого люду. Від Османської імперії чекали нових способів розв'язання проблем, у тому числі й питання віросповідування (толерантність ісламу стосовно поширених у Боснії православ'я та богомильства була набагато вищою порівняно з агресивною нетерпимістю католицтва). Події в Боснії в 20—30-ті роки XV ст. в основному пов'язані з перманентною громадянською війною, дальшим погіршенням економічної ситуації та умов життя більшості населення, поступовим зростанням османського впливу й присутності. Головну роль у вирішенні внутрішньополітичних питань відігравав Сандаль Хранич, а боснійський престол по черзі обіймали Остоя (помер у 1418 р.), його син Стеван (де-факто до 1420 р., де-юре до смерті в 1423 р.), Твртко II (помер у листопаді 1443 р.). Угорщина час від часу намагалася робити кроки, спрямовані на повернення її колишніх позицій у Боснії; Боснія та Сербія воювали між собою, намагаючись розв'язати територіальні суперечки навколо міста Сребрениця. Традиційно активну роль у внутрішньобоснійських справах прагнула відігравати Венеція; значний вплив справляв Дубровник. В умовах релігійного плюралізму, наявності на території країни прихильників відразу чотирьох віросповідань (богомильства, православ'я, католицизму, ісламу), найбільшу вагу мали богомили, які виступали проти будь-якої королівської влади, будь-якої централізації і тим самим об'єктивно сприяли процесові дезінтеграції країни, гальмували утвердження боснійської державної ідеї. Наступним, після Тертко II, боснійським королем став Стефан Томаш, син Остої (1443—1461). Проти нього виступили окремі боснійські можновладці, очолювані найвпливовішим на той час у Боснії феодалом, небожем Сандаля Хранича — Стефаном Вукчичем, якого до того ж підтримували Османська імперія, частина угорських феодалів, зокрема Герман Цель-ський, який претендував на боснійську корону, а також богомили. Томаш урятував ситуацію лише завдяки підтримці папської курії (заради цього він прийняв католицтво) та іншого мадярського феодала, конкурента Германа Цельського — Янко Хуняді. Обставини як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру не дали змоги Томашеві виробити стратегію і тактику боротьби за збереження боснійської державності перед лицем османської загрози, що дедалі зростала. Боснія в добу його правління, як і раніше, потерпала від чвар, втрачала нові й нові області. Найбільшою територіальною втратою було відокремлення в 1448 р. земель, що належали герцогові Стефану. Незабаром, зважаючи на титул їхнього володаря, ці землі дістали назву "Герцеговина". У 1454 р. султан, окрилений захопленням Константинополя (1453), зажадав від Томаша передання туркам чотирьох боснійських міст, а через три роки вирядив до Боснії великий загін робітників, які мали під захистом 8-тисячного війська збудувати переправи через річку Сава. Фактично покинутий напризволяще західними союзниками, Томаш зробив спробу бодай частково виправити становище через об'єднання Боснії та Сербії під владою свого сина Стефана Томашевича, проте це йому не вдалося. Після падіння Сербії в 1459 р. стало зрозуміло, що наступною на черзі стане Боснія і, що загарбання її турками є лише питанням часу. В липні 1461 р. Томаш помер, престол успадкував його син Стефан, якому судилося бути останнім боснійським королем. Навесні 1463 р. османські загони почали регулярно здійснювати рейди проти Герцеговини та Боснії. Стефан, розуміючи безвихідь свого становища, запропонував султанові договір, який передбачав збереження статус-кво на п'ятнадцять років, але відповіді на свою пропозицію не одержав. У травні 1463 р. султан на чолі потужної армії вступив на територію Боснії, крок за кроком просуваючись углиб країни й захоплюючи одне за одним усі найважливіші міста. Похід тривав лише шість тижнів і завершився цілковитою перемогою турків, без жодної серйозної битви й практично без опору боснійців. Короля Стефана Томашевича, як і більшість боснійських можновладців, за наказом султана стратили. У всіх основних містах країни розмістилися османські залоги. Боснія перестала існувати як самостійна держава. Соціально-економічний розвиток Боснії в цілому відбувався так само як і в інших сербських землях. Певні відмінності зумовлювалися в основному її розташуванням, або, за твердженнями деяких істориків, тим, що вона протягом майже всієї своєї історії залишалася "периферією периферії". Існували дві основні соціальні верстви: панство і селянство. Окрему групу становило духовенство. До панів належали всі, хто мав у своєму розпорядженні чи у власності надлишок землі й селян, які цю землю на певних умовах обробляли. Всі інші вважалися селянами. Останні, своєю чергою, поділялися на "себрів", "кметів", "отроків", "селян" — залежно від характеру майнових відносин з паном. Цікаво, що за відсутності перехідної соціальної групи існував такий соціальний прошарок, як слуги. Основними заняттями населення були землеробство і тваринництво. З часом дедалі важливішу роль починає відігравати торгівля. Традиційно прибутковою діяльністю вважалося утримання "ханів" — місць для ночівлі вздовж численних караванних шляхів, що проходили територією Боснії. Рівень життя більшості боснійців був відносно невисокий, що пояснювалося низьким рівнем організації праці, її традиціоналізмом і майже повною відсутністю механізації, їжа селян була досить одноманітною, а побутові умови примітивними. З приходом османів у Боснії мало що змінилося. На відміну від Сербії, більша частина боснійської феодальної еліти прийняла іслам і залишилася при своїх маєтностях. Отуречення не становило нагальної потреби, оскільки турки загалом у питаннях віросповідання виявляли неабияку толерантність. На цей крок боснійські пани йшли головним чином заради збереження своїх прав і майна. Вагому роль у цьому процесі відіграла й колишня належність багатьох боснійських панських родів до богомильства, а відтак значно менша, ніж у Сербії, "прихильність" до певної віри й значно більша готовність використовувати релігію як інструмент для забезпечення власного добробуту. ЛІТЕРАТУРА 1. Гшьфердинг А. Босния, Герцеговина и Старая Сербия. Санкт-Петербург, 1859. 2. История Югославии: В 2 т. Москва, 1963.Т. 1. 3. История южных и западных славян. Курс лекций. Москва, 1979. 4. История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (20.10.2016)
Просмотров: 273 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: