РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Угорщина політична криза 50-х рр - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

Угорщина політична криза 50-х рр План 1. Реформаторські потуги імре Надя 2. Народне повстання й перервана революція 1956 р. 3. Придушення народного повстання радянськими військами 4. Угорщина за "ери Кадара" 5. Література Реформаторські потуги імре Надя Після смерті Сталіна, коли кремлівські керманичі вдалися до поміркованішої внутрішньої та зовнішньої політики, намагаючись шляхом обережної реформації, ліквідації найбільш одіозних структур сталінізму зберегти саму систему, гострої критики зазнав і ракошистський режим. Липневий 1953 р. пленум ЦК УПТ за пропозицією радянських лідерів понизив генерального секретаря Ракоші у званні (він став першим секретарем), вивів зі складу політбюро М. Фаркаша та Й. Реваї, а на посаду прем'єр-міністра запропонував Імре Надя. Ця кандидатура була схвалена парламентом. Уряд І. Надя розпочав реформи й деяку лібералізацію режиму. Розпочато реабілітацію незаконно засуджених, ліквідовано табори для інтернованих, відмінено поліцейські суди. Дещо сповільнилися темпи колективізації селянства, власті скасували його заборгованість з держпоставок, було скорочено капіталовкладення у важку промисловість. Усе це в підсумку привело до поліпшення матеріального становища населення й морального клімату в країні. З метою пом'якшення партійної диктатури 1. Надь відновив Народний фронт, за допомогою якого намагався реалізувати деякі завдання щодо демократизації політичного ладу. Усі ці позитивні заходи хоча й здійснювалися в рамках партійної держави й не зачіпали її підвалин, усе ж завоювали симпатію і довіру народу й зарекомендували 1. Надя як реформатора. Реформаторські заміри прем'єра викликали різкий спротив ортодоксів-ракошистів. Група Ракоші — Гере та інші догматично налаштовані керівники навесні 1955 р. усунули 1. Надя з посади голови уряду, а потім позбавили всіх партійних посад і навіть виключили із лав УПТ. Одіозні лідери режиму повернули собі повноту влади. Вони почали гальмувати перегляд справ і реабілітацію безвинно засуджених. З'ясувалася, однак, причетність самого Ракоші до політичного вбивства Л.Райка. Усі ці обставини розбурхали громадськість, викликали невдоволення в лавах самої УПТ. Творча інтелігенція виступала за продовження курсу, започаткованого 1. Надем. XX з'їзд КПРС засвідчив цілковитий провал політики ра-кошизму, а події в Польщі сприяли активізації антитоталітарних сил. Улітку 1956 р. до Будапешта прибув А. Мікоян з місією відновлення спокою в Угорщині. Партійний пленум, що відбувся 18 липня 1956 p., усунув М. Ракоші з посади керівника партії (за станом здоров'я). Першим секретарем ЦК УПТ пленум обрав Е. Гере. До складу партійного керівництва увійшли також звільнені з ув'язнення Я. Кадар, Д. Каллаї та ін. Утім, оновлене партійно-державне керівництво виявилось неспроможним відвернути кризу, що насувалась. І. Надя не повернули до керівництва УПТ, а про Е. Гере угорська громадськість знала, що він так само як і Ракоші винен у багатьох злочинах. На початку жовтня 1956 р. в Будапешті відбулося урочисте перепоховання останків Л. Райка, яке перетворилось на мирну демонстрацію протесту проти сталінізму й ненависних органів безпеки. Народне повстання й перервана революція 1956 р. У ранці 23 жовтня 1956 p., коли провідні партійно-державні керівники на чолі з Гере повернулися з офіційної поїздки до Югославії, вони застали в країні зовсім нову ситуацію. Студентська молодь готувалася вийти на масову демонстрацію, щоб підтримати "оновленський рух" у Польщі й висунути свої анти-сталінські, демократичні вимоги. Це, насамперед, виведення радянських військ з країни відповідно до рішень мирного договору 1947 p., скликання з'їзду УПТ й переобрання ЦК партії, проведення відкритого судового процесу над Ракоші, Фаркашем та ін., повернення І. Надя на посаду глави уряду, продовження реформ, вільні вибори до парламенту на багатопартійній основі, гарантування свободи слова і друку. Серед політичних вимог були й такі, як відновлення національного герба і свята революції 1848 р. — 15 березня. Економічні вимоги студентства стосувалися перегляду планів розвитку країни з урахуванням її природних умов, ліквідації норм виробітку в промисловості, права на страйки, скасування державних поставок і підтримки дрібного виробника в сільському господарстві. У загальному плані ці вимоги відбивали цілі революції, що наближалася. Мирна демонстрація студентства біля пам'ятника Ш. Петефі в Будапешті надвечір 23 жовтня переросла в народне повстання. Влада сама спровокувала такий розвиток подій, віддавши наказ загонам органів безпеки відкрити вогонь по демонстрантах. На бік обурених народних мас перейшли курсанти військових училищ, солдати й міліціонери. Налякане керівництво країни звернулося за допомогою до Москви і майже автоматично її отримало, що дало можливість повстанцям оголосити виступ національно-визвольною боротьбою. Уночі хід подій прискорився. 1. Надя повернули до партійного керівництва, а вранці 24 жовтня знову призначили прем'єр-міністром. Проте зупинити події, що мали явно антикомуністичний і антирадянський характер, було вже неможливо. Імре Надь виступив за вирішення проблеми мирними засобами, обіцяючи "широку демократизацію угорського суспільного життя й будівництва соціалізму". Тимчасом криваві події наростали. 29 жовтня на площі перед парламентом знову зібрався десятитисячний натовп мирних людей, вимагаючи усунення Е. Гере. Розпочалося братання мас з радянськими танкістами й офіцерами, викликаними для охорони будівлі парламенту. І тоді з дахів навколишніх будинків пролунали смертоносні постріли по мирних демонстрантах. Унаслідок цієї кривавої акції загинуло 820 ні в чому не повинних людей. Масовий розстріл маніфестантів у столиці й звістка про подібні криваві безчинства у провінції призвели до перелому в розвитку подій. Відтепер не лише партійне керівництво на чолі з Гере, а й органи безпеки стали об'єктами народного гніву. Змінилося ставлення й до радянських військ, які підтримали збройні акції спецслужб. Сама поява цих військ на вулицях Будапешта багатьма сприймалася як наруга над суверенітетом й національною незалежністю країни. Виявилась зневіра у можливість реформ. Народне повстання переросло в революційну боротьбу, в яку включились молодь і робітники, органи міліції й солдати угорської армії, "люди вулиці". На місцях розпочалося створення революційних органів влади: на підприємствах виникали робітничі, в установах — революційні, а у військах — солдатські ради. З метою розв'язання кризи до Будапешта прибули Мікоян і Суслов. Вони переконали Е. Гере, який скомпрометував себе, піти у відставку. Разом з ним пішли й інші його прихильники. УПТ очолив Янош Кадар. Проте криза довіри настільки швидко розхитала цю майже 800-тисячну партію, що вона за лічені дні перестала існувати. Усунення Е. Гере стало перемогою реформаторських сил, відкрило можливості для мирних демократичних перетворень. Це підтверджувала й розпочата І. Надем реорганізація уряду на багато партій ній коаліційній основі. Уряд офіційно став на сторону повсталого народу, оголосив про припинення вогню, про визнання революційних органів влади на місцях, пообіцяв вивести радянські війська із Будапешта, здійснити широку амністію, відновити національний герб і свято 15 березня, розпустити органи держбезпеки. Усі ці заходи й політичний курс І. Надя дістали схвалення кремлівських емісарів Мікояна й Суслова, що перебували в країні. ЗО жовтня розпочалося виведення радянських військ із столиці. Москва виступила із заявою про повагу до суверенітету соціалістичних країн. З відновленням багато-партійної системи і політичного плюралізму колишню УПТ реорганізовано в Угорську соціалістичну робітничу партію (УСРП). Життя поступово поверталося в нормальне русло. Остаточній стабілізації становища, а заразом і спробам демократичної перебудови країни на соціалістичній основі, завадили зовнішні фактори. Доля угорської революції вирішилась ще в останні дні жовтня 1956 p., після того як керівництву КПРС на чолі з Хрущовим стало відомо про позицію американського президента Д. Ейзенхауера, який заявив про "відсутність інтересу США до цього регіону". Радянські газети заговорили про контрреволюційні сили, що "підривають основи демократичного ладу в Угорщині". Маршал І. Конєв запевняв, що для "наведення порядку" досить трьох днів. Думка Мікояна і Суслова, які повернулися з Будапешта на світанку 31 жовтня і практично схвалили курс І. Надя, вже не могла вплинути на щойно прийняте вночі рішення президії ЦК КПРС про радянське військове втручання в Угорщині. М. Хрущов особисто узгодив це рішення з керівниками Китаю, країн Варшавського договору і Югославії. Військову машину було приведено в дію: розпочалася масова передислокація радянських військ по території Угорщини, а поблизу її кордонів для проведення операції "Вихор" створено 60-тисячне угруповання. Придушення народного повстання радянськими військами У горське керівництво 1 листопада 1956 р. у відповідь на вторгнення радянських військ у межі країни й відмову радянського посла Ю. Андропова дати цьому фактові задовільне пояснення вдалося до відчайдушного вчинку. За згодою президії УСРП воно прийняло рішення про вихід із ОВД і проголосило Угорщину нейтральною державою. Я. Кадар, який повністю підтримав це рішення і виступив по радіо із закликом захищати завоювання "нашої славної революції" й суверенітет країни, після запрошення до Андропова разом із міністром внутрішніх справ Ф. Мюнніхом безслідно зник із країни. 2 листопада Ю. Андропов повідомив І. Надя про готовність СРСР прийняти пропозицію угорського уряду й закликав розпочати переговори про виведення радянських військ з Угорщини. Наступного дня переговори розпочались у парламенті й продовжились у Текеле, в штаб-квартирі радянських військ. Після півночі вся угорська урядова делегація була заарештована органами держбезпеки на чолі з генералом КДБ І. Сєровим. Розпочалися масові арешти, в яких брали участь КДБ та армійські спецслужби, очолювані генералом армії Малініним, закамуфльованим під полковника. На світанку 4 листопада радянські війська розгорнули наступ на Будапешт та інші міста країни з метою повалення законного демократичного уряду. Водночас із Закарпаття прозвучала радіозаява Я. Кадара про створення Революційного Робітничо-Селянського уряду (у складі Я. Кадара, Ф. Мюн-ніха, А. Апро та ін.). Він звертався за допомогою до радянських частин із закликом дати відсіч силам "реакції" і врятувати "соціалістичний порядок" в Угорщині. Характерно, що кандидатура Я. Кадара на пост глави майбутнього уряду була узгоджена під час зустрічі М. Хрущова з югославським партійним лідером Й. Броз Тіто. У Будапешті з 4 листопада розпочалися жорстокі бої. Революційні загони довго утримували окремі позиції в столиці. На Чепелі та в інших робітничих районах опір тривав до 11 листопада. Однак сили були нерівні. У цих боях загинуло понад 2,5 тис. повстанців, а кількість поранених перевищила 19 тис. Радянські війська втратили більш як 1,6 тис. чоловік убитими і близько 2 тис. пораненими. Такою була ціна придушення угорської спроби відмови від сталінізму й демократизації соціалізму, яку не бажали тоді допустити керівники "братніх" комуністичних партій. Угорщина за "ери Кадара" Угорська революція 1956 р. як спроба демонтажу командно-адміністративної системи під гаслом ліберального, демократичного й національного соціалізму завершилася поразкою. Однак ця невдача не привела до відновлення ракошистсько-сталінської моделі комунізму. Ця модель, пов'язана з ім'ям Я. Кадара, набула ліберального забарвлення. 7 листопада 1956 р. він прибув до Будапешта у супроводі радянських військ і тривалий час залишався під їх охороною. Кадара в Угорщині спочатку не сприймали і не визнавали. Воєнна перемога над революцією ще не означала політичної перемоги. Країна відповіла загальним страйком. Угорці продовжували вважати законним уряд І. Надя. Сам же Надь разом з іншими комуністами-реформаторами з уряду 4 листопада знайшов притулок у посольстві Югославії в Будапешті. У країні виникло своєрідне двовладдя. Це, з одного боку, нав'язаний країні уряд Кадара, що спирався на радянські збройні сили, а з іншого — революційні органи влади на місцях, тобто різні ради, що визнавали уряд І. Надя. Серед них найбільший вплив мала Робітнича Рада великого Будапешта. Не маючи власної соціальної бази й опори в суспільстві, кадарівське керівництво було змушене рахуватися з органами народного представницва, як і з різними демократичними партіями, аж до початку 1957 р. З метою легітимації своєї влади Кадар спочатку намагався привернути на свій бік окремих комуністів з колишнього уряду й навіть самого І.Надя, пропонуючи їм участь у новому уряді, проте дістав відмову. Вони, як і інші політичні сили, вважали Кадара ставлеником Москви, який зрадив революцію. Лише завдяки підтримці югославських політиків Кадар домігся офіційної відставки уряду І. Надя. Натомість екс-прем'єру і всім членам колишнього кабінету, їхнім сім'ям обіцяно вільне повернення додому, офіційно гарантовано свободу й особисту недоторканність. Однак І. Надь і його товариші були перехоплені органами КДБ і невдовзі разом із сім'ями депортовані до Румунії. Органами нової влади спільно з радянськими військовими проведено арешти керівників робітничих рад усіх рівнів, а у 1957 р. урядовим указом вони були позбавлені всіх прав. Суспільство по-своєму зреагувало на дії тоталітарного режиму. До кінця 1956 р. країну залишило понад 170 тис. угорців. У 1957—1965 pp., усупереч обіцянкам Кадара амністувати учасників народного повстання 1956 p., було проведено різні "чистки" й таємні арешти. До середини грудня 1961 р. більш як 300 чоловік було засуджено до смертної кари, а понад 16 тис. — до різних строків тюремного ув'язнення. У 1958 р. проти 1. Надя і його товаришів за участю КДБ сфабриковано "судовий процес", що пройшов за зачиненими дверима. Усі вони були страчені, шо викликало хвилю обурення в Угорщині (улітку 1989 р. Верховний суд Угорщини повністю виправдав І. Надя та його сподвижників, тоді ж відбулося урочисте перепоховання їхніх останків). За цих умов становлення нового режиму відбувалося з великими труднощами. Він не міг будуватися на самому лише насиллі й присутності радянських військ у країні. Тому Кадар взяв на озброєння лозунг, запозичений з Біблії: "Хто не проти нас, той з нами". Проте опорою його режиму на початковому етапі були ультраліві сили — колишні партійні керівники, які на місцях, навіть не чекаючи вказівок зверху, відновлювали комуністичний режим тоталітаризму. Головною ж політичною опорою Кадара у партійній державі, що відновлювалася, стала УСРП. її чисельність уже в 1957 р. становила 345 тис. Щоб досягти примирення з угорським суспільством, Я. Кадар пішов на суттєві поступки й компроміси. Здійснено заходи для поліпшення умов життя народу, реалізовано значну частину вимог жовтневого повстання й революції. Цей курс призвів до консолідації, а пізніше й визнання режиму Я. Кадара, який увійшов в історію Угорщини як "ліберальний комунізм". Лібералізм номенклатури виявився у перегляді методів будівництва соціалізму. Були скасовані обов'язкові поставки сільгосппродукції селянами та обов'язкове страхування селян-одноосібників. Держава запровадила пенсії для членів кооперативів. Останні, крім заробітку, почали отримувати земельну ренту, розмір якої залежав від величини наділу переданого у власність кооперативу. У 1961 р. 93 % сільськогосподарських угідь належали колективному секторові. Ліберальними методами було досягнуто те, що не вдалося силовими. Новий курс сприяв також піднесенню в економічній сфері. Угорщина першою з соціалістичних країн у 1967 р. розпочала лібералізацію однопартійної політичної системи. З'явилася можливість висувати на одне депутатське місце кількох кандидатів. У цьому плані угорська партійна держава в наступні роки вигідно відрізнялась від сусідніх авторитарних країн. З 1968 р. в Угорщині почала здійснюватися економічна реформа. її основним змістом була обережна децентралізація з використанням економічних чинників. Змінювалися методи планування та управління, розширилась самостійність підприємств. Детальне планування їхньої діяльності зверху припинилося. Підприємства дістали більшу самостійність, а в трудящих з'явився матеріальний стимул у результатах своєї праці. У підсумку це привело до зростання продуктивності праці й поліпшення матеріального становища народу. В 1960—1975 pp. реальні доходи трудящих збільшилися на 100 %. Угорська реформа була першою спробою відмовитися від непорушних економічних канонів соціалізму, ослабити кайдани, що сковували не тільки економіку, а й суспільство. Угорські реформатори розуміли, що кидають виклик системі, а тому діяли вкрай обережно, балансували на грані можливого, випробовуючи терпимість радянських лідерів. Чи не тому після "празької весни" реформа в Угорщині була згорнута й знову обережно продовжена, коли пройшов страх щодо можливої появи на будапештських вулицях радянських танків. Разом з тим за умов панування державного сектора і незаінтересованості виробника в продукуванні дешевої та якісної продукції реформа була половинчатою, неповною і могла привести лише до тимчасових успіхів. Адже стратегічні важелі піднесення економіки залишалися за кадром і ніякі партійні рішення не могли надати їй прискорення. Водночас у дрібнотоварному приватному секторі, що зберігся в Угорщині, процвітали присадибні ділянки, місцеві промисли, переробка сільськогосподарської продукції. Реформи в Угорщині, що розкладали систему директивного управління, у зв'язку з чехословацькими подіями 1968 р. викликали невдоволення комуністичних лідерів інших країн. За "вказівкою" Л. Брежнєва Я. Кадар на початку 70-х років змушений був усунути з державного керівництва реформаторів (Реже Ньєрш, Лайош Фехер, Єне Фок). Водночас обмежувалися приватна та особиста власність. Боячись втратити основний важіль своєї влади та добробуту, номенклатура намагалася повернутися до командно-адміністративних методів, що призвело до погіршення економічної ситуації. Зрештою, попри тимчасові коливання та відступи, з 1978 р. обережна реформація відновилася. На початку 80-х років були зроблені перші кроки в напрямі легалізації приватновласницької діяльності в рамках "тіньової економіки", особливо в будівництві та сфері послуг. Передавалися в оренду державні магазини, підприємства громадського харчування тощо. Увійшли в практику додаткові приробітки, що, звичайно, вело до помітної диференціації доходів населення. Однак половинчаті реформаторські заходи не могли дати запального імпульсу угорській економіці. Державна власність і надалі залишалася домінуючим чинником суспільного буття. Реформа створила не ринок, а лише окремі його елементи. Частина угорської продукції не відповідала не тільки міжнародним стандартам, а й внутрішнім вимогам. Реформа, що проводилась упродовж двадцяти років, наштовхнулась на рішучий опір бюрократичного апарату. Заборгованість Угорщини західним країнам сягнула в 1987 р. 16 млрд. доларів. З другої половини 80-х років розпочалось поглиблення кризових явищ у суспільстві, а економіка країни перебувала у стані стагнації. Посилювалося напруження в суспільстві, зароджувалися опозиційні течії. Угорщина дедалі більше відставала від демократичних країн Заходу. Література 1. Желицки Б. Й Венгерская осень 1956 г. в донесениях западных дипломатов из Будапешта и Москвы // Конфликты в послевоенном развитии восточно-европейских стран. Москва, 1997. 2. Желицки Б. Й. Обший кризис "реального социализма" и демократические преобразования в Венгрии // Вопросы истории. 2000. N& 6. 3. Желицки Б. Й. Трагическая судьба Ласло Райка. Венгрия 1949 г. // Новая и новейшая история. 2001. №2-3. 4. Корнай Я. Макростабилизация в Венгрии: политэко-номический взгляд // МЭМО. 1999. № 2, 3. 5. Кыров А. М. Советская карательная акция в Венгрии (Хроника событий 1956 г. по материалам военного архива) // Конфликты в послевоенном развитии восточноевропейских стран. Москва, 1997. 6. Стыкалин А. С, Отехова Е. Д. Венгерские события 1956 года и позиция руководства СССР (по материалам ЦХСД) // Славяноведение. 1994. № 3. 7. Постреволюционная Восточная Европа: экономические ориентиры и политические коллизии. Москва, 1995.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (24.01.2017)
Просмотров: 528 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: