РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:Культурно-просвітницька робота серед біженців-поляків з Царства Польського в роки Першої світової війни - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

Культурно-просвітницька робота серед біженців-поляків з Царства Польського в роки Першої світової війни В наш час біженська проблема, її постановка в попередні роки, а також осмислення і різнобічний аналіз здобувають все більшу значимість у суспільстві. Адже сучасні біженці, які є результатом війн, міжнаціональних конфліктів та інших соціально-економічних потрясінь, практично 100 років по тому багато в чому стикаються з тими ж проблемами, що й поляки в роки Першої світової війни. В той час як зараз допомога їм поставлена на міжнародному і, безсумнівно, більш високому рівні. Актуальність дослідженню надає і той факт, що незважаючи на постійний інтерес дослідників до вивчення різних проблем, що пов'язані з Першою світовою війною, розширенню кола вивчаємих питань, польські біженці все ще залишаються на периферії історичних досліджень. Відзначимо, що роботи російських авторів з даної проблематики, які з'явилися під час Першої світової війни, носять непрофесійний характер, хоча і спираються на багату джерельну базу [11]. В свою чергу, радянські дослідники переважно зупинялися на участі біженців у революційному русі. Лише в останні два десятиліття проблема біженства стає актуальною. Так, в своїх роботах полякам приділили увагу російські історики А. Ю. Бахтуріна [7] і А. М. Курцев [9], а також вітчизняний дослідник І. Т. Лісевич [10]. Незважаючи на те, що в ПНР польські біженці також розглядалися з позиції їхньої участі у встановленні радянської влади й поширенні прокомуністичних настроїв після повернення в Польщу, вже в ці роки робилися спроби різнобічного вивчення даної проблематики. В свою чергу, монографія І. Спустек [15] є найбільш комплексним дослідженням, що розкриває їх становище у Російській імперії. В наш час вивченням цих питань займаються М. Коженєвский [12] і А. Патек [13; 14]. Для дослідження проблеми авторка залучила різноманітні джерела, частина з яких вводяться в науковий обіг уперше. Серед них опубліковані документи, мемуарна література, періодичні видання та архівні матеріали, до яких входять документи з фондів Центрального державного історичного архіву в м. Києві і Державного архіву Харківської області. Саме останні складають джерельну базу статті [1-5]. Отже, відступ російських військ з західних територій імперії, який розпочався під натиском супротивника навесні 1915 р., призвів до евакуації мешканців цих земель як в добровільному, так і примусовому порядку. Сприяючи масовому переселенню польського населення на схід російське командування керувалося уявленням про те, що супротивник, який потрапляє в спустошену місцевість, повинен зазнавати труднощів у продовольстві й розквартируванні військ [9, с. 101]. Серед армії біженців, що рушила вглиб Російської імперії, були також росіяни (термін того часу «росіяни» мав узагальнене значення і ототожнювався з населенням і великоросійським, і малоросійським, і білоруським), литовці, латиші, болгари, чехи та інші, навіть німці. Однак, як свідчать списки біженців, що їх містять архівні справи, поляки, яки становили 24 % всіх біженців [15, с. 188], за своєю чисельністю поступалися тільки першим. Більшість польських дослідників вважає, що в наслідок цих подій у внутрішніх районах Російської імперії опинилося 600-700 тис. поляків. Турбота про них стала питанням державної важливості, а її практичне рішення поклали на уряд. З серпня 1915 р. діяв «Закон про забезпечення потреб біженців», що визначав її. В той же час, свій внесок у справу допомоги біженцям прагнула внести більша частина громадських організацій, які вже існували, або були тільки-но створені. Та крім забезпечення матеріальних потреб біженців важливе місце займала культурно-просвітницька робота. При цьому язикове спілкування, навчання, підтримка національних і релігійних традицій стало одним з першочергових завдань національних організацій, що піклувалися про біженців. Серед них найбільш визначну роль відігравали Центральний цивільний комітет (ЦЦК), Польське товариство допомоги жертвам війни (ПТДЖВ) та Рада польських з'їздів. Відзначимо, що велика увага приділялася дитячій освіті. Відкриті навчальні заклади в основному були безкоштовними тимчасовими однокласними початковими училищами для дітей обох статей [5, с. 40-42, 84, 112-113]. У той же час існували просто курси польської мови і літератури, які діяли у святкові дні і по неділях, або, навпаки, навчальні заклади для дітей біженців, які розраховувались на більш тривалу програму навчання. Кількість учнів варіювалась від декількох десятків до декількох сотень. Викладали тут вчителя, яких евакуювали з Царства Польського. Через те, що викладацьких кадрів не вистачало у вересні 1916 р. було ухвалене рішення щодо прискореної підготовки вчителів для польських шкіл. З цією метою відкривалися вчительські курси двох видів: тримісячні й річні (залежно від отриманої освіти, тобто кількості класів загальноосвітньої школи, що було скінчено). Діяли вони на кошти, які виділялись Комітетом Тетяни Миколаївни, і, частково, на суми з приватних фондів. Так, у м. Києві на перші такі тримісячні курси для підготовки вчителів початкових класів прийняли 36 чоловік [10, с. 41]. В більшості випадків діти навчалися закону Божому, російській і польській мовам, арифметиці, польській історії та географії, а також окремо для дівчат викладалися спів і рукоділля. При більш тривалій програмі навчання до перелічених вище предметів додавалися алгебра, геометрія, іноземні мови (французька, німецька), латинь, історія і географія Росії, малювання та ін. Викладання велося польською мовою. Додамо, що згідно з циркуляром Міністерства народної освіти попечителям навчальних округів від 26. 10. 1915 р. за № 47487, у зв'язку з важким матеріальним становищем біженців встановлювався порядок звільнення їх від плати за навчання. Передбачалися і різні пільги у вигляді видачі грошової допомоги за рахунок скарбниці, в кожному окремому випадку встановлювався певний час, крайні строки для внесення плати за навчання [6, 1915. 16.11]. Адже існували й платні курси. Слід відзначити, що дані навчальні заклади діяли не тільки в губернських і повітових містах, але й у невеликих містечках, селах [5, с. 3, 51, 74, 92, 187]. Вони відкривалися як при діючих школах, так і в приміщеннях, що були спеціально пристосовані для цього, при костьолах; відновили роботу деякі чоловічі та жіночі гімназії й інші навчальні заклади, які евакуювали з Царства Польського. Продовжували роботу Варшавський університет і Вищі жіночі курси, що були перевезені до Москви (потім - до Ростова-на-Дону), Пулавський сільськогосподарський інститут, що перебував тепер у Харкові [15, с. 239]. При цьому польські організації допомоги біженцям приділяли увагу не тільки освіті дітей, але й дорослих. У м. Житомирі при сприянні ПТДЖВ функціонували вечірні курси на 40 чоловік для дорослих обох статей, на яких навчали грамоті, або ж влаштовувались так звані пересувні бібліотеки [5, с. 144]. Останні укомплектував у ході освітньої програми ЦЦК [12, с. 144]. У м. Харкові місцевим відділенням даної організації для біженців були відкриті читальні [2, с. 1]. Слід відзначити, що навчальні заклади для дітей польських біженців відкривались не тільки різними організаціями, але й приватними особами. Так, завдяки старанням І. Ф. Красуської, вчительки французької мови і співвласниці середнього жіночого навчального закладу Ю. Гагатницької у м. Варшаві, в м. Києві був відкритий гуртожиток для групи учениць приватних варшавських жіночих навчальних закладів, які навчалися за програмою восьмикласного навчального закладу Ю. Гагатницької. Аналогічний восьмикласний польський жіночий навчальний заклад для дітей- біженців діяв у м. Житомирі [4, с. 13-14]. Зазначимо, що вищеописані випадки не були одиничними. Так, поляк В. Корицький організував і утримував у м. Києві дворічні курси польської мови і літератури для осіб обох статей, що не закінчили середніх навчальних закладів; у Подільській губернії інженер-технолог З. Кульчицький завідував однокласним початковим училищем для дітей-біженців; у Полтаві середнім навчальним закладом для дітей обох статей та гуртожитком і підготовчими класами, що були при ньому, - М. К. Войцеховська та ін. [3, с. 3, 6, 11; 5, с. 11, 37] За можливості допомогу надавали римсько- католицькі приходи. Дослідник М. Коженєвський вказує на те, що у школах і класах, які відкрили для біженців, освіту могли здобувати й поляки, що населяли територію Російської імперії до початку Першої світової війни. Зважаючи на те, що раніше відкриття навчальних закладів, у яких викладання велося б на рідній польській мові, ускладнювалось перешкодами, що їх утворювала російська влада, це стало великим кроком уперед для представників польської національної меншини [12, с. 143]. Тут важливо відзначити, що з серпня 1915 р. організація «Шкільна мацеж» одержала право відкривати польські нижчі і середні школи з викладанням польською мовою. Міністерство освіти, надавши ЦЦК і Раді польських з'їздів право відкриття польських приватних шкіл, дозволило також навчати дітей біженців польській мові в діючих для них притулках [15, с. 240]. При Раді польських з'їздів утворювались шкільний і видавничий відділи, а також просвітницька комісія [13, с. 305]. У Москві з березня 1916 р. видавався журнал «Голос вчителя», у Києві з другої половини 1916 р. в світ виходило два періодичних видання для вчителів - «Культурно- освітній огляд» і «Науково-педагогічний огляд» [15, с. 244]. У цілому, війна вибила зі звичної колії, зняла з насиджених місць мільйони людей, особливо на західних окраїнах імперії, різко підвищила значимість етнічного фактору і у політиці влади, і в масовій свідомості [8, с. 412]. У соціальному відношенні серед біженців переважали селяни і чорнороби, але освічена та інтелігентна публіка, що виїхала з Царства Польського, зазнавала духовного голоду, який вгамовувався за допомогою печаті. У Російську імперію були евакуйовані видавництва разом зі штатом співробітників (зокрема, «Газети варшавської», «Національного огляду») і літератори, такі як З. Баліцький, С. Кожицький, Б. Вашиутинський, Я. Хласко, що не могло не позначитись на збільшенні кількості преси. При цьому, з одного боку, публікації стали важливою сполучною ланкою для сотень тисяч поляків, яких розкидало по безкрайніх просторах Російської імперії, а з іншого, - внесли свій вклад у політичну боротьбу. Тільки до березня 1917 р. було засновано близько 30 нових періодичних видань. Найбільший вплив серед них мали газета «Щоденник польський» і щотижневик «Справа польська», які виходили в Петрограді, «Польська газета» - у Москві, а також «Щотижневик одеський», що пов'язані з ендецькими колами [14, с. 289]. За своїм професійним рівнем дані видання не поступалися російським. Конкуренцію їм склали газета «Щоденник петроградський» і «Луна польська», що виходили в Москві; нейтральних поглядів намагалась дотримуватись газета «Щоденник київський». В той час як «Ранішній промінь» грав роль неофіційного органу всіх трьох польських соціалістичних партій (ППС, ППС- левіци і СДКПіЛ). Він був заснований влітку 1916 р. и виходив раз на два тижні [13, с. 306]. Відзначимо, що існували й інші періодичні видання соціально- політичного і культурологічного характеру, серед яких відрізнялася спеціалізована преса - «Польський лікарський щомісячник» і «Бібліографічні відомості», які видавались у Києві, а також петроградський науково-літературний журнал «Національна думка», який користувався широким визнанням. Популярним був і «Голос Сибіру», що виходив у Новосибірську. Визначним центром польського книгодрукування став Харків. Наприклад, на вул. Сумській був відкритий польський магазин, який займався не тільки продажем, але й випуском літератури. В 1916 р. у місті видали 30 книг польською мовою, третина з них згаданим магазином. Серед них була література на релігійну, педагогічну, історичну тематику, науково-популярні роботи на інші теми, художні твори [10, с. 105]. Додамо, що якщо в 1907 р. на території України польською мовою надрукували 53 книги, то в 1916 р. - 204. Усього за 1907-1916 рр. - 746 польських книг, а за попередні 20 років - 40 [10, с. 160]. Слід відзначити, що через наплив біженців розширилась діяльність Польських будинків. В них знаходились бібліотеки і проводилася культурно-освітня робота рідною мовою, тому, безсумнівно, вони були притягальними. При цьому великий внесок у діяльність Польських будинків зробили представники творчого середовища, які виїхали з Царства Польського. Серед них можна виділити Стефана Яраша, Юліуша Остерву, Арнольда Шифмана, Грегоша Фітельберга, Корнеля Макушинського, Станіславу Висоцьку, а також Едварда Пухальського і Владислава Старевича, які прийняли участь у розвитку російського кінематографа. В значній мірі з їхньою допомогою вдалося заснувати ряд аматорських народних театрів (зокрема, у Петрограді, Саратові, Симбірську), а також польських професійних театрів, що існували в Петрограді, Києві - 4 відділення, Мінську, Одесі та недовгий час у Москві, з польським репертуаром [13, с. 305]. Як вже згадувалось, задоволенням духовно-просвітительських потреб польських біженців в основному займались національні організації, однак Особлива нарада - державний орган, що координував всю роботу з надання допомоги біженцям в імперії та виділяв на неї кошти - також прийняла в цьому участь. При ній була заснована особлива «Комісія з духовних потреб біженців», для «відновлення порушеної душевної рівноваги серед біженців, яку викликали суперечливі розпорядження військового і цивільного начальства, втрата батьками дітей внаслідок тяжких умов і дезорганізації руху на залізничних і ґрунтових дорогах, їдкої скорботи за рідними місцями, що їх залишили, невизначеністю становища в майбутньому...» [11, с. 315-316] Так, за розпорядженням Особливої наради в різні губернії імперії, де місцеве духівництво не справлялося власними силами із задоволенням духовних потреб біженців-католиків, відряджалися особи римсько-католицького духівництва. «Тільки з призначенням ще двох пасторів можна сподіватися, що зворотний приплив у Харків, де є церква, біженців (польської національності - Т. Л.), яких евакуювали до повітів, може бути припинений» [1, с. 33], - відзначав обер-пастор Євангелічно-лютеранської св. Піднесення церкви в м. Харкові. Відзначимо, що визначення числа ксьондзів, яких направляли, залежало від кількості біженців, що проживала у різних районах, умов пересування в даній місцевості і т.д. Встановлювалося, що приблизна норма - один священик на 5 тис. біженців. Місячне утримання ксьондзів, крім транспортних витрат, становило 150 крб. Додамо, що в Харківську губернію для задоволення духовних потреб біженців-католиків спрямували 4 ксьондзи [1, с. 15, 34, 51]. В цілому ж, приплив настільки значної кількості осіб римсько-католицького віросповідання підвищив значення Костьолу в Російській імперії. Єпископ Чеплак першим розпочав спробу домогтись його визнання в числі організацій, що надавали біженцям допомогу. При цьому, російська влада, незважаючи на властиву їй підозрілість і недовіру до Католицької церкви, пішла на це без особливого опору (підтримка надавалася особам римсько- католицького віросповідання) [15, с. 200]. Справа в тому, що владі було важко самостійно справлятися з організацією допомоги мільйонам біженців, яка важким тягарем лягала на державний бюджет. З літа 1915 р. по 24 квітня 1917 р. Особлива нарада виділила на потреби біженців 492 млн. 625 681 тис. крб., з яких 103 млн. 091 133 тис. крб. одержали громадські та національні організації, польські - 53 млн. 396 404 тис. крб. [15, с. 187]. Як бачимо, сума була значної, але і її виявилося недостатньо. Отже, підбиваючи підсумок статті, зазначимо, що в роки Першої світової війни у внутрішніх районах Російської імперії опинилось 600-700 тис. поляків - мешканців Царства Польського. На наш погляд, висилка такої великої кількості людей і перетворення їх у біженців була викликана, в першу чергу, вимогами війни, необхідністю максимально звільнити район воєнних дій від мирного населення. Тоді ця міра представлялася необхідною. Однак, обтяживши й без того спустошену війною скарбницю, вона виправдала себе лише почасти, тому що нестача коштів, а також бюрократизм ставали серйозною перешкодою в справі допомоги біженцям. В той же час держава і громадські організації доклали чималих зусиль для покращення умов, в яких опинилися поляки. Значна увага приділялася задоволенню духовних потреб. Для дітей-біженців відкривались навчальні заклади, де вони в більшості випадків безкоштовно одержували освіту рідною мовою, збільшилась кількість польськомовних книг, брошур та періодичних видань. До того ж наплив біженців призвів до розширення діяльності Польських домів та підвищив значимість Костьолу в Російській імперії. Як зазначалося, в справі допомоги польським біженцям брали активну участь і пересічні поляки, незалежно від того були вони біженцями або представниками польської національної меншини на території Російської імперії. Отже, враховуючи все це, можна зробити висновок про те, що то був крок уперед з погляду усвідомлення поляків своєї національної приналежності. Література 1. ДАХО. - Ф. 18. - Оп. 21. - Спр. 114. 2. ДАХО. - Ф. 29. - Оп. 1. - Спр. 667. 3. ЦДІАК. - Ф. 707. - Оп. 165. - Спр. 111. 4. ЦДІАК. - Ф. 707. - Оп. 165. - Спр. 112. 5. ЦДІАК. - Ф. 707. - Оп. 166. - Спр. 71. 6. Югобеженец. 1915. 7. Бахтурина А. Ю. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны. - М., 2000. 8. Западные окраины Российской империи. - М., 2006. 9. Курцев А. Н. Беженцы первой мировой войны в России (1914-1917)// Вопросы истории. - 1999. - № 8. 10. Лісевич І. Т. Духовно спраглі (Духовне життя польської національної меншини на Наддніпрянській Україні в 1864-1917 рр.). - К., 1997. 11. Шаховская Н. Некоторые итоги организации помощи беженцам// Известия Всероссийского союза городов. - 1916. - № 29-30. 12. Korzeniowski M. Uchodzcy z Krolestwa Polskiego na Wolyniu w latach 19151918// Ukrainica Polonica. - 2004. - № 1. 13. Polonia w Europie. - Poznan, 1992. 14. Polska diaspora. - Krakow, 2001. 15. Spustek I. Polacy w Piotrogrodzie 1914-1917. - W., 1966
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (07.03.2017)
Просмотров: 417 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: