РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Вища освіта в Російській Федерації - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

ПЛАН Вступ Розділ 1. Вища освіта—один із необхідних компонентів розвитку цивілізованого демократичного суспільства. Формування системи вищої освіти в Росії Право громадян на освіту Розділ 2. Організація навчального процесу у ВНЗ Російської Федерації Професорсько-викладацький склад ВНЗ Освітньо-кваліфікаційні рівні Навчання студентів-іноземців Розділ 3. Участь Росії в Болонському процесі 3.1. Основні напрямки реформування вищої освіти Висновки Список використаних джерел Вступ В інформаційну епоху чітко проявляється соціальна роль освіти як інтегральної цінності духовної культури. При цьому до освіти ставляться принципово нові соціально-економічні, духовно-моральні, культорологічні вимоги. І це зрозуміло, адже в такому динамічному інформаційному суспільстві люди, які не отримали відповідних знань і вмінь не будуть в ньому орієнтуватися. Саме такі жорсткі вимоги в суспільстві і роблять наше дослідження надзвичайно актуальним, адже, перш за все, ми повинні допомогти освіті нашої держави якомога швидше дійти до європейського рівня. В цій справі, звичайно ж, незамінним є досвід сусідніх держав, зокрема і Російської Федерації. Вища освіта забезпечує фундаментальну, наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації [4, ст.42]. Сьогодні, на думку Ф.Г. Зиятдинової, посилюється значення освітньої політикии, яка здійснюється державою, і в соціології розглядається як частина соціальної політики. Освітня політика включає в себе стратегію і тактику діяльності в освітній сфері, засоби, форми і методи досягнення освітніх цілей і завдань [5, с.51]. Дуже важливо, що сьогодні навчальні заклади, наукові, науково-виробничі установи системи освіти, органи державного управління освітою мають право укладати договори про співробітництво, встановлювати прямі зв’язки із навчальними закладами, науковими установами системи освіти зарубіжних країн, міжнародними організаціями, фондами. Це, безумовно, сприяє інтеграції освітньої системи, з Європи припадає на час царювання Петра І, коли за короткий період (1701-1716) виникло кілька вищих навчальних закладів (медичних, пушкарських, навігаційних, морських, інженерних тощо). Московський університет, що істотно випереджає інші університети країни, був організований зусиллями М. Ломоносова в 1755 p. [1, с.63]. Централізовану багаторівневу систему освіти в Росії було створено у XIX сторіччі, а її реформування та розширення припало на його другу половину і початок XX ст., коли в різних містах імперії виникло понад сто класичних і технічних університетів, закладів інших профілів (військових і педагогічних інститутів тощо). Перші два десятиріччя після Другої світової війни вища освіта в Росії входила у трійку кращих у світі як за рівнем охоплення молоді, так і за змістом та якістю навчання. Як вважає Кремень, головні недоліки радянської системи освіти пов'язані з поєднанням надмірної централізації з екстремістською ідеологією та з «залишковим» фінансуванням освіти і неувагою до підтримки викладачів усіх рівнів [1, с.63]. З моменту проголошення своєї незалежності у серпні 1991 р. Росія проголосила демократизацію і деполітизацію головним напрямом освітньої політики, досягнувши па цьому шляху очевидних успіхів у швидкому розвитку недержавного сектора освіти, значних змін у структурі рівнів освіти, спрямованих на ліквідацію успадкованих недоліків і наближення якості та змісту освіти до визнаних світових і європейських стандартів. На сьогодні в Росії налічується 541 цивільний і 89 військових ВНЗ; у недержавному секторі приватних і муніципальних ліцензованих закладів - 225 університетів, академій, інститутів, коледжів, тому загальна кількість студентів у Росії перевищила 3 млн. з навчанням за 89 напрямами і понад 400 спеціальностями [1, с.64]. Що ж до кількості російських студекнтів, які як і ми навчаються за спеціальністю “Юриспруденція”, то їх налічується 73 220 осіб [11, с.20]. 1.2. Право громадян на освіту. Право громадян на освіту, як і належить, законодавчо закріплено в Конституції Російської Федерації і регулюється в даний час Законом Російської Федерації “Про освіту”, прийнятим Державною думою в 1992 р. (зі змінами і доповненнями—1996 р.), “Федеральною програмою розвитку освіти на 2000-2005 рр.”, затвердженою Державною думою 15 березня 2000р., Федеральною цільовою програмою “Розвитку єдиного освітнього інформаційного середовища на 2001-2005 рр.” і цілим рядом інших нормативних документів (Федеральним законом “Про вищу і післявузівську професійну освіту”, “Національна доктрина освіти в Російській Федерації до 2025 р. та ін). Нарешті, в грудні 2001 р. в ролі базового документа, який визначає напрямок реформ в цій сфері, Урядом Російської Федерації була одобрена “Концепція модернізації російської освіти на період до 2010 р.” [2, с.116]. В розділі нових вимог до освіти вище зазначеної Концепції читаємо: “Необхідно повсюдно забезпечити рівний доступ молодих людей до повноцінної якісної освіти у відповідності з їх інтересами і нахилами, незалежно від матеріального достатку сім’ї, місця проживання, національної приналежності і стану здоров’я [2, с.118]. Що ж до України, то ст.53 Конституції України також говорить: ”Кожен має право на освіту” [6]. На думку М.Логвінової та В.Кафарського, право на освіту в Україні гарантується і забезпечується: Розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на різних формах власності; Відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадян; Різними формами навчання—очною, заочною, вечірньою, екстернатом, педагогічним патронажем [7, с.63]. В ст.1 Закону України “Про вищу освіту” дається тлумачення терміну “вища освіта”: “Вища освіта — рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який грунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації” [3]. Головними завданнями вищого навчального закладу є: здійснення освітньої діяльності певного напряму, яка забезпечує підготовку фахівців відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів і відповідає стандартам вищої освіти; здійснення наукової і науково-технічної (для вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації), творчої, мистецької, культурно-виховної, спортивної та оздоровчої діяльності; забезпечення виконання державного замовлення та угод на підготовку фахівців з вищою освітою; здійснення підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів та їх атестація в акредитованих вищих навчальних закладах третього та четвертого рівнів акредитації; вивчення попиту на окремі спеціальності на ринку праці і сприяння працевлаштуванню випускників; забезпечення культурного і духовного розвитку особистості, виховання осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах, в дусі українського патріотизму і поваги до Конституції України ; підвищення освітньо-культурного рівня громадян [3, ст.22]. Розділ 2. Організація навчального процесу у ВНЗ Російської Федерації. Для отримання права навчатися у ВНЗ Росії необхідно мати атестат за 11-річну загальноосвітню школу чи диплом середніх проф- і техшкіл, еквівалентний у доступі до вищої освіти шкільному атестату. Абсолютна більшість молоді складає конкурсні вступні іспити, програми яких встановлює Міністерство освіти з огляду на зміст предметів середньої школи і вимоги вищої освіти до рівня знань вступників. Університети та інші ВНЗ достатньо автономні у проведенні вступних екзаменів (форма, кількість, введення додаткових дисциплін, час тощо) і в деталях відбору абітурієнтів. Переважно, переможці предметних олімпіад високого рівня (міжнародних і всеросійських) зараховуються в заклад за їхнім вибором без іспитів, медалісти складають один вступний екзамен (менше, ніж решта конкурентів) або проходять лише співбесіду. Ст. 44 Закону України “Про вищу освіту” говорить, що прийом осіб на навчання до вищих навчальних закладів здійснюється на конкурсній основі відповідно до їх здібностей незалежно від форми власності навчального закладу та джерел його фінансування. Умови конкурсу мають забезпечувати дотримання прав громадян у галузі освіти [З]. Правила прийому на навчання до вищого навчального закладу затверджуються його керівником за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки. Доступ на вищі рівні навчання у ВНЗ також конкурсний, зазвичай, зі вступними екзаменами чи з іншими формами відбору (програми магістра, докторські студії і т. ін.). Як і в середній освіті, навчальний рік у ВНЗ розпочинається 1 вересня, поділяється на два семестри (або 3 в окремих закладах) і триває до червня з невеликими перервами на свята і між двома семестрами. Тижневе навантаження на студента встановлено на рівні 52-54 год., з яких до 24 припадає на аудиторні заняття; серед них домінують лекції. Крім лекцій використовуються активніші форми занять - різні види семінарів, практичні та лабораторні роботи, практика на виробництві тощо. Для самостійної роботи студенти мають недостатню кількість засобів і можливостей, оскільки сучасний обсяг державного бюджету є недостатнім. Для фінансування вищої освіти застосовуються методи самофінансування типу зарахування частини студентів з оплатою за навчання, залучення коштів приватних структур і спонсорів, отримання закордонної допомоги, наприклад, проекти Фонду Сороса (100 млн. USD) для залучення ВНЗ Росії до Інтернету. Опрацювання важливих дисциплін закінчується екзаменом чи якимось із видів тестування. Система оцінювання: найвища оцінка - 5 (відмінно), 4 (добре), 3 (задовільно), якої достатньо для зарахування дисципліни, 2 (незадовільно), отримання якої не дає змогу продовжувати навчання. Менш істотні дисципліни можуть оцінюватися за двобальною шкалою: «зараховано» (викладач вважає, що студент загалом виконав вимоги) і «незараховано» (робота студента незадовільна, предмет має бути повтореним чи вивченим самостійно). Започатковано експерименти з рейтинговим оцінюванням і модульними навчальними планами. Подібні процеси сьогодні відбуваються і в українських ВНЗ, зокрема, і в Пррикарпатському Національному університеті ім.В. Стефаника, в якому ми і навчаємося. Проте, повернемося до російських ВНЗ. Радянська однолінійна структура навчання у ВНЗ передбачала студії упродовж 5 років (6 - для медичних спеціальностей) без проміжних стадій, державні екзамени, написання і захист дипломної роботи з отриманням (у разі успіху) документа з назвою «диплом спеціаліста», який мав і академічний (давав право вступу на докторські студії), і професійний (право виконувати певну роботу) кваліфікаційний зміст. П'ятирічні програми підготовки спеціалістів залишаються перехідною формою організації навчання у ВНЗ. Нова структура запроваджена вже половиною ВНЗ і передбачає дворічну базову вищу освіту (30% часу на природничі дисципліни і математику, 25% - на гуманітарні) з отриманням проміжного сертифіката про неповну вищу освіту і можливістю часткової зміни напряму навчання на другому циклі тривалістю 2 роки й отриманням кваліфікації «бакалавр», програми якої містять середню кількість дисциплін спеціалізації. Якщо останніх більше, то присвоюється кваліфікація «спеціаліст». Кращі студенти можуть продовжити навчання і стати магістрами, при цьому тривалість вищої освіти - не менше 6 років, (в Україні існує можливість отримати ступінь магістра і за 5-річний строк навчання) що відкриє їм шлях до докторських студій, або отримати кваліфікацію «спеціаліста з розширеною освітою» (тривалість навчання 5 і більше років). Заключний етап російської освіти (аспірантура) триває 2-3 роки під наглядом наукового керівника і включає виконання самостійних досліджень, написання і захист дисертаційної роботи визначеного рівня та обсягу. Триває дискусія про доцільність збереження старого звання «кандидат наук» або переходу на міжнародне - «доктор філософії» (PhD). Триваліша наукова робота та узагальнення її наслідків у більшій за обсягом дисертації зі складнішою процедурою захисту приводить до найвищого наукового звання «доктор наук» з широкими правами на особисту автономію у дослідженнях і отримання вищих посад у науковій ієрархії. С. 44 Закону України “Про вищу освіту в Україні” визначає, що в Україні науковими ступенями є: кандидат наук та доктор наук. Наукові ступені присуджують спеціалізовані вчені ради на підставі прилюдного захисту дисертацій. Рішення спеціалізованих вчених рад про присудження наукових ступенів затверджуються Вищою атестаційною комісією України [3]. 2.1. Професорсько-викладацький склад ВНЗ. Фахівці всіх країн наголошують на тому, що дуже важливим гарантом якості освіти є наявність кваліфікованого професорсько-викладацького скла-ду [10, с.23]. До складу навчального персоналу ВНЗ Росії входять чотири категорії викладачів: професори, доценти, старші викладачі, асистенти. Для отримання вченого звання «професор» і відповідного диплома необхідно мати науковий ступінь «доктор наук» (у виняткових випадках за наявності визнаного наукового доробку і тривалого успішного викладання достатньо диплома кандидата наук). Професор має керувати кафедрою чи напрямом наукових досліджень і викладати якийсь профілюючий курс (дисципліну). Доцент-кандидат наук повинен читати лекції і керувати науковою роботою. Старший викладач має право читати лекції і вести інші види занять, асистент для читання лекцій повинен отримувати дозвіл керівництва факультету. Усі викладацькі посади заміщуються за конкурсом. Останнім часом відбуваються експерименти щодо контрактного зарахування. Аудиторне навчальне навантаження викладачів у Росії істотно перевищує стандарти розвинених країн, коливаючись від 200-300 годин для професорів до 800-900 для асистентів. В Україні максимальне навчальне навантаження науково-педагогічних працівників також не може перевищувати 900 годин на навчальний рік. Максимальне навчальне навантаження педагогічних працівників не може перевищувати 720 годин на навчальний рік [3, ст.49]. Заради порівняння варто зазначити, що в нашій державі основними посадами науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації є: асистент; викладач; старший викладач; директор бібліотеки; науковий працівник бібліотеки; доцент; професор; завідуючий кафедрою; декан; проректор; ректор. Відповідно до ст.54 Закону України “Про освіту”, педагогічною діяльністю можуть займатися особи з високими моральними якостями, які мають відповідну освіту, професійно-практичну підготовку, фізичний стан яких дозволяє виконувати службові обов’язки.Педагогічну діяльність у навчальних закладах здійснюють педагогічні працівники, у вищих навчальних закладах третього і четвертого рівнів акредитації та закладах післядипломної освіти — науково-педагогічні працівники [4]. Педагогічні та науково-педагогічні працівники приймаються на роботу шляхом укладення трудового договору, в тому числі за контрактом. Прийняття на роботу науково-педагогічних працівників здійснюється на основі конкурсного відбору. На посади науково-педагогічних працівників обираються за конкурсом, як правило, особи, які мають наукові ступені або вчені звання, а також випускники магістратури, аспірантури та докторантури. Статутом вищого навчального закладу може бути встановлено додаткові вимоги до осіб, які приймаються на посади науково-педагогічних працівників. Педагогічні працівники призначаються на посаду керівником вищого навчального закладу. Педагогічні працівники кожні п’ять років проходять атестацію. За результатами атестації визначається відповідність працівників займаній посаді, присвоюються категорії, педагогічні звання. Позитивне рішення атестаційної комісії може бути підставою для підвищення за посадою, а негативне — підставою для звільнення педагогічного працівника з посади у порядку, встановленому законодавством. Порядок атестації педагогічних працівників встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки. Перелік кваліфікаційних категорій і педагогічних звань педагогічних працівників, порядок їх присвоєння визначаються Кабінетом Міністрів України [3, ст.48]. Педагогічні та науково-педагогічні працівники мають право на: захист професійної честі, гідності; вільний вибір форм, методів, засобів навчання, виявлення педагогічної ініціативи; індивідуальну педагогічну діяльність; участь у громадському самоврядуванні; користування подовженою оплачуваною відпусткою; забезпечення житлом у першочерговому порядку, пільгові кредити для індивідуального і кооперативного будівництва; придбання для працюючих у сільській місцевості основних продуктів харчування за цінами, встановленими для працівників сільського господарства; одержання службового житла; підвищення кваліфікації, перепідготовку, вільний вибір змісту, програм, форм навчання, навчальних закладів, установ та організацій, що здійснюють підвищення кваліфікації і перепідготовку. Педагогічні та науково-педагогічні працівники зобов’язані: постійно підвищувати професійний рівень, педагогічну майстерність, загальну культуру; забезпечувати умови для засвоєння вихованцями, учнями, студентами, курсантами, слухачами, стажистами, клінічними ординаторами, аспірантами навчальних програм на рівні обов’язкових вимог щодо змісту, рівня та обсягу освіти, сприяти розвиткові здібностей дітей, учнів, студентів; настановленням і особистим прикладом утверджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, відданості, патріотизму, гуманізму, доброти, стриманості, працелюбства, поміркованості, інших доброчинностей; виховувати у дітей та молоді повагу до батьків, жінки, старших за віком, народних традицій та звичаїв, національних, історичних, культурних цінностей України, її державного і соціального устрою, дбайливе ставлення до історико-культурного та природного середовища країни; готувати учнів та студентів до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами; додержувати педагогічної етики, моралі, поважати гідність дитини, учня, студента; захищати дітей, молодь від будь-яких форм фізичного або психічного насильства, запобігати вживанню ними алкоголю, наркотиків, іншим шкідливим звичкам. Отже, як слушно зауважує Топорнин Б.Н., головним і визначаючим критерієм якісної освіти були і залишаються педагоги високої кваліфікації. Якщо вони є, студенти отримають хороші знання, вміння ними оперувати, будуть рости своїй професії [11, с.25]. 2.2. Освітньо-кваліфікаційні рівні. У Російській Федерації стара п'ятирічна вища освіта надавала лише подвійну за змістом кваліфікацію «дипломованого спеціаліста», вище якої стояли ступені (звання) кандидата і доктора наук. Нова структура передбачає чотири заключні кваліфікації за зростанням запланованої для їх отримання тривалості навчання після школи: бакалавр (4), магістр (5-6), доктор філософії (8-9), доктор наук (понад 12 років). ВНЗ освіти можуть пропонувати програми підготовки спеціалістів двох рівнів: чотири роки (спеціаліст), п'ять і більше - спеціаліст з розширеною освітою. Відповідно до виду отриманої освіти в Україні встановлюються такі освітньо-кваліфікаційні рівні: Молодший спеціаліст; Бакалавр; Спеціаліст; Магістр [7, с.66]. Молодший спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Бакалавр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об’єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Магістр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов’язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності [3, ст.8]. 2.3. Навчання студентів-іноземців. До іноземців ставляться такі ж вимоги, що й до громадян Росії, за винятком випадків міждержавного обміну, коли відбір кандидатів здійснює країна-партнер. Оскільки майже всі іноземці проводять у Росії рік на мовних курсах з паралельним повторенням необхідних предметів, випускні екзамени цих курсів виконують роль вступних до університетів та інших закладів вищої освіти. За окремими винятками все викладання проводиться російською мовою. Іноземці найчастіше проходять підготовку на 9-місячних мовних курсах у російських ВНЗ. Після першої стадії вивчення мови на цих курсах викладаються і дисципліни обраного напряму вищої освіти. Заключні екзамени є одночасно вступними до ВНЗ. Формально іноземець повинен відповідати тим самим вимогам, що й російський абітурієнт. Для доступу до першого циклу вищої освіти в Росії кандидат повинен мати посвідчення про завершену середню освіту, яке б надавало йому право вступу до університету своєї країни і визнавалося у Росії. З початку 90-х років уряд Росії запровадив відкритість своєї вищої освіти для іноземців, які можуть індивідуально звертатися до університетів та їхніх відділів закордонного співробітництва й укладати Індивідуальні контракти на отримання освіти в Росії без попередньої згоди з боку Міністерства освіти Росії. Дані про заклади та їхні програми можна знайти в амбасадах і консульствах Росії, а також у довідниках європейських організацій (як Student Handbook, що видається Радою Європи, чи Study Abroad, видання ЮНЕСКО). Кількісних обмежень на зарахування іноземців немає, хіба що їх виявиться більше, ніж число наявних місць Для прибуття на навчання необхідно отримати візу і завчасно оплатити закладу освіти вартість річної програми. Дуже часто, отримавши російський диплом, іноземці продовжують докторські студії у тому ж ВНЗ. Для цього вони повинні виконати ті самі вимоги, що й громадяни Росії, і оплачувати за своє навчання до моменту захисту дисертації та отримання наукового звання «кандидат наук» (PhD). Наступну (докторську) дисертацію іноземці рідко виконують на території Росії. Частіше вони роблять це у своїй країні, а процедуру захисту переносять в Росію, прибуваючи у призначений термін. Плата за навчання дуже різниться у різних закладах та регіонах Росії, коливаючись від 1100-1600 до 6000 євро за навчальний рік. Студентські гуртожитки розраховані на одночасне перебування у кімнаті від 2 до 3-4 осіб. Надання студентам окремих кімнат є винятком. Вартість найму окремого помешкання поза студентським містечком висока. Медичні послуги у державних закладах безкоштовні [1, с.67-68]. Розділ 3. Участь Росії в Болонському процесі. У вересні 2003 р. в Берліні Російська Федерація приєдналася до членів Болонського клубу. Тому, відповідно, цим самим Росія, як і інші держави-члени, зобов’язалася до 2010 р. виконати наступні шість завдань: 1) узгодити структурну побудову систем вищої освіти переходом до дво-циклового навчання: дипломів бакалавра (3—4 роки) і магістра (ще 1—2 роки); 2) вимірювати обсяг навчальної роботи студента у кредитах (в європейській системі їх трансферу — ЕСТS), забезпечити накопичення кредитів та їх застосовність для навчання впродовж усього життя; 3) забезпечити контроль якості всіх видів вищої освіти на основі вимірів досягнень випускників; 4) ліквідувати всі бар'єри для розширення мобільності студентів і викла-дачів, змінити законодавство у сфері працевлаштування іноземців; 5) застосовувати додаток до диплома європейського зразка і забезпечити працевлаштування випускників; 6) підвищити конкурентоспроможність європейської освіти та її приваб-ливість для молоді з інших континентів. Г.Г. Поберезська стверджує, що європейські аналітики практично одностайні в тому, що серед усіх цих завдань по-справжньому важливими для стабільного розвитку суспільств та економіки є три: 1) вільна і безперешкодна мобільність та максимальне розширення співпраці у сфері навчання і наукових досліджень, скерованих на побудову економіки знань; 2) орієнтація діяльності вищих навчальних закладів на потреби національного і загальноєвропейських ринків праці, професіоналізація навчання і забезпе-чення всьому активному населенню можливості його неперервності й отри-мання нової професії; 3)перетворення "болонізованої" Європи в очах молодих громадян країн інших континентів у найбільш привабливу зону отримання вищої академічної чи професіоналізованої вищої освіти, виконання наукових досліджень і до-сягнення рівня доктора філософії [10, с.18-19]. Організатори Болонського процесу спрямовували свої зусилля саме на підвищення якості своєї вищої освіти й залучення до вирі-шення своїх проблем можливих партнерів, у першу чергу — Росії. Для цього вони навіть профінансували проекти переходу кількох російських вищих на-вчальних закладів на нові програми використання кредитів, сприяють об-мінам студентами і викладачами та ін. Молоде політично-освітнє керівниц-тво Росії, зі свого боку, не відмовилося від наданого шансу поглиблення науково-освітньої співпраці з Західною Європою на кошти останньої. Росія підписала основні конвенції Ради Європи та ЮНЕСКО про взаємовизнання дипломів, має також двосторонні угоди, інформацію про застосування яких надають російські амбасади і консульства. Ставлення до закордонних атестатів про вищу освіту досить толерантне, бо у більшості інших країн вона триваліша, ніж у Росії. Другою причиною є те, що майже всі кандидати виявляють свої знання з важливих для навчання в університетах дисциплін під час річного періоду вивчення мови і складання випускних екзаменів з мови і цих дисциплін. Офіційними органами з визнання кваліфікацій є Відділ ліцензування та акредитації Міністерства освіти, а «Инкорвуз» і «Инкоробразование» (неурядові організації) виступають проміжними органами між ВНЗ і закордонними партнерами. Росія з вересня 2003 р. стала учасником Болонського процесу, але ще до підписання Декларації прийняла ряд рішень щодо виконання її положень з визначенням дат їх виконання: 1) розробка нормативних правових актів, що забезпечують реальне фун-кціонування багатоступінчастої структури вищої освіти й кроки до її глибшої професіоналізації (IV квартал 2004 р.); 2) створення проекту моделі російської системи залікових одиниць (на-вчальних кредитів) у вищій освіті й пов'язаних з нею основних понять і нормативів з урахуванням посилення ролі самостійної роботи студентів (IV квар-тал 2003 р.); 3) створення нових державних освітніх стандартів на основі освітніх кре-дитів (IV квартал 2004 р.); 4) переведення освітнього процесу в декількох ВНЗ на модульно-рейтин-гову (кредитну) основу (починаючи з 2002/2003 навч. р.); 5)експериментальне опрацьовування двоциклової моделі вищої освіти, яка б максимально узгоджувалася з європейською системою вищої освіти "болонського" зразка (починаючи з 2003/2004 навч. р.) та ін. Отже, росіяни розпочали активні дії у напрямку переведення своєї вищої освіти на європейські зразки структурної побудови й статистичної звітності (кредитної системи). Заплановані наступні кроки — поширення додатків до дипломів (Diploma Supplement) та удосконалення системи забезпечення якості вищої освіти — належного рівня навчальних закладів і всього процесу підго-товки випускників. Можна передбачити, що в умовах високої централізації управління освіт-німи закладами й збереження Москвою вирішальних важелів впливу не лише на державні, але й на приватні вищі навчальні заклади, у визначені терміни (чи зі значним запізненням) буде впроваджена двоступенева вища освіта і всі навчальні курси стануть "кредитованими". Та самі ж росіяни вказують, що ці нововведення не вплинуть вирішальним чином на результуючу якість національних дипломів, якщо вони матимуть формально-структурний харак-тер і не зачеплять глибин всіх рівнів освітньої системи країни [10, с.20]. Півсторіччя тому вищу освіту отримувала одна молода людина з 20 чи 15, а тому в університети можна було відібрати найбільш здібних до ефективно-го навчання і наукових досліджень. У наш час розвинуті країни Європи ставлять собі за мету охопити вищою освітою більшу частину молоді (в ідеалі — 100 , а тому все гострішою стає проблема поєднання традиційно високої якості вищої освіти з її доступністю. На форумі європейських ВНЗ усіх типів у м. Саламанці (29—ЗО березня 2001 р.) ректори та інші представники особливо наголошували на тому, що не можна розраховувати на стандартизацію і застосування гранично спрощених підходів до вищої' освіти з наміром підвищити її якість. У Посланні конференції підкреслюється, що укріплення довіри між країнами й закладами освіти щодо якості їхньої вищої освіти не може Грунтуватися тільки на використанні загальних для всіх стан-дартів і норм. Набагато перспективнішим є створення європейського рівня й охоплення механізмів взаємного визнання результатів оцінки якості. Для цього доцільно створити особливі процедури і засоби акредитації закладів та оці-нювання програм навчання, які б мали загальноєвропейський кредит довіри і могли враховувати національні особливості й змістовні відмінності об єктів оцінювання. На теренах Західної Європи розширення та урізноманітнення мережі закладів вищої освіти супроводжувались децентралізацією управління, точ-ніше, пошуками поєднання державного впливу з іманентним прагненням самих вищих навчальних закладів до підвищення власного реноме, освітнього і наукового рейтингу. Значного прогресу в цій сфері досягли не лише мало-централізовані країни (Нідерланди, Австрія, Німеччина, Фінляндія), але й їх антиподи — Франція та Італія. В усіх згаданих країнах державна інспек-ція відіграє другорядну роль заключної експертної перевірки, а головним стало самооцінювання вищих навчальних закладів і поширення даних про неї через Інтернет, публікацію звітів і коротких доповідей про них тощо. Можливо, у найближчі роки росіяни також перейдуть на перевірку своїх ВНЗ міжнародними акредитаційними комісіями. А поки що вони вдоскона-люють державні структури і намагаються віднайти нову рівновагу між цен-тралізованим та громадським впливом на ВНЗ та їх поточну діяльність. Обраний росіянами засіб забезпечення якості вищої освіти — державні стан-дарти "нового покоління" для всіх напрямів і спеціальностей підготовки фахівців. Вони містять вимоги до рівня підготовки абітурієнтів, найбільш загальні вимоги до основних освітніх програм, а також вимоги до обов'язкового мінімуму їх загальноосвітнього і фахового змісту. Основні освітні програми включають базисні навчальні плани, зразкові програми навчальних дисциплін, програми навчальних і виробничих практик. У російських державних освітніх стандартах вищої професійної освіти сформульовані вимоги до кадрового, навчально-методичного і матеріально-технічного забезпечення навчального процесу, а також організації' практик різного спрямування, підсумкової державної атестації і рівня професійної підго-товленості випускників. Все це разом має відповідати комплексу компетентностей випускників ВНЗ, скомпонованих у цілісний блок характеристик, які можна виміряти та оцінити. Зміст основних освітніх програм вищої школи росіяни слушно вважають одним із ключових показників якості освіти. Дійсно, лише поглиблений аналіз змістової складової підготовки дозволяє зробити обґрунтований висновок про цілісність освітніх програм; відсутність фрагментарності й надмірного по-дрібнення навчальних дисциплін; про наявність виразної і розвинутої цикліч-ної структури. Зміст навчання дає однозначне уявлення про збалансованість освітньої і професійної, фундаментальної і практичної складових; наявність і співвідношення федерального і регіональних компонентів, а також курсів на вибір і достатньої сучасної й розгалуженої системи спеціалізацій [10, с.22-23]. Нагадаємо, що Україна рухається паралельно з Росією цим шляхом, намагаючись ство-рити ще кращі державні стандарти. На Заході вже реалізована ідея держано-громадського контролю за вищою освітою, але в Росії та Україні вона лише "обговорюється" і фігурує в частині декларацій (наприклад, у Національній доктрині розвитку освіти Украї-ни в XXI ст.). Росія планує створити струнку систему оцінювання закладів та іх програм. На вищому рівні її сформують Міністерство освіти Російської Фе-дерації, а також федеральні експертні н атестаційно-акредитаційні комісії, склад яких, найбільш імовірно, визначатиме вузьке коло вищих освітніх керівників з того ж Міністерства освіти. Другий рівень — аналогічні регіональні "громад-сько-державні органи, які, однак, підпорядковуватимуться Москві, а не регіо-нальній адміністрації. Така структура, як підкреслюється, має насамперед гаран-тувати цілісність російського освітнього простору” — цілком виправданий контрзахід у федеративній державі зі все більш помітними тенденціями раціона-лізації. 3.1. Основні напрямки реформування вищої освіти Г.Забелина в своїй статті “Реформа образования в России” виділяє такі конкретні заходи по підтримці системи освіти: Забезпечення безкоштовного користування учнями і студентами фондами державних, муніципальних і навчальних бібліотек; Введення адресних цільових виплат для малозабезпечених студентів; Створення системи державного освітнього кредитування і надання субсидій на отриману освіту; Послідовне збільшення сумарної величини академічної і соціальної стипендії і доведення її до рівня прожиткового мінімуму; Створення ефективної державно-громадської системи експертизи і контролю якості навчальної літератури [2, с.120]. Система фінансування професійної і вищої школи буде будуватися за принципом “гроші йдуть за студентом і учнем”, тобто: Фінансуватись буде не сам навчальний заклад, а його програми; Нормативи бюджетного фінансування будуть залежати від об’єктивної вартості підготовки спеціаліста з даної професії; Студентам, які поступили у ВНЗи по результатах єдиного державного екзамену, будуть встановлюватись державні іменні фінансові зобов’язання, в залежності від результатів здачі екзамену. На підготовку більш успішного студента держава буде виділяти більше грошей, ніж на менш успішного [2, с.130]. На думку Ф.Г. Зіятдінової, в державах, де враховується пріорітетне значення освіти, в цю сферу направляються необхідні фінансові ресурси. В результаті підтримки і впровадження ефективної системи освіти розвинуті країни отримують до 40% валового національного продукту. Найбільш швидко окуповуються саме інвестиції в освіту: 1 долар, вкладений в освіту, дає не менше 3-6 доларів прибутку [5, с.51]. Вище наведені показники свідчать про те, що освітня сфера є також надзвичайно привабливою в інвестиційному сенсі, а також надприбутковою. Звичайно, вища освіта в Російській Федерації має велику кількість проблем. Проте, на думку Ф.Г.Зиятдинової, російським орієнтиром, стратегічною ціллю освітньої політики повинно стати надання всім групам населення можливостей здобувати кваліфікацію в суспільстві з “включеною культурою навчання”, а не рухатися і дальше по шляху звуження освітніх можливостей для більшості населення [5, с.57]. Освітня система не повинна бути поділена на два сектори: для “еліти” і для “решти”. Тільки після подолання цього негативного явища можливим є впровадження інших освітніх реформ та змін в системі освіти, а також повного приєднання вищої освіти Російської федерації до Болонського процесу. Висновки Завершуючи наш аналіз, підкреслимо: Росія випередила Україну з при-єднанням до Болонського процесу не лише формально, але й за кількістю кроків і заходів, які європейські домовленості вимагають від його учасників. Обидві країни поки що акцентують формально-кількісну частину цих вимог — двоциклове навчання і два головні дипломи, кредитні виміри обсягів на-вчальної діяльності студентів, модульно-рейтингова модель навчального про-цесу та ін. Та в майбутньому цілком необхідно буде модернізувати нею се-редню освіту й досягти у ній європейських стандартів, адже якість роботи ВНЗ дуже залежить від того, який саме контингент їм постачає система середньої освіти. Варто зазначити, що міжнародна кооперація дасть змогу учасникам Болонського процесу вийти на нові рубежі в організації системи моніторингу якості навчально-виховного процесу, досягнень студентів і підвищення їх професійного рівня. Ця система має спиратися на існування в кожному окремому закладі власної системи самооцінювання і безперервного порівняння з аналогічними установами в межах країни і за кордоном. Загальніші ж завдання полягають у виробленні кри-теріїв оцінювання для всіх наявних у країнах — учасницях Болонського процесу видів навчальних закладів і типів навчальних програм. Саме ця робота може тривати багато років, можливо, вона не буде завершена навіть у 2010 р. Матеріальне забезпечення фундаментальних наукових досліджень також є проблемним, як для Росії, так і для України. Болонський процес у цій сфері дає сподівання на те, що розвиток співпраці з зарубіжними колегами дасть змогу поєднати інтелектуальні можливості наших студентів і молодих науковців з тими багатими матеріальними засобами, наявними в розвинутих країнах Європи. Список використаних джерел Вища освіта України і Болонський процес: Навчальний посібник / За ред. В.Г. Кременя. Автор.колектив: М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш, В.Д. Шинкарук, В.В. Грубінко, І.І. Бабин.—Тернопіль: Навч.книга—Богдан, 2004.—384 с. Забелина Г. Реформа образования в России—есть ли свет в конце туннеля?—Москва.—2005.--№7.—с.114-132. Закон України “Про вищу освіту” від 17 січня 2002 року //Голос України.—5 березня 2002 року.--№43.—С.10-15. Закон України “Про освіту” від 23 березня 1996 року // Відомості Верховної Ради.—1996.--№21.—Ст.84. Зиятдинова Ф.Г. Российская образовательная политика в свете зарубежного опыта // Социологические исследования.—2006.--№5.—С.51-58. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України.—1996.—13 листопада. Логвінова М., Кафарський В. Основи правознавства. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / За загальною редакцією члена-кореспондента Академії правових наук України В.П. Нагребельного.—Івано-Франківськ: Плай, 2003.—284 с. Педагогіка вищої школи: Навч.посіб / за ред. Кузьмінського А.І.—К.: Знання, 2005.—486 с.—(Вища освіта ХХІ ст.) Педагогіка вищої школи: Навч.посіб. / за ред. З.Н. Курилянд.—2-е вид., перероб. І доп.—К.: Знання, 2005.—399 с. Поберезська Г.Г. Росія: участь у Болонському процесі і підвищення якості вищої освіти // Проблеми освіти: Наук.-метод. зб. / НМЦВО МОН України.—К., 2005.—Вип.46: Болонський процес в Україні.—Ч.2.—200 с. Топорнин Б.Н. Высшее юридическое образование в России: проблеми развития /Ин-т гос. и права РАН.—М.—1996.—32 с.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (17.10.2016)
Просмотров: 303 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: