РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Становлення балканського блоку. Балканська війна - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

Становлення балканського блоку. Балканська війна. План Вступ Рубіж XIX і XX сторіч ознаменувався появою в керівних колах найбільших країн Європи планів, що свідчили про їх майже безмежні домагання. У Англії це були плани створення «більш Великої Британії», покликаної в кінцевому рахунку підпорядкувати своєму впливу весь інший світ. «Паногерманці» (так звались в Німеччині прихильники самої агресивної політики) проектували створення «Великої Німеччини», або «Серединої Європи», що, усе більш розширяючись, охопила б Австро-Угорщину, Балкани, Передню Азію, Прибалтику, Скандинавію, Бельгію, Голландію, частину Франції. Криза, що почалася, на Балканах і загострення внутрішньої боротьби у Туреччині змусили турецький уряд піти на поступки Італії і підписати з нею 15 жовтня 1912 р. В Уха (у Швейцарії) таємний, а 18 жовтня, вже і гласний договір, по якому турецький султан відмовлявся на користь Італії від усіх своїх прав на Тріполі і Кіренаїку. Таким чином, Італія зрештою захопила Тріполі і Кіренаїку, перетворивши їх у свою колонію - Лівію. Величезні жертви в тріполітанській війні понесли араби, що протягом довгого періоду після підписання мирного договору ще продовжували чинити опір італійським загарбникам. 1. Утворення Балканського блоку Створення блоку держав стало цілком неминучим. На Македонію претендували серби, болгари і греки. Всі ці народи протягом багатьох років ніяк не могли домовитися щодо її поділу. Обидві країни - і Сербія, і Болгарія - жили землеробством і скотарством. Для них економічне питання Македонії були насамперед питанням про нові землі. Але були ще й інші економічні питання, що робили боротьбу за Македонію і турецькі землі дуже гострою: для Сербії придбання Салонік було рівноцінно виходові до моря, у чому мали потребу експортери сербської худоби і сировини, а на Салоніки претендували греки. Для болгар і сербів було, крім того, важливо оволодіння Македонією як країною, що з'єднує турецький схід із Центральної Європою. За сербами стояла Росія, за Росією - вся Антанта, хоча ні Франція, ні Англія тоді, у 1912 році, воювати через балканське питання не збиралася. Болгарія була вимушена шукати собі інших покровителів. Такими явилися Австрія і Німеччина. Болгарія була відвіку дуже тісними узами пов'язана з цими країнами. Росії Болгарія боялася, тому що виявитися сусідом Росії значило для Болгарії утратити всіляку незалежність. Навесні 1911 р. уряди Сербії і Болгарії вирішили, що наступає слушний момент, щоб остаточно розв'язати питання Македонії й інших областей Європейської Туреччини. Після виникнення італо-турецької війни Сербія прискорила початі раніше переговори з Болгарією про висновок військової спілки. Царська Росія була зацікавлена в створенні балканського блока, що можна було б в потрібний момент направити як проти Туреччини, так і проти Австро-Угорщини. При цьому, не будучи ще підготовленою до великої війни, вона не хотіла, щоб Сербія і Болгарія передчасно почали війну з Туреччиною. Сербо-болгарські переговори затяглися майже на півроку через гострі розбіжності по питанню про розподіл територій Македонії, що передбачалося звільнити від турецького панування і на котрі одночасно претендували Сербія і Болгарія. Вони закінчилися підписанням 13 березня 1912 р. союзного договору. По його умовах Болгарія і Сербія зобов'язалися підтримувати один одного, якщо яка-небудь велика держава зробить спробу приєднати, хоча би тимчасово, частину балканських територій (тим самим Сербія заручалася підтримкою Болгарії проти агресивної політики Австро-Угорщини на Балканах), а секретний додаток до союзного договору передбачав збройний виступ Сербії і Болгарії проти Туреччини. Союзники домовилися і про умови майбутнього поділу Македонії, виділив при цьому «спірну зону», остаточна доля якої повинна була бути визначена по третейському рішенні російського царя. 12 травня 1912 р. Сербія і Болгарія уклали військову конвенцію, що визначала кількість військ, які виставляються у випадку війни проти Туреччини або Австро-Угорщини. Незабаром Болгарія підписала союзний договір із Грецією, а Сербія уклала усну угоду про спілку з Чорногорією. Так склався Балканський союз, учасники якого ставили своєю головною метою повну ліквідацію турецького панування на Балканському півострові. Влітку і восени 1912 р. відношення між балканськими союзниками і Туреччиною досягли великої напруги. Обидві сторони обмінювалися загрозливими нотами. Росія й Австро-Угорщина від імені європейських держав виступили з декларацією про те, що ніякої зміни статус-кво на Балкан допущено не буде. Але це попередження вже не мало дії. 2. Балканські війни та їх наслідки 2.1. Перша балканська війна Суперництво між двома основними військово-політичними блоками знайшло своє відображення в Балканських війнах. На початку XX ст. ситуація на Балканах стала надзвичайно напруженою. Балканські народи вели боротьбу за визволення від османського гніту, їх підтримували держави Антанти, сподіваючись використати їх у боротьбі проти держав Троїстого союзу. 9 жовтня Чорногорія почала війну проти Туреччини, 17 жовтня у війну вступили Болгарія і Сербія, а наступного дня - Греція. Вже перші військові сутички показали перевагу балканських союзників над Туреччиною. Протягом декількох тижнів вони домоглися значних успіхів. Сербські війська зайняли верхній діл Вардара, Ново-Базарський санджак і північну частину Албанії, а грецькі - Салоніки (лише на декілька часів випередивши болгарські частини). Болгарські війська просувалися до Стамбулу. У руках Туреччини залишалися тільки міцності Едирне (Адріанополь), Яніна і Шкодер (Скутари). Перемоги балканських союзників знаменували крах турецького феодального панування на Балканському півострові. 3 листопада 1912 р. турецький уряд звернувся до великих держав із проханням про мирні посередництва. На початку грудня між Туреччиною і Болгарією було укладене перемир'я. Кожна з європейських держав намагалася використовувати обстановку у своїх інтересах. Незабаром у Лондоні почалися наради послів великих держав і одночасно переговори між Туреччиною і балканськими союзниками по питанню про умови мирного договору. Вимога Сербії надати їй порт на Адріатиці викликала крайнє невдоволення Австро-Угорщини. Підтримана Німеччиною, вона провела мобілізацію і приступила до зосередження військ на кордоні Сербії. Росія схвалювала територіальні претензії Сербії, але рекомендувала сербському уряду уникати відкритої сутички. До цього часу Франція спочатку схилятися до більш агресивного курсу, сподіваючись що у випадку великої європейської війни можна використовувати болгарську і сербську армії проти германсько-австро-німецького блока. З цією ціллю Пуанкаре підштовхував царський уряд до більш активної підтримки Сербії проти Австро-Угорщини, а паризька біржа надала царському уряду нову позику, призначену винятково на військові потреби. Англія зі своєї сторони розпалювала протиріччя між державами, сподіваючись забезпечити собі роль арбітра. Проте держави не зважилися розв'язати велику війну, а Сербії прийшлося відступитися від своїх територіальних планів на Адріатиці і задовольнитися одержанням комерційного виходу до вільного порту в Албанії. Одним із значних питань лондонських переговорів було питання про долю Албанії. Ще в 1908 р., після младотурецької революції, в Албанії посилився національно-визвольний рух, що навесні 1910 р. переріс в масове збройне повстання на півночі країни. В1911-1912 р. повстання охопило всю Албанію. Коли почалася балканська війна, у справи Албанії втрутилися балканські союзники і великі держави. Відповідно до початкових планів балканських союзників Албанію передбачалося розділити між Чорногорією, Сербією і Грецією. Австро-Угорщина в противагу вимозі Сербії про вихід до Адріатиці висунула проект створення «незалежної» Албанії, розраховуючи не припустити виходу Сербії до моря. Австро-Угорщину підтримали Італія і Німеччина. Поразка Туреччини у війні породила в албанців нові надії на одержання незалежності. У листопаді 1912 р. у Бухаресті на зборах представників різноманітних албанських емігрантських організацій було прийняте рішення про скликання всеалбанского конгресу й обрання тимчасового національного уряду. 28 листопада 1912 р. у Влоре (Валоне) на зборах представників від різноманітних районів країни і від закордонних центрів албанської еміграції була проголошена незалежність Албанії. Через тиждень був сформований Тимчасовий уряд на чолі з Iсмаїлом Кемалем. Проте, рахуючись із домаганнями Австро-Угорщини, що прагнула розширити свій вплив на балканському узбережжі Адріатики, а з іншого боку, із вимогою Сербії надати їй вихід до Адріатиці, держави вирішили створити автономну Албанію під суверенітетом султана і під контролем європейських держав. Шкодер передавався Албанії. Чорногорія, війська якої вели облогу Шкодера, відмовилася виконати рішення про його передачу Албанії. Оскільки Німеччина підтримувала Австро-Угорщину, а Англія - Росію, албанське питання і, зокрема, питання про Шкодер переросло у великий міжнародний конфлікт і погрожувало серйозними ускладненнями. Зрештою, Чорногорія уступила і вивела свої війська з-під Шкодера. Проте фактично Албанія не знаходила тоді повної незалежності. Іноземні держави, поставивши на княжий престол Албанії німецького принца Виду, продовжували втручатися в її справи. У ході мирних переговорів виявилися глибокі протиріччя і по інших питаннях. Болгарія потребувала значного розширення меж у напрямку Східної Фракії. Греція, що вже зайняла Салоніки, домагалася передачі їй Егейських островів, а також претендувала на південну частину Албанії. Сербія приєднала до себе всю Македонію, у тому числі «спірну зону» і частину, що призначалася раніше Болгарії, не збираючись нічим поступатися. Болгарія не хотіла примиритися ні із сербськими придбаннями, ні з переходом Салонік до Греції. Положення ускладнилося в зв'язку з державним переворотом, здійсненним у Туреччині в січні 1913 р. войовничо настроєною групою младотурок і спричинившим поновлення військових дій, між Туреччиною і Болгарією. Але турецькі війська знову потерпіли поразку, і 30 травня 1913 р. у Лондоні був підписаний вироблений під тиском великих держав мирний договір між учасниками Балканського спілки і Туреччиною. За умовами договору, Болгарія одержала північну частину центральної Македонії, Фракію з узбережжям Егейського моря, Греція - Салоніки і прилягаючу до Салонік південну Македонію, Сербія - південно-західну, західну і частину центральної Македонії. Чорногорія одержала порівняно невеличкий прирізок: місто Скутари, що, попавши в руки чорногорського короля Миколи, був у нього забраний по рішучій вимозі Австрії і переданий нашвидку створеної великими державами Албанії. У виді компенсації за величезні збільшення Болгарії межуюча з нею Румунія зажадала (і одержала) місто Силістрію і частину болгарської території, що граничить із Румунією. Відповідно до цього договору тільки Стамбул і прилягаюча зона проток по лінії Енос - Мідія залишилися у володінні Туреччини. Укладення Лондонського мирного договору не усунув, а ще більш загострило протиріччя як між головними імперіалістичними державами, так і між балканськими державами. Результати балканської війни виявилися невигідними для австро-угорського блока. Туреччина, що розглядалася правлячими колами Німеччини як можливий союзник у боротьбі проти Росії, потерпіла жорстоку поразку. Значно посилилася Сербія, що складала головний об'єкт імперіалістичних устремлінь Австро-Угорщини. Водночас саме існування Балканського спілки означало подальший підрив впливу австро-німецьких імперіалістів на Балканах і посилення позицій держав Антанти. Підсумок війни був більш ніж сприятливий для Росії. Терція була розбита і втратила європейські володіння. На Балканах утвердився міцний воєнний союз, який контролювався Російською імперією. Цей союз носив анти турецьку і анти австрійську направленість. У цих умовах австрійська і німецька дипломатія поставила перед собою задачу розколоти спілку балканських держав. 2.2. Друга балканська війна Однак мирна угода не створила стабільності в регіоні. Австро-Угорщина і Німеччина добивалися ліквідації Балканського союзу, розпалюючи протиріччя між союзниками. Використовуючи бурхливе невдоволення, яке виникле в Болгарії придбаннями Сербії в Македонії і спираючись на свою креатуру, царя Фердінанда Кобургского, Німеччина й Австро-Угорщина стали підштовхувати Болгарію на виступ проти інших учасників Балканського блоку. У свою чергу Сербія, Чорногорія і Греція уклали таємний військовий блок проти Болгарії; до цієї спілки приєдналася і Румунія. Спроби Росії запобігти сутичці, що назрівала, не увінчалися успіхом. Упевнена у своїй військовій перевазі, Болгарія 29 червня 1913 р. раптово напала на своїх колишніх союзників. Проте сербські, чорногорські і грецькі війська утримали свої позиції; у той же час Румунія і Туреччина виступили проти Болгарії. Так почалася друга балканська війна. У короткий термін Болгарія була розгромлена і запросила миру. 30 липня 1913 р. у Бухаресті почалася мирна конференція, і вже 10 серпня Болгарія підписала мирний договір із Сербією, Грецією і Румунією; 29 вересня був підписаний і болгаро-турецький мирний договір. Сербія одержала майже цілком ту частину Македонії, що була перед цим відібрана Болгарією в Туреччини; Південна Македонія і Західна Фракія відійшли до Греції, Південна Добруджа - до Румунії, частина Східної Фракії з Едірні - до Туреччині. У результаті Болгарія зберегла із територій, придбаних у результаті першої балканської війни, лише невеличкі частини Македонії і Західної Фракії. Турецько-болгарський кордон відсунувся на захід лінії Енос - Мідія. Австро-німецький імперіалізм скористатися розколом Балканського блоку. У правлячих колах Болгарії посилилися прогерманські, а також реваншистські тенденції. Водночас німецький уряд направив у Туреччину військову місію, глава якої, генерал Лиман фон Сандерс, був незабаром призначений на посаду командуючого турецькими військами, розташованими в столиці імперії - Стамбулі. Поряд із будівництвом Багдадської залізниці посилка німецької військової місії свідчила про значне посилення позицій Німеччини на Ближньому Сході. Побачивши погрозу своїм інтересам на Балканах і в Туреччині, особливо в районі чорноморських проток, уряд Росії виступив із рішучим протестом проти призначення Лиману фон Сандерса. Це призвело до нового російсько-німецького конфлікту, що, проте, закінчився поступкою. Німецький уряд погодився, щоб Лиман був не командиром корпуса, а інспектором турецької армії. Поступка мала лише формальне значення і не пом'якшувала протиріч між Німеччиною і Росією. Висновок Внаслідок війни 1913 p. Балканський союз розпався і відбулося остаточне перегрупування сил на міжнародній арені напередодні першої світової війни. Ослаблена Болгарія перейшла в табір австро-німецького блоку, в Туреччині зміцнилися позиції Німеччини, Румунія тяжіла до країн Антанти, Сербія встановила тісні зв'язки в Росією. Туреччина повернула свою європейську територію (і володіє нею і до сього часу). Значні територіальні надбання Сербії, її зростаюча військова могутність дратували Австро-Угорщину і спонукали Відень до розгортання воєнної ескалації. Вплив Росії на Балканах майже зійшов нанівець і зберігся тільки в Чорногорії та Сербії, які повністю залежали від поставок російського військового спорядження. Поділ Європи на два ворогуючих блоки, шовіністична пропаганда і гонка озброєнь створювали умови для світової війни. Література Бердичевський Я.М., Ладиченко Т.В. Всесвітня історія. — Запоріжжя, 2002. — 496с. : Всемирная история: Первая мировая война. – М., 2000. – 510 с. Дещинський Л.Є., Панюк А.В. Міжнародні відносини України: історія і сучасність. — Л., 2001. — 424с. Дюбук Д. Всемирная история войн. – М., 2000. –1016 с. Філіпенко А. С. Міжнародні економічні відносини: Історія міжнародних економічних відносин. — К. , 1992. — 191с.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (11.10.2016)
Просмотров: 549 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: