РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:ПРОБЛЕМА КОРОЛІВСЬКОЇ ВЛАДИ В ІСТОРИЧНИХ УМОВАХ ФРАНЦІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVI СТОЛІТТЯ - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

ПРОБЛЕМА КОРОЛІВСЬКОЇ ВЛАДИ В ІСТОРИЧНИХ УМОВАХ ФРАНЦІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVI СТОЛІТТЯ Ранній новий час - ХУІ-ХУІІ ст. в історію ввійшов як час формування й панування абсолютних монархій, хоча поняття «доба абсолютизму» є образ, створений історичною традицією ще ХУІІІ- ХІХ ст. В основу його закладена ілюзія про панування монархії як основної форми правління у країнах Європи, коли більшість європейських правителів мали абсолютну владу, або прагнули її. Наступні покоління вірили, що саме в цей час ніби втілювалася ідея, сформулювана у Кодексі Юстиніана: "Що хоче государ - має силу закону". Дослідження ж політичного життя епохи показали, що реально Європа представляла досить строкату картину середньовічних регіональних політичних утворень, які на кінець середньовіччя представляли конгломерат монархій - абсолютних, обмежених, номінальних, моно- і поліетнічних - та республік - олігархічних, федеративних, шляхетських тощо, розділених на католицький і православний світ. Серед величезного нагромадження подій, якими багатий цей період, при всій різноманітності політичного устрою європейських країн на рубежі нового часу, можна прослідкувати загальну рису: різке посилення централізаторських тенденцій, що проявлялося в об'єднанні територій держав навколо єдиного центру, створенні державного управління, відмінного від середньовіччя, зміни функцій та ролі верховної влади. Процеси були обумовлені глибокими трансформаціями європейського суспільства, в них були зацікавлені різні соціальні групи, але вони породжували конфлікти, які приймали різні форми та при цьому набували величезних масштабів, втягували до себе майже всю спільноту країни. До таких масштабних подій відносяться громадянські війни у Франції ХУІ століття. Гугенотські або релігійні, або громадянські - ці назви дали подіям, що розгорталися протягом 1559-1598 рр., ще сучасники [1, 8. 512,550], і ця традиція зберігається до цього часу [2; 3]. Ці назви дають нам можливість визначити проблеми, які переживало суспільство того часу і серед них - це проблема влади, бо всяка громадянська війна це, насамперед, боротьба за владу у країні. Але якщо традиційна історіографія бачила цю боротьбу у зіткненні гугенотів та католиків, їх лідерів з аристократичних угруповань, королівської влади - цю концепцію блискуче розвинув професор Київського університету І.В. Лучицький [4], і до неї й сьогодні звертаються історики, в тому числі і Франції - то сьогодні дослідники, розширивши можливості історичного пізнання мають можливість висвітлити нові сторони подій того часу, уявлення про зміст громадянської війни. В умовах широкого поєднання і соціологічних (масових) і культурологічних пізнавальних засобів, які набули поширення у наукових студіях, на думку такого авторитетного вченого як Ю. Бессмертний [5, с. 37-42], відбувається перехід на другий план історії політичних криз, реформ та зіткнень, а звертається, в першу чергу, до історії політичної культури і тих культурних феноменів, які в той чи інший момент забезпечують готовність людей підкорятись владі, її окремим представникам. Тобто особлива увага сучасних дослідників спрямована на механізм влади в середині соціальної системи, історію уявлень про владу, роль в цих процесах історичних особистостей, проблеми державності [6; 7; 8]. Це дало можливість історикам представити процес централізації влади як хитке балансування на межі, де стикалися об'єм центральної публічної влади, місцевої провінційної влади, середньовічного корпоративізму. А тогочасне суспільство вбачало сутність подій у відстороненні на узбіччя інститутів, що мали свої права, в тому числі і владні, та деспотичному зосередженні їх у руках монарха. Так, майже за двадцять років до початку громадянських війн французи познайомилися з трактатом Етьєта Ла Боесі „Міркування про добровільне рабство" [9, с. 7-42]. Це видатний і знаковий твір, в якому з пафосом розвінчується ідея сильної одноосібної влади, оспівується республіканізм та свобода. Публіцистичний твір Ла Боесі був піднятий на щит ідеологами різних таборів в епоху громадянських війн, став еталоном для цілої політичної програми - так званих монархомахів-тираноборців [10]. Вони фактично висвітлили проблему суспільно-політичного життя ранньомодерної епохи - монархія як форма влади та можливі варіанти її еволюції. Істориками багато зроблено для розширення наших уявлень про поняття „абсолютизм". І сьогодні не можна не погодитися з висловом Нормана Дейвіса, що реальна історія політичного життя Європи XVI ст. не означала, що відбувався загальний наступ абсолютизму, а, скоріше, мова йшла про утвердження одного з кількох конкурентних ідеалів [11, с. 539]. Конфлікти Франції XVI ст. мали своєю складовою і питання формування нової політичної системи, в якій потрібно було визначити місце монархії. Документи епохи громадянських війн свідчать, що французи не готові були прийняти республіканську ідею Ла Боесі. Навіть у критичні часи другої половини XVI ст., коли правлячі королі показували свою нездатність вирішувати болючі питання суспільного життя, робили вчинки, які збурювали значну частину населення [12], ідея монархії продовжувала визначати політичні орієнтири масової свідомості. Від цього часу збереглися унікальні документи: брошури, листівки, послання тощо, які мали поширення у Франції того часу, які направлялися до королівського двору [13]. Їх автори постійно підкреслювали свою відданість саме королю. У досить популярному серед опозиції початку 1560-х рр., бо про нього згадується у багатьох джерелах, „Зверненні до французького народу" підкреслюється: „Наша мета полягає у тому, щоб переконати вас зберегти незмінну покору нашому доброму королю" [14, р. 402]. У брошурі „Стани Франції, пригноблені тиранією Гізів" автори збройний виступ проти королівського двору зображують як акт демонстрації найбільшої відданості королівській владі: „Настав той час, коли необхідно показати всю силу своєї прихильності та вірності до особи короля" [14, р. 404]. Така стійкість монархічної ідеї французького суспільства на рубежі нового часу мала глибокі історичні корені з епохи середньовіччя, коли був сформований образ влади, і цим образом став образ короля-монарха та міф королівської влади. Сучасна наука представляє владу як право та можливість одних наказувати, розпоряджатися, управляти іншими; здатність і можливість одних здійснювати свою волю по відношенню до інших, чинити визначальний вплив на їх поведінку і діяльність, використовуючи для цього авторитет, право, насильство та інші засоби. Теоретично політична влада має основні джерела своєї законності: це авторитет, що спирається на традицію, на харизму (величезну популярність і культ особистості політичного лідера), на раціонально-правові засади (визнається народом, бо спирається на раціональні, загальновизнані закони) [15, част. ІІІ]. У середньовіччя - епоху, що відноситься до аграрного, доіндустріального суспільства, за М. Вебером, який даючи культурну характеристику, визначив його як традиційне суспільство - засади політичної влади соціум у цілому і окрема людина бачили в комплексі традицій, що були успадковані від античного світу і від германських народів, які створили нові держави Європи в ході Великого переселення народів. Домінуючою політичною ідеєю, що втілювала у середньовічному суспільстві образ влади, була ідея монархії, яка передбачала концентрацію влади в руках одного суб'єкта, високий рівень персоніфікації влади. Фактично особистість монарха, короля стає таким концентрованим_символом влади, який був акумульований в міфі про цей образ. У творенні цього міфу брали участь багато поколінь як представників самої влади та інтелектуалів середньовіччя, так і широкої спільноти, як це показав у своїй праці Марк Блок [16] У І-ІХ ст. Європа перебувала у такому стані, який не сприяв філософсько-теоретичній діяльності. Варвари-германці Європи не могли ще оволодіти залишками античної науки, а тим більше її розвивати. Але саме в цей період у суспільній думці утверджується ідея про монархію як ідеал, до якого прагнуть народи. Такий ідеал бачили у продовженні ідеї Римської імперії з персональною владою імператора. Варварські вожді та королі свій статус у V ст. закріпляли через отримання від римських імператорів посад консулів, префектів і т.п. на своїх територіях. Пізніше роль легалізації їх влади будуть виконувати то візантійські імператори, то римські папи, до яких посилають посольства і від яких отримують грамоти про визнання їх правління. Це і франкський король Дагоберт у 630 р., який домовляється з візантійським імператором про визнання його влади, і Карл Великий також довго (з 800 р. по 812 рр.) добивався визнання свого статусу від Константинополя. Йому довелось вести навіть війну з Візантією, і тільки це змусило імператора Михайла І назвати Карла "імператором" і "базилевсом". Монарх-король стає уособленням, персоніфікованим втіленням поняття "влада". Всі інші посадовці і сановники отримували владу тільки з одного джерела - від короля, і в розмірах, які він визначав. Про джерела цієї влади середньовіччя мало різні уявлення. Дослідники виділяють умови. за якими заявлялися претензії на владу і на які реально спирались уже з раннього середньовіччя в обґрунтуванні своїх прав окремі особи [15, с. 197-208]. Германці принесли і закріпили (не перебільшуючи міф про їх особливість, бо вони сприйняли і рудименти античної демократичної традиції) ідею про народ, що створює закон, і цей закон поєднує людей у групи. Закон не тільки походить від народу, але й стосується кожної людини племені. Право стає атрибутом кожної людини, захищає її. А оскільки закон належить народу, то і влада походить від волі народу. Варварські королі, що діяли в рамках народних зборів, отримували владу від народу і діяли в рамках закону, який він встановлював. Так, поняття "королівство" представляло досить туманне твердження, що це не стільки територія з чіткими кордонами, скільки народ, який є певною спільнотою, зорганізованою притаманними їй законами. Король з його сановниками теж входить до цієї спільноти. Він повинен був дбати про добробут народу, правити без насильства згідно з законом, якому сам також підлягав. Чітких публічних повноважень, обов'язків та установок по координації дій у короля не було. Однак сенс полягав у тому, що суспільство все ж визначало виключне, особливе місце короля по відношенню до всіх інших. Приймалось як непорушна аксіома: відсутність рівності всіх перед законом - кожен посідає ті права, які належать йому за його чином і положенням. З епохи раннього середньовіччя, коли відбувається юридичне закріплення станових привілеїв, міцно вкорінюється ідея про ієрархію суспільства, на вершині якої стоїть король. Всі знали, що існують межі його повноважень, які він не міг переступати, не порушивши закон і мораль, але ніхто не сумнівався у тім, що йому належать права, з якими не може зрівнятися жоден підданий. Це відповідає римському визначенню, що монарх: Singularis major universis minor (Вищий за кожного, але менший за спільноту). Раннє середньовіччя - епоха Франкського королівства, коли внаслідок Великого переселення влада опинилася в руках завойовників-варварів і вожді племен, носії влади за звичаєм, перетворюються у державців. Але обґрунтування своєї влади через авторитет традиції, звичаю зберігається. Традиція закріпляла за ними статус "знатності" і привілеї, що з нею пов' язувалися на військову, судову владу, окремі функції управління, законодавчу ініціативу тощо. Це закріплялося цілим рядом ритуальних речей, як то священні імена королів що передаватися у спадок (Хлод-Вік - "прославлений у боях"; Хильд-Рік - "могутній воїн"; Карл - "сміливий"), священних реліквіях, що теж передавалися як відзнака наділення їх власників особливими якостями. Ще Тацит писав у "Германії": "Велика знатність або видатні заслуги батьків надають звання вождя навіть юнакам" (Гл. ХІІІ). Феодалізм вніс свої поправки до способів функціонування королівської влади. В умовах обмежених матеріальних ресурсів, які міг використовувати король для формування апарату управління, армії, важливими стали васальні відносини. Сеньйоріальна система - це форма об'єднання феодального класу, а по змісту - держава. Вона мала специфіку: 1) зміцнювались особисті зв'язки "сюзерен-васал", бо виникала добровільна домовленість про взаємні обов'язки (оформлялись вимоги до місцевого адміністративного управління для васала, захист і допомога для сюзерена); 2) стосунки васала і сюзерена відрізнялися від стосунків монарха і підданих, бо в них не проводився розділ між особистими правами й обов' язками до короля як до особистості і правами та обов' язками до держави. Часто саме приватні конфлікти між королями та їх васалами породжували внутрішню загальнодержавну кризу, ставили під загрозу державні інтереси. Під час Столітньої війни, після її поновлення у 1415 р., герцоги Бургундські (спочатку Жан Безстрашний, а після його вбивства, в організації якого підозрювали спадкоємця престолу дофіна Карла, герцог Філіпп Бургундський) уклали союз з англійцями саме на цьому ґрунті. З погляду сьогоднішнього дня це представляється як зрада бургундських герцогів, але норми епохи, де особисте стояло над державою, це скоріше виглядало як достойна відповідь на злочини від королівського двору. Король при цьому ставав "першим серед рівних", його влада, як і земля, ставали спадковими, як було спадковим всяке феодальне володіння, тільки у короля це були землі всього королівства. Яскравим прикладом слугують події 1328 р. у Франції. Після смерті останнього сина Філіппа IV Красивого Карла IV у династії Капетінгів прямим спадкоємцем залишалась тільки дочка Філіппа, у той час англійська королева Ізабелла. На зборах французької знаті було визначено, що землі Франції, як і влада у королівстві - це алод, а згідно з традицією "Салічної правди" за її першої редакцією Хлодвіга 511 р. земельний спадок переходить тільки по чоловічій лінії. На королівський трон був вибраний Філіпп V! з бокової гілки Капетінгів - клану Валуа (династія 1328-1589). До речі, саме ці події, у яких переплететься приватний і державний інтерес, стануть передумовою Столітньої війни, яку розпочне з 1337 р. син Ізабелли - англійський король Едуард ІІІ, який буде вважати, що його обійшли у передачі влади. У той же час християнська традиція сприяла виробленню у ІХ-ХІ ст. концепції про походження влади короля від Бога. Так визначає своє отримання влади імператора і короля Карл Великий: „..августійша світлість Карл, коронований Богом, великий і миролюбний імператор, що править Римською імперією, та милістю Божою король франків і лангобардів». На ХІ ст. у Європі розробляються і діють три ідеї, на які спирається обґрунтування влади: король обирається народом і підпорядкований закону народу; король успадковує владу, трон за традицією і є хранителем звичаю, що єднає народ; король має владу з ласки Божої, і сам встановлює закон, бо виконує волю Бога. Тому король виступав у кількох іпостасях, які дозволяли об' єднувати всі стани суспільства. Він був зверхником для духовенства, ватажком-сюзереном для рицарства і покровителем простого народу. Ці концепції влади поєднувались і протистояли одна одній. Французькі монархи, як правило, прагнули підкріпити свою владу посиланням на всі три засади. Так, Піпін Короткий і Карл Великий та їх спадкоємці під час своєї коронації посилалися на "прагнення всього народу, і за всезагальною згодою", і на "як велить звичай", і на "волю Всемогущого Бога". На ХІ ст. складається ритуал коронації монарха з символічними церемоніями і жестами, які красномовно доводили, в першу чергу, божественну обраність монарха. Хоча, згідно зі звичаєм династійності, наступник монарха ставав королем у момент смерті свого попередника ("король помер, хай живе король"), він мусив пройти церемонію миропомазання, оскільки лише таким чином його влада ставала повністю законною в уяві васалів та підданих. Коронація відбувалася у спеціально побудованому королівському соборі Реймса, після поховання покійного короля. Помазання на царство здійснювалось священним єлеєм, що його, за легендою приніс з небес білий голуб і з кубку, яким приймав хрещення Хлодвіг. Під час церемонії король отримував від ієрархів церкви символ його заручин із Богом і верховної влади над духовенством - обручку; від світських ієрархів - меч і шпори - ознаки верховного командувача і начальника рицарства. Формула проголошення короля підкреслювала всі джерела його влади. До речі, ритуал дожив до кінця існування королівської влади у Франції [17, с.105-122]. Як помазаник Божий, король Франції вважався у середньовічному суспільстві верховним суддею. Цьому сприяло вкорінене на рівні колективної ментальності переконання, що присуд короля тотожний волі самого Господа, і це сприяло в епоху становлення централізованої держави зміцненню королівської влади шляхом обмеження сваволі феодальних сеньйорів, створенню королівського суду на противагу феодальному. Король вважався і гарантом дотримання засад християнської моральності. У своїй, якщо не повсякденній, то обов' язково у публічній поведінці монархи намагались дотримуватися значущих для колективної уяви взірців. Найбільш популярними для порівняння були образи царів Давида і Соломона. Своєрідною "рекламою" королівської влади у свідомості підданих були влаштовані публічні демонстрації таких брендів як "справедливість", "загальна доступність", "простота судочинства". Середньовічні піартехнології намагалися представити короля як такого, що отримує частку могутності Всевишнього, яка давала їм надприродні властивості - формувалася віра в "королів- чудотворців". Французькі історики докладно дослідили, як функціонувала ця установка на практиці [16; 18]. Традиція приписувала французьким королям здатність зцілювати хворих на проказу (лепру) і золотуху; влаштовувалися церемонії зцілення, причому жоден з них не заразився цими інфекційними хворобами. Віра у чудодійну силу дотику короля жила у сільських районах Франції до кінця ХІХ ст. У реальній практиці політичного життя це приводило до використання різних способів приходу до влади, а спосіб обґрунтування претензій на неї мав і зворотну сторону - породжував конфлікти навколо королівського трону. Так, монархи прагнули до безумовної передачі влади спадкоємцям, збереження династичності. Такий принцип домінував у Франції. Але й тут для приходу до влади часто користувалися ідеєю про право народу вибирати короля. Так, прийшов до влади Піпін Короткий у 751 р., з 888 р. до кінця ХІ ст. у Франції діяла система виборності королі, у 1328 р. на зборах знаті волею народу трон отримала династія Валуа. Тобто ідея виборності ніколи зовсім не полишала політичну еліту Франції, навіть при стійкій, здавалося, традиції династійності. А такі прецеденти ставили королів у залежність від тих, хто їх вибирав. І протягом XIV-XV ст. Французька аристократія не раз формувала опозицію до королівського двору. Завдавала клопоту як європейським монархам, так і французьким, посилання на таке джерело влади як "воля Бога". Бо в ХІ ст. на неї зробили заявку римські папи. Папа Григорій 1 (1073-1085) у такому документі, що вийшов з надр папської канцелярії як "Диктат папи", оголосив папську теократію, політична влада оголошувалась частиною могутності, що йому дав Бог на Землі. Світські монархи лише повинні виступати слугами папи, що виконують функції, які він їм надає. Така заявка породжувала зіткнення світських монархів і пап. Найбільш гострою і тривалою стала боротьба німецьких імператорів і пап. Французькі королі у такий конфлікт вступили, коли змогли зосередити значні сили у процесі централізації. До цього часу традиційно проводилась ідея "священного союзу франків і католицької церкви", франки оголошувались вибраним Богом народом, "мечем Бога на землі" і т.п. Однак зміцнена монархія і тут у 1302 р. діями Філіпа ІУ Красивого заявила про верховенство волі короля та території Франції. Конфлікт з папою Боніфацієм УТІІ привів до того, що французи посадили на папство свого ставленика і, щоб остаточно вирішити питанні, хто є носієм влади на землі, король заставив папу перенести резиденцію з Риму до Авіньйону (1309-1378 - Авіньйонський полон пап). Проти тих церковних структур, які не визнали право короля на верховну владу були здійснені репресивні акції. Таким чином, середньовіччя напрацювало теоретичну і практичну спадщину щодо походження влади та держави. Саме вона сприяла як розвитку французької державності, консолідації французів як спільноти, з традиціями і формами політичного життя, які вплинуть на розвиток подій епохи громадянських війн. Так, система абсолютної монархії, що формувалася і поєднувала персоніфіковану авторитарну владу з створенням інститутів державного управління, була найбільш ефективним методом реалізації проектів державотворення Франції в перехідний період від середньовіччя. Але, ця персоніфікація влади, гіпертрофована роль особистості монарха ставила політичне і суспільне життя всієї держави в залежність від індивідуальних рис монарха, його таланту чи, навпаки, нездатності, до керування. Останні представники династії Валуа - Франциск ІІ, Карл ІХ, Генріх ІІІ за період з 1559 по 1589 рр. втратили важелі управління, цілим рядом своїх дій або, навпаки, бездіяльності породжували все нові та нові конфлікти. Велику роль зіграв вплив у цей час на королівську владу жінок, серед яких виділяється особистість королеви Катерини Медичі, регентки при неповнолітньому Карлі ІХ. Історична традиція, що її зафіксували різноманітні джерела того часу, сформували стійкий образ „Чорної королеви", злого генія, який стояв за всіма негараздами королівства. Сьогодні історики прагнуть виявити історичну реальність, „знайти" справжню Катерину Медичі [19]. Однак, для суспільства, яке хворобливо переживало зміни у суспільному становищі жінки на рубежі нового часу, яке ввійшло до історії Європи як суспільство з „Молотом відьм", той вплив який жінки мали на ключовий інститут суспільства - владу, привела до демонізації цієї ролі, слугувала засобом збурення суспільної думки [20; 21]. Цілий ряд явищ, що супроводжували розвиток політичної системи того часу у Франції - формування соціальної бази абсолютизму і трансформація феодального класу в дворянство та придворну аристократію, територіальна консолідація і ліквідація середньовічного провінціоналізму, формування кордонів та активізація зовнішньополітичного експансіонізму, формування нового „образу держави", деспотичні елементи соціального терору, процес зміни відносин держави і церкви тощо, вимагали вироблення нового „Образу монарха". Перехід до нових ідеологічних орієнтирів у відносинах Держава-Людина, був пов'язаний з руйнуванням сталих традицій суспільства, а це, в свою чергу, стало ще одним каталізатором поглиблення кризових явищ у французькому суспільстві, розгортання громадянських війн. Джерела та літтература Procиs-verbal de l'assemblйe de Nime Il Bulletin historique et littйraire de la sociйtй de l'histoire du protestantisme franзais. - P., 1873. - Т. 22. Coudy J. Les guerres de religion. - P., 1962. Garrison J. Guerre civile et compromise (1559-1598). - P., 1992. Лучицкий И.В. Феодальная аристократия и кальвинисты во Франции. - К., 1871. Бессмертный Ю.Л. Как писать историю? Методологические веяния во французской историографии 19941997 гг. II Новая и новейшая история. - 1998. - № 4. Chaunu P. Histoire, science sociale. La duree, l'espace et l'homme а l'йpoque moderne, 1517-1620. - P., 1984. Cornette J. L'affirmation de l'Etat absolu (1515-1652). - P., 1995. Кривушин И.В. Франсуа де Ла Ну. Политические и военные речи II Проблемы социальной истории и культуры средних веков и раннего нового времени. - СПб., 2003. - Вып. 4. Ла Боэси Э. Рассуждения о добровольном рабстве. - М., 1952. Уваров П.Ю. Религиозные войны и тираноборчество во Франции XVI века II Средневековая Европа глазами современников и историков. - М., 1995. Дейвіс Н. Європа: Історія. - К., 2000. Шишкин В. В. Королевский двор и политическая борьба во Франции в XVI-XVII веках. - СПб., 2004. Memoires de Condй. - Londres, 1743-1744. - T. 1-3. Memoires de Condй. - Londres, 1743. - T. 1. Себайн Джордж Г., Торсон Томас Л. Історія політичної думки. - К., 1997. Блок М. Короли-чудотворцы. Почерк представлений о сверхъестественном характере королевской власти, распространенных преимущественно во Франции и в Англии. - М., 1998. Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та створення нації (від початків до кінці ХVШ століття). - Львів, 2002. Le Goff J. Saint Louis. - P., 1996. Клоулас (Клула) И. Екатерина Медичи. - М., 1997. Варфоломеевская ночь: событие и споры / Под. ред. П.Ю. Уварова. - М., 2001. Berce M.Y. La naissance tragique de l'absolutisme. - P., 1992. Л. О. Нестеренко МІЖНАРОДНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ФРАНЦУЗЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ЕПОХУ РАННЬОГО НОВОГО ЧАСУ Важливою складовою історії сучасної європейської спільноти є процес формування системи європейських держав, основні події якого припадають на період ХУІ-ХУІІ ст. - перехідну епоху від середньовіччя до нового часу. Розвиток французької державності займає в цих подіях чи не ключове місце. За визнанням французьких істориків, яке образно виразив Ф. Бродель, Франція - це дитя Європи, яка стала й умовою її існування [1.-С.150]. Визначення її державності - невід'ємна частина становлення європейської системи. В її варіанті інтегрування до політичної структури ранньоіндустріального суспільства Європи простежуються важливі риси, що мали європейське значення, а прояви внутрішньої і зовнішньої активності настільки переплітались, були взаємообумовлені та взаємозалежні, що їх важко розглядати у відриві один від одного. Це представляє своєрідність і, одночасно, спільність історії Франції перехідного часу з іншими країнами Європи. З ХУІ ст. в Європі закладались принципи міжнародних відносин нового часу, центром яких стала вибудова європейської системи держав, що передбачала не тільки їх територіальну і політичну консолідацію, але й відповідну єдність, взаємозалежність між ними. Інтеграція раннього нового часу, в яку включається і Франція, представляла якісно відмінний етап у становленні європейської спільноти. В епоху середньовіччя, коли Європа виокремилась як самостійна цивілізація на основі схожості економічного, соціально-політичного та духовного життя, її, у першу чергу, згуртовувала християнська релігія, протистояння мусульманському світу. Тепер цей процес мав економічний фактор: розвиток європейського ринку, економічних зв'язків на базі міжнародного поділу праці, який виводив контакти європейських країн за межі відносин з окремими, переважно сусідніми, державами. Не останню роль зіграла і османська агресія, що спонукала ряд європейських країн до створення коаліцій, об'єднання сил для опору її експансії. Процеси консолідації цього періоду проходили через вирішення ряду проблем. Історична ретроспектива показує, що європейська система мала за основу досить строкату спільноту середньовічних регіональних політичних утворень, яких на кінець середньовіччя представляв конгломерат монархій - абсолютних, обмежених, номінальних, моно- і поліетнічних та республік - олігархічних, федеративних, шляхетських тощо, розділених на католицький і православний світи. Вивчення і аналіз їх історії, яку довгий час спрощено представляла історіографія, ще потребує зусиль дослідників, але, безумовно, що це важливий фактичний матеріал для нових теоретичних конструкцій сучасних соціальних наук [2]. Становлення європейської системи держав передбачало включення в неї усіх країн, у тому числі Східного і Південно-Східного регіонів (Росія, Османська імперія). Одночасно відбувалось переміщення центру міжнародного політичного життя з Середземномор' я до Атлантичного узбережжя [3]. На цей процес не могли не впливати різні фактори, що прискорювали або уповільнювали його. Боротьба за ринки сировини чи збуту, конкуренція на торгових шляхах, територіальне розмежування - це перелік далеко не всіх чинників, що визначали міжнародні відносини цього часу, подолання яких вело до політичного зближення Європи в ХУІ-ХУІІ ст. До найважливіших з них відноситься зіткнення в європейських міжнародних відносинах трьох тенденцій державного розвитку. Одна - універсалістська - створення багатонаціональних конгломератів, імперій чи династичних консорціумів, що на практиці прагнула здійснити, наприклад, династія Габсбургів. Сама ідея мала витоки в середньовіччі, де отримала теоретичне обґрунтування, і де її неодноразово пробували втілити папство та імператори. Друга - централізаторська - формування національних держав, пов'язана з монаршою централізацією і гомогенізацією, розвитком національної буржуазії, з процесами становлення ринкових відносин. Третя - регіональна або локальна централізація - складання державності на основі середньовічних територіальних об' єднань, таких як німецькі князівства чи міста-держави Італії. Система абсолютної монархії, що поєднувала персоніфіковану авторитарну владу зі створенням інститутів державного управління, була найбільш ефективним методом реалізації проектів державотворення в перехідний період від середньовіччя. Одним з найважливіших факторів становлення держав нового типу і системи міжнародних відносин стала Реформація. Європейська Реформація являє собою складне, багатогранне явище. Її зміст сучасна історіографія визначає кількома вимірами: від суспільного руху з широким спектром соціально-політичних та ідеологічних цілей до процесу реформи католицтва і створення нових християнських організацій. Але, яке б визначення Реформації не дали дослідники, вона, безумовно, вплинула на розвиток всієї Європи та окремих народів. Реформаційний процес сприяв зростанню усвідомлення Європи як відповідної географічної та культурно-історичної спільності, з одного боку, а, з іншого - формуванню самостійності національних і багатонаціональних держав; мав парадоксальні наслідки для європейської політичної системи. Реформація як релігійний фактор, успадкований у міжнародних відносинах від середніх віків, посилювала ідеологічну мотивацію зовнішньої політики, дезінтегрувала Європу на католицьку і протестантську, штовхала на військово-політичне протистояння, сприяла формуванню нових союзів держав. До середини ХУІІ ст. у зовнішній політиці конфесійний фактор виступав як формуючий. Релігійний зміст був на першому місці у війнах ХУІ-ХУІІ ст. Саме він сприяв створенню союзу протестантських країн, хоч і слабкого, бо протиріччя між різними релігійними течіями та сектами загострювали й міждержавні стосунки. Але почуття спільної небезпеки привело до встановлення конфесійної солідарності, зближення Англії та Нідерландів, Данії, Швеції тощо [4.-Ч.5]. Одночасно ідеологічна мотивація зовнішньої політики втрачає середньовічний зміст. Конфесіоналізація політичного життя Європи, за визначенням дослідників, привела до поєднання у деяких країнах релігійного і державного інтересу, як в Англії, а в інших, як у Франції, - до секуляризації зовнішньої політики, де чільне місце займає твереза доктрина "державного інтересу" [5.-Р.641-642]. З розвитком Реформації, назавжди пішла у минуле "теократична мрія" римських пап, відмирало й уявлення про вищу владу імператора як володаря католицького світу. Тому конфесіоналізація у міжнародних відносинах сприяла розвитку самостійності європейських держав: протистояння християнській спільноті прискорювали становлення суверенітету та процес національного згуртування. Це дозволяло країнам Європи вирішувати важливі питання про межу влади імператора і королів, ієрархію в політичній системі Європи. У гострій боротьбі взяли верх такі принципи, як повнота суверенітету окремих держав, право короля бути "імператором у своєму королівстві", руйнувалось середньовічне уявлення про ієрархію у відносинах між ними, на зміну йому приходить ідея рівності держав у політичній системі. Величезна роль у цих процесах належала Франції. Загальний погляд на історію Франції дозволяє погодитись історикам з думкою філософа і соціолога Р. Арона, що це історія злетів і занепадів [6.-С.292-298], що є характерним для такої континентальної країни, кордони якої оточені з усіх боків Європою, а сама вона знаходиться на її географічних перехрестях. Так, УІІІ століття французькі історики вважають по-справжньому "віком франків" [7.-С.26], який вінчав собою поступовий процес сходження їх до панування у західному світі, започатковане ще Хлодвігом на початку УІ ст. Нове сходження Франції до лідерства в європейському світі починається після закінчення Столітньої війни (1337-1453), коли Франція не тільки швидко відновила свій потенціал, але й включилась у процес становлення європейської системи. Вона мала вагомі переваги перед іншими країнами. Багато важила компактність території, не обтяженої колоніями, та досвід Столітньої війни. Її закінчення сприяло злету "довгого XVI століття" [1.-С.152], як називають французькі історики період 1450-1650 рр. Важливим вихідним моментом розвитку державності у Франції була наявність могутньої феодальної політичної системи, що створила досить міцну систему взаємозв'язку (васально-ленних відносин, феодальної ієрархії), яка вийшла за масштаби окремих провінцій, графств, герцогств. Події війни стали випробуванням ідеї єдності. Король і сеньйори, рицарство з бюргерством та селянством змогли оборонити цей територіальний плюралізм. Навряд чи реальним є припущення деяких істориків про створення англо-французької імперії як можливий наслідок цієї війни. Бо при всій поверховій схожості, Англія і Франція мали великі відмінності в традиціях суспільного життя [8]. Католицька Франція стала однією з перших європейських країн, де події Столітньої війни в ХУ столітті сприяли зародженню та прояву елементів національної самосвідомості. Прагнення до незалежності, почуття спільності долі стало визначальним для консолідації як середньовічних етнічних груп, що мали великі відмінності мови, культури, традицій, так і досить жорстко окреслених соціальних станів [9.-С. 179-180]. Протистояння з імперією Карла У Габсбурга, в яке вступила Франція під час Італійських війн (1494-1559), виявилось важливим етапом на шляху її територіального визначення. В історичній літературі традиційно повторюється теза, що в Італійських війнах Франція зазнала військово-політичної невдачі, проявом якої була ціла низка військових поразок, витіснення з Італії, серія невигідних договорів [4.-С.395-403]. Мир в Като-Камбрезі 1559 р., який поклав кінець цим війнам, сучасники вважали величезною ганьбою, про що з патетикою писали в мемуарах маршали Франції [10.-P.368]. Однак ретроспективний аналіз дозволяє побачити події під іншим кутом зору. На фоні загальноєвропейських процесів, Французьке королівство відстояло свої кордони, незалежність і повний суверенітет як національна держава. Офіційний титул "Божою милістю король Франції" доповнився принципом: "Король є імператором у своєму королівстві", а тому не залежить від зовнішніх сил (папи чи імператора). Результати війни перешкодили об'єднанню величезних володінь Габсбургів, привели до їх розділу на австрійські та іспанські, що врешті дало можливість зміцнити позиції саме Франції на континенті. Залишаючись католицькою, Франція змушена була шукати союзників серед пропротестанських країн, чим створювала основи європейських коаліцій на політичній основі. Тридцятилітня війна (1618-1648) і Вестфальський мир 1648 р. підвели основні підсумки процесам, започаткованим у першій половині ХУІ ст. Від Франциска І до Рішельє політична еліта формувала свою політику "державного інтересу", чим об'єктивно сприяла секуляризації й усієї європейської політики, створювала можливість затвердження принципу рівного гарантованого суверенітету всіх європейських держав незалежно від релігійної орієнтації. У французькій зовнішній політиці вже у XVII ст. сповна реалізуються можливості дипломатії як засобу вирішення міжнародних завдань. Тільки за кардинала Рішельє було підготовлено та підписано 74 договори з різними країнами [11]. Франція представляє в Європі тип формування національно-територіальної держави. Але строго науково термін "національна держава" більш вживаний для ХІХ ст., а ХУІ ст. - це лише час перших спроб етнічної ідентифікації, коли тільки визначалась територія для національної консолідації. Так, Франція стала прикладом творення нації, згуртування якої базується не на крові чи мові, а на територіальній єдності. Спільність мови у Франції була наслідком, а не причиною державного об'єднання, писав Х. Ортега-і-Гасет [12.-С.121-123]. Формування тут національної держави відбувалось на основі середньовічних спільнот, які виникли через синтез різнорідних елементів, що зберігались у рамках централізованої держави. Рушійними силами процесу стала добре організована постійна королівська армія, вогнепальна зброя та бюрократична інкорпорація. Тому чи не найважливішим критерієм етнодержавотворення в цей період стає поняття "природній кордон". На нього звертають увагу дослідники - філософи й історики [12.-С.123; 13.-Гл.3]. Звичайно, що саме використання цього терміну має елемент містичності, магічне передрішення історії формою земної поверхні, коли на сучасний момент держави займають певні частини континенту, визначені вагомими "природними" кордонами, як великі гірські масиви чи могутні ріки. Але їх наявність свідчить про залежність кордону від господарських і військових засобів доби, коли вони формувались, бо саме це ставило перешкоду експансії держави. Саме в межах "природного кордону" відбувається становлення національної спільноти, поява спільних психологічних рис, серед яких гордість, велич власної культури поєднуються з ідеєю величі держави, витоки якої шукаються в глибинах історії. Для Франції визначення власного кордону - це звернення до ідеї древньої Галлії, яку поєднували з державою, що створили могутні завойовники - франкські королі, серед них і Карл Великий. Якщо майже до кінця ХУ ст. антична Галлія залишалась поза історичною пам'яттю французів, то вже з ХУІ ст. подальший розвиток французького королівства пов'язується з поняттям "нова Галлія". У церемонію коронації французьких королів включається ритуал відзначення могили Карла Великого в Ахені; сучасники Італійських війн неодноразово підкреслювали, що метою боротьби є відновлення кордонів Франції до Рейну. В історичних дослідженнях часто аналізується твір одного з популярних гугенотських авторів ХУІ ст. Ф. Отмана "Франко-Галлія" (1573 р.) [14]. До трактату, де автор, спираючись на древню традицію, доводить право народу не тільки обмежувати, але й контролювати владу короля, як правило, звертаються у зв'язку з розробками теорії політичного устрою Франції в епоху становлення абсолютизму. Але важливим є саме розуміння географічного простору держави Ф. Отмана: стародавня франкська спільність, об'єднана традиціями та законом, визначалась у межах території Галлії. Формула про необхідність повернення Франції до рубежів стародавньої Галлії зафіксована і у так званому заповіті кардинала Рішельє, який був складений в самому центрі політичного життя Франції 1642 р. І тільки в європейських війнах ХУІ-ХУІІ ст. визначились географічні границі, в яких середньовічні спільноти, дуже несхожі провінції об'єднуються навколо центру. Становлення кордону в цей час скріпило внутрішню єдність і зовнішню безпеку країни [15.-Р.25]. Під впливом Реформації відбувалась трансформація внутрішнього устрою Франції, визначення принципів її національної єдності в умовах становлення системи абсолютної монархії. У Франції, як у всій Європі, це був важкий, наповнений суперечностями, процес. Історія французького абсолютизму виступає в історіографії однією з центральних проблем періоду пізнього середньовіччя і раннього нового часу, оскільки саме у Франції у класичних формах відбувся перехід від середньовічної системи організації політичної влади до нового типу державності як ідеалу, що протистояв середньовічній децентралізації [16]. У системі абсолютизму тут знайшов прояв її перехідний характер: поєднання централізації та сепаратизму, традицій політичного життя минулого з елементами майбутнього. Нова політична система починає формування з другої половини ХУ ст. як етап раннього абсолютизму. На відміну від інших країн Західної Європи, цей період у Франції виявився затяжним - до середини ХУІІ ст., а також наповненим гострою суспільно-політичною боротьбою. В Європі процес централізації вирішував долю середньовічного сепаратизму: або він трансформувався в провінційну територіальну централізацію (як у Німеччині та Італії), або відбувалось об'єднання територій в єдину державу. Але й централізовані монархії протягом довгого часу будували відносини з територіями через вирішення проблеми сепаратизму. На ХУІ століття королівство мало величезну територію, що представляла конгломерат провінцій, міст, історичних областей, які в більшій чи меншій мірі тяжіли до політичного центру, з напругою втримувались як єдине ціле досить слабкими державними структурами. Для французької монархії становлення територіальної єдності вирішувалось через протистояння тенденцій: або бюрократичної уніфікації, або еволюції сепаратизму в федералізм, результат якого залежав від комплексу факторів. Уніфікація державного устрою з розвитком адміністративної і бюрократичної системи, ліквідація специфіки різних областей, прав на автономію пробивали свій шлях через міцні традиції середньовічного конституціоналізму. Зміцнення абсолютизму зіткнулося з глибоким сепаратизмом вищої знаті, окремих провінцій, міських комун. Ситуацію ускладнювали намагання нових соціальних груп - нового дворянства, ранньобуржуазних кіл зберегти частину автономних прав. Це не означало, що різнорідні сили в провінціях прагнули воскресити часи феодальної роздробленості, мова йшла про боротьбу за різні шляхи централізації країни. Саме в цей час у свідомості французів закріпилась офіційна концепція "єдиної країни, єдиного короля, єдиної віри". Хід подій ускладнювався неспроможністю останніх представників династії Валуа (Франциска ІІ, Карла ІХ, Генріха Ш) виконати об'єктивно необхідну функцію монархії по згуртуванню всіх відцентрових сил [17]. Нові політико-правові проблеми, що постали перед французьким суспільством, репрезентувала полемічна література з концепціями політичної теорії. Двір Генріха ІІ (1547-1559) захоплювався творами Н. Макіавелі, а Катерину Медичі її вороги прямо звинувачували в макіавелізмі, прагненні до необмеженого деспотизму. Одночасно з 20-х років ХУІ ст. в Орлеані та Буржі створюється юридична школа, де на основі рецепції римського права, античної спадщини розроблялись питання про обмеження принципу "володар вилучений із дії закону", про підпорядкування короля народу, адже він бере владу в своєму правовому стані, уповноважений спільнотою. Їх аргументацію сприйняли і використали в своїх працях Ж. Кальвін та інші юристи-протестанти [18]. Ще більш радикальні ідеї виголошувались у популярному в ХУІ ст. трактаті Етьєна Ла Боесі "Міркування про добровільне рабство", що з'явився в 1548-1553 рр. [19]. У ньому заперечувалась усіляка необмежена монархія, прямо звучав заклик до боротьби проти тиранії, ідеалом для суспільства оголошувався дух свободи та республіканізму. Радикальні кола французьких протестантів під час громадянських війн у працях монархомахів розвинули ідеї тираноборства. Франція стала батьківщиною кальвінізму - напрямку європейської Реформації ХУІ ст., який найбільш рішуче розривав з інститутами та догматами католицької церкви. Поширення протестантських ідей і радикалізм кальвінізму сприяли надзвичайній політизації французького суспільства. Але протестантизм не став основою для утворення національної церкви, як у деяких європейських державах, і стимулом для подальшого розвитку національної самосвідомості та національного самовизначення Франції. Історичні обставини ХУ - початку ХУІ ст. зробили короля уособленням єдності країни та її незалежності, а французьку католицьку церкву - галліканською, захищеною від втручання папства. Тому різні напрямки французької реформації зблизились з політичними та соціальними рухами [20], які виникли в умовах становлення абсолютизму, розпаду феодальних структур і генезису капіталізму. На середину ХУІ ст. центром, навколо якого перехрещувалось невдоволення різних соціальних груп і станів, стала абсолютистська держава. Об'єднала ж різноманітні, іноді навіть антагоністичні, сили реформатська церква. Французькі протестанти, що опинились у становищі дисидентів, політизувались і очолили антиабсолютистський рух. Сама їх назва "гугенот", яка, на думку дослідників, є похідною від західно- швейцарського "eidguenots" - "спільник", "співучасник", а у французькій мові його синонімом стало слово "безбожник", вказує на політичний зміст, який з самого початку мав гугенотський рух. Французькі протестанти поставили перед європейським суспільством такі нові проблеми в політичній теорії як: характер політичної влади і права народу, форма державного правління, право на свободу совісті, право на боротьбу за соціальні права. Програма реформ була в основному розроблена Ж. Кальвіном, а також лідерами гугенотського блоку в 1560-1561 рр. Вона передбачала підвищення ролі представницьких інститутів, насамперед Генеральних штатів, контроль за фінансовою діяльністю уряду, ліквідацію та розпродаж церковного майна, свободу віросповідання [21]. Гугеноти запропонували свій проект у питанні співвідношення центральної та місцевої влади, вирішення конфлікту між централізованою бюрократичною системою і місцевою своєрідністю, який базувався на врахуванні тривалої історичної традиції, відмінностей у соціально-економічному, правовому устрої окремих регіонів, у першу чергу, Півдня та Півночі Франції [22.-Р.546-558]. Незважаючи на гостру внутрішньополітичну боротьбу у другій половині XVI ст. та на початку XVII, апогеєм якої стали громадянські війни, різні політичні сили, що були до них причетні, не ставили під сумнів єдність держави, її роль в Європі. Тому зміна династій на французькому престолі з переходом влади в 1589 р. до Генріха W Бурбона започаткувала серію реформ, які мали за мету вирішити проблеми, визначені Реформацією. У цей час викристалізувалася теорія божественного права короля та святості королівського сану. Але для політичних діячів нового періоду доля французької державності залежала від вирішення питань поєднання централізації з традиціями провінцій, приватної та публічної влади в судовій і адміністративній гілках, компромісу між представницькими органами та бюрократичними методами управління, між державною релігією та церквою і свободою віросповідання. Французьким політикам, державним діячам вдалось використати вигідні міжнародні моменти, як то негаразди імперії, папства в умовах Реформації. Маючи компактну територію, не обтяжена колоніями (як Іспанія), подолавши в Столітній війні таку перешкоду, як зазіхання Англії на території і суверенітет, Франція з XVI ст. поступово вступає в новий період могутності і на середину XVII ст. забезпечує собі верховенство в Європі, що зафіксував Вестфальський мир 1648 р. Цю провідну роль різні політичні режими Франції будуть прагнути зберегти протягом майже 200 років. Джерела та література Бродель Ф. Что такое Франция? Кн.ІІ: Люди и вещи. - М., 1995. - Ч.1. Ohmae K. The end of the nation-state: The rise of regional economies. - L., 1995. Ивонин Ю.Е. Становление европейской системы государств: Англия и Габсбурги на рубеже двух эпох. - Минск, 1989. История Европы. - М., 1993. - Т.3. Schilling H. Confessional Europe // Handbook of European History. 1400-1600. - N.Y., 1995. - Vol.11. Арон Р. Мир і війна між націями. - К., 2000. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. - М., 1992. Fower K. The Age of Plantagenet and Valois (The Struggle for Supremacy 1328-1498). - L., 1967. Басовская Н.И. Столетняя война 1337-1453 гг. - М., 1985. Mйmoires de Tavannes // Nouvelle collection des mйmoires relatifs а l'histoire de la France. - P., 1858. - T.VIII. Guizot F. L'Histoire de France depuis les temps les plus reculйs jusqu'en 1789. - P., 1875. - T.4. Ортега-і-Гасет Х. Бунт мас // Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. - К., 1994. Бродель Ф. Что такое Франция? Кн.І: Пространство и история. - М., 1994. Hotman La France-Gaule. - P., 1874. Febvre L. La Terre et l'йvolution humaine. - P., 1949. История Франции: В 3 т. - М., 1972. - Т.1. Beaune C. Naissance de la nacion France. - P.,1985. Miguel P. Les guerres de religion. - P., 1980. Ла Боэси Э. Рассуждения о добровольном рабстве. - М., 1952. Hauser H. Etudes sur la Rйforme franзaise. - P., 1909. Сahiers du tiers йtat. - Mont-de-Marsant, 1869. Procйs-verbals de les assemblйe de Nime (1562) // Bulletin historique et littйraire de la sociйtй du protestantisme franзais. - P., 1873. - T.22.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (14.09.2016)
Просмотров: 491 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: