РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Просвітництво - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

План 1. Загальні риси епохи Просвітництва. 2. Соціально-економічні умови розвитку західноєвропейської духовної культури доби просвітництва. 3. Раціоналістична філософія. Енциклопедизм 4. Зростання ролі літератури в житті суспільства 5. Особливості розвитку мистецтва доби просвітництва (архітектура, живопис, музика) Використана література Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального сус-пільства. Інтелектуальні представники її проповідували со-ціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і гро-мадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "іс-тинного" людського суспільства. Тим самим новітні посту-лати спричинили надлам старої феодальної організації. Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. До речі, зга-дувана епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім'я: термін "просвітництво" використовують ідеологи Про-світництва — Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта "Що таке Просвітництво?" (1784 р.). За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несу-чи на собі печатку французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі. Перш ніж дати загальну характеристику культурі доби Просвітництва, зупинимося на характерних спільних ри-сах та специфічних відмінностях Просвітництва в різних країнах. Характерними рисами Просвітництва є: 1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справед-ливості", рівності. Продовжуючи започатковану на рубежі XVII—XVIII ст. раціоналістичну систему в європейському культурному розвитку, Просвітництво сповідувало справжній "культ розуму", вбачаючи в ньому той "архімедів важіль", за до-помогою якого можна перевернути всю систему громад-ського та духовного життя. Проголошене просвітителями царство розуму за своєю історичною сутністю було не чим іншим, як ідеалізованим здоровим глуздом буржуазії, кот-ра готувала собі ідейні засади приходу до влади. Проте, незважаючи на своє всевладдя, розум повинен був рахуватися з тим, що наявні умови (абсолютистська влада ще була досить сильною) не дозволяли здійснити практичне перетворення суспільства. 2. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Визначальним моментом культурного життя епохи Про-світництва була безмежна віра в перетворювальні можли-вості освіти. Передові люди того часу докладали значних зусиль для поширення знань серед усіх верств суспільства, відводячи просвіті провідну роль у прогресивному розвит-ку людства у руслі загального добра й справедливості. Слід зазначити, що Просвітництво розумілося ширше, ніж про-сте розповсюдження знань і освіти, воно включало в себе моральне та громадянське виховання, а також утверджен-ня "істинних" уявлень про світ, суспільство та людину — на противагу "хибним" ідеям старого світу. Постулати Просвітництва не несли в собі революційного запалу, проте саме вони започаткували те соціальне піднесення, яке завершилося Французькою буржуазною революцією 1789— 1794рр. 3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню. 4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе по-кликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження. Зумовлене особливостями історично-національного розвитку Просвітництво в різних країнах мало й істотні відмінності: 1. Англійське Просвітництво, наприклад, відрізнялося від французького певною обмеженістю і поміркованістю своїх цілей. Це було зумовлено рядом факторів і насампе-ред тим, що англійське Просвітництво не випереджало буржуазну революцію, як у Франції, а йшло слідом за нею. До того ж, Англійська буржуазна революція XVII ст. вис-тупала в релігійній оболонці, її ідеологічним знаменом був пуританізм, який протистояв пануючій англіканській церкві і королівському абсолютизму, її завершенням став класо-вий компроміс 1688—1689 рр. Буржуазія поділилася вла-дою з новим дворянством, залучивши останнє до буржу-азного способу ведення господарства, що також наклало свій відбиток на характер просвітницької ідеології в Англії. 2. Французьке ж Просвітництво XVIII ст. було значно вищим етапом у розвитку ідейної боротьби буржуазії, що ^ І* підіймалася. Воно породжувалося специфічними умовами ,ч, * Франції XVIII ст., де боротьба між феодалізмом і антифео-дальними силами набрала відносно безкомпромісних, різких форм. 3. Особливість Просвітництва бездержавних, залежних народів полягає в тому, що воно тісно перепліталося з формуванням культурно-етнічної солідарності, з національ-ним відродженням, особливими стимулами для яких ста-ли гердеріанство (протест проти деспотизму) і романтизм. Історичним прикладом може слугувати період Гетьманщи-ни в Україні. Якщо говорити про загальну характеристику художньої культури доби Просвітництва, то слід відзначити, що вона є новим відкриттям, новим щаблем на шляху розвитку світової планетарної художньої культури, їй властиве таке художнє сприйняття, як інтимність, ліризм, гостра спо-стережливість, проникнення в людські пристрасті і харак-тери. Водночас, здобутки художньої культури доби Просвітництва, досягнуті ціною втрати універсальної повно-ти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні ес-тетичних ідеалів суспільства, властивих мистецтву попе-редніх років. Замість свавільного індивідуаліста епохи Відродження і регламентованого підданого періоду класицизму в XVII ст. героєм мистецтва стає громадянин, який утверджує свободу в рамках політики. Д. Дефо, Д. Свіфт, Г. Філдінг, Г. Лессінг, А. Лесаж, П. Бомарше, Вольтер, Д. Дідро репрезентують у своїй творчості розумне, саму природність людини. Для них розв'язання усіх колізій зумовлено просвітленням життя, розумом, знаннями. Просвітницький раціоналізм найінтенсивніше наповню-вався гуманістичним змістом. Так, якщо в класицизмі "розумність" творів мистецтва була показником їхніх художніх якостей, то тепер вона сприймається і як додаткове свідоцт-во його моральних вартостей. Краса і добро все тісніше зближуються через посередництво істини. Звідси — моралі-заторський пафос самого мистецтва Просвітництва та зро-стаючий інтерес до проблеми піднесеного. Реалізм Про-світництва вже не висуває таких могутніх титанів, як мис-тецтво Відродження. Велич духу, неймовірна напруга загальнолюдських пристрастей замінюється дещо спритні-стю винахідливого героя. Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу найрізноманітніших верств, залучаючи низи су-спільства. Уважно простежується суспільне життя людей. Провідним жанром у літературі стає соціально-побутовий роман. Площина уваги художників весь час розширюється. Класицизм як домінуючий напрям у літературі і мистецтві поступається сентименталізму (сентимент — почуття), а приблизно з 60-х років XVIII ст. — також і романтизму. Просвітництво - прогресивна ідейна течія епохи становлення капіталізму, пов'язана з боротьбою проти феодальних порядків. Вона мала такий величезний вплив на всі сфери духовного життя суспіль-ства, що й саму епоху називають епохою Просвітництва. Хронологічно - це приблизно друга половина XVII—XVIII ст. Період характеризується подальшим зростанням і зміц-ненням національних держав Європи, докорінними еконо-мічними зрушеннями, бурхливим розвитком промисловості та напруженими соціальними конфліктами. Із становленням у Західній Європі буржуазного сус-пільства ідеї Просвітництва розвиваються спочатку в Анг-лії, потім у Франції, пізніше в Німеччині, Італії та в інших країнах. Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості», рівності та інших принципів, що, на їх думку, випливають з самої природи, з невід'ємних «природних прав» людини. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просві-тителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їх політичному розкріпаченню. Просвітителі вірили в лю-дину, її розум і високе покликання. В цьому вони продов-жували гуманістичні традиції доби Відродження. Просвітництво в різних країнах мало й специфічні від-мінності, зумовлені особливостями їх історичного розвитку. Саме специфічні умови історичного розвитку західноєвро-пейських країн в добу Просвітництва, художні традиції, що склалися в цих країнах у попередні століття, були причи-ною того, що культура і мистецтво кожної з них мали свої особливості та відмінності. Разом з тим в культурі за-хідноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури. Панівною філософською ідеєю культури XVIII ст. став Розум. Філософи-раціоналісти були переконані, що природа упорядкована «розумно», тому може бути пізнана раціона-лістичними засобами. Водночас заперечувалися інші «зна-ряддя» пізнання світу, зокрема релігійний досвід, традицій-на мудрість тощо. Успіхи природничих наук сприяли поши-ренню думки, що науково-емпіричними методами можна вивчати не лише природу, але й людину та суспільство. Склалося уявлення, що всі прояви людської діяльності — економічні й політичні, духовні та моральні, естетичні та релігійні, — підлягають дії універсального закону природи, отже, є складовою частиною природного порядку. Не відкидаючи остаточно ідею Бога, значна частина просвітителів переосмислювала її в контексті деїзму з його провідною тезою «Закон природи є закон Божий». Визначним представником англійського Просвітництва був філософ Джон Локк (1632—1704 рр.). У своїй філософ-ській праці «Дослід про людський розум» він доводив, що весь духовний світ людини, почуття, поняття, наукові та морально-етичні ідеї є продуктом її досвіду, основу якого становить чуттєве споглядання об'єктивної дійсності. До досвіду («від народження») людська душа, на думку Джона Локка, схожа на «чисту дошку» і лише у процесі чут-тєвого споглядання та роботи мислення людина набуває певних знань про зовнішній світ. В економічних працях Джон Локк досліджував головним чином питання грошей і грошового обігу, цікаві ідеї він висунув у галузях мовознавства, педагогіки. У політичній діяльності брав активну участь як прихильник буржуазної конституційної монархії. Від деїзму до матеріалізму еволюціонували філософські погляди англійського науковця Джона Толанда (1670— 1722 рр.). У своїй праці «Християнство без таємниць» він визнає християнські істини одкровенням Бога, однак дово-дить, що вони не можуть бути ні надрозумними, ні протирозумними. В іншому творі «Листи до Серени» вчений стверджує, що світ як ціле є вічним, однак постійно зміню-ється. Він одним з перших сформулював положення про те, що рух є суттєвого властивістю матерії. Матерія ж ле-жить і в основі мислення. У XVIII ст. особливо поширилася філософська та сус-пільно-політична думка французьких просвітителів. До найвидатніших діячів французького Просвітництва. Відносяться філософи, письменники, суспільні діячі Жан Мельє (1664— 1729 рр.), Вольтер (справжнє прізвище та ім'я Арус Марі-Франсуа, 1694—1778 рр.), Шарль Луї Монтеск'є (1689— 1755 рр.), Дені Дідро (1713—1784 рр.), Жан Жак Руссо (1712— 1778 рр.), Клод Андріан Гельвецій (1715—1771 рр.). Важливу роль у формуванні нових уявлень і розповсюдженні ідей французького Просвітництва відіграло видання багатотомної «Енциклопедії або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», яка виходила у 1751—1780 рр. Засновниками цього видання були Дені Дідро, Жан Лерон д'Аламбер (1717—1783 рр.). Мета, яку прагнули досягти автори «Енциклопедії» — науковці, митці, військовослужбовці, церковні служителі — полягала в тому, щоб не просто зв'язати у єдине ціле існуючі знання, але й спрямувати їх до розуміння того, якими повинні бути нові суспільні від-носини. Для свого часу «Енциклопедія...», що охопила у двох десятках томів увесь наявний фонд знань у галузі природничих, соціальних та технічних дисциплін, стала справжньою академією науки. Видання сприяло тому, що усі французи і навіть всі європейці, за словами Вольтера, зробилися енциклопедистами. Енциклопедистів називали також просвітителями, бо вони ставили за мету дати народу освіту і «просвітити» монархів відносно смислу «істинного» людського суспіль-ства. Враховуючи вимоги часу, просвітителі замінюють старі уявлення про людину, вважають її істотою природ-ною, а почуття і розум проголошують продуктами тілесної організації. Те, що люди — природні істоти, робить їх рів-ними. Звідси — будь-які кастові привілеї повинні бути скасовані. На їх думку, необхідно допомогти людям зрозу-міти істину і перебудувати суспільство відповідно з люд-ською природою. Саме таке розуміння людини і людських відносин бони вважали розумними. З погляду просвітителів розумним проголошується відповідність між індивідуаль-ною і суспільною природою. Таким чином, природний егоїзм замінюється «розумним егоїзмом». Отже, Їх погляди постійно коливаються між індивідуальним і суспільним. Тут міс-титься суперечливість просвітительської концепції, яка зго-дом приведе до переосмислення поняття людини — вона ніколи не буває просто природною, а завжди є суспільною істотою. Рух Просвітництва був поширений і в Німеччині. Ні-мецьке просвітництво вело боротьбу за права людини і фі-лософію, що спирається на розум, прагнуло вирішити конфлікт між вірою і розумом на користь розуму. Харак-терна риса Просвітництва — компроміс між знанням і вірою, між наукою і релігією. Найяскравішим представником німецького Просвітни-цтва слід вважати Годгольда Ефраїма Лессінга (1729—1781 рр.) — ви-датного письменника, драматурга, критика, філософа. Він наполегливо боровся проти сил реакції, феодальної ідео-логії, мракобісся та релігійної нетерпимості. Так, в драмі «Натан Мудрий» Г.-Е. Лессінг відстоює право людей на вільнодумство, у філософському творі «Виховання люд-ського роду» обґрунтовує думку, що з часом релігія посту-питься місцем просвітницькому розумові. Вершина творчості Г.Е. Лессінга — трагедія «Емілія Галотті», спрямована проти князівського деспотизму. Важливу роль у розвитку німецького Просвітництва ві-діграли видатний поет і мислитель Йоган Вольфганг Гете (1749— 1832 рр.), великий поет Йоган Фрідрік Шіллер (1759—1805 рр.), філософ і письменник Йоган Готфрід Гердер (1744—1803 рр.), револю-ційні демократи Г. Форстер (1754—1794 рр.) та К. Шубарт (1739—1791 рр.). Всі вони утверджували тенденцію до реабілітації людської чуттєвості, поєднуючи з цим понят-тям ідеал громадянської пристрасті. Йоган Готфрід Гердер, зокрема, зробив установку на емоційне начало в мистецтві наріж-ним каменем естетичної теорії. Німецькі просвітителі впер-ше протиставили літературу, театр, музику традиційно па-нівному. образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як. жанри мистецтва динамічного. Це положення увійшло в європейську естетичну думку. В Італії одним з провідних представників Просвітництва був Чезаре Беккарія (1738—1794 рр.). У трактаті «Про злочин і покарання» він виступав виразником правових поглядів буржуазії періоду її боротьби з феодалізмом, як против-ник тортур, формальної системи доказів інквізиційного процесу. Пристрасно викривав моральний занепад італій-ської аристократії сатирик Дж. Паріні (1729—1799 рр.), який виступав у своїх трагедіях проти будь-яких проявів тиранії. Раціоналістична філософія західноєвропейського Просвітництва відіграла значну роль у розвитку прогресивної суспільної думки, та духовної культури багатьох інших країн світу. Соціально-економічні перетворення доби Просвітництва вплинули на духовний світ людей, змінили їх духовні за-пити та ідеали. Велике значення мало втілення нових сус-пільних ідей в літературі. Разом з філософами-просвітителями прогресивні письменники закликали до розвитку суспільства, заснованого на приватній власності, свободі торгівлі та промисловості. Найбільш радикальні автори висували ідеї рівності людей в правах, піднімалися вище верствової обмеженості та не-рідко висловлювали ідеї, популярні в широких народних масах. Одним з найбільш відомих англійських письменників цієї доби був Даніель Дефо (1660—1731 рр.), автор памфлетів, у яких засуджувалися переслідування передових людей, висміювалися передсуди та пихатість англійської аристо-кратії. Небачену славу приніс йому роман «Робінзон Крузо». Неперехідна цінність цього твору полягає у прослав-ленні сміливого пошуку і відкритті нових земель, возвели-ченні мужності, наполегливості, людської праці та винахід-ливості, відважної боротьби з небезпекою. Чимало передових, близьких народові ідей висловив у своїх творах великий англійський письменник-сатирик Джонатан Свіфт (1667—1745 рр.). Його широковідомим романом є «Мандри Гуллівера». Під виглядом казкових подорожей свого героя він висміяв вади сучасного йому суспільства: чванливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправед-ливість, інтриги. Дж. Свіфт висловив свою думку про нік-чемність тогочасного життя, алегорично переніс втілення людського благородства на коней. Його роман — глибокий і складний філософсько-сатиричний твір. Розглядаючи історію англійської літератури XVIII ст., не можна не згадати шотландського поета Роберта Бернса (1759—1796 рр.). У своїх поезіях він змальовував образи селян («Був бідний фермер батько мій»), виступав проти соціального й національного гніту («Веселі жебраки»). Революційними настроями пройняті його твори періоду французької буржуазної революції 1789 р. — «Дерево сво-боди», «Чесна бідність». Глибоким соціальним змістом сповнені твори французь-кого драматурга і публіциста П’єра Огюста Коранде Бомарше (1732— 1799 рр.). Найбільш відомі серед них — комедії «Севіль-ський цирульник» та «Весілля Фігаро», де автор висміяв нікчемність і розпусту аристократів, створив образ кмітли-вого і розумного слуги Фігаро. Він не лише весела людина і майстер хитрої інтриги, але й людина величезного розуму та енергії. П'єси містили чимало гострих випадів проти зловживання владою, спадкових привілеїв, якими так хи-зувалися аристократи. Сюжети комедій Бомарше викори-стали великі композитори Моцарт і Россіні для створення опер. Демократичні настрої знайшли відображення і в твор-чості ряду німецьких письменників. У 70-х роках XVIII ст. в Німеччині виник літературний та суспільний рух «Буря й натиск». Представники цього напряму Йоган Вольфганг Гете, Йоган Фрідрік Шіллер, Готфрід-Август Бюргер, Я. Ленц та ін. виступали проти деспотизму, за справедливість і свободу, оспівували сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі по-чуття. Саме такі риси характеру властиві героям творів великого поета і драматурга Йогана Фрідріха Шіллера (1759— 1805 рр.). У драмі «Вільгельм Телль» звеличено швейцар-ського народного героя, борця за незалежність і свободу країни з-під австрійського гніту; драма «Орлеанська діва» присвячена героїні визвольної боротьби французького народу Жанні д'Арк. Найвидатнішим представником німецької літератури кінця XVIII —початку XIX ст. був поет і мислитель Йоган Вольфганг Гете (1749—1832 рр.), що став одним з найбільш ос-вічених людей свого часу. Глибоко зрозумівши значення французької революції, він, однак, негативно поставився до революційного насильства, бо був переконаний, що біль-ше користі дадуть виховання народу і реформи зверху. Гете як великий гуманіст вірив у геніальні творчі можли-вості людини, що знайшло яскраве відображення у все-світньо відомій драматичній поемі «Фауст». Над цим тво-ром він працював майже усе життя. У середньовічну ле-генду про доктора Фауста, який продав душу дияволу і за це отримав можливість реалізувати усі свої бажання, Гете вклав новий філософсько-моральний зміст. Його героя му-чать питання: у чому полягає сенс життя? І що таке щастя? І тільки в кінці трагедії, вже гинучи, Фауст доходить висновку: сенс життя полягає у праці, діяльності та бо-ротьбі. На сюжет гетевського «Фауста» французький ком-позитор Шарль-Франсуа Гуно (18І8—1893 рр.) створив однойменну оперу, яка користується величезною популярністю. Творчість багатьох талановитих письменників, драма-тургів, поетів, публіцистів доби Просвітництва залишається прикладом боротьби незалежної вільної думки за торже-ство загальнолюдських духовних цінностей. У добу Просвітництва зріс соціальний статус мистецтва як зосередження духовного життя, що зробило його одним з ведучих факторів розвитку суспільства. Мистецтво набли-зилося до науки, соціально-філософської думки, політики, активно включилося в процес формування суспільних ідеа-лів. Для XVIII ст. характерна наявність ряду художніх на-прямів, які нерідко взаємоперетиналися: зберігаються бароко і класицизм, виникають рококо і романтизм. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва і, насамперед, знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві. Слід зауважити, що характерною особливістю розвитку архітектури в XVIII ст. було спорудження великих будівель державного і громадського значення. Розповсюджується витончений «галантний» стиль у зовнішньому і внутріш-ньому оздобленні палаців, замків, церков, застосовуються багато дрібних, примхливих ліпних та різьблених прикрас з багатьма завитками, делікатних, однак вигадливих та манірних. Цей стиль увійшов в історію під назвою «рококо» (від франц. «rococoо»—подібний на черепашку). Напередодні та під час французької революції XVIII ст. архітектура у Франції знов повертається до класицизму — „ наслідуванню архітектури стародавніх Греції і Риму. Цей стиль особливо утвердився в роки імперії Наполеона І. Бу-дівлі, портики, меморіальні колони і тріумфальні арки спо-руджувалися в чітких, величних пропорціях, як в часи імператорського Риму. Всюди можна було бачити військову атрибутику: гармати, щити, римських орлів, бойові коліс-ниці. У такому ж дусі оформлювалися й численні площі, парки, фасади та інтер'єри багатьох великих громадських будівель. Все це підкреслювало військову та політичну могутність наполеонівської імперії. Стиль французької ар-хітектури, пов'язаний з часом імперії Наполеона І, прийня-то називати ампіром (імперія). Одним з шедеврів французького класицизму другої по-ловини XVIII ст. є Площа Згоди (Пляс де ля Конкорд) у Парижі, створена за проектом видатного архітектора Ж.А. Габріеля (1698—1782 рр.). Класицизм як основний напрям архітектури широко ви-користовувався і в Англії. У його становленні визначну роль відіграв у XVII ст. великий англійський архітектор Ініго Джонс (1573—1652 рр.), а найвищого розвитку класи-цизм досяг наприкінці XVII—початку XVIII ст., що пов'я-зано з творчістю архітектора Крістофера Рена (1632—1723 рр.). Під час великої пожежі 1666 р. в Лондоні згоріло 13200 будин-ків. Весь лондонський центр (Сіті) треба було зводити заново. Під керівництвом Крістофера Рена була проведена велика робота по плануванню лондонського центру, збудовано без-ліч споруд. Однак найбільшим його досягненням був собор св. Павла, який споруджувався з 1675 по 1710 рр. і вважається шедевром світової архітектури. Напис на могиль-ній плиті Крістофера Рена, похованого в соборі, закликає: «Якщо ти шукаєш пам'ятник будівничому, то оглянься дов-кола!». При дворах абсолютних монархів XVIII ст. розквітав пишний офіційний придворний живопис. У ньому було мен-ше релігійних мотивів, ніж у середні віки, переважали сю-жети з історії Стародавнього Риму і міфології, портрети королів, полководців, сцени битв. Особливо модним став так званий «галантний живопис», який змальовував світ-ських дам і кавалерів, пікніки на лоні природи. Картини на міфологічні сюжети також набували «галантного» харак-теру. Наприкінці XVIII ст. гостра політична боротьба фран-цузької буржуазії проти дворянства відбилася і в живопи-сі. Замість міфологічних сюжетів, розваг дворян і «галант-них» сцен художники почали зображати героїв Стародав-нього Риму і Греції, які боролися за республіку. Художни-ки створювали картини з образами реальних людей з «третьої верстви», відходили від манірності, властивій «галантному» живопису, писали портрети видатних просві-тителів XVIII ст. У такому напрямі працював талановитий художник Ж. Б. Грез (1725—1805 рр.), який написав пор-трет Дені Дідро. Найбільш видатним представником класицизму став Ж.Л. Давід (1748—1825 рр.). Ще до Великої французької революції він написав картину «Клятва Гораціїв», на якій зображений батько, який благословляє синів на бій з воро-гами республіки у Стародавньому Римі. Під час революції митець голосував за страту короля і вніс у Конвент пропо-зицію про перетворення королівського зібрання картин і статуй в Луврі у національний музей. Загальновідома його картина «Смерть Марата» була в історії живопису кроком до реалізму. В подальшому, за часів імперії, Ж.-Л. Давід став писати пишні, офіційно-холодні, придворні картини, які звеличували Наполеона і створену ним нову знать. На останню чверть XVIII ст. припадає виникнення складного, внутрішньо суперечливого духовного руху, який отримав назву романтизм. Найбільш яскраве вираження романтизм, звернений до внутрішнього духовного світу лю-дини, знайшов у філософії та в мистецтві. Для романтизму властивий духовний порив, піднесення над реальністю, що зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійс-ності. Культ особистості і культ мистецтва як сфери свобо-ди творчості пояснюють особливості мистецтва роман-тизму. Романтизм, показ героїки національно-визвольної боротьби є характерними для творчості великого іспанського художника Ф. Гойї (1746—1828 рр.). Широко відомий гру-повий портрет королівської сім'ї, в якому він не побоявся реалістично зобразити обличчя короля з ознаками виро-дження, відштовхуюче, пихате і злобне обличчя королеви. В той же час картини, присвячені простим людям Іспанії, Ф. Гойя писав з величезною любов'ю до народу. Револю-ційним пафосом овіяні його офорти, зокрема картина «Роз-стріл повстанців». На розвиток музичного мистецтва доби Просвітництва справили вплив пануючі у той час художні стилі — барок-о і класицизм. Слід вказати на таку особливість, як збіль-шення потреби у світській музиці, посилення її значення. Церковна хорова й органна музика, як і раніше, була до-сить поширеною, однак вона іноді наповнювалась світ-ським життєстверджуючим змістом. Велика кількість му-зичних п'єс створювалася для виконання в будинках і па-лацах знатних і багатих людей. Важливе значення мало створення спочатку при дворах знаті, а пізніше й у вели-ких містах оперних театрів і концертних залів. Зростання техніки сприяло удосконаленню музичних ін-струментів, передусім, органу, скрипки, клавесину. Орган був обов'язковою приналежністю всіх великих католицьких та протестантських церков. Широкого розповсюдження на-був клавесин, з'явилося нове сучасне фортепіано, що збага-тило можливості музичної творчості і виконавської май-стерності. Ноти музичних творів стали друкуватись у дру-карнях. Основоположником класицизму у французькій музиці був композитор Ж.-Б. Люллі (1632—1687 рр.), автор 15 опер, серед яких «Альцеста», «Тесей», «Арміда». Відо-мим представником цього напряму був композитор і му-зичний теоретик Ж. Ф. Рамо (1683—1764 рр.), автор п'єс для клавесину, опер, балетів. Вони виступали за наближен-ня мистецтва до життя, за простоту і природність, висува-ли вимогу відповідності музики смисловому та емоційному рухові мови, характерам й психології персонажів. При цьо-му французькі просвітителі зверталися до італійської ко-мічної опери-буфф. Автором цілого ряду такого роду опер був італійський композитор Д.Б. Перголезі (1710— 1736 рр.). Гастролі італійської опери-буфф в Парижі у 1752—1754 рр. поклали початок жвавій полеміці між табо-ром енциклопедистів та захисниками музичного класициз-му (так звана «війна буффонів»). У цей час бурхливо розвивалися народна пісенна творчість, а також, музичний комедійний театр. Його вистави можна було чути й бачити на вулицях і площах, особливо в дні свят. В роки революцій складалися революційні пісні, особливо багато їх було створено в роки французької ре-волюції, зокрема, знаменита «Марсельєза» Р. де Лілля та антимонархічна пісня «Карманьйола». Прикладом нового підходу до музичного мистецтва слід назвати творчість великого німецького композитора і орга-ніста Йогана Себастьяна Баха (1685—1750 рр.). Він створив сотні музич-них творів для церковного хору та індивідуального співу, концертів для оркестрів, п'єс для органа, скрипки, флейти, клавесину. Композитор використав і переробив величезний матеріал з німецьких, французьких, англійських народних хорів, пісень і танців. Зокрема, в прелюдії та фузі мі-бе-моль мінор зі збірки «Добре темперований клавір» відчутні інтонації народних пісень. Навіть свої твори у багатьох випадках він наповнював світським, могутнім, оптимістич-ним звучанням. Йоган Себастьян Бах широко використовував у своїй творчості багатоголосся (поліфонію) або сполучення кіль-кох самостійних голосів, кожний з яких чітко і виразно веде свою мелодію, чергуючись і переплітаючись з іншими. Його твори відрізняються глибиною і силою почуттів, без-перервним і цілеспрямованим рухом вперед. Видатним музикантом доби Просвітництва був великий австрійський композитор, представник віденської класичної школи Вольфанг Амадей. Моцарт (1756—1791 рр.). Його геніальний талант розвинувся дуже рано. Цьому сприяли рідкісні при-родні дані, а також сімейне середовище — батько був ви-датним музикантом. Його твори життєрадісні, прозорість і ясність у них поєднується з невичерпним багатством і різноманітністю змісту, досконалістю форми. Опери Вольфанга Амадея Моцарта «Дон Жуан», «Чарівна флейта», «Весілля Фігаро» й досі виконуються на кращих сценах багатьох країн, як і концерти, сонати, симфонії та інші твори. Говорити про музичне мистецтво доби Просвітництва неможливо, не згадавши ім'я геніального композитора, но-ватора в музиці Й. Гайдна (1732—1809 рр.). Його спра-ведливо вважають «Батьком» симфоній і квартетів, заснов-ником класичної інструментальної музики, родоначальни-ком сучасного оркестру. Петро Ілліч Чайковський писав про нього: «Він обезсмертив себе удосконаленням чудової, ідеально розумної форми сонати і симфонії. Не будь його — не було б ні Моцарта, ні Бетховена». Найбільш знаменитими тво-рами Й. Гайдна є опера «Несподівана зустріч», симфонії «Ранок», «Полудень», «Вечір», «Ля пассіона», «Паризькі» та «Лондонські симфонії», ораторії «Створення світу» та «Пори року» тощо. Таким чином, епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, але й перетворень у сфері ду-ховної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітителів, літераторів, митців людство отримало прин-ципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності і сьогодні. Використана література 1. Барг М. А. Эпохи и идеи. Становление историзма. М., 1987. 2. Всеобщая история искусств: В 4 т./Под ред. Ю. Д. Колпинского, Е. Й. Ротенберга. М., 1963. Т. 4. Искусство 17—18 веков. 3. Кертман Л. Е. История культуры стран Европы и Америки. М.,1987. 4. Нарский И. С. Западноевропейская философия XVIII века. М., 1974. 5. Шашкевич Д. П. Эмпиризм и рационализм в философии Нового времени. М., 1976.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (28.10.2016)
Просмотров: 571 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: