РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Становлення політичних поглядів Ю. Пілсудського - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

Становлення політичних поглядів Ю. Пілсудського Інтегрування України в Європу та загальноєвропейську структуру є неможливе без означення взаємовідносин з Польщею, чия історична доля переплетена з життям українського народу в минулому. Польсько-українські зв’язки протягом всієї їхньої історії характеризуються цінними для обох народів взаємовпливом та взаємовигідним співробітництвом. Плідність українсько-польських зв’язків обумовлюється етнічною спорідненістю, мовною близькістю, спільністю історичної долі обох народів. Втрата власної національної незалежності та державності у 18 – на поч. 19 ст. не поклала край прагненням польських правлячих кіл грати провідну роль у житті українського суспільства. Ці настрої знайшли своє відображення в ідеології польського великодержавного шовінізму та націоналізму. З іншого боку, ненависть українців до польських любителів розповсюджувалась на все, що було пов’язане з поняттям “Польща”, а польський народ звинувачувався у всіх нещастях, що випадали на долю України. Неспроможність обох сторін досягти взаєморозуміння згубно позначилися на історичній долі як українського, так і польського народів. Тому сьогодні надзвичайно важливим стає різнобічне дослідження минулого українсько-польських взаємин для подолання історичних стереотипів, що тяжіють над суспільною свідомістю українців та поляків для досягнення взаєморозуміння і співробітництва. Одним з найбільш суперечливих, дискусійних періодів в історії польсько-українських взаємин є 20-30 рр. ХХ ст. Саме ця епоха в дослідженнях з історії українського народу була перенасичена ідеологічними штампами та перекручуваннями, що ставало на заваді об’єктивного аналізу історичних процесів. Складна та важлива тема українсько-польських взаємин привертала і продовжує привертати увагу дослідників і знаходить своє висвітлення як у польських, так і у вітчизняних наукових та публіцистичних працях. Проблема українсько-польських взаємин знайшла своє відображення у працях таких українських істориків, як Б. Тищика і О.Вівчаренка (“Західноукраїнська Народна Ркеспубліка” (Коломия, 1993), Б. Гудя і В. Голубка (“Нелегка дорога до порозуміння: До питання генези українсько-польського військово-політичного співробітництва 1917-1921 рр.” (Львів, 1997), М. Литвина (“Українсько-польська війна 1918-1919”. (Львів, 1998). Після повалення у 1989 р. комуністичного режиму в Польщі з’явилася низка публікацій, присвячених українсько-польським стосункам періоду національно-визвольних змагань 1920 р. Серед них виділяють праці Є. Коко, С. Стемпеня, А. Середніцького, В. Сєрчика. У монографічних дослідженнях Є. Коко („Wolna z wolnymi. PPS wobec kwestij ukrainskch w latach 1918-1925”. (Gdansk, 1994), А. Хойновського („Ukraina” (Warszawa, 1997), М. Прушинського („Драма Ю. Пілсудського. Війна 1920 р.” (Київ, 1997) вперше почали розглядатися відносини уряду Польщі з УНР, справжні причини спільного польсько-українського „Київського походу”. Становище західно-українських земель у складі Польщі та методи, якими польські власті здійснювали політику щодо українців, вивчають М. Швагуляк (“Партійні поділи і загальнонаціональні інтереси”. Проблема політичної консолідації українського національного руху Галичини 1919-19139 рр.” (Львів, 1994), З. Баран (“Відродження і становлення Польської держави” 1918-1921 рр.” (Львів, 1995), М. Кучерепа (“Україна-Польща: важкі питання” (Варшава, 1997), В. Чоповський (“Українська інтелігенція в національно-визвольному русі на Західній Україні 1918-1939 рр. (Львів, 1993). Суспільно-політичне життя на українських землях у міжвоєнний період досліджували і вчені української діаспори, зокрема В. Кубійович (“Західні українські землі в межах Польщі 1920-1939 рр.” (Чикаго, 1963). Проблема українсько-польських знайшла своє висвітлення і у пресі, зокрема у таких газетах і журналах: “Вперед”, “Громадський голос”, “Діло”, “Розбудова нації”, “Мета”, “Свобода”, “Gazeta Polska”, “Dzіеunnik Poznаnski”, “Czas”, “Rzeczpospolita” і інших. В сучасній історіографії більше уваги приділено вивченню українсько-польських стосунків і зовсім мало досліджень, яі б стосувались політичних поглядів Ю. Пілсудського. Аналіз опублікованої історичної літератури свідчить про те, що дана тема не розкрита і не була предметом спеціального дослідження. Тому нашою метою є комплексно, на основі узагальнення і критичного осмислення всіх доступних джерел і матеріалів здійснити всебічний аналіз і оцінку політичних поглядів провідного польського діяча Ю. Пілсудського. А звідси і основне завдання даної статті: з’ясувати основні чинники, які впливали на формування політичних поглядів Начальника польської держави Ю. Пілсудського. Ю. Пілсудський (1867-1935) – фундатор польської державності, посідає одне з ключових місць в історії українського і польського народів. Роль “Коменданта” важко переоцінити. Саме він став тією брилою”, об яку розбився “переможний” наступ Червоної армії на Варшаву, Берлін. Треба враховувати й еволюцію польського “Месії” – від лівих до ультраправих, від соціалізму до націоналізму і, нарешті – авторитаризму та диктатури. Ю. Пілсудський ніколи не був аморфним політиком. Він зажди наполегливо домагався своєї мети – незалежної і сильної Польщі на чолі із власною персоною. Інше питання, які засоби він для цього використовував [8; 5]. На формування особистості майбутнього диктатора Прльщі вирішальний вплив справили три чинники – його походження, загальна атмосфера, що склалася в Литві після поразки повстання 1863 року, і навчання в російській гімназії. Ю. Пілсудський був нащадком тих, хто протягом століть ніс відповідальність за долю країни. І це почуття відповідальності складало стрижень його характеру. Це почуття було успадкованим, можна сказати вродженим [9; 1]. Народився Ю. Пілсудський в шляхетській сім’ї в м. Вільно. Початкову освіту здобув у віленській гімназії, яку закінчив у 1885 р. Головною метою виховання в гімназії було переконати дітей в другосортності польської мови та культури, довести їм, що життєвого успіху можна добитись лише на “общєрусскіх” шляхах. Саме зі школи він виніс на все життя стійку ненависть не тільки до царя та його слуг, але й до Росії, як такої, до російської мови і культури, які він добре знав [9; 1]. Після закінчення гімназії Ю. Пілсудський продовжує навчання на медичному факультеті Харківського університету, з якого був виключений у студентських заворушеннях. Дитинство і юність його припали на часи репресії, зневіри поляків і литвинів у можливості ефективної боротьби проти царату. Будучи ще гімназистом-старшокласником, він вирішив присвятити все своє життя одній-єдиній меті – руйнуванню Російській імперії. В 1887 р. Ю. Пілсудський був заарештований за звинуваченням у підготовці замаху на царя Олександра ІІІ і засланий на 5 років до Сибіру. Свого войовничого норову “останній” “шляхтич” не зрадив і там – з трьох років заслання півроку він відсидів у в’язниці за організацію кампанії непокори засланців царській адміністрації [12; 68]. Після повернення з заслання у 1890 р. Ю. Пілсудський стає одним з найактивніших діячів польського соціалістичного руху, а з 1892 – засновником Польської партії (ППС), яка поєднувала у своїй програмі народні і суспільні гасла, закликала до боротьби за незалежність Польщі. З початком радянсько-японської війни Ю. Пілсудський вирушає до Токіо з тим, щоб запропонувати японцям розгорнути скоординовану терористично-диверсійну кампанію у тилу російських військ силами польських соціалістів. Але японці не прийняли цієї пропозиції. Повернувся Ю. Пілсудський на батьківщину з думкою про необхідність підготовки народного антиросійського повстання [2; 534]. Стоячи на позиції активної боротьби з Росією, Ю.Пілсудський був ініціатором створення в лоні Польської соціалістичної партії змовницько-бойової організації. Саме вона розгорнула терористично-військову діяльність під час революції 1905-1907 рр. Він навідріз відмовлявся координувати свої дії із російськими соціалістами. Нова, революційна Росія була для нього таким самим ворогом, як і Росія царська. Саме така непримиренна позиція Ю. Пілсудського стала чи не головною причиною розколу його партії. За ним пішла меншість, яка утворила ППС – правицю, або ж – ППС – фракцію революційну, яка виступала з закликом розпочати приготування поляками збройної боротьби в ім’я повернення незалежності [9; 1]. Розраховуючи на встановлення незалежності Польщі в результаті військової перемоги Австро-Угорщини і Німеччини над Росією, Ю. Пілсудський встановлює зв’язок з австро-угорським генштабом і створює в Галіції диверсійно-терористичну організацію „Стрілець”. Під час Першої світової війни 1914-1918 рр. Ю. Пілсудський командує польським легіоном, який боровся на боці Австро-Угорщини. З 1916 р. призначений начальником військового департаменту в „управлінні незалежної польської держави”, створеній австро-угорськими окупантами. В липні 1917 р в результаті конфлікту з окупаційною владою Ю.Пілсудський був заарештований і відправлений до Магдебурга. І лише після Жовтневої революції 1918 р. в Німеччині він був звільнений. Повернувся Ю. Пілсудський до Варшави в ореолі народного героя, єдиного керівника відродженої польської держави [10; 311]. Понад сторіччя Польщі не було. Понад сторіччя поляки сподівалися на її відродження. І лише у листопаді 1918-го, після революції в Німеччині, після краху Австро-Угорщини, Польща встала з мертвих. Ю. Пілсудський був більш вірогідним кандидатом, в якому вбачали людину, котра вже звільнилась від соціалістичної ідеології. В 1918 р. при підтримці правих керівників ППС, легіонерів і однодумців в інших партіях він був проголошений “Начальником (диктатором) держави”. Він стає на чолі відродженої держави як провідник цілого народу, головною метою якого була боротьба за відбудову нової держави, особливо боротьба за встановлення кордонів. Спочатку як Тимчасовий начальник держави, а з лютого 1919 р. з волі Законодавчого сейму, Ю.Пілсудський як Начальник Держави, отримав усю повноту влади [12; 70]. Прихильників у вождя народу ставало щоразу більше. Один з них Я. Єнджєвич писав: “Пілсудський не є людина, яка належить до будь-якої партії, чи до будь-якого табору. Він є еманацією найшляхетніших елементів народу, продовженням цілого ряду героїв, якими гордиться наша історія і котрим кожен поляк завдячує свою народну структуру душі. Він є одним з організаторів духу Польщі, який в сувору спеку, в праці розвивається, виростає, набуваючи щоразу глибшого змісту, щоб колись поповнити своє надлюдське покликання” [12; 70]. Ю. Пілсудський був людиною сильного характеру, яка вміє збирати навколо себе людей і формувати в них прихильність до своєї особи. Робив це він свідомо. Він говорив: „Повинен бути вождь, хоче він цього, чи не хоче, і якщо він є вождем, то повинен бути іншим, ніж ті, котрими він керує. Це є його обов’язок, це є його внутрішня цінність” [12; 70]. Начальник відродженої держави був переконаний, що остаточне звільнення Польщі від Росії можливе лише за умови, що вільною буде і Україна. Ще у 1903 р. Ю. Пілсудський уявляв собі майбутнє звільненої від влади царя своєї батьківщини, як федерацію Польщі, Литви та “Русі” (під якою він розумів Україну). У 1919 р. його “федералістські” плани були ще ширшими. Він уявляв собі тісний союз усіх колишніх європейських кампаній Росії – від Фінляндії аж до Грузії. Центральне місце у цьому союзі мала посідати Польща. Але вся конструкція в його очах втрачала сенс, якщо від російського панування не буде звільнено Україну. Ю. Пілсудський стверджував, що Росія перестане бути імперією і загрожувати безпеці сусідніх країн і цілого світу тільки за умови, якщо з-під її влади буде вирвано Україну. Цього ж року Ю. Пілсудському було присвоєно військове звання Першого Маршала Польщі [5; 454]. Наприкінці літа – на початку осені 1919 р. він, можливо, врятував... Радянську владу. Всі збройні конфлікти - і з литовцями, і з українцями, і з німцями було вже виграно. А над Москвою нависла загроза – наступ Добровольчої армії Денікіна. Польські війська безчинно спостерігали за вирішальною сутичкою з Білорусі і Волині. І як не просили, погрожували керівники країн Антанти, польські війська з місця не зрушили. Пізніше Ю. Пілсудський писав, що у випадку перемоги білогвардійців і реставрації царської імперії, не могло бути мови про вільну Україну. Та й Польща могла розраховувати на “етнічний кордон” (який згодом отримав назву лінії Керзона і став реальністю після Другої Світової), а то й бути змушеною до якоїсь “федерації” з Росією. Відтак маршал почекав, доки денікінців буде розгромлено, і... виступив у похід сам [11; 71]. В квітні 1920 р. між урядом Ю.Пілсудського і урядом С.Петлюри була підписана угода про співробітництво. Угодою були встановлені кордони між Польщею та Україною, причому польський уряд визнавав територією України землі, які розташовані на схід від ріки Збруч до польського кордону 1772 р. (тобто до Дніпра). Через 262 роки після Гадяцьких угод Ю. Пілсудський розпочав новий період співробітництва Польщі та України, шляхом союзу двох незалежних держав. Використовуючи революційний хаос, Ю.Пілсудський намагається визволити Україну з-під російської окупації, яка тривала кілька століть, створити вільну Україну – союзницю Польщі. І робив це з впертістю литовця, проти волі більшості свого народу та всупереч урядів могутніх держав Антанти, які будучи союзниками царської Росії, навіть не хотіли чути про створення української держави. Він спирався тільки на власне переконання, що без вільної України не зможе довго існувати незалежна Польща [11; 11]. Аналізуючи політику Ю.Пілсудського у 1920 р. польський еміграційний історик Каміл Дзєванковський запропонував таке її виправдання: „План Ю.Пілсудського полягав у тому, щоб паралізувати більшовизм роздрібненням його територіальної бази, колишньої царської імперії, шляхом прямого, буквального застосування принципів самовизначення усіх національностей колишньої царської імперії. Він став ставив собі за мету придушити радянську російську експансію в самому зародку, розділяючи її територіальну базу, комуністичну імперію в момент зародження, вздовж вертикальних або ж національних зв’язків” [4; 351]. Найвірогіднішою відповіддю на це виправдання є те, що Польща, яка прагнула приєднати великі етнічно не польські території, не була надійним захисником „прямого, буквального застосування” принципу права націй на самовизначення. Політику Ю. Пілсудського характеризувала непереборна внутрішня суперечність: з одного боку він хотів утримати самостійну Україну, яка б служила перепоною проти Росії, а з другого – своїм завоюванням Східної Галичини знищив плани на українську самостійність. Причиною цієї суперечності був факт, що Ю. Пілсудський сам як поляк був політичним епігоном давньої Речі Посполитої [7; 148-149]. Війну з радянською Росією він виграв, але не досяг своєї мети: не відірвав від Росії та не створив вільної України, що було необхідним для збереження незалежності Польщі. Через 15 років, за місяць до смерті Ю. Пілсудський звірився своєму ад’ютантові: “Я програв своє життя. Мені не вдалося створити вільну від росіян Україну” [11; 12]. В лютому 1920 р., прибувши на засідання сейму, Ю. Пілсудський складає з себе повноваження Начальника держави. Однак, оскільки вироблення нової Конституції вимагало довшого часу, сейм одноголосно вирішив повернути йому титул і повноваження Начальника держави [1; 41]. З грудня 1922 р. Ю.Пілсудський припиняє здійснювати вищу владу в державі. Це було фактичне усунення його від активної політики. Усунення Ю.Пілсудського з активного політичного життя здивувало багатьох поляків, в тому числі і відомих політиків. Багато з них вважало, що це буде тимчасово. Так думав і соціалістичний діяч І. Дашинський. Та чи міг він передбачити, що його давній партійний колега використає це затишшя для приготування державного перевороту [12; 71]. Диктатор Ю. Пілсудський розгорнув широку політичну діяльність, різко виступав проти уряду, існуючих в країні порядків. Таку ж пропаганду вело найближче оточення майбутнього диктатора. Не останню роль в перемозі Ю. Пілсудського відіграли правлячі кола Англії та США. Саме при сприянні англо-американського капіталу в травні 1926 р. Ю. Пілсудський здійснив державний переворот. Прийшовши до влади, він повністю підпорядкував зовнішню та внутрішню політику польського уряду інтересам згуртування єдиного антирадянського табору, підготовці нового „київського походу” з метою реалізації своїх східних планів – поневолення Радянської країни і відновлення Польщі „від моря до моря”. У зовнішній політиці це виявилось у зміцненні союзу з англо-американським блоком та в різкому зближенні з Німеччиною [3, 38]. З 1930 року режим Ю. Пілсудського перейшов у відкритий наступ проти демократичної опозиції. Його уряд здійснив нечувані за своєю жорстокістю погроми мирного населення, які увійшли в історію як „пацифікація” (“умиротворення”) [6; 54]. Створений Ю. Пілсудським самостійний режим не міг викликати жодного захоплення. Фактично всю владу було зосереджено в руках одного-єдиного клану – колишніх легіонерів. За екзальтованою патріотичною риторикою пілсудчиків у багатьох випадках крилася кричуща некомпетентність, а дуже часто і корупція, під гаслами боротьби з якою вони і прийшли до влади. Загалом, складається враження, що все, чи майже все, що було в Польщі з кінця 20-х – до кінця 30-х років доброго, існувало і творилося не завдяки, а всупереч правлячому режимові. В останні роки свого життя Ю. Пілсудський багато хворів, дуже постарів і не завжди був здатний займатися державними справами [12; 73]. Помер Ю. Пілсудський 12 травня 1935 р., коли Польщі ще не загрожувала небезпека німецької агресії. Він нерозривно пов’язав своє ім’я з відбудовою незалежності, з створенням польської держави. Політик типу Ю. Пілсудського, що починав свою політичну кар’єру як лівий, але щиро бажав виконувати завдання загальнонаціонального масштабу, рано чи пізно постає перед альтернативою – залишитися в рамках “лівого” спектру політикуму, чи служити загальнодемократичними, або ж націонал-державними пріоритетам. Саме останній шлях обрав Ю. Пілсудський в останні 20 років своєї політичної діяльності. Це була людина, здатна в необхідний момент діяти рішуче і вчасно зробити той чи інший вибір. Ю. Пілсудський вчасно народився і навіть вчасно помер – доживши до 1939 року Маршал мав би потім клопоти із своїм політичним іміджем. Він здобув собі таку славу, яка у Польщі вже не випаде нікому протягом наступних століть. Бібліографія: Баран З. Відродження і становлення Польської держави 1918-1921 рр.: Текст лекцій. – Львів, 1995. – С. 41. Большая советская энциклопедия. Т. 19. – Москва, 1975. – С. 594. ДАУФО, ф. 2, оп. 1, спр. 542, арк. 38. 4. Dziewanowski M. Jozef Pilsudski: A European Federalist, 1918-1922. – Stanford, 1969. – S. 351. 5. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі від найдавніших часів до наших днів. – Львів, 2002. – С. 454. 6. Кіндратюк В., Зайцев О. Україна в 20-30-х рр. Суспільно-політичне життя 20 ст. – Львів, 1993. – С. 54. 7. Лисяк-Рудницький І. Польсько-українські стосунки: тягар історії // Україна і Польща між минулим і майбутнім. Збірник документів, матеріалів, аналітичних статей українських і польських істориків. / Упорядник Павлишин М. / - Львів, 1991. – С. 148-149. 8. Махун С. Альтернативи Ю. Пілсудського: “Комендант”, який зійшов з поїзда “соціалізм” на станції “незалежність” // День. - № 31. – 2002 – С. 5. 9. Підлуцький О. Постаті ХХ сторіччя. Юзеф Підлуський: Начальник, який створив собі державу // Дзеркало тижня. - № 5. – 3-9 лютого. – Київ, 2001. 10. Polski sіownik biograficzny. T. XXVI / 2. – Wrocіaw – Warszawa – Krakуw – Gdansk – Јуdz, 1981. – zeszyt 109. – C. 314-322. 11. Прушинський М. Драма Пілсудського. Війна 1920 року. – Київ, 1997. – С. 11, 12, 65, 71. 12. Wyszczelski L. Jуsef Klemens Piіsudski (1867-1935) // Wojsko I wychowanie. Wybitni dowуdcy sіawni obywatele. – Warszawa, 1998. – C. 68-74.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (07.03.2017)
Просмотров: 469 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: