РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Післявоєнна Японія - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

I. Зовнішня політика післявоєнної Японії 1) Зовнішньоекономічні зв'язки 2) Японо-американські відносини 3) Японо-азіатські відносини 4) Російсько-японські відносини Проблема "північних територій" в російсько-японських відносинах II. Список використаної літератури Зовнішня політика післявоєнної Японії Характерною межею зовнішньої політики Японії, що не має засобів військово-політичної дії на розвиток міжнародних процесів, є її гнучкість і витонченість. Перш за все, слід зазначити наявність двох паралельних зовнішньополітичних ліній, що пересічних або розходяться залежно від кон'юнктури. Зовнішньоекономічні зв'язки Японія вступила в МВФ в 1952 р. У той період стеля, визначувана платіжним балансом країни, була низьким, так що Японія двічі (у 1953 р. і 1957 р.) вдавалася до свого права запозичення (для підтримки платіжного балансу) і двічі (у 1962 р. і 1964 р.) укладала з МВФ угоди про кредити "stand-by". В процесі переговорів для досягнення з МВФ угод (про заходи економічної політики), супроводжуючих надання кредиту, між сторонами відбувалися жорсткі дискусії, але досягнуті угоди Японія дотримувала неухильно. Також в 1952 р. Японія вступила у Всесвітній банк. Перший час зважаючи на низьке кредитного рейтингу Японії Всесвітній банк вельми пасивно відносився до надання Японії позик. У 1958 р. це відношення змінило на позитивне, і в першій половині 1960-х років Японія разом з Індією була найкрупнішим позичальником Всесвітнього банку. Дискусії щодо умов кредитування, так само як і на переговорах з МВФ, були вельми жорсткими. Проте узгоджені умови виконувалися бездоганно, і були навіть випадки, коли Японія готова достроково погасити деякі позики, але натрапляла на незгоду Всесвітнього банку. Таким чином, післявоєнна Японія вибрала як своя стратегічна лінія співпрацю з міжнародними фінансовими організаціями і всіляко укріплювала міжнародну довіру до себе. Японія дуже сильно залежить від зовнішньої торгівлі. Вся сировина, яка переробляє її промисловість, майже все паливо, споживане в Японії, поступає з-за кордону. Але крім того, Японія ввозить і частину необхідного для неї продовольства. Щоб заплатити за все це, треба багато вивозити. А вивозить Японія не так вже багато, як це прийнято вважати, - тільки 13% валового національного продукту. Якщо за основними економічними показниками Японія займає 2-е місце в капіталістичному світі, то по величині експорту - тільки 3-е. На її частку припадає 18% промислової продукції розвинених капіталістичних країн, але лише 13% їх сукупного експорту. В результаті особливих відносин, які склалися під час американської окупації, США стали головним торговим партнером Японії: на США падає 25-30% її зовнішньої торгівлі. Тепер, коли США прагнуть скоротити ввезення японських товарів і змінити торговий баланс в свою користь, Японія намагається перебудувати напрями зовнішньої торгівлі. Зокрема, велику цікавість вона виявляє до російського ринку. Експорт капіталу в післявоєнний період був невеликим. На початку 80-х рр. по величині закордонних капіталовкладень Японія займає 5-е місце. В основному капітал вивозиться у вигляді позик для покупки японських товарів, а останнім часом Японія почала вкладати капітали в розробку закордонних джерел сировини. Але і іноземні капіталовкладення в Японії теж невеликі: у руках іноземців менше 4% акціонерного капіталу Японії. Це у декілька разів менше, ніж в будь-якій з європейських країн. І це дивно, якщо врахувати, що тривалий період Японія знаходилася не тільки залежно від США, але і під її окупацією. У перші роки після війни американські корпорації не поспішали вкладати капітали у відновлення господарства цієї бідної природними ресурсами країни. Японські корпорації встали на ноги без американської допомоги. Після перших економічних успіхів Японії американські бізнесмени зацікавилися цією країною, але Японія вже захистила свою промисловість спеціальними законами. Згодом було оголошено про лібералізацію - про дозвіл іноземним капіталам проникати в ряд галузей японської промисловості. Але виявилося, що в цих галузях позиції японських підприємців настільки сильні, що іноземцям там робити явно нічого. Японо-американські відносини Офіційна політика проводиться МІДом Японії з урахуванням міжнародних зобов'язань Токіо і з оглядкой на старшого партнера по Пакту безпеки, і є середньою лінією між інтересами японського капіталу і Вашингтона. Неофіційна політика проводиться самим крупним японським капіталом в співпраці з Міністерством зовнішньої торгівлі і промисловості (МВТП). МВТП безпосередньо забезпечує задоволення потреб крупного капіталу, формульованих його організаціями (Президента найбільшої з них "Кейдайрен" навіть називають "фінансовим Прем'єр-міністром" Японії). У боротьбі "проамериканського" МІДа і "патріотичного" МВТП фінансова і чисельна перевага не на стороні офіційної дипломатії (штат МІДа значно поступається персоналу японських Торгових Представництв і філіалів компаній за рубежем). Таким чином, залишаючись формально і офіційно вірною Вашингтону, Японія в неофіційному порядку відстоює свої власні інтереси, далеко не завжди співпадаючі з американськими. Японо-американський Союз за 4 десятиліття свого існування зазнав значні зміни по духу і букві у бік підвищення в ньому ролі Японії (позбавлення США права втручання у внутрішні справи Японії, акцент на "сумісну" відповідальність Токіо і Вашингтона за безпеку Далекого Сходу, право виходу Японії з Пакту, повернення їй адміністративних прав на архіпелаг Рюкю при збереженні там американської військової присутності і т. д.) В історії взаємостосунків двох країн неодноразово зафіксовані випадки ігнорування Вашингтоном інтересів свого союзника, що залишається все-таки на положенні "молодшого партнера", проте Токіо явно не зацікавлений в розірванні Союзу. США як і раніше цінні для Японії з економічної точки зору як найбільший ринок збуту японських товарів (до того ж в епоху "холодної війни" Токіо було спокійнішим мати над собою американську "атомну парасольку" від таких сусідів, як СРСР і КНР). В той же час, Японія як і раніше цінна для США як єдиний крупний союзник на Далекому Сході з військово-політичної точки зору. Глибина і різносторонність японо-американської співпраці привели до настільки тісного переплетення їх інтересів, що дозволяють говорити про відносини асиметричної взаємозалежності двох країн. Статус "молодшого партнера" в рамках цієї взаємозалежності, з інтересами якого Вашингтон не завжди вважається, Токіо не бентежить - відповідно до конфуціанського принципу "амае" старший не може задовольнити всі претензії молодших, які у будь-якому випадку зобов'язані слідувати за ним. Можна припустити, що Токіо надає стримуючу дію на США, оскільки у Вашингтоні знають, що торговельно-фінансовій Японії більш імпонує застосування несилових методів боротьби на міжнародній арені. Японо-азіатські відносини У перші десятиліття періоду Мейдзі в Японії користувалася популярністю «теорія відходу з Азії», висунута відомим просвітителем-західником Ю.Фукудзавой. Потім про неї вважали за краще забути. Створення сан-францисськой системи безпеки, а потім завершення в 1952 р. американської військової окупації і відповідно періоду форсованої американізації поставили уряд перед необхідністю вироблення нової стратегії дій Японії в Азії. Зовнішня політика кабінетів С. Есиди (1946-1954, з невеликою перервою в 1947-1948) визначалася повною залежністю від курсу США. Дипломатію І. Хатоями — М. Сигеміцу (1954-1956) можна назвати гойданням маятника в протилежну сторону: відновлення дипломатичних відносин з СРСР і соціалістичними країнами Східної Європи, вступ до ООН (при підтримці СРСР), розширення торгівлі з комуністичним Китаєм. Але тільки політика кабінетів Н. Киси (1957-1960) позначила реальне повернення Японії до Азії, початок якому поклали історичні візити прем'єра в п'ятнадцять азіатських країн протягом одного тільки 1957 р. Саме в цей час широке поширення набуває формула «Японія — частина Азії». Активізація японської дипломатії в регіоні подобалася не всім, особливо з урахуванням того, що уряд очолював колишній «військовий злочинець категорії "А"», один з організаторів «економічного чуда» Маньчжоу-го в 30-е роки, а потім і системи військової економіки в самій Японії. Позиція Киси відносно США відрізнялася більшою самостійністю, ніж Есиди, але недавно опубліковані матеріали однозначно свідчать, що він не тільки діяв з схвалення Вашингтона, але і безпосередньо одержував гроші від ЦРУ, зокрема на проведення своїх виборчих кампаній. Обставини змінили, особливо з початком складання в Азії «третьої сили», що позначився на Бандунгськой конференції 1955 р., що і вимусило американську дипломатію до гнучкішого курсу в регіоні. Її основною метою стало не допустити подальше розповсюдження впливу СРСР і комунізму в Азії. У досягненні цієї мети Сполучені Штати одержали надійного помічника в особі Японії. Перед Японією стояла ще одна важлива задача: радикально виправити свій «імідж» в країнах Азії, збиток якому нанесла не тільки її політика військових років, але і подальші у відповідь заходи переможців. Не знімаючи з Японії, точніше з японської армії і адміністрації, відповідальності за досконалі ними в Азії злочину, нагадаємо, що в роки війни добра половина керівників національно-визвольних рухів в цих країнах була на стороні Японії, зокрема такі лідери, як Субхас Чандра Босий в Індії, Ба Мо в Бірмі і Сукарно в Індонезії, а крім того, японці намагалися привернути на свій бік також Д. Неру і У. Ну. Цей круг проблем також досліджений достатньо добре. Не можна не визнати, що симпатії значної частини населення азіатських країн були на стороні Японії, яка, через імперських і колоніалістськіх амбіції, не виправдала надій, що покладалися на неї, зокрема, так і не надавши повної незалежності Індонезії. Післявоєнна незалежність Індонезії, Індії, Бірми, Філіппін — справа рук колишніх власників цих колоній, але це був вимушений крок, а не жест доброї волі: «хороші» переможці не могли безкарно позбавити народи того, хай і небагато чого, що їм вже дали «погані» японці. Антияпонські настрої стали насаджуватися в регіоні пропагандою союзників вже під час війни, але по-справжньому вони укорінялися тільки в Південній Кореї і на Філіппінах. Решта країн, перш за все Південно-східної Азії (що утворили в 1965 р. АСЕАН), як і раніше відносилася до Японії з деяким недовір'ям, але віддавали перевагу її присутності впливу США і тим більше СРСР. Японія в свою чергу стала їх головним торговим партнером і інвестором, і надавала їм значні допомоги: від компенсацій першого післявоєнного десятиліття (які багато в чому і заклали основу економіки цих країн!) до вражаючої економічної допомоги в наші дні. У самій Японії перші десять-п'ятнадцять післявоєнних років були ознаменовані розповсюдженням уявлень про відповідальність тільки її однієї за війну на Тихому океані, зокрема відносно азіатських країн. Поступово в історіографії, а потім в популярній літературі, белетристиці і масовій свідомості з'являються збалансованіші уявлення про характер війни і відносини Японії і азіатських народів, а також частково відроджуються ідеї паназіатізма. Природно, вони відродилися в абсолютно іншій якості, з новою розстановкою акцентів. Головна увага зверталася на історичну, духовну, культурну і цивілізаційну єдність народів Азії, перш за все Індії, Китаю і Японії. Про це ще до війни багато разів говорили і писали ідеологи паназіатізма З. Окава, К. Міті і М. Рояма. Новий розквіт в Японії переживають дослідження історії і культури Азії і Далекого Сходу, що розуміється і трактувала як єдине ціле. Розповсюдження таких переконань, безумовно, відбивало як зміну загальної ситуації в Азії, так і зживання американізації і її наслідків, що почалося. Можна сказати, що з початком періоду високих темпів економічного зростання японці змогли задуматися не тільки про «хліб насущний», але і про «душу». Пошук «душі» привів частину з них (меншина) до закликів не тільки політично і економічно стати частиною «вільного миру», але і розчинитися в ньому культурно і цивілізаційний. Правда, тут вони дуже швидко зіткнулися з принциповою проблемою вибору орієнтирів: власне американська цивілізація нічого не могла дати в культурному і духовному відношенні, особливо країні із стародавніми і глибокими традиціями, а культурна спадщина Європи Японія не переставала засвоювати з перших років Мейдзі (можна привести приклад післявоєнної моди на французький екзистенціалізм, а також на Бердяєва і Шестова як його попередників). Крім того, Японія вже не відчувала себе тільки «акцептором» у області духовної культури: світове визнання книг Я. Кавабати, лауреата Нобелівської премії по літературі 1968 р., і Ю. Місими, неодноразового претендента на ту ж премію, розповсюдження ідей дзэн-буддизму, десятки перекладів книг Д. Судзуки, а потім і глави «киотоськой школи» К. Нісиди говорили самі за себе. В результаті в 60-е роки Японія стала поступово звертатися до свого «коріння», цілком природно знаходячи їх в Азії. Як приватний, але цілком характерний приклад можна привести «духовну реабілітацію» З. Окави, філософа, політика і «військового злочинця»: йому було віддане належне як досліднику класичної індійської і ісламської філософії, історику релігії і перекладачу Корану, а потім як пропагандисту єдиної Азії і лише багато пізніше як борцю проти «білого імперіалізму». У Японії все частіше і частіше проводилися міжнародні конференції по проблемах Азії (від старовини до сучасності), постійно збільшувалася кількість дослідницьких центрів і видань, що спеціалізуються на цій проблематиці. Необхідно відзначити достовірно інтернаціоналістський характер цього процесу: толк про відродження націоналізму в післявоєнній Японії взагалі був результатом нерозуміння або перебільшення, що свідомо або несвідомо допускалися пропагандою її колишніх супротивників у війні. Духовний і культурний поворот Японії до Азії зримо, тобто в міжнародному масштабі, позначився з початком 70-х років, хоча йому і передували багато років підготовчої роботи. Сприяла цьому і зовнішня політика Р. Никсона, який, по вірному зауваженню М. Носова, намагався «покінчити з психологічною залежністю Японії від США, примусити її ухвалювати самостійні рішення і поставити відносини між двома країнами на рівень рівніших і звичніших відносин між союзниками». Певний успіх цього (втім, більше психологічний, ніж політичний і тим більше дипломатичний) в 70-е і особливо 80-е роки породив, зокрема, феномен «теорії [унікальності] японців» і «теорії японської культури», деякі апологети яких, не обмежуючись тим, що постулює унікальності японської цивілізації (заснованої на рисосіянні!), стверджували, що навіть мозок японців діє інакше, ніж у інших народів. Книга головного пропагандиста цієї «теорії» Т. Цуноди «Мозок японця» була негайно видана в Токіо по-англійськи, але за межами Японії її зустріли в кращому разі іронічно. Обережніші адепти подібних теорій (ніби До. Мацумото) вважають за краще говорити про унікальність «далекосхідної» або навіть ширше — «азіатської» цивілізації, протиставляючи її перш за все миру «білих», будь то Європа або Америка. Характерною межею «азіатізациі» Японії 80 — 90-х років є колосальна притока в країну іноземців саме з цих країн, перш за все Кореї, Таїланду і Філіппін, а останнім часом з КНР. Саме за їх рахунок так збільшилася кількість проживаючих в Японії іноземців в цілому: майже на 50% з 1985 по 1992 р. А кількість студентів-іноземців, що навчаються в Японії, за цей же період зросла в три рази. Уряд активно заохочує приїзд до Японії учених, студентів і стажистів перш за все з азіатських країн, віддаючи їм перевагу перед жителями Європи і навіть США, наприклад при отриманні грантів або надходженні на магістерський і докторський курси в університети, принаймні в державні. Японія активно привертає фахівців з цих країн, особливо молодих, тим самим демонструючи добру волю бути якщо не «старшим братом», то дбайливим партнером і щирим другом. В той же час принаймні у частини майбутньої еліти Азії формуються дружні настрої до Японії, досвід якої там вивчають і цінують. Проте не секрет, що значна частина громадян цих країн приїжджає до Японії не за знаннями, а на заробітчанство. Це дешева робоча сила, згідна практично на будь-яку роботу, складає чималу конкуренцію місцевої, а наймачі (особливо з кримінальних і напівкримінальних структур) в гонитві за прибутком нерідко самі порушують законодавство або поблажливо відносяться до його порушень тими, кого вони беруть на роботу. Не дивлячись на відому поблажливість властей до іммігрантів з Азії, до них періодично застосовуються досить жорсткі заходи, як правило, що зводяться до депортації. Щорічно публікована статистика депортації іноземців з Японії впродовж вже багатьох років показує одні і ті ж тенденції. По-перше, абсолютна більшість депортуються — громадяни азіатських країн (без особливої специфікації, очевидно, з дипломатичних причин). По-друге, така ж явна більшість депортується за порушення законів про працю і недотримання візового режиму (наприклад, наймання на постійну роботу без так званої «робочої візи» або перебування в країні з простроченою візою). Орієнтацію Японії на молодь азіатських країн важко не визнати за вдало вибрану. Нинішні двадцаті- тридцятирічні вже не сприймають всерйоз розповіді своїх дідів про війну і про «японські звірства», та зате самі вони добре пам'ятають серію демонстративних вибачень прем'єр-міністрів М. Хосокави і Т. Мураями в 1993-1995 рр. перед урядами низки країн Азії за дії Японії під час війни. Вони можуть самі приїхати до Японії, повчитися тут (на гроші японських платників податків), подивитися своїми очима, як йдуть справи в цій країні. Принаймні, студенти, аспіранти і стажисти з країн Азії зустрічають в цілому серцеве відношення японців, іноді прохолодно-коректне, як, втім, і будь-які інші іноземці, і майже ніколи не стикаються з проявами недоброзичливості (виняток можуть становити корейці, але це особлива, дотепер актуальна і хвороблива тема). Російсько-японські відносини Відсутність підпису радянського представника під Сан-Францисськім мирним Договором з Японією наклала несприятливий відбиток на подальший розвиток відносин між Москвою і Токіо. Проте, економічні потреби Японії і її прагнення до підвищення своєї самостійності на міжнародній арені і ослабленню надмірної односторонньої орієнтації на Вашингтон зумовили налагодження радянсько-японських відносин з сірок. 50 рр. У 1956 р. в результаті візиту Прем'єр-міністра Хатояма до Москви була підписана радянсько-японська Декларація. Вона передбачала відновлення дипломатичних відносин між двома країнами, врегулювання такого важливого для Японії питання про умови риболовецького промислу, згода Москви на прийом Японії в ООН, "передачу" Японії, після підписання Мирного договору між Москвою і Токіо, островів Малої Курильської гряди Хабомаї і Шикотана. Декларація 1956 р. підвищувала самостійність Японії в світовій політиці і перетворювала її на рівноправного члена світової Спільноти, що викликало незадоволення Вашингтона. Під його тиском наступний Уряд Киси саботував підготовку і підписання радянсько-японського Мирного договору, і в той же час форсував модернізацію японо-американського Пакту безпеки в новій редакції 1960 р., передбачаючої збереження американської військової присутності на японській території ще мінімум на 10 років. У зв'язку з цим в Заяві Радянського Уряду, зробленому в 1960 р., передача Японії островів Хабомаї і Шикотан обуславлівалась попереднім виконанням Токіо двох умов: підписанням Мирного договору і висновком іноземних (тобто американських) військ з її території. З тих пір політичні відносини між Москвою і Токіо були отруєні не тільки відсутністю Мирного договору і військовою присутністю США в Японії, але і проблемою "північних територій", на "поверненні" яких наполягає японська сторона. Неврегульованість політичних відносин між двома країнами не завжди позначалася на економічних зв'язках між ними (в значній мірі завдяки паралельній "неофіційній" політиці ділових кіл Японії, ігноруючих незадоволеність Вашингтона із цього приводу). У розвитку економічного співробітництва між двома країнами були зацікавлені не пов'язані з американським ринком фракції японського капіталу, риболовецькі круги і льовонастроєнная громадськість. Позначалося також і прагнення Токіо до диверсифікації джерел сировини: були укладені офіційні Генеральні багаторічні Угоди на розробку вугільних, лісових і рудних ресурсів Сибіру з участю японського капіталу. Проте ряд перспективних проектів торпедувався з політичних причин: проект нафтопроводу Тюмень-Знахідка був похований під тиском Пекіна, проект постачання Японії електроенергією з могутніх ТЕС на Сахаліні зустрів протидію з боку УНО, що порахував його загрозливим національній безпеці. Однією з головних цілей будівництва БАМа було розширення транспортування сировини з Сибіру до Японії, проте за роки його споруди через підвищення світових цін на сировині Японія перебудувала свою промисловість на малосировинні технології. В умовах неврегульованості політичних проблем між двома країнами, могутня проамериканська буржуазія при підтримці Вашингтона перешкоджала зміцненню прорадянського бізнесу. Із загостренням радянсько-американських відносин на рубежі 70-80 рр. Японія пішла на цілеспрямоване згортання економічного співробітництва з СРСР і втратила провідне місце в торгівлі Москви з капіталістичними країнами. Найважчим роком у відносинах двох країн був 1977 р., коли СРСР вслід за чотирма десятками інших держав ввів 200-мильну економічну зону територіальних вод уздовж свого побережжя. Японія, перша риболовецька держава планети (1,1% її ВНП), втратила можливість безкоштовного лову в цій зоні близько 1 млн. тонн риби. Проте проблема для Японії ускладнювалася тим, що визнання радянської економічної зони навколо південнокурильських "північних територій" на практиці означала б і визнання з її сторони приналежності цих островів Радянському Союзу. Тому всі політичні сили Японії, від неофашистів до комуністів, об'єдналися в боротьбі за ці території. В результаті складних дипломатичних маневрів, що мали на меті "збереження особи", Токіо пішов на висновок риболовецької Конвенції 1977 р., згідно якої японські рибаки, вилавлівавшие раніше в 200-мильній зоні навколо радянського побережжя 1,7 млн. тонн риби безкоштовні, відтепер одержували право вилову 0,7 млн. тонн за оплату. Умови конвенції сприяли збереженню і відтворенню рибних ресурсів в далекосхідних водах. З розпадом СРСР Російський Уряд покладав певні надії на економічну підтримку курсу на реформи з боку Японії. Симпатизуючи у принципі ринковим перетворенням в Росії, Токіо в свою чергу чекав від Москви територіально-політичних поступок (повернення "північних територій") і сприятливого для бізнесу інвестиційного клімату. Оскільки жодне з цих побажань японської сторони не виконане, політичні відносини двох країн залишаються стриманими, а економічні зв'язки явно не відповідними можливому потенціалу співпраці Проблема "північних територій" в російсько-японських відносинах Коріння виникнення проблеми "північних територій" (островів Ітуруп, Кунашир, Хабомаї, Шикотан із загальною площею 4946 квартир км) лежить в агресивній політиці мілітаристської Японії в ХХ в. Російсько-японські договори 1855 р. і 1875 р., що визнали спочатку південні, а потім і північнокурильські острови що належать Японії, зобов'язували останню розвивати дружні відносини з Росією. Проте Токіо використовував володіння вказаними островами для агресії проти Росії і захоплення Ю. Сахаліну. В результаті насильницький Портсмутській мир перекреслив договори 1855, 1875 рр. як аргумент на користь приналежності Курил сучасної Японії. Відповідно до Ялтинських угод Курильські острови і Південний Сахалін разом з іншими правами Росії, попраннимі мілітаристською Японією, поверталися Радянському Союзу. Японська капітуляція в 1945 р. на умовах Потсдамськой Декларації обмежувала територію цієї країни чотирма найбільшими японськими островами. За Сан-Францисському Мирним договором Японія визнала Курили за неї що не належать. Приналежність островів Росії, що не підписала цього договору, обумовлена попередніми Ялтинськими угодами. Таким чином, з погляду міжнародного права Токіо на острови претендувати не може. Проте проблема виникла в умовах "холодної війни", і її батьківство належить Вашингтону. США була невигідна нормалізація радянсько-японських відносин після 1951 р., оскільки вона ставила під питання необхідність і доцільність американської військової присутності в Японії. Тому Вашингтоном був зроблений ряд заходів по торпедуванню цієї нормалізації: сенатом США при ратифікації Сан-Францисського договору була прийнята спеціальна резолюція, що "ніщо в цьому Договорі" не може тлумачитися на користь СРСР (т. е., Ю. Сахалін, Курили). Під час радянсько-японських переговорів в Москві 1956 р. Вашингтон зробив все можливе для їх зриву: у ноті держдепартаменту Токіо мовилося, що США розглядають Малі Курили (Хабомаї і Шикотан) як геологічну частину японського острова Хоккайдо, а південні острови Великої Курильської гряди як частина Японії. При цьому США загрожували Токіо не повертати Окінаву Японії, якщо остання відмовиться від вимоги до Москви "повернути" 4 острови Курильської гряди. Таким чином, США зірвали в 1956 р. можливість остаточного радянсько-японського врегулювання, а Токіо не одержав Хабомаї і Шикотан як "платня" Москви за це врегулювання. Такому результату були раді проамериканські сили в Японії, що побоювалися відходу військ США з своєї країни, що залишило б їх наодинці з сильним лівим рухом. Спочатку інспірована Вашингтоном проблема повернення островів не мала широкої підтримки в Японії (майбутній Прем'єр-міністр країни від ЛДП Ісибаси навіть назвав галас навколо цього питання "пусканням пилу в очі"). Проте з часом проблема "північних територій" із зовнішньополітичної перетворилася на внутрішньополітичну: що втрачає поступово, але неухильно свій електорат правляча ЛДП використовує проблему відновлення "територіальної цілісності" країни для підвищення свого авторитету в умовах зростання японського націоналізму в період економічного буму. Інші партії були вимушені також удатися до цього різновиду виборчої боротьби (КПЯ так само демонструвала свій "національний" характер і незалежність від КПРС). Таким чином, склався загальнонаціональний політичний консенсус з питання про острови, незалежно від партійної приналежності. До початку 70 рр. вістря японського націоналізму, що росте, було направлено в дві протилежні сторони - проти СРСР з курильського питання, і проти США за повернення Японії адміністративних прав на архіпелаг Рюкю. У 1973 р., пов'язавши це із збереженням Пакту безпеки і активнішою участю в ньому Токіо, Вашингтон повернув Окінаву Японії (при цьому США нічого не втратили, окрім турбот про соціально-економічний розвиток Окінави, що втратила своє колишнє військово-стратегічне значення "Непотоплюваного авіаносця" США з розвитком ракетних засобів доставки ядерної зброї). З политико-психологічної точки зору американська дипломатія цим кроком створила враження, що Вашингтон йде назустріч японському націоналізму, а Москва цього робити не бажає. В результаті відбувається концентрація японського націоналізму на проблемі "північних територій", на СРСР, а потім на Росії. Список використаної літератури: 1. Сайт www.history.kemsu.ru - стаття "Післявоєнне регулювання в окупованій Японії" 2. Сайт www.japantoday.ru: А) стаття "Роль держави в післявоєнному економічному розвитку Японії " (Косуке Накахира) Б) стаття "Три інтернаціоналізації Японії" (У. Молодяков)
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (16.09.2016)
Просмотров: 580 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: