РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Системність до-вестфальського світоустрою - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

Системність до-вестфальського світоустрою Історію міжнародних систем, як правило, починають із 1648 року – підписання Вестфальського миру, який завершив Тридцятилітню війну та заклав основи міжнародної системи, визначивши коло її елементів та загальні принципи їхньої взаємодії. В такому підході, звичайно, є доля умовності. Виникнення міжнародної системи неможливо датувати конкретним роком або навіть століттям. Якщо розглянути її як впорядкованість або принцип організації міжнародних відносин, то стане зрозуміло, що виникнення систем міжнародних відносин відбулося набагато раніше 1648 року. Системи, так би мовити, існують там, де їх може побачити дослідник – майже так само, як і закономірності. Тому вибір точки відліку системності в міжнародних відносинах – справа методологічна, а не історична. Відкриваючи хронологію міжнародних систем 1648 роком, як правило, хочуть підкреслити, що саме завершення Тридцятилітньої війни узагальнило декілька важливих процесів – Реформацію, оформлення держави як провідного суб’єкта міжнародних відносин, фактичну дезінтеграцію Священної Римської імперії та запровадження нових принципів балансування в Європі, а також глобалізацію міжнародних процесів внаслідок колонізації – які надалі визначатимуть напрями розвитку та проблеми світової політики, впливаючи не лише на конкретно-історичні співвідношення сил між державами, але й на правила їхньої взаємодії в цілому. З урахуванням цих міркувань, можна вести мову про системну організованість до-Вестфальського світу. Особливістю такої організації було автономне та відносно відокремлене співіснування декількох систем міжнародних відносин у світі: на Близькому Сході та Середземномор’ї, у Східній Азії та на Індійському півострові, в Північній Америці та в Австралії тощо. Час від часу ці регіональні системи міжнародних відносин взаємодіяли, зливались та знову відокремлювались. Деякі з них загинули без сліду, інші ж істотно вплинули на подальший розвиток світової політики. Цими останніми ми й обмежимо наш аналіз. Одна з перших регіональних міжнародних систем сформувалася на Близькому Сході. Охоплюючи стародавні держави регіону – Єгипет, держави Месопотамії, східного узбережжя Середземного моря, Ассирію та Хетське царство – ця система міжнародних відносин була заснована на взаємній недовірі, підступності та «рівновазі страху». Така суміш є типовою для до-Вестфальского світу. Близькосхідна стародавня система міжнародних відносин сформувалася, ймовірно, близько XVIII ст. до н.е., коли послідовні, але завжди безуспішні спроби об’єднати Месопотамію завершилися створенням перших імперій – нетривалої та нестабільної Ассирійської та більш могутньої Вавилонської. Коли вавилонський цар Хаммурапі спромігся поширити свою владу на всю Месопотамію, чого раніше не вдавалося через надзвичайно складні географічні та політичні умови, на Близькому Сході сформувалися політичні умови для розвитку поліцентричних міжнародних структур. Після цього Вавилон перетворився на джерело постійної загрози, стимулюючи таким чином найрізноманітніші коаліції та союзи, проводячи активну зовнішню політику за межами Месопотамії та, врешті, впавши під ударами хетів у XVI ст. до н.е. Приблизно в цей же час в Єгипті розпочинається період Нового царства – епоха найбільш активної зовнішньої політики Єгипту, драматичним наслідком якої стала боротьба за регіональну гегемонію із Хетським царством. Так само, як і Вавилон, Єгипет в цей період виходить за межі «внутрішньої» дипломатії, розширюючи сферу власних економічних та політичних інтересів та зіштовхуючись із іншими регіональними державами. Держава хетів (Хатті) майже одразу після свого утворення в XVII ст. до н.е. перетворилася на впливовий фактор регіональної політики, об’єднавши під своєю владою майже всю Малу Азію. Час від часу центрами сили ставали Елам, Урарту, Ізраїльське царство та міста Фінікії. Період становлення цієї регіональної системи тривав до інституалізації єгипетсько-хетського конфлікту в першій половині XIII ст. до н.е. З огляду на відносний занепад могутності Вавилону після 1595 р. (в цьому році місто було захоплено хетами) до н.е. та повернення міжнародних відносин у Месопотамії до стану роздробленості, регіональна система міжнародних відносин набула ознак біполярності. Єгипет та Хатті, змагаючись за контроль над Палестиною, втягнулися у тривалий та виснажливий конфлікт, який після грандіозної нічийної битви при місті Кадеш (територія сучасної Сирії) завершився підписанням першого відомого історії мирного договору. Взаємне виснаження, як і у численних інших випадках регіональних чи глобальних біполярних протистоянь, не принесло користі жодному із суперників. Послаблений Єгипет виявися вразливим до чергового натиску «народів моря»; царство хетів невдовзі зазнало серії невдач у боротьбі із варварами та ахейцями, а близько 1200 р. до н.е. остаточно розпалося. Двадцятьма чотирма роками раніше, у 1224 р. до н.е. ахейцями було взято й знищено місто Трою. Послаблення могутніх суперників створило на Близькому Сході «вакуум сили», заповнити який випало Ассирії. Піднесення ассирійської держави у IX-VII ст. до н.е. призвело до тимчасового утворення гегемонії в регіональній міжнародній системі, особливо після знищення ассирійським царем Синнахерибом Вавилону у 689 році. Регіональні держави по-різному відреагували на зростаючу могутність Ассирії: частина із них (Елам, Дамаск, Ізраїль) стали ініціаторами створення численних антиассирійських коаліцій; в той час як інші часто підкорялися могутності ассирійського царя, підкріпленій найсильнішою армією того часу. Дилема дрібних сусідів Ассирії стала «вічним питанням» для всіх тих держав, які в майбутньому опинялися в такому ж становищі. Найбільш яскраво її описано в роботі давньогрецького історика Фукідіда «Історія Пелопоннеської війни». Ассирію періоду Нового царства часто вважають першою в світі імперією, маючи на увазі, що царі Тіглатпаласар ІІІ та Салмансар IV не просто захоплювали численні міста-держави Месопотамії, але утворювали спільний політичний й економічний простір, дбаючи про розвиток торгівлі, збирання податків та ефективне функціонування бюрократії. Але зрештою останнім та найчастіше застосованим аргументом ассирійських «царів всесвіту» була зброя. Історія Ассирії переконливо демонструє тимчасовість і обмеженість успіхів, що ґрунтуються лише на військовій силі. Агресивна зовнішня політика принесла значні здобутки, але водночас підсилила дію дилеми безпеки, змусивши сусідні держави будь-що шукати можливості знищити грізного ворога. Навіть найбільш поступливі з них підкорялися лише із страху бути знищеними. Зрештою, перша ж невдача ассирійської армії у Вавилоні призвела до ряду повстань, внаслідок яких державу, яка ще тридцять років тому охоплювала величезні території від Ірану до Середземного моря та від Єгипту до Закавказзя, було знищено повністю у 609 р. до н.е. Із загибеллю Ассирії близькосхідна регіональна система міжнародних відносин вступає у період хаосу. Дрібні держави регіону час від часу досягають більшої могутності, як-от Лідія чи Мідія, але ці успіхи є тимчасовими і не мають системного характеру. Врешті, більшість дрібних держав опиняється під владою нового регіонального гегемона – Персії. Політика Персії виходить за рамки регіону Близького Сходу, а її інтереси зіштовхуються із інтересами грецьких міст-держав, формуючи таким чином зовсім іншу регіональну систему міжнародних відносин. Найбільш характерною особливістю розглянутою нами близькосхідної міжнародної системи була мінливість та динамічність державних кордонів. Незважаючи на те, що основними її «полюсами» можна назвати Єгипет, Вавилон, Хатті та Ассирію, вплив, географічні розміри та навіть суверенітет цих держав постійно змінювалися. Договори та союзи, що укладалися між державами і скріплювалися релігійними клятвами, обміном заручниками та дипломатичними шлюбами, постійно порушувалися; джерела загроз для безпеки кожної держави були різноманітними, включаючи сусідів, власне населення, кочові племена або природні лиха, - тож дипломатія і зовнішня політика в цілому мала дещо кон’юнктурний характер. Пізніше подібні риси спостерігатимуться в середньовічній Західній Європі. Визначальними механізмами стабілізації цієї системи були війни. Часто вони були єдиними механізмами, що, звичайно, не додавало безпеки регіону в цілому. Системні загрози, до яких відносилися постійні гегемоністичні прагнення всіх великих держав, значно перевищували за потенціалом засоби стабілізації. Тому на Близькому Сході постійно утворювалися та занепадали великі імперії. Врешті, домінуючим типом міжнародних конфліктів були регіональні асиметричні війни. Приблизно одночасно із близькосхідними розвивалися цивілізації Стародавньої Індії та Китаю. Високі культурні досягнення, зокрема присвячені проблемам дипломатії та військової стратегії трактати Сунь Цзи, У Цзи та Каутільї, здебільшого є результатом внутрішніх суперечок та боротьби із варварами. Для Індії характерним було співіснування численних князівств, частина з яких лише на дуже короткий термін об’єднувалися під проводом, скажімо, династії Маур’їв; Китай вів постійні війни із варварами, вважаючи всіх без виключення сусідів власними васалами. Такі умови не сприяли формуванню та розвитку міжнародних систем: зв’язки між державами були вкрай епізодичними та нестійкими. Виключенням може бути хіба що активна торгівля. Натомість греко-перські війни поклали початок формуванню й активному розвитку міжнародної системи у Середземномор’ї, що існувала майже тисячу років аж до падіння Західної Римської імперії у 476 році. Основними кризовими етапами її розвитку були вже згадані війни грецьких міст-держав проти імперії персів, Пелопоннеська війна, формування та швидкий занепад імперії Александра Македонського, Пунічні війни, експансія Римської імперії та криза її зовнішньої політики. Проходячи крізь ці масштабні події, держави-елементи цієї регіональної системи міжнародних відносин створили різноманітні механізми реагування на виклики безпеці, що постійно виникали. Основним із них був виклик анархічності зовнішнього середовища, з яким нічого не можна було зробити, окрім одного – завоювати всю відому територію. Найбільших успіхів тут досягли Македонія та Рим, причому успіхи останнього були набагато тривалішими та більш системними. Йому вдалося створити унікальну систему гегемонії, встановивши контроль над майже усією територією, що знаходилася в межах досяжності. І хоча пізніше подібні системи регіональної гегемонії виникали (наприклад, гегемонія США у Західній півкулі), вони ніколи не досягали такої глибини підпорядкування як у Римській імперії. Досягнення Риму у сфері зовнішньої політики створили таку гегемонію в міжнародній системі, що безпека цієї держави стала тотожною безпеці регіональній і всієї системи. Побічним доказом цього є масштабний і тривалий занепад всієї Західної Європи після падіння Риму під натиском варварів. В основі античної Середземноморської системи міжнародних лежала взаємодія суверенних і не дуже суверенних (із обмеженим суверенітетом) держав – спільна риса інших сучасних їй аналогів та деяких більш пізніх версій. Суверенітет держав обмежувався військовим захопленням або встановленням протекторату; часто також створювалися союзи на нерівних умовах. Зовнішня політика держав того часу була сконцентрована на військово-політичних проблемах – т.зв. «high politics». Отож основою для різноманітних підрахунків була військова міць потенційних союзників та противників, що виражалася у кількості фаланг, легіонів, кораблів, населення та грошей. Щось подібне можна спостерігати й у Вестфальскій міжнародній системі в Європі. Структурна організація цієї міжнародної системи час від часу змінювалася, внаслідок чого можна виокремити декілька етапів її розвитку. Крім того, її підсистеми були різним чином пов’язані між собою: іноді слабко, як-от до війн Александра Македонського; пізніше – сильніше (максимальний ступінь взаємозалежності припадає, очевидно, на час максимальної територіальної експансії Риму за імператорства Марка Ульпія Траяна). Система міжнародних відносин у Середземномор’ї часів греко-перських війн була мультиполярною, а її центрами сили були Персія, Греція в ті періоди, коли зусилля провідних міст-держав об’єднувалися, а також Карфаген. Поступово, встановлюючи власний контроль в Італії, підносився Рим, однак вплив його до Пунічних війн залишався обмеженим. Час від часу утворювалися й розпадалися окремі підсистеми. Наприклад, експансія Персії та піднесення грецьких полісів утворили в V-IV ст. до н.е. систему біполярного протистояння між перським (азійським) та елліністичним світами. Розв’язання цього конфлікту мало драматичні наслідки, серед яких підкорення Греції Македонією, утворення великої імперії Александра, її розпад та формування ряду нових держав. Так само, Пелопоннеська війна в самій Греції стала класичним прикладом біполярного протистояння, коли суперників розділяли політичні та економічні інтереси, ідеологія та геополітична орієнтація; вони активно шукали союзників; а сам конфлікт вважався від самого початку «грою з нульовою сумою». Завершення Пелопоннеської війни призвело, фактично, до розпаду цієї субрегіональної підсистеми відносин, а її елементи були включено до інших систем. В ході трьох Пунічних війн (ІІІ-ІІ ст. до н.е.) між Римом та Карфагеном відбувся перехід регіональної системи міжнародних відносин від конкурентної мультиполярної структури до монополярної гегемонії. Вирішального значення мала в цьому, ймовірно, Друга пунічна війна. Захопивши Сіракузи, римляни підірвали могутність Карфагену, а дипломатичні ігри в ході війни завершилися створенням передумов для остаточного підкорення Греції. Притаманна Середземномор’ю мультиполярність та різноманітність за дуже короткий час по завершення останньої, Третьої пунічної війни, змінилася гегемонією Риму, що тривала аж до падіння міста у 476 р. Перемогу Риму у Пунічних війнах іноді тлумачать як зверхність теллурократії із притаманними їй авторитаризмом, військово-політичною гегемонією, орієнтацію на сухопутні комунікації над талассократичною міццю Карфагену, заснованій на морській торгівлі, підприємницькій ініціативі та відносній свободі. Римська гегемонія спиралася на декілька специфічних груп ресурсів. По-перше, звичайно, військово-технічні та транспортні можливості. Здатність мобілізувати високоякісні війська та порівняно швидко доставити їх у потрібне місце була необхідною для підтримки політичної єдності імперії в той час так само, як і сьогодні. Цікаво, що економічне значення метрополії було порівняно незначним. Рим не був великим центром торгівлі, насамперед виступаючи адміністративним, політичним та стратегічним пунктом. Тому із занепадом імперії місто швидко втратило свій статус та мешканців, на відміну від міст, розташованих на перетинах важливих торгівельних шляхів, скажімо, Константинополя. По-друге, Рим створив і ефективно використовував систему права для поширення та підтримки свого політичного впливу. Завдяки римському праву вдавалося розповсюджувати цивільний устрій Риму на нові провінції. Цікаво, що схожу роль відігравало у Середньовічній Європі християнство, під час експансії Арабського халіфату – іслам, а сьогодні це називається «експортом цінностей» або «м’якою силою». Характеризуючи античну Середземноморську регіональну систему міжнародних відносин, можна відзначити високий рівень її організованості. На відміну від Близькосхідної системи, вона характеризується постійними контактами між державами, підтримкою зв’язків як під час війн, так і в мирний час. Держави Середземномор’я були пов’язані спільними торгівельними, культурними, релігійними, а час від часу – і політичними зв’язками. Це збільшувало ступінь взаємозалежності в системі, що, в свою чергу, допомагало вирішувати конфлікти мирним шляхом, в той же час підвищуючи ціну війни для всіх учасників. Тут не виникло своєї Ассирії – держави, що існувала б за рахунок виключно пограбування сусідів. Регіональні гегемони намагалися створити та підтримати тривалі форми імперського управління. Зрештою той факт, що Римові вдалося організувати лише частину геополітичного простору, нехай і дуже велику, став однією з причин його падіння. Інша група причин мала внутрішній характер і є цілком справедливою до сьогодні: імперії та інші форми однополярної організації втримати важко. Із падінням Західної Римської імперії руйнується система міжнародних відносин в Середземномор’ї, а з початком Середньовіччя виникають три різні її наступниці: нова система міжнародних відносин в Західній Європі, система відносин Візантійської імперії із її сусідами та дещо пізніше – політична гегемонія Арабського халіфату в Північній Африці та на Близькому Сході. Всі ці системи взаємодіяли між собою, надто під час великих «цивілізаційних» конфліктів на кшталт Хрестових походів, активно торгували, але все ж таки залишалися автономними. Найбільш своєрідною серед них стала гегемонія халіфату – величезної теократичної держави – на просторі від Атлантичного океану до Середньої Азії. В основі швидкої експансії арабів лежало розповсюдження релігійних цінностей. Отже, в його результаті утворилася «наддержава», всередині якої співіснували підкорені народи, різні національності, поєднані спільною релігією. Схожу картину, але далеку від політичної єдності, можна було спостерігати в цей час в Західній Європі. Систему відносин, що сформувалася в халіфаті не можна в повному розуміння назвати «міжнародною». Однак їй притаманні були внутрішня боротьба, періоди анархії та розколів. Об’єднуючим елементом виступав іслам, але межі його об’єднавчого впливу, як з’ясувалося, визначалися військовими можливостями армій халіфів. Зіткнувшись із своїми могутніми сусідами – Візантійською імперією, державою франків (Карл Мартелл зупинив просування арабів вглиб Європи в битві при Пуат’є у 732 р.), китайцями та, пізнише, імперією монголів – Арабський халіфат втрачав свою основну перевагу – ідеологічну. Західна Європа та Візантія мали власні стійкі системи цінностей, на відміну від швидко ісламізованих та підкорених Персії або Єгипту. Експансія монголів поклала край історії халіфату. Відтоді на Сході підтвердився європейський досвід: спільна релігія не долає анархічність міжнародної системи. Регіональні системи міжнародних відносин, що склалися навколо Візантійської імперії та у Західній Європі, є більш «типовими». У першому випадку сформувалася система гегемоністичного типу, в якій гегемон поступово занепадав. Візантійська імперія використовувала гегемоністичні переваги із тим щоб розповсюдити свій вплив, поширюючи його на варварів, що її оточували. Найефективнішим засобом для цього було розповсюдження християнства, яке стало офіційною релігією імперії. Підтримка гегемонії Візантії спиралася також на високоякісну дипломатію, що використовувала взаємну ворожнечу варварських племен та королівств, а також – традиційно – на збройні сили. Однак втриматися довго така гегемонія не могла. Найбільші успіхи зовнішньої політики Візантії, а отже і періоди найефективнішого здійснення гегемонії в міжнародній системи співпадають із розповсюдженням православного християнства та «ромеїзацією» сусідніх варварських держав. Це не завжди приносило успіх. Виклик гегемонії Візантії кинули Персія, Болгарія, Арабський халіфат та, зрештою, Османська імперія. Окрім того, ромеям довелося відбивати напади словян (в тому числі Київської Русі) та хрестоносців, які тимчасово захоплювали Константинополь. Очевидно, що політична доля гегемона не була безхмарною. Навіть піднесення візантійської держави, як за часів Юстиніана, мали тимчасовий характер – великі території, що захоплювалися, не ставали єдиним простором імперії, контроль над ними був нестабільним. Майже із самого початку – тобто від перенесення столиці Римської імперії до Константинополя – Візантія була у важкому становищі гегемона, що занепадає. Постійні війни, що велися талановитими візантійськими полководцями та базилевсами (імператорами) були тим, що пізніше Роберт Джилпін назве hegemonic wars (війни за гегемонію). В таких умовах регіональні системи приречені на нестабільність та постійний структурний конфлікт. В Західній Європі гегемоністична міжнародна система не склалася, не дивлячись на численні спроби її створити. Найактивніше намагалися наблизитися до статусу колишнього Риму нові «імператори Заходу» - королі нових держав – та римські папи. Досвід колишньої гегемонії Риму настільки захоплював їхню уяву, що імперії, далекі від цього міста, все одно проголошувалися «Римськими». Унікальність Західної Європи полягає в тому, що, на відміну від територій халіфату або оточення Візантії, тут так і не вдалося створити монополярний політичний організм. Це стимулювало постійну боротьбу й конкуренцію, наслідками якої, з одного боку, стали тривалі жорстокі війни та спустошення; але, з іншого, - розвиток нових механізмів регулювання міжнародних відносин. Під узагальненою назвою «до-Вестфальсткий світовий порядок в Європі» об’єднані принаймні три етапи історичного розвитку: 1) період становлення феодальних держав та їхня боротьба із варварами; 2) виникнення перших централізованих монархій та династична боротьба між ними; 3) розповсюдження абсолютизму в Європі та остаточна перемога королів над папською владою. Найбільше хаосу в Європі можна було спостерігати в т.зв. «темні віки» – період V-XI ст. Варварські королівства, що утворилися на уламках Західної Римської імперії, були територіально нестабільними, вели постійну внутрішньополітичну боротьбу, а система васальної залежності робила королівську владу порівняно слабкою, унеможливлюючи масштабні зовнішньополітичні операції. Утворення та піднесення на цьому тлі імперії Карла Великого відбулося не всупереч, а завдяки династичній та геополітичній невизначеності, що панувала в Західній Європі. У Східній Європі ситуація була іншою, і політична доля Київської Русі формувалася в інших умовах. Перший етап розвитку Західноєвропейської середньовічної системи міжнародних відносин характеризується високим рівнем вразливості до зовнішніх акторів, сильною дією «дилеми безпеки» та високим рівнем гомогенності. Дія першого та останнього факторів врешті зумовили утворення того «християнського світу», який пізніше домінуватиме у глобальній Вестфільській системі міжнародних відносин. Велике переселення народів значно послабило Західну Європу в цілому. Протягом декількох століть на відносно невеликій території тривала постійна міграція великих племен, змінювались кордони їхніх територій, тривали суперечки і війни. Формування перших королівств – таких як держава франків, королівство остготів в Італії та вестготів в Іспанії – характеризувалося продовженням внутрішньої боротьби в племенах, розповсюдженням християнства та поступовим усвідомленням новими монархами основних загроз своїй владі. Джерелами цих основних загроз ставали могутні сусіди та, час від часу, власні васали. В цілому система раннього феодалізму, яка склалася в Західній Європі, сприяла зростанню ворожнечі. Торгівля майже не розвивалася, постійні набіги та спустошення перешкоджали економічному розвитку, внаслідок чого слабкою була не лише взаємозалежність між державами, але й слабкість (а то й відсутність) централізованих держав взагалі. Ось чому основними елементами до-Вестфальської міжнародної системи були не тільки і не стільки централізовані національні держави, але окремі династії, історичні території, імперії із мінливими кордонами тощо. Така своєрідна аморфність міжнародної системи відкрила її для різного роду зовнішніх впливів. Візантійський імператор Юстиніан в VI ст. на короткий час відвоював великі території в Італії; арабам вдалося захопити Іспанію та дійти майже до Парижу; натиск мадярів та норманів у IX ст. став системною загрозою європейській безпеці. З одного боку, це, звичайно, послаблювало позиції західноєвропейських монархій у конкурентній боротьбі із іншими великими державами того часу – Візантією, Арабським халіфатом та Київською Руссю. Але, з іншого боку, врешті решт обєднало європейські народи перед спільними загрозами. Імперія Карла Великого виникла на грунті перемоги Карла Мартелла при Пуатє; а імперія Оттона І – внаслідок нейтралізації останньої системної загрози позаєвропейського походження – вторгнення мадярів. Такому відносному обєднанню сприяла гомогенність Західноєвропейської середньовічної системи міжнародних відносин. В основі спільної системи цінностей лежали особливості династичної політики, католицизм та феодальний лад. Таке становище існувало аж до епохи Реформації та перших революцій. В той же час сильні позиції католицької церкви не перетворились на політичну гегемонію папи, а Західна Європа не стала теократичною наддержавою, на відміну від Арабського халіфату. Конкурентне політичне середовище тут зберігалося. Таким чином, визначальними рисами цього етапу розвитку стала нестабільна мультиполярність, відкритість зовнішнім впливам та ціннісна гомогенність. Наймасштабнішим зовнішньополітичним досягненням цього періоду є створення Карлом Великим імперії, що охоплювала землі сучасних Франції, Німеччини та північної Італії. Гегемонія, якої досяг Карл у Західній Європі, була нетривкою та недовговічною. У 800 році папа Лев ІІІ оголосив Карла «імператором Заходу», а вже у 843 році його онуки у Вердені розділили колишню імперію між собою. У 962 році титулом імператора Священної римської імперії германців коронований в Римі Оттон І. Європейська гегемонія в ранньому Середньовіччі не могла бути тривалою: землі імперій не були економічно повязаними між собою в умовах ведення натурального господарства. Брак торгівлі в Західній Європі в цей час означав велику кількість конфліктів та нестабільність наддержавних утворень, а також слабкість національних держав. Трансформація структури європейського регіонального порядку розпочалась із виникненням перших централізованих держав із міцною королівською владою. Приблизно на цей час припадає остаточний розкол між католицькою та православною церквами, а також реформа католицької церкви. Внаслідок цих двох процесів в Європі виник новий специфічний полюс влади: папський престол. Його могутність спиралася не на армію, але на духовний вплив та посередицтво при укладанні васальних клятв та домовленостей, на яких грунтувалася вся система феодалізму. Деякий час папи не могли трансформувати ці можливості у політичну гегемонію на континенті, але в ХІ ст. здійснили перші спроби. Відтоді розпочинається довга боротьба між папами та імператорами, між церковною та світською владою – в Західній Європі формується специфічний біполярний рівень політичного протистояння. Зростання могутності папства повязують із іменем кардинала Гільдебранда, майбутнього папи Григорія VII. Його церковні реформи дозволили підсилити контроль Риму над духовництвом по всій Західній Європі, часто за рахунок імператорів та королів. Рішуча політика Григорія VII спровокувала конфлікт між ним та імператором Генріхом IV, однією з кульмінаційних моментів якого стало відоме покаяння останнього в Каноссі. Цей конфлікт засвідчив можливості пап та імператорів шкодити один одному, але також продемонстрував наявність «двовладдя» в Західній Європі. Це двовладдя могло на довгі роки інституалізувати політичний конфлікт, але, на щастя для пап та імператорів, знайшовся спільний ворог. Символом зростання могутності папства стали Хрестові походи. Їхня роль полягає, по-перше, у включенні західноєвропейської регіональної міжнродної системи до більш широкого контексту, а по-друге, у обєднанні зусиль різних європейських монархів задля спільної мети. Клермонський собор 1095 року, на якому папа Урбан ІІ закликав європейців звільнити християнські святині Єрусалиму, поклав початок активній експансії європейців за межі континенту та спробам створити європоцентричний світ. Крім цього, наслідком Хрестових походів стало утворення специфічних міжнародних субєктів: лицарських орденів. Мабуть, немає нічого дивного в тому, що варварське минуле середньовічних європейських королівств далося взнаки. Хрестові походи стали своєрідним продовженням традицій набігів на високорозвинених сусідів з метою грабунку. Держави, що тимчасово створювалися на Близькому Сході хрестоносяцями, були нестабільними та здебільшого виконували функцію політичного прикриття грабунків та насильства. Із системної точки зору Хрестові походи сприяли розширенню регіональних систем міжнародних відносин, створюючи передумови для формування системи глобальної. Цьому ж сприяло й піднесення приблизно в цей період Київської Русі, прийняття нею християнства та включення цієї словянської держави до різноманітних міжнародних зносин. Інституалізація папської влади призвела до утворення одного із полюсів західноєвропейської регіональної системи. Іншим полюсом була влада імператора, який контролював простір в центрі Європи. Поряд із цим на периферії континенту виникали майбутні потужні гравці: національні держави, централізовані, під владою абсолютних монархів: Англія і Франція. Обєднання всієї Англії під владою короля, який приборкав усіх дрібніших феодалів, відбулося 1066 року – після норманського завоювання країни. Норманський герцог Гвільом, ставши королем Вільгельмом І Завойовником, створив централізовану державу із сильною владою монарха. Це дозволило англійцям вже наприкінці ХІІ ст. брати активну участь у Третьому хрестовому поході під проводом Річарда І Левого Серця. Посилення Англії мало далекосяжні наслідки в першу чергу тому, що кидало виклик традиційним формам політичної організації, що втілювалися в інститутах папства та імперської влади. Обєднання Франції просувалося повільніше, міста – осередки економічної та політичної централізації – були слабкими, а влада в країні була розпорошена серед численних герцогів: Бургундії, Аквітанії, Прованса, Бретані та ін. Лише на початку XIV ст. французьким королям вдалося через тривалу «внутрішню дипломатію» централізувати державу. Централізовані Англія та Франція втягнулися у конфлікт, що увійшов в історію як Столітня війна (1337-1453 роки). Характерною особливістю цього конфлікту був його династичний характер: війна розпочалася як боротьба за французький престол між різними династіями, до одної з яких належав король Англії; а завершилася як протистояння «національних інтересів». Вийшовши із Столітньої війни, Західна Європа знайшла себе в умовах нових структурних особливостей міжнародних відносин. Основною такою особливістю стало розповсюдження всією Європою абсолютизму, виникнення та консолідація монархій. Причини такого розвитку подій полягали у зростанні та зміцненні міст, які руйнували традиційний феодальний лад, втручаючись у врегульовані відносини феодалів між собою та із кріпосними. Саме на підтримку вільних міст розраховували королі, намагаючись приборкати власних феодалів, і отримували таку підтримку, оскільки централізація країн сприяла розвитку торгівлі, відходу від натурального господарства та економічному розвитку. Внаслідок цих процесів до початку XVI ст. коло елементів міжнародної системи звузилося. Занепали лицарські ордени, зменшилося значення династій. Також було в цілому завершено боротьбу між релігійною та світською владами на користь останньої. Крім цього, внаслідок нашестя монголо-татар у XIII ст. центр тяжіння європейських політичних процесів змістився на захід. В Європі скалалася система міжнародних відносин, яка була близькою до мультиполярної. Приблизно двохсотлітній період XV-XVI ст. був завершальним в історії до-Вестфальського світового порядку. В Західній Європі, яка вже тоді перетворювалася на центр міжнародної системи, він відзначений процесом Реформації, наслідками Великих географічних відкриттів та останньою спробою встановлення гегемонії Священної римської імперії під проводом Карла V Габсбурга. Низка системних трансформацій політичних процесів в Європі бере свій початок за її межами. Хрестові походи європейців мимоволі сприяли піднесенню в Малій Азії Османської імперії, експансія якої поклала край могутності Візантії, сприявши, так само як і нашестя монголо-татар, занепаду Східної Європи. На початку XV ст. володіння Османської імперії вже охоплювали території на південному сході Європи. Константинополь, наймогутніша фортеця та колишній символ величі Східної римської імперії, був оточений землями османів. 1453 року місто врешті було захоплено. Системність міжнародних відносин, що зросла, далася взнаки: падіння Константинополя зачепило інтереси всіх європейських держав, аж до найвіддаленіших. З цього часу торгівля з Індією була ускладнена. Європейці потребували нових торгівельних шляхів. Їхній пошук призвів до масштабних змін в політичній карті світу. Відкриття Америки не лише сприяло швидкому, хоча й нетривкому зростанню могутності Іспанії та Португалії, але мало набагато більш далекосяжні наслідки. Розпочиналася епоха колоніалізму, а разом із нею – боротьба за морські комунікації. Перемога в цій боротьбі стане підгрунтям швидкого економічного розвитку, як це сталося із Англією та Нідерландами. Економічний фактор відіграє дедалі більшу роль у політичному житті Європи та світу. Процес Реформації змінив європейську міжнародну систему не менш радикальним чином. Позиції римо-католицької церкви не були домінуючими: змагання із імператорами завершилося в цілому не на користь папи, до того ж централізація європейських монархій дедалі звузила можливості Риму розповсюджувати свою владу. Одже, біполярність політичної організації в Європі зникла вже у ХІІІ ст. Натомість, біполярні політичні структури склалися всередині ряду держав, а насамперед – Священної римської імперії. Якщо подивитися на процес Реформації з цієї точки зору, то значення його полягає в тому, що релігійні імперативи зовнішньої політики були зруйновані. Міф про «християнський світ» в Західній Європі було розвяіно, і на зміну спільними релігійним настановам прийшла концепція «державного інтересу». Це відбулося не водночас. Реформація розпочалася із публікації Мартином Лютером „95 тез” у 1517 році. Державні інтереси як основний імператив зовнішньої політики утвердилися наприкінці Тридцятилітньої війни 1618-1648 років. Між цими подіями в європейських країнах тривала політична боротьба. Її мінливі результати час від часу фіксувалися у різних релігійних компромісах: Швейцарського релігійного миру 1531 року, Нюрнберзького релігійного миру 1532 року та найбільш відомого Аусбурзького релігійногоу миру 1555 року. Однак, незважаючи на ці домовленості та поділ «сфер релігійного впливу», авторитет церкви в цілому занепадав. Деякий час, здавалося, імперська влада зможе скористатися цією слабкістю. Після тривалого занепаду Священна римська імперія значно посилилася під час імператорства Карла V Габсбурга (1519-1556), який обєднав під своєю владою великі території самої імперії в Центральній Європі, додавши до них Іспанію (він був також і королем Іспанії Карлом І) разом із її безмежними заокеанськими володіннями в Америці. Статус, якого на короткий час набула Імперія, продемонстрував унікальну суміш династичних, релігійних та національних мотивів, що все ще існувала в європейській системі міжнародних відносин. Це якщо і скидалося на гегемонію, то лише ззовні. В Європі були вже створені всі підстави для того аби будь-яка монополярність була нетривалою. Політична влада, що колись була зосереджена в руках Римських імператорів, поступово розсіялась серед численних монархів, дворян, духовенства та міст. Навязувати власну волю було дедалі складніше. Разом з тим, саме в цей час Західна Європа вступає в період «чергування гегемонів»: Іспанія, Франція, Англія боролися між собою за статус провідного актора, який, тим не менш, не давав абсолютної влади. В Європі завершувався період формування мультиполярності. Між правлінням Карла V та Тридцятилітньою війною боротьба між найбільшими європейськими державами тривала. Власне вже тоді в коло цих основних міжнародних субєктів ніхто не втручався. Лицарські ордени зникли, вплив церкви було підірвано, а династичні звязки поступилися місцем стабільності економічних та соціальних систем. Карл V зрікся престолу майже одразу після Аусбурзького релігійного миру, і могутність Священної римської імперії закінчилась майже одночасно із початком нового етапу релігійної боротьби, ключовими ознаками якої стали, наприклад, Варфоломіївська ніч у Франції або поява першого «Індексу заборонених книг» авторства папи римського. Боротьба між великими європейськими державами вже тоді була боротьбою за світову гегемонію. Можливо, вже тоді вона була приречена на невдачу, але європейські монархи та їхні міністри, маючи за взірець політичну гегемонію Стародавього Риму, не хотіли здаватися. Ця боротьба знала як детерміновані періоди, коли європейську політику визначали довгосторокові тенденції розвитку міжнародної системи, так і складні історичні моменти, т.зв. «точки біфуркації», коли долю майбутнього вирішували випадкові події або окремі особистості. Такими були, наприклад, буря, що розвіяла іспанську «Непереможну армаду», яка 1588 року вирушила на завоювання Англії; та пірат Френсіс Дрейк, який зміг максимально скористатися наслідками таких природніх «подарунків». В результаті, морська гегемонія, а з нею і контроль над комунікаціями, перейшла від Іспанії до Англії. Боротьба за колонії, територальні володіння та геополітичний статус, подібна до іспано-англйської, триватиме і в майбутньому. Західній Європі належало пройти через серію війн за гегемонію, в окремих регіонах (скажімо, в Італії) та в Європі в цілому. Кульмінацією цих спроб стала Тридцятилітня війна, завершення якою стало початком нової, Вестфальської, системи міжнародних відносин. Значення Тридцятилітньої війни полягає не лише у розвязанні численних протиріч, що століттями накопичувались в Європі. Війна інституціоналізувала численні хаотичні процеси, створила механізми боротьби із гегемонами та сформувала основоположні принципи майбутнього світоустрою. Хронологія подій бл. 3000 р. до н.е. \| Обєднання Єгипту бл. 1750 р. до н.е. \| Вавилонський цар Хаммурапі обєднав всю територію Месопотамії 1296 (1270) р. до н.е. \| Мирний договір між Єгиптом та царством хетів 1224 р. до н.е. \| Ахейці зруйнували Трою 825 р. до н.е. \| Засновано місто Карфаген 776 р. до н.е. \| Перші Олімпійські ігри 753 р. до н.е. \| Засновано місто Рим 660 р. до н.е. \| Засновано місто Візантіум 609 р. до н.е. \| Халдеями зруйновано місто Харран – кінець Ассирійського царства 553 р. до н.е. \| Кір Перський повстав проти Астіага Мідійського – початок могутності Персії 535 р. до н.е. \| Утворено Пелопоннеський союз 494 р. до н.е. \| Перси придушили іонійське повстання, зруйнували місто Мілет 490 р. до н.е. \| Битва при Марафоні 480 р. до н.е. \| Битви при Фермопілах та Саламіні 478 р. до н.е. \| Заснування Делоського морського союзу 457-445 рр. до н.е. \| Перша Пелопоннеська війна 449 р. до н.е. \| Каліїв мир 445 р. до н.е. \| Тридцятирічний мир 431-404 рр. до н.е. \| Друга Пелопоннеська війна 412 р. до н.е. \| Мирний договір між Персією та Спартою 386 р. до н.е. \| Анталкідів мир 338-337 рр. до н.е. \| Коринфський конгрес 336-323 рр до н.е. \| Царствування Александра Македонського 311 р. до н.е. \| Розподіл держави Александра між діадохами: Антигоном, Птолемеєм, Селевком, Лізімахом та Касандром 264-241 рр. до н.е. \| Перша Пунічна війна 218-201 рр. до н.е. \| Друга Пунічна війна 149-146 рр. до н.е. \| Третя Пунічна війна 98-113 рр. \| Правління імператора Траяна. Максимальна експансія Римської мперї. 330 р. \| Столицю Римської імперії перенесено у Константинополь 476 р. \| Скинуто останнього імператора Західної Римської імперії Ромула Августула 622 р. \| Хіджра (переселення Мухамеда в Медіну). 632 р. \| Мухамед помер. Влада його наступників (халіфів). Арабський халіфат. 732 р. \| Поразка арабіві під Пуат’є. 751 р. \| Поразка арабів на р. Талас. Халіфат досяг максимального розміру. 771-814 рр. \| Карл Великий – правитель Франкської держави 800 р. \| Папа Лев ІІІ коронував Карла Великого „імператором Заходу” 843 р. \| Верденський договір – розподіл імперії Карла Великого 962 р. \| Оттон І оголошений імператором Священної Римської імперії германців 1054 р. \| Розкол між католицькою та православною церквами 1066-1087 рр. \| Вільгельм І Завойовник – король Англії 1076 р. \| Початок боротьби імператорів і пап. 1095 р. \| Клермонський собор. Перший хрестовий похід. 1240 р. \| Взяття Київа монголо-татарами. 1337-1453 рр. \| Столітня війна. 1410 р. \| Розгром Тевтонського ордену у Грюнвальдській битві. 1453 р. \| Константинополь захоплено османами й перетворено на столицю Османської імперії. 1492 р. \| Завершення Реконкісти в Іспанії. 1494 р. \| Тордесільяський договір між Іспанією та Португалією про розподіл колоній. 1494-1559 рр. \| Італійські війни. 1519-1555 рр. \| Карл V – імператор Священної Римської імперії. 1525 р. \| Заснування в Індії держави Великих Моголів. 1569 р. \| Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої. 1588 р. \| Розгром «Непереможної армади» 1618-1648 рр. \| Тридцятилітня війна. 1648 р. \| Вестфальський мир.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (18.10.2016)
Просмотров: 272 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: