РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Післявоєнне мирне врегулювання в Європі - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

Післявоєнне мирне врегулювання в Європі План 1. Становлення двох курсів у міжнародній політиці після Другої світової війни 2. Післявоєнне мирне врегулювання в Європі. Мирні договори 1947 р. 3. Література Становлення двох курсів у міжнародній політиці після Другої світової війни Проблеми розвитку міжнародних стосунків у повоєнний період завжди привертали увагу дослідників. Як могло статися, що вчорашні союзники по антигітлерівській коаліції надовго опинилися у стані протиборства та конфронтації? Певною мірою тут спрацювала формула, висловлена колись англійським прем'єр-міністром Пальмерстоном: "В Англії немає вічних ворогів і друзів, у Англії є вічні інтереси". Для того, щоб стала зрозумілою поведінка колишніх союзників після війни, варто згадати, на чому саме трималася антигітлерівська коаліція. Виявиться: на національно-державних інтересах. Коли Німеччина у 1941 р. напала на Радянський Союз, Вашингтон і Лондон довго не вагалися. З двох тоталітарних режимів, які ще в 1939 р. кинули виклик миру на планеті, не безпечнішим для існування західних демократій було визнано німецький фашизм. Це засвідчило прийняття лідерами Англії та США — У. Черчіллем та Ф. Рузвельтом — Атлантичної хартії 14 серпня 1941 р. Саме вона лягла в основу антигітлерівської коаліції. Хартія започаткувала коаліцію на принципах, запропонованих Заходом. Радянський Союз, фактично, беззастережно прийняв її, змінивши при цьому класові пріоритети зовнішньої політики на національно-державні й погодившись, по суті, на майбутні умови післявоєнного устрою світу, запропоновані Заходом. Війна завершилася перемогою антигітлерівської коаліції. Кожна з великих держав—учасниць коаліції виношувала свої власні плани і бачення післявоєнного світу. Так, Черчілль був не проти повернутися до традиційної рівноваги сил у Європі, створити таку модель європейського порядку, в якій Велика Британія, Франція, а також переможена Німеччина могли б протистояти Радянському Союзові. Метою Черчілля було не допустити панування СРСР у Європі. Водночас він добре розумів, що самостійно відновити європейську рівновагу Британія не зможе. Американський президент Рузвельт, зі свого боку, сповнений романтичних надій на продовження товариського діалогу й співробітництва в рамках антигітлерівської коаліції, плекав ідею "чотирьох поліцейських", відповідно до якої США, СРСР, Англія та Китай, як всесвітня рада директорів, силою забезпечували б мир та безпеку у світі. Американська доктрина своєрідної моделі колективної безпеки виявилася неспроможною. Тверезий прагматик Рузвельт опинився у ролі мрійника щодо моделі післявоєнного світу. По-перше, між переможцями існувала глибока ідеологічна прірва. По-друге, надзвичайно слабкий Китай, заглиблений у внутрішню боротьбу, не міг виконувати функції одного із світових "чотирьох поліцейських". План Черчілля виявився більш реальним. І цілком закономірно, що американці після смерті Рузвельта поставилися до нього з розумінням, взявши на себе тягар захищати європейські демократії. А Радянський Союз, захоплений перемогою, повернувшись на позиції класових інтересів і нехтуючи Атлантичною хартією, почав активно просувати ідею соціалізму в Центральну та Південно-Схід и у Європу, грубо насаджуючи систему, яка від 1917 р. існувала на теренах колишньої Російської імперії. У приватній розмові з одним із тодішніх югославських лідерів Мілованом Джіласом Сталін зауважував: "Війна тепер не така, як у минулому; той, хто захоплює територію, запроваджує на ній свою власну соціальну систему. Кожен запроваджує свою систему скрізь, куди може дійти його армія. Інакше не може бути". Сталін, як бачимо, мислив категоріями комуністичної ідеології і традиційної російської політики (чого варті війна і перемога, якщо не розширено кордони і сфери впливу). Того ж Джіласа Сталін запевняв: "Якщо слов'яни залишаться об'єднаними і виявлять солідарність, то ніхто в майбутньому не зможе навіть пальцем поворухнути. Одним тільки пальцем". Генрі Кіссінджер у своїй "Дипломатії" зауважує з цього приводу: "Той новий міжнародний порядок, який мав на увазі Сталін, являв собою панславізм, підкріплений комуністичною ідеологією". Усе це різко контрастувало зі спільно здобутою перемогою над фашизмом, загострило ситуацію і змінило баланс сил у Європі. Таким чином, завершення Другої світової війни не принесло бажаного спокою. Причин цьому було кілька. По-перше, до країн Центральної та Південно-Східної Європи радянське керівництво почало насильно експортувати комуністичну систему, перетворюючи їх на форпост дальшого просування соціалізму в Європі. По-друге, унаслідок розгрому Німеччини була порушена традиційна конфігурація сил у Європі, створився своєрідний вакуум рівноваги сил. Посилення СРСР та реалізація радянських планів у Центральній та Південно-Східній Європі сприймалися недавніми союзниками як загроза їхнім життєвим інтересам. Ні для кого не було секретом, що Радянський Союз не відмовився від реалізації ідеї світової революції. Навпаки, вона відверто проголошувалася як основний зміст епохи, суть якої, на думку радянського керівництва, полягала в революційному переході від капіталізму до соціалізму. І якщо Радянський Союз ставив своєю метою насадження соціалізму у світі, то Захід всіляко протидіяв цьому. Соціалізм як система однозначно відкидався західними суспільствами. Одним із перших кроків Західної Європи у цьому напрямі стало запрошення США на роль лідера Вільного світу. США, най-сильніша в економічному відношенні країна світу, заповнили вакуум сили в Західній Європі. Для США теза радянської загрози стала основою мирного завоювання Західної Європи. Надовго встановилася своєрідна, неприродна рівновага сил у формі виснажливого протиборства та всеосяжної, за винятком прямого воєнного зіткнення між лідерами двох світів, "холодної війни", що тривала десятки років. Жорстка хронічна конфронтація поглинала сили та засоби сторін. А тому звалювати вину за розв'язання "холодної війни" виключно на якусь одну сторону було б некоректно. Зовнішня політика СРСР була значною мірою зумовлена внутрішніми процесами. Над централізація у внутрішній політиці неминуче породжувала гегемонізм та великодер-жавність у зовнішній політиці. Міністр закордонних справ СРСР Молотов ще до війни так визначив завдання СРСР: "Якомога більше розширяти межі нашої вітчизни ". Після Другої світової війни ці завдання ставилися ще масштабніше: "З частини Німеччини зробити свою соціалістичну Німеччину". Чехословаччина, Польща, Угорщина, Югославія, на думку радянського керівництва, перебували у "розрідженому стані", "тут належало наводити порядок, притискати капіталістичні порядки". Політика "розширення" соціалістичного простору бачилася як "політика салямі" — відрізання від капіталістичної системи шматка за шматком на користь СРСР. Розширення просторової і силової сфери соціалізму стало основною метою радянського керівництва. Воно розглядало США як найбільш придатну для насадження соціалізму країну, оскільки комунізм у багатій країні наступить швидше, аніж в інших. А тому в 1946 р. на Чукотці була зосереджена десантна армія, перед якою Сталін ставив конкретне завдання: у випадку війни висадитися на Алясці й уздовж узбережжя Тихого океану наступати на США. На розширення "меж" витрачалися величезні кошти. Нікого з вищого радянського керівництва не турбувало те, шо замішана на авантюризмі політика "ощасливлювання" народів прирікала їх на злидні, трагедії, відставання від цивілізації. Усе це призвело до балансування на грані війни. Інтереси експансії соціальної революції відсували на задній план відвернення загрози війни. Пропагандистська логіка, прийнята для внутрішнього користування, виглядала приблизно так: "Оскільки західний імперіалізм чинить опір прогресивним соціальним і територіальним змінам у світі, які ідуть від Радянського Союзу, значить, він агресор". Адекватною була Й тактика. З одного боку, СРСР, наступаючи на позиції Заходу, підвищував рівень воєнної небезпеки, а з іншого, зауважував російський історик В.Дашичев, — розгортав широку кампанію на захист миру і не жалів сил і засобів для організації масового руху прихильників миру. Не випадково у 50-ті роки жартували: "Буде така боротьба за мир, що каменя на камені не залишиться ". Таким чином, СРСР став заручником власної пропаганди. Захід сприймав Радянський Союз як небезпечну державу, яка прагне воєнним шляхом ліквідувати демократію і встановити комуністичний лад в усьому світі, і нарощував зусилля для "стримування комунізму", що, своєю чергою, підвищувало рівень напруженості й посилювало загрозу глобального ядерного конфлікту. На такому тлі розгорталося об'єктивне змагання між двома світами — демократичним і тоталітарним, в основі яких лежали доктрини: "пакс американа"і "пакс совстіка". СРСР програв це змагання, і шлях до остаточного краху "світу по-радянськи" лежав через прозріння та відмову від утопії. Таким чином, міжнародні відносини після 1945 р. формувалися тими стратегічними політичними установками двох світів, які суперечили, не допускали нормального цивілізованого співіснування. Однак вимушене співіснування, під загрозою глобального зіткнення цивілізацінної катастрофи, сформувалося у специфічну "рівновагу жаху". Післявоєнне мирне врегулювання в Європі. Мирні договори 1947 р. Першою великою і назрілою проблемою після війни, що вимагала негайного вирішення, стало підписання мирних договорів з колишніми європейськими союзниками фашистської Німеччини — Італією, Болгарією, Румунією, Угорщиною, Фінляндією. Основні положення майбутніх мирних договорів були намічені уже на Ялтинській та Потсдамській конференціях. Однак уже у вересні — жовтні 1945 р. між державам переможницями виявилися серйозні суперечності, які поглиблювалися за умов формування двох курсів у міжнародній політиці. СРСР намагався, і досить успішно, закріпити свій вплив у країнах Центральної та Південно-Східної Європи, Захід — не допустити цього. Виходячи із принципів Атлантичної хартії, Захід вимагав надати народам цих країн право самостійно вибирати свій шлях розвитку. Радянський Союз прагнув прив'язати ці країни до себе, перетворити на трамплін дальшого просування соціалізму. Питання мирного урегулювання з колишніми союзниками Німеччини вирішувалися на сесіях Ради Міністрів закордонних справ (РМЗС) (осінь 1945 — перша половина 1946 р.) і на Паризькій мирній конференції (29 липня — 16 жовтня 1946 р.). У процесі вироблення мирних статей виявилися серйозні розбіжності. США та Англія прагнули розглядати мирні договори в тісному зв'язку з внутрішніми змінами в означених країнах (встановлення режиму парламентської демократії тощо). Це стосувалося також складу урядів. Щоб не допустити комуністичної диктатури, Англія та США обстоювали принципи створення коаліційних урядів на багатопартійній основі шляхом вільних виборів. Для контролю виборчого процесу, зокрема в Болгарії та Румунії, пропонувалося створення інспекційних груп. Радянський Союз, вірний політиці комунізації (під комунізацією слід розуміти насадження комуністичної диктатури — ліворадикального тоталітаризму), виступив за те, щоб не пов'язувати мирні договори з внутрішньополітичним розвитком країн Центральної та Південно-Східної Європи. Сторонам удалося дійти компромісу. Перші післявоєнні роки характеризувалися взаємними поступками. Внаслідок цього до складу урядів Болгарії та Румунії увійшли представники "інших демократичних груп". Західні делегації, на жаль, тоді ще не усвідомлювали, що "поступка" з боку комуністичних лідерів була вимушеним, тимчасовим маневром. З великими труднощами вирішувалися також питання територіального порядку. Західні держави підтримували територіальні претензії Греції до Болгарії та Албанії. Радянський Союз підтримував своїх соціалістичних протеже. Гостра боротьба розгорнулася навколо статусу міста Трієста з прилеглою територією. Радянський Союз підтримав французький проект, і Трієст став вільною територією під егідою ООН (за договором 1954 р. м. Трієст відійшло до Італії, а територія на схід від нього — до Югославії). Об'єктом гострих зіткнень стали італійські колонії Сомалі, Лівія, Ерітрея. Англія хотіла поставити їх під свій контроль. США прагнули розмістити там свої військові бази. Франція схилялася до того, щоб залишити їх Італії, але під контролем ООН. У Сталіна з'явилися свої "африканські плани". На зустрічі міністрів закордонних справ Молотов з подачі Сталіна заговорив про виникнення в Лівії національно-визвольного руху й необхідності надання йому допомоги з боку Москви. СРСР, заявив Молотов, готовий побудувати там військово-морську базу, взяти район під свій контроль. Представникові Великобританії Бевіну від цих заяв стало погано, довелося навіть викликати лікаря і зробити укол. Долю італійських колоній було остаточно вирішено лише на початку 50-х років. Сомалі — з 1950 p., Лівія — з 1951 р. проголошені незалежними державами, а Ерітрея у 1952 р. стала провінцією Ефіопії. Гострі суперечки викликали також економічні питання договору. США обстоювали пункт "про рівні можливості" та виплату репарацій доларами, що об'єктивно орієнтувало вказані країни на економічні й торгові стосунки зі США, наполягали на цілковитій компенсації націоналізованої власності іноземних компаній. Радянський Союз наполягав на компенсації 1/3 всієї націоналізованої власності. Тут також було досягнуто компромісу (зійшлися на 2/3 всієї вартості). Колишні союзники зважено, з урахуванням можливостей переможених, підійшли до визначення сум репараційних платежів. Італію зобов'язали виплатити Югославії 125 млн. дол., Греції — 105, СРСР — 100, Ефіопії — 25, Албанії — 5 млн. дол. Румунія та Угорщина мали виплатити СРСР по 300 млн. дол. тощо. Пізніше Радянський Союз відмовився від значної частини репарацій з Угорщини, Румунії, Болгарії та Фінляндії. Мирні договори, підписані 10 лютого 1947 p., 15 вересня того ж року набули чинності. Вони зафіксували певні територіальні зміни. Північна Трансільванія передана Румунії, а кордони Угорщини визначені такими, якими вони були на 1 січня 1938 р. Південна Добруджа закріплена за Болгарією, згідно з румунсько-болгарським договором від 7 вересня р. Італо-французький кордон змінився на користь Франції, італо - югославський — на користь Югославії. До Югославії відійшли Істрія та частина Юлійської Крайни. Додеканезькі острови від Італії передані Греції. Радянсько-фінляндський кордон встановлювався станом на 1 січня р. Мирний договір з Фінляндією підтверджував також належність Радянському Союзові області Петсамо (Печенга) та передачу СРСР в оренду строком на 50 років району Порккала-Удд для створення військово-морської бази. Італія втрачала також свої права на колишні колонії. Підписання мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини слід розглядати як важливий крок у політиці європейського повоєнного врегулювання. Сама практика обговорення та вироблення компромісним шляхом мирних договорів могла стати зразком для вирішення інших європейських та світових проблем. Однак у процесі зростання конфронтації та поглиблення протиборства набута практика вельми скоро була забута. Проте мирні договори стали позитивним фактом післявоєнної європейської політики. Вони жодною мірою не ущемили суверенітет цілого ряду країн, а більшість проблем, пов'язаних з мирним урегулюванням, були вирішені в цілому справедливо. Важко докоряти західним державам за те, що вони не зуміли відстояти демократичний розвиток Румунії, Болгарії, Угорщини. У цьому делікатному питанні західні делегації на мирних переговорах виходили з того, що це внутрішня справа народів цих країн. Література 1. Бжезинский 3. Великая шахматная доска: Господство Америки и его геостратегические императивы. Москва, 1999. 2. Дюрозель Ж. Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. Київ, 1995. 3. Кальвокоресси П. Мировая политика после 1945 года: В 2 ки. / Пер. с англ. Москва, 2000. 4. Казанцев Б. Новая стратегия НАТО вызывает серьезную озабоченность // Международная жизнь. 1999. № 2. 5. Коршунов С. "Имперское" и национальное в российском сознании // Международная жизнь. 1998. № 6. 6. Киссинджер Г. Дипломатия / Пер. с англ. Москва, 1997. 7. Литвин В. М. Україна: досвід та проблеми державотворення (90-ті роки XX ст.). Київ, 2001. 8. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945— 70-ті роки). Київ, 1999. 9. Нариси з історії дипломатії України. Київ, 2001. 10. Носов А/. Гч Рогов С. М., Шмелев И. Я. Россия и Запад после 11 сентября 2001 года // США, Канада: экономика, политика, культура. 2002. № 6. 11. Смирнов П. Я. США и Западная Европа. Борьба за влияние в восточноевропейском пространстве // США: экономика, политика, идеология. 1997. № 6. 12. Сокол Я. Я. Многополярный мир в зеркале теорий международных отношений // США: экономика, политика, идеология. 1998. № 7. 13. Татю Мишель. Треугольник Вашингтон—Москва-Пекин в новой геометрии // Международная жизнь. 1999. № 2. 14. Уткин А. Я. Антитеррористическая коалиция: опыт и уроки // США, Канада: экономика, политика, культура. 2002. № 6.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (29.10.2016)
Просмотров: 364 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: