РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Спарта - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

Спарта (Лакедемон) - давньогрецька держава і місто на півострові Пелопоннес - разом з Афінами була наймогутнішою країною Давньої Греції. Про створення Спарти давньогрецькі міфи розповідають так. Жив собі колись на світі відомий міфічний герой - Геракл, пращури якого були з міста Мікени, що розташовувалося на півострові південної Греції - Пелопонесі. Геракл мав надзвичайну силу, тому й заробив собі славу найвеличнішого багатиря. Він здійснив багато подвигів, серед яких найвідоміші… Втім, про це якось іншим разом, добре? Адже ж книжка наша не про міфи, а про історію. Може, й на жаль, тому що міфи - це дуже цікава тема… Ну от. Після смерті Геракла, розповідають міфи, його нащадки - так звані Геракліди (тобто нащадки Геракла) - захопили той самий Пелопонес, де жили колись пращури Геракла. Саме вони й побудували Спарту. Так стверджує легенда. Насправді ж це місто було побудовано наприкінці 2 тисячоліття до нашої ери племенем дорійців, які захопили півостров, зробивши місцеве ахейське населення рабами (їх називали ілотами). Дорійці побудували декілька поселень, головним серед яких і стало місто Спарта. Так виникла Спарта - місто-держава - та її мешканці - спартанці. Верховною владою у країні володіла так звана апелла - збори всіх громадян. Але правив Спартою цар, який також був судією, головнокомандуючим та верховним жрецом. Спартанці були найкращими у Греції воїнами. Ще з раннього дитинства спартанські хлопчаки привчалися до життя воїна. У 7 років їх забирали у спеціальні табори, де вони жили невеличкими загонами, спали на підстилках з очерету, їли убогу і невибагливу їжу. Найбільша увага приділялася розвитку сили, витривалості, хоробрості, вмінню підкорятися та наказувати. Називалося це "спартанським вихованням". Привчали хлопчаків також чітко і коротко розмовляти - лаконічно (від назви Лаконіка - частини Спартанської держави). Дівчат виховували в сім'ї, але їх також обов'язково фізично розвивали. З 20 років юнаки розпочинали військову службу, яка продовжувалася до 60 років. Тільки вдача на військовій службі могла прославити спартанця, тому кожен спартанець мріяв потрапити у загін так званих трьохсот, що у битві завжди сражався поруч із царем. Спартанське військо було єдиним професійним військом у всієї Греції, тому що спартанці не займалися нічим, крім війни. Після греко-перських війн, у яких Афіни та Спарта боролися проти персів разом, відношення між цими найсильнішими містами-державами Греції зіпсувалися. Сталося це тому, що Спарта почала побоюватися зростаючої могутності Афін. А до того ж, у цих країнах були зовсім різні форми правління: у Афінах була демократія, в той час як на чолі у Спарті була так звана олігархія (тобто керувала нею купка багатіїв на чолі з царем). От і виникла Пелопонеська війна (431-404 роки до нашої ери) - найбільша війна за всю історію Давньої Греції, що велася між двома союзами грецьких полісів: так званим Делоським, який очолювали Афіни, та Пелопонеським на чолі зі Спартою. Внаслідок цієї війни у 404 році Афіни,що були обложені із суші і моря, капітулювали (здалися). За умовами договору, що був підписаний між Афінами і Спартою, Делоський союз розпускався, а весь свій флот Афін передавався Спарті (крім 12 сторожових кораблів). Таким чином, Спарта визнавалася головною державою у грецькому світі. Пелопонеська війна дуже послабила Грецію, чим і скористувалися спочатку Персія, а потім Македонія. Втім, про це ми вам вже трохи розповідали. Спарта — один з найвідоміших полісів Стародавньої Греції, який не знав цивільних потрясінь, а його армія ніколи не відступала перед ворогом. Вибравши особливий шлях розвитку, пов'язаний з тривалою військовою експансією, Спарта перетворилася на подібність військового табору. Два царі, чиїм головним обов'язком було довічне керівництво спартанською армією, виявилися центральними фігурами в повністю мілітаризованій державі, яким впродовж декількох століть залишалася Спарта. Осмислена література вчиться маскуванню, щоб обдурити цензуру (нібито неіснуючу) і проникнути таки на полиці загальнодоступних магазинів. Книга так помітно, я б навіть сказав, хвацько оформлена — по одягу дарма не здогадаєшся, що перед нами серйозна робота найбільшого фахівця із спартанської історії. Та ще таке пояснення у вихідних даних: «Кінопроект. 300 спартанців». Мабуть, мається на увазі новий кіно- комікс із расиським душком. Книга, як ви розумієте, і поряд не лежала. Перед нами — дослідження феномена «подвійної царської влади» або порівняння, або діархиі, а попутно — всієї політичної структури спартанської держави. Це перша частина. Друга — персональні нариси про Клеомене, Леоніді (той самий, фермопільський «лев»), Лісандре і Павсанії. У порядку конструктивної критики відразу відзначу порушення логіки — характерна межа нинішньої видавничої культури, коли книги здаються похапки, а редактура ліквідована, як пережиток тоталітарного режиму. Так от, персонального нарису удостоєний флотоводець Лісандр (Гераклід, царського звання що так і не добився), в той же час обділений увагою цілий ряд видатних царів. Ну, а як додаток — списки обох династій з короткими біографічними даними і фрагменти творів Геродота і Ксенофонта. Цар по-грецьки — басильовс, термін поважного, ще з кріто-мікенської старовини, походження. Як і сама традиція співправління. А в Спарті царську владу ділили між собою дві паралельні династії, Агиадов і Евріпонтідов, що сходили, за основною версією, до братів-близнят, нащадками в п'ятому поколінні міфічного Геракла (309 з.). Але існувала і інша версія. Автор приводить епізод з історії царя Клеомена Першого, який, по Геродоту, сказав жриці в храмі Афіни, що він не дорієц (як його одноплемінники), а ахєєц. Тобто: одна з династій походить від прийшлих завойовників, а інша (Агиади) — від ахейцев, населяючих Лаконію в легендарні часи. І їх двовладдя — результат своєрідного компромісу між переможцями і переможеними. Автор книги вважає, що «ближчі до істини ті дослідники, які вважають і Агиадов, і Евріпонтідов дорійцамі» (16 з.). Втім, якнайдавніша спартанська історія — суцільний туман, в якому переплетені легенди і обривки реальності. «Перша згадка про сумісні дії обох царів відноситься до початку VIII століття до н.е.» (12 з.), а «безперечно історичним» список царів стає тільки з середини століття VI-го (308 з.). Але в цей час їх влада «все більш і більш трансформувалася в звичну державну посаду, магістрат, проте (важливе уточнення!) не зовсім і не повною мірою… Консервативні спартанці залишили за своїми царями спадкове військове і релігійне лідерство укупі з цілим рядом царствених привілеїв» (9 з.). Вони могли придбавати і зберігати іноземні гроші, вільно виїжджати за межі країни і, «якщо визнати повідомлення Плутарха за вірне <…>, то спадкоємці престолу були єдиними спартіатамі, звільненими від обов'язкового «казармового» виховання» (64 з.). Взагалі, історія Стародавньої Греції у нас в суспільній свідомості сильно монополізована Афінами, аж до того, що в одному з нових шкільних підручників, які мені довелося рецензувати в жанрі фейлетону, так і сказано: що Афіни у той час були . Вічні їх суперники і переможці в Пелопоннесськой війні подаються як якесь виключення із загальних правил. А далі вже «кожен пише, як він дихає». Для тих, хто ідеалізує античну демократію (не бажаючи помічати її соціально-економічної основи), спартанці — грубі реакціонери, що заважали Періклу затверджувати високі ідеали свободи. Для коричневої частини політичного спектру, навпаки, саме Спарта утілює краще, що було в Елладі, а битва у Фермопільськом ущелині цікава не тим, що люди пішли на смерть, захищаючи батьківщину від загарбників (причому саме тоді, коли значна частина греків, на чолі з Дельфійськім оракулом (155 з.), вже змирилася з поразкою), а тим, що в цій битві арійські напівбоги продемонстрували свою перевагу над недочеловекамі зі сходу. На чолі, присвяченої царю Леоніду, Лариса ГавріїловнаПечатнова особливо зупиняється на сприйнятті його ідеологами Третього Рейху. «Навряд коли-небудь в новій і новітній історії так нав'язливо і наполегливо зловживали яким-небудь античним сюжетом, як це просходіло в национал-социалістічеськой Німеччині з темою Спарти» (145 з.). І що цікаве: перший блокбастер про Фермопільськом битву, , теж не дуже достовірний історично, все-таки трактував подвиг «трьохсот спартанців» в контексті патріотизму, захисту батьківщини, тобто з більш-менш нормальних людських позицій. Тепер той же сюжет перезнімається по новій. Для чого? Ради грошей? Не тільки. Що стосується реальної історії, те головне враження, яке особисто я виніс з книги «Спартанські царі» — Спарта була, хоча і своєрідним, дійсно, консервативним, але, загалом, нормальним для античності містом — державою. Звичайно, в певні періоди, коли вона дуже вже посилювалися і тиснула сусідів, інші греки починали спартанців не любити. Так само, як не любили Афіни в період їх гегемонії. З другого боку, спартанців поважали не тільки за хоробрість, але також за зразкове благочестя і законопослушаніє. У середині VI століття до нашої ери Спарта «прославилася тим, що проголосила основним напрямом зовнішньої політики боротьбу з тиранічними режимами» (270 з.) — як це не дивно прозвучить для сучасного вуха, але ж греки дуже чітко відділяли законне правління, хоч би і далеке від демократії, і беззаконне. А після Пелопоннесськой війни саме спартанський цар Павсаній не допустив повного знищення розбитого ворога: «об'єктивно саме він врятував в той момент афінську демократію» (274 з.). Отже, громадяни, не дивіться дебільні кінокомікси, а краще читайте розумні книги. І наприкінці — цікаво, що книга, що рецензується, не має ніякого відношення до сучасної Росії, але дієслово «приватизовувати» спожитий при описі того, як заповзятливі спартанці, обдуривши союзників, забрали собі загальні гроші (234 з.), тобто в значенні «привласнити шляхом шахрайства», «вкрасти». Отже наші реформатори збагатили не тільки себе любимих, але і рідна мова.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (13.11.2016)
Просмотров: 732 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: