РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Столипінська аграрна реформа - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

1. Суть реформи ідразу визначимося з історичним періодом, на який припадає аг-рарна реформа П. Столипіна. Щодо цього питання існує три думки вчених. Перша — хронологічні рамки реформи охоплюють період з 9 листопада 1906 р. до 1911 р., тобто до останнього року життя реформа-тора; друга — з 9 листопада 1906 до 1913 р.— період розквіту сільського господарства, тобто до початку першої світової війни; третя — з 9 ли-стопада 1906 р. до жовтневих подій 1917 р., зокрема до прийняття Де-крету про землю. На наш погляд, найбільш вірогідною вважається тре-тя думка, яка мотивується тим, що після смерті П. Столипіна сільське господарство розвивалося за його аграрно-економічною концепцією і, як відомо, мало вагомі здобутки. Адже останній експорт зерна був улітку 1914 р., тобто перед початком Балканської війни. І це після того, коли держава повністю забезпечила внутрішні потреби хлібом. Особливих змін у реформуванні на селі в період з 1914 р. до прийняття Декрету про землю — 8 листопада 1917 р. не відбулося, оскільки саме в цей час наступили соціальні потрясіння. Крім того, царизм, а з лютого 1917 р. Тимчасовий буржуазний уряд брали участь у війні. Справжня ломка столипінської земельної та соціальної структури почалася з реалізації Декрету про землю. Хоч початком столипінської аграрної реформи прийнято вважати 9 листопада 1906 р., деякі перетворення на селі відбувалися раніше. Так, 12 і 27 серпня 1906 р. були прийняті два укази про передачу надільних та казенних земель Селянського банку для продажу селянам. Ці доку-менти обговорювались на початку серпня в найближчому оточенні царя. Саме тоді під головуванням Миколи II було прийнято рішення про передачу 1 млн 800 тис. десятин надільної землі для продажу селянам. Згідно з Указом «Про доповнення деяких постанов діючого закону, що торкається селянського землеволодіння й землекористування» від 9 листопада 1906 р., проект якого розроблений П. Столипіним і підпи-саний царем Миколою II, аграрна реформа передбачала вжиття трьох груп заходів: 1) виділення селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність; 2) створення хутірського та відрубного господар-ства; 3) переселенська політика. Реалізація цих заходів була тісно по-в'язана з роботою Селянського банку, кооперативним рухом, орендни-ми відносинами на селі, агрокультурою тощо. Найголовніша умова — це вихід селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність, оскільки першопричиною недоліків у аграрному виробництві був общинний лад, який сковував ініціативу, заповзятливість, підприємливість та економічну свободу селянина. Прак-тика общинного господарювання показала, що його структура несуміс-на з економічним прогресом через те, що зрівняльний характер розпо-ділу результатів праці негативно впливає на психологію селянина-трудівника. Уявімо общину в складі 30 селян, які, як правило, за своїм характером, темпераментом, психікою тощо абсолютно різні люди. Відтак і ставлення до праці у них, природно, не може бути однаковим. Одні во-лодіють великими потенційними можливостями до праці, закладеними у них генами від родоводу, інші — мають середні можливості, решта — низькі, що також значною мірою є ознакою спадковості. Вдумаємося в таке: чи вигідно сумлінно працювати в общині тому селянину, який віддає всі свої сили й енергію на створення матеріальних благ, а результати його праці мають зрівняльний характер? Безумовно, його творчий по-рив до праці гальмується общиною, внаслідок чого потенційні можли-вості сповна не використовуються. Всупереч планам націоналізації землі П. Столипін висунув лібераль-ну доктрину поступової ліквідації сільської общини, розвиток приват-ної власності на селі та досягнення на цій основі економічного підне-сення. Важливо зазначити, що він не ставив питання про негайну відміну общини та її одноакційну руйнацію. Навпаки, виступав проти безогляд-ного руйнування селянської общини, особливо в тих випадках, коли вона була сильна, виступав проти її закостенілої форми, яка тримала селян у кріпосній залежності через механізм кругової поруки. Аргументом цього є існування общинного укладу поряд з іншими впродовж аграрної реформи. П. Столипін неодноразово підкреслював, що селянин повинен вибрати той спосіб користування землею, який йому найбільш до вподоби. Він ніколи не вимагав повсюдної одноманітності в силу місцевих умов, розуміючи, що община економічно життєва і адміністративно ла-мати її неможливо. Якщо ж община штучно перешкоджає виділенню селян з неї, то до таких господарів, підкреслював реформатор, слід вжи-вати адміністративних заходів. Гостро стояло питання про реальний розвиток приватної власності, яка виховує у селянина почуття справжнього господаря на землі. Голо-ва Ради Міністрів граф С. Вітте у 1905 р. з цього приводу заявив: «Горе тій країні, яка не виховала в населення почуття законності та власності, а, навпаки, насаджувала різного роду колективне володіння...» Ці слова прем'єра стали крилатими і нині є повчальними для нашої держави. Погляди С. Вітте щодо розвитку приватної власності були ідентични-ми з баченням П. Столипіна, який піддавав різкій критиці примусову націоналізацію землі і колективну власність на землю. Він зазначав, що земля, яка передається з одних рук в інші й розподіляється між грома-дянами, набула б швидко тих властивостей, що вода і повітря. Нею б стали користуватися, але поліпшувати її структуру, прикладати до неї свої зусилля з тим, щоб результати праці перейшли до іншої людини, — цього ніхто не став би робити. Стимул до праці, тобто та пружина, яка примушує людину працювати, була б зломлена. Так, на жаль, стало-ся в період колективізації сільського господарства, коли та пружина була зломлена і селянин поступово був відчужений від землі. З великим за-пізненням ми повертаємося до приватної форми власності поряд з дер-жавною та кооперативною, використовуючи позитивний досвід столипінської аграрної реформи. Указ 9 листопада 1906 р. вніс корективи в законодавство 1861 р. щодо общини і общинної власності. Якщо до 1906 р. община вважалася влас-ником надільної землі і право користуватися нею належало всім її членам, то з 1906 р. селяни могли виділити із общини землю, якою ко-ристувалися, не рахуючись з волею общини. Земельний наділ ставав влас-ністю окремого селянина-господаря. 14 червня 1910 р, до Закону про вихід селян з общини від 9 листопа-да 1906 р. внесено доповнення, суть якого зводилася до того, що всі об-щини, в яких не було переділів з часу наділення їх землею, визнавались такими, що перейшли у спадкове володіння з правом особистої влас-ності господарів на користування землею. Думка одного члена такої общини ставала законом і поширювалася на все сільське товариство. Суть аграрної реформи зводилася до створення земельного фонду й передачі земель з нього селянам. Реалізація цього задуму мала бути такою: надати селянину земельну ділянку на перших порах тимчасо-во, а згодом — закріпити за селянином, вирізану з державних земель, забезпечивши водою та іншими агрокультурними умовами користуван-ня. Таким чином, поруч з общиною появився б заможний селянин, стійкий господар землі. Такий еволюційний шлях розв'язання селянської проблеми зводився до переростання селянських господарств у ви-щий тип — фермерські, орієнтовані на ринок. У процесі розвитку відно-син купівлі-продажу землі є неминучим природне скорочення помі-щицького земельного фонду. Для чіткого розуміння реформи важливо пам'ятати, що поміщицьке землеволодіння значною мірою також за-знавало руйнації. Аграрний лад у Російській імперії П. Столипін вбачав у вигляді системи дрібних та середніх фермерських господарств і невеликих дво-рянських садиб, об'єднаних місцевим самоуправлінням. Насильницьке відчуження дворянських земель, знищення самого дворянства, на його думку, означало б ліквідацію вогнищ культури і агрокультури у се-лянській країні. Спірним є питання про шляхи розвитку сільського господарства по-столипінськи. Одні вчені вважають, що американський шлях був провідним у реформуванні села, оскільки вихід селян з общини і створення хутірських господарств — це варіант американського фер-мерства. Інші дотримувалися протилежної думки — прусського шля-ху, за якого зберігалося поміщицьке землеволодіння. Ми ж думаємо, що це був своєрідний російський шлях, при якому існували елементи як американського, так і прусського шляху розвитку сільського госпо-дарства. Суть його полягала в тому, що він базувався на чотирьох укла-дах: державному, общинному, великому приватному та сімейно-трудовому, або малому приватному. Таким чином, економіка сільського гос-подарства була багатоукладною, що забезпечувало прогрес в аграрному секторі. Запропонувавши реформування аграрного сектору, яке водночас пе-редбачало і важливі зміни у політичних відносинах на місцях, П. Столипін сподівався на підтримку не тільки трудящих, зокрема селян, а й царського двору. Проте придворні кола розуміли, що впровадження реформ означатиме неймовірний підрив дворянства та царського уря-ду. Внаслідок цього в лабіринтах імператорського двору відразу ж по-чало формуватися негативне ставлення до політики реформатора. Свід-ченням цього є відмова міністра фінансів В. Коковцева у кредитах Се-лянському банку, мотивувалося це тим, що нова Дума однак не затвер-дить Указ від 15 листопада 1906 р. Але П. Столипіну згодом вдалося натиснути на міністра і домогтися розв'язання назрілого питання. За період його реформаторської діяль-ності на нього було вчинено 11 замахів як з боку правих, які не були зацікавлені в руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку соціалістів, зокрема більшовиків та есерів, котрі, розраховуючи пришвид-шити майбутню революцію, прагнули до підвищення соціальної на-пруженості на селі. Ось що писала його донька Марія Бок-Столипіна: «Проведенням хутірської роботи, де кожен селянин ставав маленьким поміщиком, знищувалась партія соціалістів-революціонерів. Тому зрозуміле їх прагнення зупинити реформу... Робота цієї партії виражалась не тільки в агітації серед селянства.., але і в штучній агітації проти мого батька і організації постійних на нього замахів». З приводу діяль-ності партії більшовиків П. Столипін заявив, що «їм потрібні великі потрясіння, нам потрібна Велика Росія!». ІІ. Роль Селянського поземельного банку Значне місце у проведенні аграрної реформи належало Селянському поземельному банку, який був створений у 80-х роках XIX ст. У нових умовах реформування села йшлося про його зміцнення шляхом роз-ширення операційних функцій. На Селянський банк покладалося зав-дання купівлі поміщицьких землеволодінь і продажу земельних діля-нок селянам за пільговими цінами з двадцятирічним кредитом. Крім того, у банк передавалася більшість удільних земель і степових угідь, внаслідок чого зменшувалися володіння царської сім'ї, землі Алтай-ського округу ставали місцем для влаштування переселенців. За три десятиріччя діяльності Селянського банку відбулися помітні зміни в соціальній структурі покупців. Якщо спочатку основну части-ну земель купували общини і товариства, то згодом перевага була на боці приватних селян-покупців. Про цю тенденцію свідчать такі циф-рові дані: якщо з 1883 до 1907 р. одноосібно було придбано 207 тис. десятин, а общиною і товариствами — 9525 тис., то у 1908 р. відповідно 152 і 867 тис. За 1909—1912 рр. картина різко змінилася: одноосібни-ки одержали понад 2,9 млн, а колективи — 2,35 млн десятин. Водночас розширилися розміри ділянок одноосібників, середня площа яких збіль-шилася за 1908—1913 рр. з 10 до 18 десятин. Значну частину оплати кредиту брала на себе держава, а відтак се-лянину в результаті допомагали всі верстви населення, всі платники податків. Банк збільшував кредити селянам, здешевлював їх. Він пла-тив більший відсоток за своїми зобов'язаннями, ніж платили йому селяни. П. Столипін розумів: щоб здійснити реформу, треба залучити до землі гроші. Тільки за чотири роки (1906—1910) землевпорядкуваль-на комісія Російської імперії видала на руки у вигляді безплатної допомоги 9 230 725 крб. Щоб мати чітке уявлення про зазначену гро-шову суму, зауважимо, що на той час грошова одиниця була тверда, стабільна, а грошова маса — обмежена. Наприклад, корова коштувала 5—6 крб. Селянам надавалася допомога для будівництва житла шля-хом пільгової та безкоштовної видачі лісоматеріалів. У 1906—1913 рр. селяни Російської імперії одержали за сприяння Селянського банку 8 млн 460,4 тис. десятин землі, тобто більше, ніж за попередні 23 роки існування банку (8 млн 275,9 тис. десятин). Всього за роки реформи селяни за допомогою банку одержали близько 10 млн десятин землі. Протягом 1906—1910 рр. через банк поміщики України продали селянам понад 480 тис. десятин землі, а всього площа дворянських земель за 1906—1910 рр. зменшилася на 1,1 млн десятин. Чимало поміщиків звільнялися від надлишків землі, переходячи до більш ефек-тивних методів господарювання, деякі розорювали або ліквідовували повністю свої маєтки. Наприклад, на Волині великі поміщики свої ла-тифундії перетворювали на більш ефективні підприємства, що працю-вали виключно на ринок. Вони спеціалізувалися на виробництві сіль-ськогосподарської продукції. Так, господарство поміщика Шестакова спеціалізувалося на розведенні високопродуктивної породи корів, на-дої молока яких становили на кожну корову в середньому понад 500 відер на рік. Корови не тільки експонувалися на щорічних виставках у Бердичеві, а й відправлялися у різні кінці України, губернські цент-ри Росії, в обидві столиці. П. Столипін заохочував тих селян, які брали землю у приватну влас-ність, знижував за неї плату. Нагадаємо, що Указом від 1 січня 1907 р. викупні платежі за землю було відмінено. Але за період з 1863 до 1905 р. держава уже отримала з селян близько 2 млрд крб., що в кілька разів перевищувало ціну на землю, яку одержали селяни. Взявши землю, се-лянин проявляв неабияку турботу про неї, систематично поліпшував її структуру, плекав, як мати немовля. Так у нього формувалося почуття законності та власності, почуття справжнього господаря землі, яка пла-тила йому сторицею. У 1907 р., виступаючи у Державній думі, прем'єр-міністр П. Столипін заявив, що у реформуванні аграрного сектору уряд робить ставку не на убогих і п'яних, а на сильних і міцних селян. Насамперед він мав на увазі роботящого, «загребущого» селянина, який любить землю і має бажання працювати на ній. Саме такий власник покликаний відіграва-ти важливу роль у перебудові держави, і з цією метою акцентується у вага на посиленні заможного селянства, тобто на створенні умов для аграр-но-економічного розвитку імперії. Але на перешкоді стояли сили, які тримали саме такого сильного селянина в общині. Щоб вирватися з неї, цьому селянинові часто доводилося платити власною кров'ю. По великій землеробській імперії пройшов гострий ніж свободи. Общинної землі не вистачало, уряд заборонив землевпорядкувальним комісіям і Селян-ському банку передачу казенної землі селянській бідноті, котра не мала ні інвентаря, ні коней. Це були в основному ті селяни, які продали або здавали свої невеликі наділи в оренду іншим, не бажаючи працювати на землі. Безумовно, такі селяни не могли мати ні реманенту, ні тяглової робочої сили, оскільки їхній спосіб життя того не вимагав. Справді, вони були убогими і часто в дні появи грошей за поденщину та оренду просиджували їх у корчмі. У результаті звуження поміщицького землеволодіння та перетворення його на більш ефективні підприємства, пов'язані з ринком, потреба в найманій робочій силі зменшувалась, що призводило до виштовхуван-ня слабосильних селян за ворота аграрної реформи. Останнім надава-лась можливість шукати свою долю в містах на фабриках та будовах. Старий селянський світ з його зрівняльно-патріархальними уявлення-ми про справедливість зазнавав краху. Відкривався широкий шлях до економічної свободи, ринку праці, розвитку підприємництва. ІІІ. Вихід селян з общини Здійснення земельної реформи в українських селах було покладено на губернські та повітові землевпорядкувальні комісії. Процес розвит-ку сільського господарства тут відбувався набагато швидше, ніж в інших колоніях Російської імперії. Так, по семи губерніях, крім Волині та Поділля, з 1906 р. до 1 травня 1915 р. вийшло з селянської общини 468 тис. дворів, які закріпили у приватну власність 2794 тис. десятин землі, або 30,2% від загальної площі общинної надільної землі. Найбільш активно процес виділення селян з общини відбувався на Правобережжі, зокрема у Київській губернії — 48% дворів, на Півдні — 45,6%. На Лівобережжі з общини виділилися за цей час лише 20,5% дворів. Вна-слідок цього на Правобережжі та в Полтавській губернії общинне земле-володіння майже зовсім зникло, а на Півдні й Харківщині воно охопи-ло близько половини селянських дворів. Характерно, що 57% селян, котрі вийшли з общини в усій імперії і закріпили землі у приватну власність, були українські землероби. Причому це за умов, коли ціна на землю в губерніях України виявилась значно вищою, ніж в інших регіонах імпе-рії. Наприклад, у Степовій зоні ціна однієї десятини становила 172 крб. 30 коп., тоді як у сусідній Курській губернії — 122 крб. 60 коп., а в інших була ще дешевшею. У своїх спогадах «Юність. Від В'язьми до Феодосії» (Париж, 1973 р.) М. Волков-Муровцев пише: «На моїй пам'яті багато змінилось — столипінські реформи, Селянський банк, кооперативи сильно змінили землеробство... Землі було багато. Недалеко від нас було шість розоре-них помість, де і поміщики, і всі їх будівлі зникли. Земля тисячами десятин була на продаж. Наприкінці столипінської реформи в наших краях ціна на польову десятину була встановлена як максимум 80 крб., виплачувати треба було по закладній на 20 років, що становило 4 крб. в рік Селянському банку. Проценти на позички були 1,5% , що разом ви-ходило дешевше оренди...» Для більш чіткого уявлення про грошову одиницю скажемо, це в той час, коли жінка, в'яжучи снопи у поміщика, в середньому заробляла 75 коп. за день. Всупереч трактуванням у радянській історіографії про «насиль-ницький» шлях виходу селян з общини, зазначимо, що ця акція, як ствер-джують архівні матеріали та документи, відбувалася на добровільних засадах в усій імперії, в тому числі й Україні. Адміністративні методи застосовувалися лише в тому випадку, коли були очевидними і пере-шкоджали виходу із общин прагнення завести незалежне господарство, небажання зменшити свій земельний наділ майбутніми переділами тощо. В 1915 р. вихід з общини був припинений у зв'язку з воєнним часом. Проте в цілому виділення селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність дало позитивні результати. Для забезпечення стабільності селянських господарств, що утворю-валися внаслідок виходу селян з общини, уряд вживав багато заходів: встановив розмір індивідуального землеволодіння з метою запобігання спекуляції, заборонив продаж землі не селянам, закріпив право селяни-на на виділення землі в одному місці. Справжнім звільненням від не-волі був Указ «Про відміну деяких обмежень у правах сільських жи-телів та осіб інших колишніх податних станів», виданий у жовтні 1906 р. Селянам дозволялося одержувати паспорти вільно, без згоди общини. Відмінялися обмеження в прийомі селян на роботу, дозволялося вільне обрання професії та місце мешкання, земські начальники позбавилися права штрафувати і арештовувати селян без постанови волосного суду. IV. Хутірські та відрубні господарства Важливою ланкою земельного реформування було виділення селян на хутори та відруби. Відомо, що до 1906 р. в українських губерніях існувало черезсмужжя, багатосмужжя і сервітути, які були невигідни-ми в селянському землекористуванні, але вигідними для поміщиків. Так, щоб перевезти врожай, зібраний на своєму наділі, який смугами розкидався між поміщицьким полем, селянин змушений був просити дозволу в поміщика переправити своє збіжжя через його землеволодін-ня і, одержавши згоду, платив йому за те грошима або продукцією чи відробляв у його помісті. Крім того, за користування сервітутами — лісом, пасовищами, водопоями, толоками тощо — селянин також мусив пла-тити поміщикам, які вважали себе власниками сервітутів. Тому ставилось завдання — ліквідувати багатосмужжя, черезсмужжя і сервітути «зверху» під контролем центрального уряду, і якщо виник-не необхідність, то силою. Звичайно, такий підхід відповідав інтересам селян, оскільки вони одержали б право на зведення земель в єдине ціле — відруб, а також на земельний наділ у полі з правом спорудження на ньому будівлі, тобто на заснування хутірського господарства. Хутори та відруби були вигідні і для ведення господарства, і для продажу. Процес їх утворення базувався на добровільних принципах, а не шляхом «на-садження», як трактувала колишня радянська історіографія. Дослідження столипінської реформи, проведені ще до революції 1905—1907 рр., свідчать, що в Російській імперії відбувався процес пе-реходу до приватного землекористування, розселення на хутори і відру-би з ініціативи самих селян, без будь-якого тиску з боку уряду і навіть навпаки, всупереч перешкодам на цьому шляху. Серед усіх губерній України найактивніше засновували хутори селяни Волинської губернії, зокрема на нинішній Житомирщині, де на хуторах досить ефективно господарювали німці-колоністи. Буквально за кілька років без будь-якого тиску властей розселення, яке почалося в одному селі з ініціати-ви підприємливих селян, швидко охоплювало всю губернію, досягнув-ши на початку XX ст. в окремих повітах понад 80%. Розподіл землі відбувався надзвичайно справедливо. Так, ділянки класифікувалися за якістю, бажаючі їх купити вносили на торгах від-повідні кошти, що потім у порядку компенсації надходили тим, кому дісталися гірші землі. Ділянки середньої якості надавались у користу-вання без доплат. При такому поділі, як правило, кращі землі дістава-лися заможним селянам. Практикувались і такі принципи розподілу, як збільшення ділянки за умови, що вона невисокої якості, і зменшен-ня найкращих. На початку 1916 р. в українських селах функціонувало 440 тис. хутірських і відрубних господарств (13% загальної кількості селянських дворів). Більшість з них припадала на степові губернії: Таврійську, Херсонську, Катеринославську. Чимало хуторів і відрубів було на Правобережжі, зокрема у Волинській та Київській губерніях. Уряд надавав селянам, які вирішили займатися хутірським господарством, допомогу на пільгових умовах, зокрема лісоматеріал для будівництва оселі. Крім того, селянам, котрі переїжджали з села і влаштовувалися на хутірській ділянці, виплачувалася винагорода за рахунок того господаря, до якого переходила в користування садиба селянина, що переселився на хутір. Слід зауважити, що перенести селянську садибу на хутір коштувало досить дорого — від 100 до 300 крб., тому не кожному селянину це було під силу. Хутори засновувалися з ініціативи найбільш сильних, запов-зятливих і підприємливих селян, які не боялися труднощів і любили працювати на землі, залучали до сільськогосподарської праці з ранньо-го віку своїх дітей. Відруби та хутори створювалися не тільки на на-дільній землі, а й на поміщицькій та казенній. Документальні джерела свідчать, що роки після прийняття основних державних актів, які становили суть реформи, характеризуються підне-сенням господарства на значно вищий щабель. Це було викликано незворотними бурхливими перетвореннями на селі. Наведемо лише деякі дані про зміни в сільському господарстві Ро-сійської імперії під впливом столипінської реформи. Урожайність з 1906 до 1915 р. підвищилася на 14%, а в деяких губерніях — на 20—25%. Урожай основних зернових культур зріс з 2 млрд пудів у 1884 до 4 млрд пудів у 1911 р., тобто подвоївся. У період з 1909 до 1913 р. виробницт-во зернових перевищило на 28% таке саме виробництво в США, Арген-тині, Канаді разом узятих. Різко зріс експорт сільськогосподарської про-дукції. На зовнішній ринок вивозилося зерно, цукор, масло тваринне, яйця, домашня птиця, коні, сирі шкури, насіння льону та кормових трав тощо. В 1912 р. було вивезено на продаж в Англію масла тваринного на 68 млн крб., що перевищувало (в крб.) у 2 рази вартість річного видобутку сибірського золота. Порівняно з 1894 р. поголів'я коней збільши-лося на 37%, а великої рогатої худоби — на 63%. Споживання м'яса в містах імперії в 1913 р. становило 88 кг у рік на душу населення. Імперія ставала головним виробником сільськогосподарської про-дукції в Європі і навіть у світі. І це в умовах розгортання селянської реформи, що в силу певних причин так і не була завершена. Крім цьо-го, слід зазначити, що в результаті аграрної реформи посівні площі в окремих регіонах розширилися від 55 до 75% особливо в Сибіру, на Північному Кавказі, у Нечорноземному центрі Росії. Землі названих ре-гіонів раніше вважалися «незручними» для обробітку, тепер сильний господар зміг їх обробляти і збирати на них врожаї. Завдяки виділенню селян з общини на хутори та відруби розшири-лися посівні площі в Україні та збільшилися валові збори сільськогос-подарської продукції. Тільки за 1910—1913 рр. посівна площа в Укра-їні зросла на 900 тис. десятин і в 1913 р. становила 22,9 млн десятин. В українських губерніях переважали зернові культури, які в 1913 р. зай-мали 90,5% загальної посівної площі. Найбільш інтенсивно зернове гос-подарство розвивалося на Півдні, а також у Лісостеповій зоні. Про його досягнення свідчить розвиток борошномельної промисловості, що налі-чувала понад 400 підприємств. Крім того, напередодні 1914 р. в Україні налічувалось 120 тис. невеликих вітряків і водяних млинів, близько 10 тис. відносно великих млинів і близько 700 млинів промислового значення. Висока товарність господарювання в Україні дозволяла їй за обсяга-ми продажу продукції землеробства на європейському ринку тримати першість серед інших землеробських регіонів Російської імперії. Вна-слідок розвитку зернового господарства експорт зерна у південних сте-пах України досяг великих розмірів, а продаж зерна з південних портів був важливим джерелом одержання валютної виручки на світовому ринку. Востаннє зерно експортувалося в 1914 р. з Миколаєва в Англію, Францію, Норвегію, Бельгію, Німеччину, Голландію, Італію, Австрію, Іспа-нію, Туніс. Із загального експорту пшениці, що здійснювався імперією, на Україну припадало 90%. На світовому ринку користувалася попи-том така сільськогосподарська продукція, як м'ясо, олія, тваринне мас-ло, сало, цукор, жива худоба, домашня птиця, вовна тощо. Впродовж 1901—1917 рр. виробництво цукру-піску в Україні стано-вило 78—85%, а цукру-рафінаду — 73—75% від загального виробниц-тва цукру в Російській імперії. Серед переробних галузей сільськогосподарської продукції України значного розвитку досягло винокуріння. В 1913 р. в Україні функціо-нувало 586 винокурних заводів, які продукували 13,5 млн відер спирту, що становило 11,5% загальноросійського виробництва. До 1914 р. на винокурних заводах перероблялося 15% усього врожаю картоплі, а в Подільській губернії переробка картоплі на спирт дорівнювала 35—40% збору врожаю. Винокурна промисловість на Волині посідала помітне місце серед інших губерній України. Так, у 1911 р. тут діяло 125 невеликих за роз-мірами винокурних заводів. Ними було вироблено 5244 тис. відер спир-ту. Загальна, продуктивність заводів оцінювалася в 2 886 776 крб. Винокуріння Волинської губернії мало різко виражений сільсько-господарський характер, оскільки тут понад 90% заводів належали до типу сільськогосподарських. Основною сировиною для винокуріння була картопля, що становила в середньому 62,9% загальної кількості перероблюваної продукції. Крім картоплі, сировиною слугували пато-ка та зерно. Переважним типом винокуріння був хлібно-картопляний — 96% від усіх заводів. За розмірами виробництва спирту Волинь посідала сьоме місце в Російській імперії. Вживання спирту в губернії в 1911 р. становило 0,41 відра на душу населення, тоді як на Поділлі — 0,58 відра, а на Київщині — 0,67 відра. Споживання спирту волинянами було незнач-ним і мало тенденцію. З Волинської губернії активно вивозили спирт у сусідні губерні. У передньому за десятиріччя вивіз спирту з губернії за кордон становив 30% загальноросійського вироб-ництва. Спирт відправлявся головним чином на турецькі ринки. Винокуріння було не лише прибутковою галуззю промисловості, а й особливою формою організації сільськогосподарського виробництва, що мало важливе значення в умовах Полісся. Невід'ємний складник по-ліських сівозмін землеробства — культура картоплі добре підходила до місцевих ґрунтових умов. Вона широко використовувалась у галузі тва-ринництва та винокуріння, що стало помітним фактором у розвитку продуктивних сил поліського регіону. На відміну від общини хутірські та відрубні господарства виявились більш результативними. Відомий історик М. Покровський наводить деякі дані про стан справ у селянських господарствах. На півдні Украї-ни, зокрема у Бердянському повіті, общинні землі дали за 1912—1913 рр. по 6,5 ц озимої пшениці і 8,1 ц ячменю з гектара, а хуторяни зібрали по 10,2 ц пшениці і 10,4 ц ячменю з гектара. Внаслідок підвищення врожаїв експорт хліба порівняно з початком століття майже подвоївся (якщо взяти 1900 р. за 100% , то в 1911 р. мали 196 . І це за тих умов, коли населення повністю було забезпечено продуктами харчування, а легку промисловість — сировиною, оскільки в дореволюційній Росії не практикувався метод вивезення за кордон сільськогосподарської про-дукції, якщо нею не забезпечене своє населення. В 1913 р. вперше в країну було імпортовано трактори та інші сільськогосподарські машини, за-стосування яких певною мірою сприяло підвищенню рівня ведення землеробства і позитивно позначилося на розвитку тваринництва. Помітні зрушення в селянському господарстві, що нарощувало виробництво картоплі, хмелю, зерна, цукрових буряків на ринок, відбува-лися на Волині. Тут появляються високорентабельні господарства, які можна класифікувати як фермерські. За обсягом прибутку з десятини землі вони наближалися до великих поміщицьких аграрних господарств. Так, у маєтках братів Терещенків прибуток з десятини пшениці становив 27 крб., у заможних селянських господарствах Волинської губернії — 25,5 крб. На поміщицьких землях і в господарствах замож-них селян працювали строкові робітники, але їх робоча сила застосову-валася не даремно, а мала ту ціну, яка складалася тоді на ринку. При-чому заробітна плата цієї категорії працівників постійно зростала, що, до речі, зазначали дослідники. Переконливим показником розвитку сільського господарства в Україні є нагромадження селянських коштів в ощадних касах. Якщо в 1905 р. суми таких внесків на Правобережжі становили 11115 тис. крб., то в 1912 р. — 14278 тис. крб. Столипінська реформа надала вибухового характеру темпам розвитку сільськогосподарського виробництва і водночас — соціально-економічно му прогресу країни. Зростання продуктивності праці в сільському госпо-дарстві сприяло створенню надлишку робочої сили на селі, яка знайшла себе на будовах міста, у галузі промисловості, залізничному транспорті. Матеріали дослідження стану справ у створених внаслідок столипінської реформи хутірських та відрубних господарствах показують, що землевпорядкування наблизило селян до землі. Понад 75% одноосібних господарств мали землю на одній ділянці, тоді як до впорядкування зе-млеволодіння майже 76% їх становили черезсмужжя та багатосмужжя. З переходом до одноосібного користування землею майже вдвоє ско-ротилася чисельність господарів, які не мали ніяких будівель і прожи-вали на чужих садибах. Загальна кількість будівель після землевпоряд-кування збільшилась, вартість їх зросла на 24,6%. З часу нового землевпорядкування простежується значне поліпшен-ня і в способах обробітку ґрунту. Примітивне знаряддя оранки — соха повсюдно замінялася плугом. Широко застосовувались сільськогоспо-дарські машини, зокрема сіялки, віялки, жатки, сінокосарки і сортувал-ки Загальна вартість сільськогосподарського інвентаря підвищилась за цей період на 41%, особливо зросла вартість знарядь і машин на хуто-рах. Селянин припинив продаж органічних добрив поміщику і став за-стосовувати їх на своїй ділянці. У зв'язку з переходом до приватного володіння землею різко зміни-лося ставлення хуторян і відрубників до землі. У них пробудилося по-чуття власності до землі, що викликало прагнення використати кожен клаптик одержаної ділянки якомога продуктивніше. За 2-3 роки од-ноосібники провели значні меліоративні роботи в третині загального числа господарств. Хуторяни ці роботи на своїх ділянках провели май-же на 70% Отже, створення хутірських та відрубних господарств, про-дуктивність праці в яких була значно вищою, ніж в общині, стало позитив-ним фактором, що сприяв збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції та підвищенню матеріального рівня трудящого селянства. Важливою складовою частиною столипінської аграрної реформи була переселенська політика, що набула досить широких масштабів. Згідно з Указом від 10 березня 1906 р., всі селяни одержали право на пересе-лення до Сибіру, Середньої Азії, Кавказу. Слід зауважити, що переселен-ська політика, як і всі інші заходи, здійснювалася на цілком добровільних засадах. Суть цієї політики полягала в тому, щоб насамперед задоволь-нити бажання тих селян, які прагнули збільшити свої земельні волод-іння. Крім цього, уряд передбачав розширити посівні площі за рахунок неосвоєних просторів ряду регіонів, збільшити виробництво сільсько-господарської продукції, поліпшити соціально-економічні умови жит-тя селян, а також усунути земельний голод, який мав, місце в густонаселених районах, особливо в Україні. Як відомо, переселення на східні російські землі відбувалося й знач-но раніше, але могутній, не бачений до цього часу поштовх переселен-ському процесу дав Указ від 9 листопада 1906 р., який поклав початок столипінської аграрної реформи. Якщо за більш як чотири десятки років (1862—1905) було переселено лише близько 2 млн чол., то за п'ятиріч-чя (1906—1910) — понад 2,5 млн чол. Переселення набрало справді масового характеру і залишалося таким аж до першої світової війни. Пожвавлення цього процесу спричинилося тим, що на підставі названо-го Указу селяни одержали грошову компенсацію за свій наділ при ви-діленні з общини. Крім того, система державного кредитування, що склалася, значною мірою внесла корективи у селянський спосіб життя. У переселенні взяло участь, головним чином, бідняцько-середняцьке селянство, яке прагнуло розширити свої земельні наділи, заможні селя-ни серед переселенців зустрічалися рідко. З боку держави переселенцям надавалася матеріальна допомога для заведення господарства на новому місці, на соціальні потреби, забезпе-чувалося безкоштовне медичне обслуговування. Проїзд по залізниці коштував переселенцю всього четверту частину звичайного тарифу, а діти віком до 10 - років обслуговувалися безкоштовно. На земське началь-ство було покладено функції організації руху, забезпечення переїжджих найнеобхіднішим, комплектації вагонів на станціях, з'ясування дорожніх потреб тощо. Однак дорога була досить важкою, далекою. Переселенців везли у товарних вагонах, де стояли нари і залізна пічка, що обігрівала у зимовий період вагони. Звичайно, в них було тісно, оскільки люди їхали цілими сім'ями — від немовлят до людей похилого віку. Досі залишаєть-ся загальноприйнятим критикувати реформатора за незадовільні умо-ви перевезення людей, називаючи вагони столипінськими. Але ж інших для переміщення сотень тисяч людей на той час не було. Селяни переселялися в Сибір за своїм бажанням, ламаючи попередній уклад життя і будуючи новий, не для того, щоб зменшити аграрні труднощі або сприяти зміцненню російської державності на окраїнах. Їхня мета полягала в іншому — вигідніше, краще влаштуватися на новому місці. Допомога селянам з боку держави у досягненні цієї безпосеред-ньої мети була благородною справою. Частина сільського населення в пошуках роботи переселялась також і в промислові центри. Це були ті селяни, які виділялися із общини, одержали за свій наділ компенсацію і вже не мали бажання працювати на землі. Часто селяни одержували призначення на поселення із врахуванням специфіки їх роботи в попередніх регіонах. Наприклад, переселенців із степових губерній України, зокрема Херсонської, Таврійської, а також Катеринославської, які володіли навиками і уміннями господарювати в умовах посушливого клімату, поселяли в степові райони. Так, в Кулунді й нині чути співучий український говір на фоні доглянутих біленьких чепурних хат. Наділи селян землею за розмірами були різні, залежно від природніх умов та структури ґрунту. Наприклад, новосели Каївського повіту (центр Бараби) на третій рік після переїзду мали на одну сім'ю посівів 7,6 га і сінокосів 13 га, на попередньому місці мешкання було відповідно 2,8 і 1,8 га, а в середньому на одну сім'ю в Сибіру виділялось 15,8 га землі. Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна. За 1906—1912 рр. на сибірські простори виїхало близько 1 млн українських землеробів (з 2,5 млн чоловік по Росії). Тільки з Полтавщини та Чернігівщини туди виїхало понад 350 тис. чоловік. Переважно це були ініціативні, робо-тящі селяни, які бажали самостійно господарювати на землі, незважаю-чи на труднощі, що чекали їх у глухих місцях. Протягом перших років інтенсивного переселення після Указу 1906 р. більшість селян, які виділилися з общини у своїх краях, ставали її чле-нами на новому місці. Це в основному були селяни з Росії та інших регіонів. Для українських землеробів, на відміну від інших переселенців, було властиве тяжіння до відрубів та хуторів. Зауважимо, що застосу-вання насильства під час переходу від общинного до приватного земле-користування в Сибіру заборонялося, хоча інколи в Європейській час-тині Росії таке траплялося. Розселення селян на хутори в умовах Сибі-ру на перших порах стримувалося, в той час як поділ землі на відруби набирав масового характеру. Проте це не означає, що створення хутір-ського господарства було припинено. Збільшувалась кількість селян, які прагнули розмежувати общинні землі і виділитись на хутори та відру-би. Починаючи з 1910 р., активність у цьому напрямі різко підвищи-лась. Про це свідчать цифрові дані: в 1907 р. в усіх районах переселен-ня було відведено одноосібникам 120 ділянок, у 1908 р. — 110, у 1909 р. — 427, у 1910 р. — 597 і в 1911 р. — 24438. Завдяки переселенському рухові було досягнуто вагомих результатів у економічному і соціальному розвитку Сибіру. За 1906—1913 рр. посівні площі цього регіону збільшилися на 80%. Це в свою чергу сприяло зниженню гостроти земельного питання в центрі імперії, в тому числі і в Україні. У результаті переселення вивільнилось близько 1 млн деся-тин землі в густонаселених районах, яку одержали їх односельчани. Природні умови дозволяли переселенцям успішно займатися тварин-ництвом, особливо в північних губерніях Західного Сибіру, Швидкому розвитку сибірського маслоробства сприяло як зростан-ня виробництва товарного молока в селянських господарствах, так і розквіт кооперації, виникнення густої мережі маслоробних артілей. Тут зосереджувалось 70% маслоробних кооперативних заводів усього регі-ону. Українські маслороби, які переселялися в Сибір, успішно виступа-ли з виробленою продукцією на світовому ринку. Їх масло за смакови-ми якостями не знало аналогів у світі, воно насправді йшло поза конку-ренцією. Кооперації не обмежувалися переробкою молока і реалізацією готової продукції. Вони забезпечували селян необхідними товарами, сільськогосподарською технікою, надавали послуги і в реалізації виро-щеного зерна тощо. З метою більш ефективного ведення господарства кооперативи об'єднувались у союзи. Так, 1907 р. був створений «Сибірський союз масло-робних артілей». До нього в 1912 р. вже належало 382 артілі з 170 ар-тільними споживчими лавками, товарообіг яких Досяг 7,5 млн крб. Тоді союзу вдалося організувати збут свого масла безпосередньо на лондон-ському ринку — в Лондоні була заснована компанія на паях під назвою «Союз Сибірських кооперативних товариств». До компанії перейшли всі закордонні операції зі збуту масла сибірських артілей. Вартість вивезеного в 1912 р. тільки в Англію масла становила 68 млн крб., вона перевищувала вдвічі вартість видобутку сибірського золота. У 1915 р. в союзі брало участь вже 829 артілей і 628 артільних споживчих това-риств, сукупний обіг яких сягнув 20 млн крб. І взагалі варто зауважити, що рівень розвитку кооперації в Сибіру був досить високий, і дуже при-кро, що більшовики не успадкували цю прекрасну традицію, яка на той час повністю склалася, увібрала в себе все цінне, а протиставили їй су-цільну колективізацію. Унаслідок освоєння земель Сибір став розвинутим регіоном вироб-ництва землеробської продукції. Через Сибірську магістраль, у будів-ництві якої брали участь переважно вихідці з України, в 1913 р. було перевезено на внутрішній і зовнішній ринок близько 50 млн пудів зер-на. На сибірських землях збирали в середньому 300 пудів зернових із десятини, а пуд найкращої пшениці коштував 50 коп. Таким чином, переселенська політика проводилася не тільки в інтересах зміцнення існуючого суспільно-політичного ладу, а й в інтересах трудящих, у тому числі селянства, життєвий рівень якого суттєво зріс. Критики аграрної реформи звинувачують її автора у поверненні на попередні місця мешкання великої кількості переселенців. Праці ряду авторів, що вийшли у радянський період, завищують чисельність селян, котрі повернулися назад, пояснюючи цей факт, як правило, жахливими умовами життя селян і вважаючи його свідченням краху столипінської реформи. Але при масових масштабах переселенського процесу це мож-ливе та закономірне явище і говорити, на наш погляд, слід не про нього, а про кінцеві результати. А вони були вражаючими! Повернення значної кількості переселенців у 1910 і 1911 рр. можна пояснити кількома обставинами. Передусім, як не дивно, землевпорядні служби не встигали відводити земельні ділянки, і великій кількості переселенців доводилося пропонувати не підготовлені для поселень місця. Збільшенню потоку селян у Сибір сприяла своєрідна ейфорія, чутки про те, як просто і досить швидко розбагатіти в казково щедрому Сибіру. Коли ж дійсність виявлялася зовсім протилежною, легковіри швидко розчаровувалися і поверталися назад. І, звичайно, відіграв свою роль неврожай 1911 р. Мотиви повернення були різні: туга за рідним краєм, природно-кліматичний фактор, який негативно позначався на стані здоров'я окремих людей, а також труднощі невлаштованості, з якими зіткнулися селяни на перших порах. Закріпленню переселенців на нових місцях не сприяли й інші обставини, зокрема суперечності на релігійній основі між старожилами і новосела-ми. Останні сповідували державну релігію, а старожили в більшості цер-кву не відвідували, виявляли прихильність до інших релігійних течій. Тому цьому питанню приділялася значна-увага. Лише в 1910 р. в Сибіру було споруджено 48 церков і 98 шкіл для переселенців, хоча цього було недостатньо і масштаби будівництва в цьому напрямі розширювалися. Населення Сибіру того часу було забобонним. В основі цієї забобон-ності лежали здебільшого матеріальні інтереси. Наприклад, змішані шлюби між кержаками і «расейскими» (так називали переселенців) не допускались або були надзвичайно рідкісним винятком. Словом, було багато об'єктивних і суб'єктивних причин, які давали привід частині селян на повернення в свої села або для пошуку кращої долі в інших містах. І все-таки говорити про великі прорахунки в переселенні без-підставно, адже 85—90% переселенців закріпилися на східних росій-ських землях, що продуктивно використовувались у сільському госпо-дарстві. Для прикладу наведемо деякі дані: посівна площа в Сибіру в 1909 р. дорівнювала 6 млн десятин, або 0,6 десятини на людину (із роз-рахунку, що в Сибіру мешкало 10 млн чоловік). Щорічно збір зерна ста-новив 300 млн пудів, з яких місцеві потреби складали лише половину. Решта ж 150 млн пудів — товарне зерно, яке необхідно було вивозити з Російської імперії на ринок. Таким чином, Сибір всмоктував у себе потік людей, у тому числі з України, і потім їхніми трудовими руками, виробивши надмірну кількість продукції, вивозив її на внутрішній і зовнішній ринок. Цікаво, що напередодні першої світової війни в 1914 р. у Ро-сійську імперію з Німеччини прибула урядова комісія під керівництвом професора Аугагена з метою вивчення позитивних результатів рефор-ми. Вона побувала в ряді губерній і представила в Берлін звіт, в якому зазначалося, що після завершення земельної реформи війна з Росією буде не під силу ніякій державі. Уже за вісім років реформування ре-зультати виявились досить вражаючими. П. Столипін просив дати дер-жаві 20 років внутрішнього і зовнішнього спокою, і тоді Росія змінить-ся до невпізнанності.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (20.10.2016)
Просмотров: 499 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: