РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: Післявоєнний Економічний та політичний розвиток США - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

Післявоєнний Економічний та політичний розвиток США План 1. Післявоєнна реконверсія. Внутрішня політика 2. Формування зовнішнього курсу США 3. Післявоєнні соціальні проблеми і президентські вибори 1948 р. 4. Кінець ядерної монополії США. Успіхи та невдачі зовнішньої політики Г. Трумена 5. Доктрина "звільнення від комунізму". Маккартизм 6. Література Післявоєнна реконверсія. Внутрішня політика Зразу ж після завершення війни перед Сполученими Штатами Америки постала проблема: як здійснити перехід до миру, як перебудувати економіку, що виробляла військову продукцію, на мирний лад. Інакше кажучи, як здійснити реконверсію. Багато хто в США вважав, що питання слід ставити інакше: не про перехід від війни до миру, а про повернення до "нормальних днів", до 1929 р. По суті, постало питання, якої форми набуде повоєнний економічний розвиток США: "твердого індивідуалізму" Гувера чи "нового курсу" Рузвельта. Одностайності тут не було. Багато хто з великих підприємців та політиків схилявся до першого варіанту. Однак повернення в минуле вже відбутися не могло. Почав набирати сили неоконсервативний напрям — обережна активізація держави щодо регулювання економіки з вираженою делібералізацією соціального законодавства. Прийнятий в 1946 р. закон про зайнятість зобов'язував федеральний уряд використати всі можливі засоби для "максималізації" зайнятості, виробництва і купівельної спроможності. Державне втручання передбачало, насамперед, розв'язання проблеми безробіття та зайнятості. Його наслідком було успішне здійснення демобілізації 12-мільйонної армії, причому кількість безробітних не перевищила 2,3 млн. чоловік. Держава сприяла також закриттю значної частини військових підприємств. Спеціалісти підрахували, що набагато дешевше збудувати нові заводи, аніж пристосувати військові до випуску мирної продукції. В цілому ж унаслідок реконверсії, випуск воєнної продукції знижувався протягом трьох років і в 1947 р. реальний ВВП США був меншим, аніж у 1944 р., на 13 %. Безперечно, важливе значення мав і той факт, що в складних післявоєнних умовах перспективи роззброєння були досить ілюзорні. 1 якщо військовий бюджет у 1948 р. становив 13,4 млрд. дол., а в 1940 р. лише 3,5 млрд., то це свідчило не про якісь агресивні наміри США, а про страх американців перед розмахом комуністичної експансії після Другої світової війни. Ця стурбованість десятки років впливала на внутрішню і зовнішню політику США. Це виявилось у створенні цілого ряду структур у системі державної влади та управління. Зокрема, в 1947 р. утворено Раду національної безпеки — дорадчий орган при президентові з питань внутрішньої та зовнішньої політики. Того ж року з'явилося і Центральне розвідувальне управління (ЦРУ), штатна чисельність якого, між іншим, ніколи не перевищувала 2—3 тис. чоловік. У період реконверсії "новий курс" втратив лібералізм у соціальних питаннях. Прийнятий у червні 1947 р. закон Тафта—Хартлі зобов'язував профспілки ставити до відома уряд за 60 днів до початку страйку. Проте, якщо страйк загрожував національній безпеці, президент міг відстрочити його на 80 днів чи заборонити зовсім. Закон Тафта—Хартлі, прийнятий як поправка до закону Вагнера (1935), таким чином, обмежував чинність останнього. У цьому ж плані, за наказом президента Гаррі Трумена, почалося очищення державного апарату від нелояльних осіб, складалися "чорні списки". Все це було наслідком не стільки внутрішньополітичної обстановки, скільки неспокійної ситуації у світі, викликаної наступом комунізму в Європі та Азії Формування зовнішнього курсу США Управлячих колах США чітко визначилися два підходи до формування основних напрямів повоєнної політики. Люди з команди Ф. Д. Рузвельта (Генрі Уоллес, Гаррі Гопкінс, Аверел Гарріман), "люди Потсдама", як їх називали у США, обстоювали співробітництво з СРСР, продовження стосунків, що склалися в роки війни в системі антигітлерівської коаліції. Однак ситуація радикально змінилася. СРСР і США з партнерів перетворилися на противників. Перемогли опоненти "людей Потсдама" — "люди Риги", як називали категоричних прихильників анти радянського курсу (до війни в Ризі розміщувалися західні антирадянські центри). І це не випадково. Після Другої світової війни США виявилися єдиною реальною силою, здатною протистояти натискові комунізму. В їхньому арсеналі були могутня економіка, стійкий політичний імідж у свідомості громадськості світу, демократичні принципи поведінки на міжнародній арені. На світову політику США працювала також доктрина "пакс американа". У перші післявоєнні роки формування нової ролі США у світі відбувалося непросто. І диктувалося воно не тільки прагненнями США. Порушення європейського балансу рівноваги сил після розгрому Німеччини, початок "холодної війни", створення соціалістичними країнами "залізної завіси" від "Балтики до Адріатики" змусили західні демократії звернутися до США з пропозицією взяти на себе роль лідера Вільного світу. Для США, які з початку свого утворення дотримувалися політики ізоляціонізму, це був. нелегкий вибір. 11 червня 1948 р. конгрес прийняв резолюцію Ванденберга, що допускала пакти у мирний час для оборони Вільного світу. Це був заключний акорд цілої низки попередніх рішень. Передусім, у зовнішній політиці була взята на озброєння доктрина, сформульована чиновником держдепартаменту Джорджем Кеннаном — доктрина "стримування комунізму", як адекватна часові модель загальної доктрини "пакс американа". Суть доктрини полягала в тому, що Вільний світ має зупинити наступ комунізму, не допустити його дальшого поширення. В її арсеналі не тільки атомна дипломатія та військова сила, а й, насамперед, економічна потуга, економічний імідж. Це проявилося, зокрема, в доктрині Трумена (1947), відповідно до якої США надали фінансову допомогу обсягом 400 млн. дол. Греції і Туреччині, де соціальна нестабільність, бідність та економічні труднощі загрожували соціальними вибухами. Результати виявилися цілком позитивними: у Греції припинилася громадянська війна, провалилася спроба комуністів захопити владу, обидві країни почали поступово виходити з кризи, зростав рівень життя населення. Ще масштабніша акція стабілізації післявоєнного світу втілилася в "плані Маршалла", проголошеному держсекретарем США Дж. Маршаллом у Гарвардському університеті 5 червня 1947 р. і прийнятому конгресом США 2 квітня 1948 p., після того, як більшість західноєвропейських країн підтримали американський план економічного оздоровлення та розвитку. Планом передбачалося виділення Сполученими Штатами протягом 1948—1951 pp. 17 млрд дол. з метою стабілізації та розвитку економіки країн Західної Європи. Це була відповідь США на зусилля СРСР комунізувати Європу. Слід зазначити, шо "план Маршалла" досяг своєї мети: зміцнення приватнокапіталістичних основ економіки і свободи. Можливості дальшого просування тоталітаризму були зведені нанівець. Таким чином, оборона Вільного світу здійснювалася економічними методами. 2 вересня 1947 р. США підписали з країнами Південної Америки "пакт Ріо-де-Жанейро", який передбачав спільну оборону західної півкулі. Післявоєнні соціальні проблеми і президентські вибори 1948 р. Американський соціум післявоєнного періоду характеризувався стабільністю і надій -ністю суспільного життя, що забезпечувалося зміцненням консенсусу між найбільшими профцентрами — АФП та КВП — і роботодавцями — підприємцями. Незгоди та боротьба, усупереч твердженням комуністичної історіографії, мали не класовий, а касовий характер. Мало хто ставив під сумнів справедливість існуючих форм власності та правовий характер американської держави. Однак величина зарплати, її збільшення цікавили багатьох. Причини такої ситуації крилися в тому, що владна система США формується самим народом. Розвиток такої держави має тенденцію до поглиблення її правового характеру, що виразно спостерігалося протягом післявоєнного періоду. У гострих суперечках навколо шляхів економічного та політичного розвитку, усвідомлення суспільної необхідності пристосування до системи ДМК, яка заявляла про себе дедалі виразніше, США підійшли до чергових президентських виборів. У листопаді 1948 р. американці зупинили свій вибір на кандидаті від Демократичної партії Гаррі Трумену. Його програма "справедливого курсу" — розширення соціального забезпечення, підтримки освіти, будівництва житла для бідняків, збільшення мінімуму заробітної плати — виявилася прийнятнішою для американського виборця, аніж програма республіканців. Однак напередодні виборів правляча Демократична партія переживала серйозні труднощі. Наприкінці липня 1948 р. від неї відкололося ліве крило на чолі з Г. Уоллесом, яке проголосило себе Прогресивною партією. Програма партії, окрім набору стереотипних фраз про мир, демократію та створення добробуту для американського народу, містила такі неприйнятні для американського загалу вимоги, як контроль над цінами, націоналізація банків, залізниць, торговельного флоту, електро- і газової промисловості тощо. Сам Уоллес заявляв, що його партія боротиметься як проти капіталізму, так і соціалізму. Ставши кандидатом у президенти США, Уоллес не зміг заручитися підтримкою електорату, його активно підтримали лише нечисленні американські комуністи. Судячи з відгуків тодішньої радянської преси, керівництво СРСР виявляло неабиякий інтерес до Прогресивної партії. Однак, зазнавши поразки на президентських виборах, Прогресивна партія так само швидко зникла з політичної арени, як і з'явилася. Очевидно, така доля всіх партій, які шукають якийсь "третій" шлях, шлях між демократією і тоталітаризмом. Зовнішньополітична програма Трумена (1884—1972), спрямована на захист Вільного світу та американських геополітичних інтересів, що полягали в посиленні ролі США на міжнародній арені й об'єднанні демократичних країн у боротьбі проти комунізму, задовольняла американського виборця. Активну підтримку новообраному президентові надали також профспілки. Не все з обіцяного Труменом було реалізовано. Та все ж у період його президентства було збудовано 810 тис. квартир для малозабезпечених сімей, мінімум заробітної плати збільшився від 40 до 75 центів за годину, розширено коло осіб з правом на соціальне забезпечення. Кінець ядерної монополії США. Успіхи та невдачі зовнішньої політики Г. Трумена Цілковитою несподіванкою для зовнішньополітичного керівництва США стала ліквідація в 1949 р. монополії на атомну зброю. Роздобути атомні секрети США Радянському Союзові допоміг фізик-атомник Клаус Фукс, котрий діяв, керуючись ідейними мотивами. Неабияку роль у цьому відіграли також агенти НКВД. Люди Берії зуміли переправити в СРСР навіть цілий атомний пристрій разом із вибухівкою. Звичайно, не слід вважати, що радянські вчені не змогли б самі впоратися з "атомним проектом". Згадані операції лише наблизили строки, що й стало приголомшливою несподіванкою для політичного керівництва США. Розсекречення атомної зброї викликало у США переполох і цілу низку судових процесів, які завершувалися суворими вироками. У 1950 р. після дворічного слідства засуджено президента фонду Ендрю Карнегі для підтримки миру Хісса, у 1953 р. на електричний стілець посадили подружжя Розенбергів і т. ін. До категорії переслідуваних потрапила й компартія США, в якій убачали іноземного агента. Внутрішні невдачі труменівська адміністрація прагнула компенсувати активізацією зовнішньої політики. У 1949 р. Сполучені Штати разом зі своїми західними партнерами створюють Північно-Атлантичний пакт (НАТО), який став надійним гарантом демократії та свободи не лише в Європі. 21 червня 1949 р. конгрес США ратифікував договір про вступ до НАТО. "За" проголосували 82 сенатори, "проти" — лише 13. Один із противників договору — сенатор Тафт — висловив побоювання, що США можуть бути втягнені в конфлікти за чужі інтереси. Однак комунізація Китаю у 1949 р. і розв'язання північно-корейським лідером Кім Ір Сеном війни проти Південної Кореї (25 червня 1950 р.) вимагали від адміністрації Трумена конкретних і рішучих дій. Під прапором ООН США разом з іншими країнами безпосередньо вступили в корейський конфлікт (1950—1953). Війна, в якій США зазнали значних людських втрат, не могла бути популярною серед американської громадськості. Масла у вогонь підливали республіканці, які критикували зовнішню політику Трумена й обіцяли вивести США з війни. Та й серед американського загалу здавна утвердилася думка, що внутрішні труднощі краще вирішують демократи, а зовнішні — республіканці. На президентських виборах у 1952 р. переміг республіканець Дуайт Ейзенхауер (колишній командувач американськими військами в Європі під час Другої світової війни), який залишався на цій посаді до 1961 р. Державним секретарем США у 50-ті роки був Джон Фостер Даллес Доктрина "звільнення від комунізму". Маккартизм Період президентства Ейзенхауера став апогеєм "холодної війни" у міжнародній політиці, й водночас позначився одіозними подіями у внутрішньому житті, пов'язаними із так званим маккартизмом. І те й інше можна розглядати лише у прямому контексті впливу на американське суспільство процесів, що відбувалися у світі в період 50-х років. Надії на кардинальні зміни в зовнішній політиці Радянського Союзу після смерті Сталіна не здійснилися. Хрущовсь-ка відлига виявилася компромісом сталінізму з певним урахуванням розстановки сил у світі. За такої ситуації Ейзенхауер і Даллес прийняли виклик соціалістичного світу і відверто повернули до силової політики, до конфронтації на більш високому виткові напруженості. Доктрина "стримування комунізму" була визнана помилковою і замінена доктриною "звільнення від комунізму" уярмлених народів. Державний секретар Даллес підкріпив її тезою "масованої відплати", що передбачало застосування атомної зброї у випадку вторгнення військ східного блоку до Західної Європи. Однак "від проголошення "політики звільнення від комунізму" нічого не змінилося, підвищився лише рівень небезпеки виникнення війни, а реальне стримування залишилося в арсеналі дій США та їхніх союзників", — стверджує англійський історик П. Кальвокорессі. Американське керівництво й надалі обережно підходило до питання розв'язання війни, й загалом робило все можливе, щоб уникнути її. Поглиблення конфронтації, шалена гонка озброєнь, з одного боку, і зусилля, спрямовані на недопущення глобального конфлікту — з іншого, були реаліями зовнішньополітичного курсу США в першій половині 50-х років. Така політика дістала назву "балансування на грані війни". Так, пропозиція Даллеса в 1954 р. втрутитися у війну в Індокитаї не була підтримана Ейзенхауером. Боротьба США проти комунізму на міжнародній арені адекватно створила своєрідний внутрішній ефект в американському суспільстві, проявом якого був маккартизм. Сама назва суспільного явища походить від імені сенатора від штату Вісконсін Маккарті, який заявляв, що завершить свою кар'єру або в Білому домі, або в тюрмі. Ще в 1950 р. маккартисти провели в конгресі "Закон про внутрішню безпеку" Маккарена — Вуда, який зобов'язував компартію щороку реєструватися в міністерстві юстиції як підривну організацію, а членів партії — як іноземних агентів. За ухилення від цього закону комуністам загрожувало тюремне ув'язнення строком на 5 років і штраф у розмірі 10 тис. дол. Мотивувалося це тим, що комуністична партія США є агентом Москви. Глузду в такому рішенні було небагато, адже нечисленна компартія США не мала підтримки всередині країни й існувала на гроші КПPC. Маккартизм був прямим дисонансом американській демократії. Боротьба США проти комунізму у світовому масштабі в карикатурних формах відбилася всередині самого американського суспільства, наляканого поширенням тоталітаризму. Комунізмофобія вилилася в комунізмоманію. Маккартисти шукали комуністів там, де їх, фактично, не було — в державних органах влади, президентській адміністрації, навіть у Пентагоні. Кампанія, розгорнута маккартиста-ми, дістала назву "полювання на відьом". 9 лютого 1950 р. Маккарті заявив, що в державному департаменті він виявив 205 комуністів. У 1952 р. він очолив одну з комісій в конгресі по виявленню шпигунів у державних органах. У країні посилилася антикомуністична кампанія. Не останню роль у цьому відіграли викриття, пов'язані з атомними секретами. У своїй діяльності маккартисти змикалися з куклукскланівцями, Американським легіоном тощо. Здавалося, на певний час американці втратили почуття спокою й толерантності, властиві американській демократії. Проте слід брати до уваги й той факт, що комунізм американцями не сприймався однозначно. Серед американських обивателів був популярним анекдот, який точно передавав їхні настрої: "краще бути мертвим, аніж червоним". По суті, маккартисти були не породженням американської демократії, а її антиподом. У пошуках носіїв лівого тоталітаризму, маккартисти схилялися до правого, створивши тим самим загрозу американській демократії, що не могло врешті-решт не стурбувати американську громадськість. І коли проти Маккарті виступили профспілки, ліберали та прогресивісти в університетах і коледжах, а згодом навіть президент Ейзенхауер, після того як маккартисти в 1954 р. замахнулися на Пентагон, маккартизм сам розклався так само швидко, як і з'явився. В американському суспільстві — суспільстві середнього класу — маккартизм не міг перемогти, хоча він і завдав значної шкоди престижу та авторитету США. Література 1. Климов В. Г. Экономический рост США: ретроспектива //США: экономика, политика, идеология. 1998. № 7. 2. Пархоменко А. Б. Экономические позиции США в многополярном мире на пороге XXI века // США: экономика, политика, идеология. 1998. № 9. 3. Супян В. Б. Американская экономика: особенности современной модели // США, Канада: экономика, политика, культура. 1999. № 3—4. 4. США в 2000 году. Москва, 2001. 5. США на рубеже веков. Москва, 2000. 6. Уткин А. И. Осмысление геополитического сдвига // США: экономика, политика, идеология. 1998. № 4. 7. Черняков Б. А. Аграрная политика в США в новом измерении // США: экономика, политика, идеология. 1997. JNfe 9. 8. Шаклеина Т. А. "Доктрина Клинтона" и будущее американской внешней политики // США: экономика, политика, идеология. 1997. № 10.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (31.12.2016)
Просмотров: 418 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: