РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Республіка Білорусь - Суспільно-політичний розвиток у 1990-х роках - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

План 1. Суспільно-політичний розвиток у 1990-х роках 2. Нестабільність і нерівномірність соціально-економічного розвитку 3. На порозі третього тисячоліття 4. Зовнішня політика 5. Література Суспільно-політичний розвиток у 1990-х роках Верховна Рада БРСР 27 липня 1990 р. ухвалила Декларацію про державний суверенітет БРСР, а 25 серпня 1991 р. їй був наданий статус конституційного закону. 19 вересня 1991 р. БРСР перейменовано на Республіку Білорусь. 10 грудня 1991 р. Верховна Рада РБ ратифікувала Біловезьку угоду Б. Єльцина, Л. Кравчука й С. Шушкевича, у якій наголошувалося, що "Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування". У зв'язку з цим вищий законодавчий орган республіки спеціальною постановою денонсував договір 1922 р. про утворення СРСР. Республіка стала на рейки незалежного розвитку. Голова Верховної Ради С. Шушкевич і парламент із самого початку орієнтувалися на Росію. Економічні труднощі перехідного періоду значною мірою підірвали антиринкові настрої, на тлі яких улітку 1994 р. в республіці відбулися перші президентські вибори. За вищу державну посаду змагалися шість кандидатів, у тому числі С. Шушкевич, лідер Білоруського народного фронту (БНФ) 3. Позняк, незмінний, ще радянського загартування, голова Ради міністрів В. Кебич та 42-річний депутат парламенту Олександр Лукашенко, відомий як "безстрашний борець із мафією". У другому турі виборів переміг О. Лукашенко, за якого проголосувало понад 80 % виборців, підтриманий. Москвою В. Кебич зібрав лише 14 % голосів. Присягнувши правити демократично й відповідно до конституції, гарантом якої він став, О. Лукашенко пообіцяв білоруському народові: "Диктатури не буде". Водночас новий глава держави публічно заявив, що в розумінні державного управління у нього багато спільного з нацистським фюрером, і відразу ж почав вносити в законодавство уточнення, пов'язані з ідеями "сильної влади". Політичний режим Білорусі від самого початку президентства О. Лукашенка став авторитарним. За його вказівкою парламент схвалив пропозицію щодо призначення глав регіонів президентом країни замість їх обрання. Потім прихильник радянського ладу Лукашенко скоротив кількість рад, а невдовзі — кількість депутатів у тих радах, що залишились. Зрештою, президент вирішив, що парламент йому зовсім не потрібен, і Верховна Рада півроку не збиралась: віддана президентові частина депутатів систематично зривала кворум. А тих, що залишилися голодувати прямо в залі парламенту, загін військ спеціального призначення побив кийками й порозкидав по нічній столиці. Водночас було значно обмежено повноваження уряду. У квітні — травні 1995 р. в Білорусі пройшли у два тури перші з часу проголошення незалежності республіки вибори до парламенту. Більшість місць у ньому отримали комуністи й аграрії. Водночас 14 квітня відбувся референдум, згоду на який О. Лукашенко буквально вирвав у Верховної Ради. Переважна більшість із тих, хто брав участь у голосуванні (65 % виборців), висловилась за надання російській мові рівного статусу з білоруською, за відновлення попередньої радянської символіки, за економічну інтеграцію з Росією й наділення президента правом дострокового припинення повноважень Верховної Ради у разі систематичного чи грубого порушення нею положень конституції. Останній пункт мав консультативний характер і не мав прямої дії. Розцінивши наслідки референдуму як "схвалення" свого курсу, білоруський президент, якого не задовольняв парламентський контроль за діяльністю глави держави, судовою владою та силовими відомствами, ініціював зміну статей конституції 1994 р. щодо обмеження повноважень представницької влади. Своєю чергою, кілька десятків парламентарів спробували розпочати процедуру імпічменту О. Лукашенка. Парламентський і президентський варіанти нової редакції Основного закону було винесено на республіканський референдум 24 листопада 1996 p., що призвело до загострення конституційного конфлікту. Бунтівну Верховну Раду підтримав опозиційний БНФ, який організував багатотисячні мітинги й акції протесту в столиці під антипрезидентськими й антиросійськими лозунгами. Зрештою, у ході голосування переважна більшість його учасників (понад 70 %), особливо в провінції, висловилася за підтримку президентського варіанту Основного закону. Хоча Захід відмовився визнати легітимність результатів білоруського референдуму, опозиція виявилась не готовою до продовження боротьби. Так О. Лукашенко нав'язав Білорусі власну редакцію конституції, яка суттєво підвищувала роль і функції глави держави. Президент наділявся повноваженнями самостійно проводити референдуми, призначати чергові та позачергові вибори до парламенту й т. ін. Відчувши достатню силу, білоруський президент зробив кілька ефектних політичних кроків: оголосив про підвищення пенсій і мінімальних зарплат. Нарешті, на третій день після референдуму з території країни були достроково вивезені останні російські стратегічні ракети, здатні нести ядерні боєголовки. На цьому тлі замість розігнаної Верховної Ради сформовано нижню палату Національних зборів — Палату представників. До її складу не ввійшли колишній спікер парламенту С. Шарецький та інші відомі політики від опозиції, які не визнали результатів референдуму й відмовились працювати в новому законодавчому органі. До верхньої палати — Ради республіки — увійшли представники кожної з областей і міста Мінська, а також вісім осіб, призначених безпосередньо президентом. Узурпувавши державну владу й фактично підпорядкувавши собі парламент, суди та наділені широкими повноваженнями каральні органи (МВС і КДБ), О. Лукашенко значно обмежив права та свободи громадян. Нормою суспільного життя в Білорусі стало обмеження свободи слова. Теле- та радіокомпанії висвітлювали виключно позицію й діяльність президента Лукашенка, водночас поливаючи брудом його опонентів. Останні мали можливість звертатися до населення на шпальтах власних напівпідпільних газет, кількість яких дедалі зменшувалась. Адміністрація президента запровадила політичну цензуру не лише державних, а й приватних ЗМЇ, безпосередньо втручалась у роботу журналістів. Небажані видання постійно закривалися, тому справді незалежні білоруські газети зазвичай видавались за кордоном. Офіційний Мінськ здійснював політику денаціоналізації білорусів, виховував їх у дусі меншовартості стосовно росіян, панслов'янства й ворожості до євроатлантичної цивілізації. Сили, що виступали за незалежність Білорусі, її тісну культурну та політичну інтеграцію до розвиненого світу, переслідувалися. Тих, кого не вдавалося змусити замовкнути методами стеження та залякування, просто "втрачали". Так пропали безвісти екс-міністр внутрішніх справ Ю. Захаренко, генсек Вищого господарського суду Білорусі В. Гончар, бізнесмен А. Красовський. Багато хто опинився за фатами: перебували у в'язниці колишній прем'єр М. Чигир, колишній міністр сільського господарства В. Леонов та інші діячі. Тож політична система Республіки Білорусь набула рис, притаманних (з незначними варіаціями) колишнім та сучасним тоталітарним режимам Нестабільність і нерівномірність соціально-економічного розвитку На початку 90-х років Білорусь мала сприятливі стартові умови для розвитку в автономному житті й переходу до ринку: високоліквідні машинобудівні підприємства, що випускали автомобілі, трактори та іншу продукцію, текстильну й харчову промисловість, розвинуте сільське господарство. Проте керівництво республіки, не маючи чіткого уявлення про шляхи й методи трансформації національної економіки, не використало ці фактори. До середини 90-х років в економіці країни відбувався глибокий спад: зменшувався обсяг виробництва ВВП, рівень внутрішніх інвестицій, зростала кількість збиткових підприємств в усіх сферах народного господарства, знижувався рівень виробництва у промисловості й аграрному секторі, скорочувались бюджетні асигнування. На промислових підприємствах широко практикувався неповний робочий тиждень й адміністративні відпустки, зростало безробіття. Встановлення контролю над зовнішньоекономічними зв'язками супроводжувалось різким зниженням обсягів експорту та імпорту, відбувався розпад традиційних виробничо-технологічних зв'язків, зростали ціни на сировину та енергоносії, посилювалася інфляція, щорічні темпи якої трималися на рівні 20—30 %. Ситуацію в економіці ускладнювали великі витрати на соціальні потреби, в тому числі на чорнобильську програму та виконання зобов'язань щодо скорочення звичайних озброєнь. Прагнучи вирішити одне з найболючіших соціальних питань (за оцінками експертів 40 % населення потребували житла), уряд виділяв великі кредити на житлове будівництво. Економічні реформи в Білорусі розпочалися лише в 1993 p., причому повільнішими темпами, аніж у сусідніх країнах. У січні 1993 р. було прийнято закон "Про роздержавлення і приватизацію державної власності", відповідно до якого близько 60 % основних фондів державних підприємств, у першу чергу легкої, харчової, деревообробної галузей, будівництва і сфери обслуговування, до 2000 р. мали перейти в недержавний фонд власності. Підприємства військово-промислового комплексу, обробки дорогоцінних металів, виробництва етилового спирту та деякі інші приватизації не підлягали. У квітні 1994 р. розпочато реалізацію програми ваучерної приватизації. З обранням у липні 1994 р. президентом республіки О. Лукашенка, який не мав достатнього управлінського досвіду й чіткого бачення економічних перспектив, реалізацію ринкових реформ було майже згорнуто. О. Лукашенко значно обмежив функції уряду в проведенні самостійної економічної політики. Ринкові програми всіляко гальмувалися, водночас антиринкові акції здійснювалися без погодження з прем'єром. Прем'єр М. Чигир, відомий на Заході як прихильник ринкових перетворень, залишався чи не єдиним, хто міг хоч якоюсь мірою забезпечити виконання республікою взятих на себе економічних зобов'язань і стабілізувати господарську ситуацію в країні. Зусиллями уряду було впроваджено анти кризову програму, яка порівняно успішно здійснювалася до серпня 1995 р. Вдалося створити передумови для участі іноземних інвесторів у приватизації об'єктів державної власності. Проте інтерес до білоруських підприємств (в основному паливно-енергетичного комплексу та хімічної промисловості) виявили переважно російські інвестори. Наприкінці 1994 р. прийнято закон про власність на землю, який закріпив дві форми власності — державну і приватну. Приватному секторові виділялося від 10 до 14 % земельних угідь, на які мали право лише громадяни республіки. Іноземним інвесторам земля могла надаватися лише в оренду терміном до 99 років. Закон також передбачав вихід селян за власним бажанням із колективних господарств й отримання ними відповідного земельного наділу, який вони могли дарувати, передавати у спадщину, але не продавати. Водночас у 1994 р. було запроваджено контроль над республіканськими фінансовими установами й політику обмеження зростання курсу долара США. Ринок цінних паперів також контролювався державою. Жорстка політика Національного банку Білорусі стимулювала процес концентрації банківських капіталів, започаткований у другій половині 1995 р. після серії банкрутств комерційних банків. Шляхом обмеження грошової маси, зниження споживацького попиту й підтримки фінансового курсу білоруського рубля ("зайчика") вдалося приборкати інфляцію, яка у грудні 1995 р. становила 4 %. Середня заробітна плата в першій половині 1996 р. зросла до 80 доларів. Досягнута економічна стабілізація й активна політична діяльність М. Чигиря, який міг перехопити в О. Лукашенка лаври реформатора, викликали невдоволення білоруського президента. Почалися переслідування прихильників прем'єра, членів його родини і його самого, хоча формально М. Чигир залишався у кріслі глави уряду до листопада 1996 р. У 1996 р. після розгону Верховної Ради, насадження зверху нової редакції конституції, відставки прем'єра - ринковика процес реформування білоруської економіки остаточно зайшов у глухий кут. У квітні того ж року указом президента була націоналізована Мінська міжбанківська валютна біржа, реорганізована у державну установу. Це рішення викликало паніку в ділових колах, оскільки 90 % акцій біржі належали комерційним банкам. Наступні президентські укази стосувались державного контролю над банківською та іншими сферами фінансової діяльності, впорядкування валютного регулювання на території республіки. Урядова програма "Основні напрями соціально-економічного розвитку на період до 2000 р." визначала як пріоритетні житлове будівництво, випуск продовольчих товарів і нарощування експортних виробництв. Утім, ця програма зазнала краху. Продукція білоруських підприємств на світовому ринку виявилась неконкурентоспроможною. З великими труднощами вдалося продати партії білоруських тракторів, верстатів та автомобілів "МАЗ" Пакистану, Індії та Канаді за ціною, що на 20—30 % була нижчою їх собівартості. З полиць продуктових крамниць і магазинів зникли хліб, цукор, сіль, мило, молоко, м'ясо й інші продукти та товари першої необхідності. Вводилися карткова система й норми продажу в одні руки. Волюнтаризм, силові методи керівництва народним господарством, штучне стримування цін і курсу іноземних валют призвели до обвалу національної економіки. Отримавши у спадщину від колишнього керівництва золотовалютний ресурс у 200 млн. доларів, режим Лукашенка довів його восени 1996 р. до стану, який економісти визначали цифрою "мінус 40 млн.". Наприкінці цього року один американський долар на "чорному ринку" коштував 250 тис. білоруських рублів. Намагаючись виправити економічну ситуацію, Лукашенко розкрив обійми Росії, побудувавши в республіці державу, що дотувалась Москвою в середньому на мільярд доларів щорічно. У цю суму входять борги Білорусі за газ і нафту, що періодично списуються, приховані дотації у вигляді наднизьких цін на енергоносії, доходи Білорусі від контрабанди в Росію горілки, спирту та зарубіжних товарів із третіх країн. Підписанням у квітні 1994 р. офіційного договору про об'єднання грошових систем двох країн розпочався процес російсько-білоруської економічної інтеграції: були скасовані митні торговельні збори, відмінено плату за транзит російських вантажів через територію Білорусі, Росія отримала в безплатну оренду білоруські стратегічні військові об'єкти. У січні 1995 р. країни уклали угоду про єдиний митний союз, що дало можливість у двосторонніх відносинах відмінити податки, різні збори, кількісні обмеження тощо. Проте створення "єдиного митного простору" гальмується. Замість передбачених угодами білоруських товарів, через прозорі кордони в Росію йдуть без усяких мит товари західні, що завдає російській скарбниці великих збитків. Між іншим, розрахунки з Росією за енергоносії здійснювалися бартером — білоруським продовольством. Бартер і безліч валютних курсів є базою для корупції в державному апараті та негараздів на внутрішньому ринку. Як наслідок — у республіці виникли труднощі з продовольством й аграрно-індустріальна Білорусь почала закуповувати хліб за кордоном. Джерелом постійних валютних надходжень до білоруської скарбниці, починаючи з 1994 р., став продаж різним країнам та екстремістським угрупованням деяких видів зброї та військової техніки. Стосовно деяких із цих країн та організацій було запроваджене ембарго ООН на постачання озброєння: (Ірак, Судан, Ангола (організація УНІТА), палестинські й албанські бойовики). Так, Ірак придбав у Білорусі устаткування для виробництва компонентів ядерної зброї, а також модернізував за допомогою білоруських фахівців свою систему ППО. За оцінками європейських експертів, Білорусь є найбільшим постачальником зброї мусульманським терористам на Близькому Сході та Балканах. Прибутки Білорусі від продажу озброєнь у 1997—2000 pp. становили понад 1 млрд. доларів, вона входила до першої десятки світових експортерів зброї. Частина коштів надходила до "спеціального фонду'', яким розпоряджався виключно президент Білорусі. Так за часів "ринкового соціалізму" (термін, уподобаний особисто білоруським президентом) у республіці покінчено з пострадянськими ринковими перетвореннями й фактично реанімовано в соціально-економічній сфері білоруський варіант "радянської системи" На порозі третього тисячоліття Вибори президента Білорусі, переможцем яких став діючий глава держави О. Лукашенко, відбулися 9 вересня 2001 р. За офіційними даними, він отримав 75,6 % голосів у першому турі, тоді як його головний суперник, кандидат від опозиції В. Гончарик — 15,4 %; явка виборців становила 84 %. Як повідомляли європейські ЗМІ, вибори характеризувалися масштабними порушеннями законодавства й міжнародно визнаних демократичних норм. Виходячи з цього, Рада Європи, інші міжнародні організації, уряди найвпливовіших країн (зокрема США) оголосили, що вони не визнають результатів виборів у Білорусі і ставитимуться до О. Лукашенка як до диктатора. Партійна система та інші інститути громадського суспільства в Білорусі залишалися у формально-зародковому стані. Партії жодним чином не впливали на державну владу, оскільки вони законодавчо позбавлені реальних прав як на повноцінну участь у виборах, так і на парламентську чи урядову діяльність. Недержавні організації (НДО) також не розвинені, оскільки влада, з одного боку, придушувала незалежні НДО, всіляко перешкоджаючи їхній діяльності, а з іншого, — утворювала численні псевдогромадські об'єднання. Державні органи повністю контролювали ці структури, "заганяючи" туди громадян у найкращих радянських традиціях. Соціально-економічна ситуація в Білорусі була типовою для тоталітарних держав. Господарство країни залишалося державно-соціалістичним: приватизована лише незначна частина підприємств, головним чином у сфері торгівлі, тоді як переважна їх більшість перебувала в державній власності. В аграрному секторі приватна ініціатива взагалі неможлива (не кажучи вже про можливість розпоряджатися землею), хоча колгоспна система повністю вичерпала себе. Сільське господарство занепадало. Оскільки кількість підприємців різко скоротилася, населення фактично було виключене з ринкових відносин, а відтак цілковито залежало від державного бюджету. Загалом приватний бізнес у Білорусі був можливим (звичайно, в обмежених рамках) лише за умови корупційних зв'язків із чиновництвом. Уряд на свій розсуд розпоряджався національною валютою, запроваджуючи завищені обмінні курси. Білоруський рубль, або "зайчик", перебував у стані постійної девальвації унаслідок неадекватних грошових емісій. Як наслідок, рівень інфляції у 2001—2002 pp. сягав 200 %. "Зайчик" так і не перетворився на повноцінну валюту, а відтак основними платіжними засобами у країні були російський рубль і долар. Виробництво в Білорусі було неефективним, а продукція неконкурентоспроможною на світовому ринку. За оцінками західних експертів, Білорусь "залишалася самоізольованою від розвиненого світу". Водночас її економіка цілковито залежала від Росії — 66 % білоруського експорту і 54 % імпорту припадали на цю країну. Російський уряд фактично продовжував утримувати режим Лукашенка, закуповуючи малоліквідну продукцію держпідприємств, надаючи їм пільгові кредити та енергоносії за наднизькими цінами. Більшість населення Білорусі на початку третього тисячоліття жила в незадовільних соціально-побутових умовах. У країні запроваджено напівкарткову систему продажу продовольчих товарів. Значна частина товарів і продуктів були дефіцитом, хоча напередодні президентських виборів 2001 р. уряд ужив заходів для позірного "поліпшення" матеріального становища населення. Тож господарство Білорусі мало чим відрізнялося від радянської економіки часів "застою". Соціально-політична ситуація в Білорусі у 2002 р. набула гостро конфліктного характеру. Суспільство було розколотим за ознакою ставлення до політичного й економічного режиму в країні, а також до проблеми національно-культурного визначення білоруської нації. Відбувалося відкрите протистояння правлячого режиму і політично активної частини суспільства. Більшість політичних партій, що мали широку підтримку населення, вимагали обмеження президентської влади й проведення економічних реформ, водночас чинна влада всіляко придушувала ці організації. Режим Лукашенка, нехтуючи будь-які демократичні норми й закони, у своїй боротьбі з опозицією перейшов до її фізичного винищення. У липні 2002 р. за сфальсифікованими звинуваченнями було засуджено екс-прем'єра М.Чигиря на три роки позбавлення волі з конфіскацією майна. Нинішнім завданням білоруської влади є ослаблення громадської підтримки конкретних політичних опонентів диктатора, згуртування населення навколо Лукашенка та його курсу. Найочевидніший метод такого згуртування — формування в суспільстві свідомо чіткого образу "ворога", на "підривну діяльність" якого державна пропаганда могла б перекладати провину за соціально-економічні негаразди країни. Зовнішня політика Зовнішня політика Білорусі була характерною для тоталітарного режиму. Відносини республіки з країнами Євросоюзу та США були й залишаються прохолодними, напруженими. Так, улітку 1998 р. вольовим рішенням Мінська із дипломатичного селища "Дрозди" виселено усіх західних послів, а в жовтні 2002 р. країну залишили спостерігачі місії ОБСЄ. У відповідь США, а згодом і країни Євросоюзу відмовили у видачі в'їзних віз білоруському президентові та чиновникам його адміністрації. Продаючи зброю воюючим країнам та екстремістським угрупованням (здебільшого всупереч ембарго ООН), навчаючи іракських військовиків, правлячий режим Білорусі свідомо протиставляв себе світовому співтовариству. Напруженість у відносинах із Заходом О. Лукашенко, керуючись власними політичними інтересами, компенсував поглибленням стосунків з Росією. На території Білорусі розташовано десятки військових баз російських Збройних Сил. 2 квітня 1996 р. було укладено договір про утворення Співдружності Білорусі і Росії, а ще через рік — договір про Союз Білорусі і Росії. Однією з основних передумов створення союзної держави було формування єдиного економічного простору. У 2002 р. в Білорусі вже діяли внутрішні російські ціни на газ, єдині тарифи на залізничні перевезення. Наступним кроком має стати перехід на єдину валюту — російський рубль (з 1 січня 2005 p.). Мінськ підтримував усі інтеграційні ініціативи Росії, навіть ті, що ігнорувалися більшістю країн СНД, як невигідні. Населенню нав'язувалася думка щодо без альтернативності цього вибору. У білорусько-українських двосторонніх стосунках домінував конструктивний підхід, спрямований на розвиток добросусідських, взаємовигідних відносин та підвищення ефективності торгово-економічного співробітництва. Чинниками, які суттєво впливають на двосторонні відносини, є наявність спільного кордону (1071 км), розвинені економічні та культурні зв'язки, що історично склалися між двома народами, чимала українська громада в Білорусі (240 тис. осіб) та білоруська в Україні (440 тис). Дипломатичні відносини між нашими країнами встановлено в грудні 1991 р. Під час візиту президента України Л. Кучми до республіки Білорусь у липні 1995 р. було укладено базовий Договір про дружбу, добросусідство та співробітництво, який набув чинності в серпні 1997 р. Між Україною і Республікою Білорусь підтримується постійний діалог на найвищому рівні. Договірно-правова база двосторонніх відносин налічує понад сотню угод. Не ратифікований білоруським парламентом Договір про державний кордон між Україною і Республікою Білорусь гальмує завершення облаштування спільного кордону та його демаркацію. Серед торговельних партнерів України Білорусь посідає четверте місце. Зовнішньоторговельний оборот товарів та послуг між нашими країнами у 2001 р. становив 694 млн. доларів. Не врегульованою залишається проблема боргу України. Найбільш перспективними напрямами розвитку двосторонніх економічних зв'язків є сфера транспортних послуг і використання транспортних можливостей, співпраця у галузі машинобудування, переробної промисловості, паливно-енергетичного комплексу, військово-технічній сфері Література 1. Астахова С. Белоруссия: нестабильное и неравномерное развитие // МЭМО. 1998. № 9. 2. Климин И. И. Беларусь и Россия: Трудный путь к воссоединению. СПб., 2001. 3. Михайленко А. Беларусь накануне президентских выборов // Свободная мысль. XXI. Москва, 2001. № 7. 4. Пастухова И. Союз русских и белорусов не всем нравится на Западе // Международная жизнь. 2000. № 5. 5. Сосків О. Диктатура Лукашенка як джерело потенційної загрози Європі // Універсум. 2001. № 11 — 12.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (31.12.2016)
Просмотров: 515 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: