РЕФЕРАТ НА ТЕМУ: КУЛИКОВСЬКА БИТВА - Історія всесвітня - Реферати - Каталог статей

ПЛАН Вступ 1. Тактика російських військ куликовського періоду 2. Підготовка до Куликовської битви 3. Куликовське побоїще 4. Наслідки Куликовської перемоги Висновок Список використаної літератури Вступ Одним з найбільш чудових подій російської історії часу монголо-татарського ярма є Куликовська битва. Саме після цієї битви почався остаточний розпад Золотої Орди, і російський народ усвідомив свою можливість боротьби з загарбниками. Ненависне ярмо зупинило культурний розвиток Русі більш ніж на два століття, що і послужило причиною відставання Росії в порівнянні з європейськими країнами. Завдяки Куликовської битви Русь зробила подвиг: вона не пустила татар далі, зупинивши їх на порозі Європи. Про битву 8 вересня 1380 року історики і донині ведуть багато суперечок, тому що в істориків маються розбіжні точки зору на різні питання. Зокрема, до кінця не з'ясовано, чому Дмитро Донський пішов у Кострому перед самою появою Тохтаміша під Москвою — чи вважав народ, що життя государя важливіше безпеки населення, чи Дмитро думав, що зібрав ще недостатньо військ для опору татарам. І тому, що Куликовська битва була переломним моментом у всій історії татаро-монгольської Русі, вона заслуговує більш пильної уваги і розгляду. У цій праці я постараюся відобразити найважливіші сторони цього питання для відображення його значення на хід історії. Для істориків період царювання Дмитра Донського, період Куликовської битви не найлегший для вивчення. У першу чергу це тому, що письмових свідчень, описів того часу залишилося дуже мало, тому що татари дуже часто палили і руйнували російські міста-фортеці і монастирі, де звичайно знаходилися бібліотеки. Одне з найбільших звірств учинив Тохтаміш при захопленні Москви в 1382 році. Ввірвавшись у місто, татари убивали всіх підряд, і багато людей укривалися від них у церквах і монастирях, що у той час були сховищами всіх рукописів і літописів. Татари, що не щадили навіть грудних дітей і старих, тим більше не щадили людей, що вкривалися в будинках, і нещадно трощили і спалювали всі церкви і монастирі, цим знищуючи безцінні літописи на найглибший жаль потомства. Одним із джерел опису озброєння воїнів того часу є мініатюри, фрески й ікони. По деяким із них історики визначають будову захисних доспіхів; по іншим — будову мечів і т.д. Але, на жаль, сьогодні одержати повне і детальне уявлення про зброю і спорядження учасників Куликовської битви неможливо. Зразки бойової техніки цього періоду майже не збереглися, а розкопки на Куликовому полі дали лише випадкові знахідки: наконечники копій, пік, стріл, кольчугу. Але це цілком закономірно, якщо врахувати, що наші війська кілька днів після битви підтраховували втрати, ховали загиблих, збирали зброю, щоб відвезти її із собою. Відновити картину озброєння можна лише частково, залучаючи рукописні джерела куликовського циклу, мініатюри і порівняльний матеріал. Тут історики насамперед відзначають, що зброя росіян у XIV столітті була традиційною, зв'язаною з попередньою епохою. Не східним, як вважали багато дореволюційних учених, а швидше за усе вироби майстрів Заходу, Сходу і власне росіян були у користуванні тогочасних воїнів. Таким чином, розглянувши багато проблем, що стоять перед істориками при вивченні цього періоду, можна зробити висновок, що хоч дана тема не вважається малодослідженою, усе ж багато питань у ній не знайшли відповіді через відсутність письмових джерел. 1. Тактика російських військ куликовського періоду Необхідним атрибутом феодальної держави є армія, за допомогою якої державна влада виконує обидві свої функції: внутрішню і зовнішню. Перехід від феодальної роздробленості до централізованої держави супроводжувався, за словами Карла Маркса, передачею зброї "з рук середньовічної челяді поміщиків і корпорацій городян у руки постійної армії". У період феодальної роздробленості армія кожного з князівств північно-східної Русі того часу складалася з загонів, очолюваних боярами і "вільними слугами" зі сформованих із залежного населення вотчин (головним чином, палацевої челяді). Широкі маси селянства були зобов'язані посошною повинністю, виставляючи визначену кількість ратників із сохи (одиниці обкладання). Військову службу несло і торгово-ремісниче населення міст. У Великому князівстві Московському відбувалися зміни в організації збройних сил. У їх склад входили Великокнязівський "двір" і народне ополчення. Склад і чисельність князівського "двору" значно розширилися за рахунок службових князів, що з'явилися в рядах московського боярства, зі своїми "дворами". Ряди московського боярства поповнювалися також боярами з інших російських князівств, відкіля бояри переходили на службу до більш сильного московського князя. Поряд з великокнязівським військом (двором) продовжувало існувати і народне ополчення, відоме в джерелах за назвою "московської раті". Вона в основному складалася з міського населення, а у випадку нестатку поповнювалася і сільським населенням. З розширенням території князівства збільшувалася і чисельність московської раті, тому що в князівствах, що приєднуються, поступово вводилися московські порядки відправлення ратної служби. Відособленість від князівського війська народного ополчення, що мав свого воєначальника — тисяцького, заважала об'єднанню збройних сил князівства. Скасування посади тисяцького мало велике політичне значення для зміцнення влади Великого князя московського. Це підсилило обороноздатність держави, тому що народне ополчення було остаточно підлегле князівської влади, і збільшило централізацію в керуванні і командуванні військом. Поряд з розширенням складу і чисельності московського війська поліпшувалася і його технічна оснащеність. Саме в Московському князівстві вперше з'явилася вогнепальна зброя. У 1382 р. Москва оборонялася від татар за допомогою гармат і "матраців". Пушки і матраци (разом з пищалями) були основними видами артилерійських знарядь російського війська. Трохи пізніше вогнепальні знаряддя з'явилися в інших князівствах, і з кінця XIV в. артилерія стає складовою частиною збройних сил, спочатку при обороні й облозі міст, а в централізованій Російській державі — і в польовій війні. Для великих воєнних дій, особливо в боротьбі з зовнішньою військовою небезпекою, війська одного Московського князівства було недостатнє. Задачі об'єднання російських князівств і ліквідації влади монголів були занадто важкі, щоб вони могли бути виконані силами одного князівства. Для зазначених цілей московські князі домовлялися про спільні дії з іншими князями, що ще не втратили самостійності. Найбільше повно і яскраво успіхи в об'єднанні збройних сил виявилися в Куликовській битві, що складає одну із самих блискучих сторінок російської військової історії. Тут знову позначилася міць російського народу, що у таких широких розмірах виявлялася в часи князів Ярослава, Володимира Мономаха, Олександра Невського. Вирішальну роль у війнах грало піше ополчення. Російська піхота існувала протягом усього цього періоду, успішно борючись і з західними лицарями, і з кочівниками на південно-сході. Найманці в російському війську, на відміну від західноєвропейських військ, мали другорядне значення і входили до складу не пішої, а кінної частини війська. Відрізнялася від західних лицарів російська кіннота і по своєму озброєнню. Якщо лицарі майже не вживали метальної зброї, то приналежністю кожного російського дружинника були лук і стріли, а наявність запобіжного спорядження відрізнялася їх від східної кінноти. Дружинники не зникли з появою вогнепальної зброї і зростанням значення піхоти, а ввійшли до складу Великокнязівського, пізніше царського, війська. Тільки переборюючи феодальну роздробленість, російський народ зміг у XIV в. нанести під керівництвом Дмитра Донського вирішальну поразку монголам, а пізніше, у XV ст., скинути монгольське ярмо. Тепер поговоримо власне про російське військо і про його озброєння. Ймовірно, індивідуальна підготовка воїнів у XIV столітті як і раніше будувалася на старожитньому звичаї: у три роки обряд постригу, коли в хлопчика вперше коротко обрізали волосся, саджали його на коня, оперізували мечем; у сім років — початок військового навчання; у дванадцять — перший походів з батьком чи старшими братами. Для знатних воїнів обов'язковим було знайомство з основами тактики: як побудувати загін у бої, як розташувати засідки і війська в таборі, провести рови і т.д. Основними засобами захисту воїнів, крім щита, минулого збруя, шоломи і шишаки. У той час на Русі використовувався лускатий доспіх, що, на відміну від пластинчастого, складався з металевих пластин звичайно квадратної чи прямокутної форми. Пластини прикріплювали до шкіряної чи матер'яної основи. Вони пришнуровувалися до неї тільки з одного краю і мало-мало насувалися одна на іншу на зразок черепиці. Для того щоб пластини не відходили друг від друга, їх з'єднували з основою за допомогою однієї чи двох заклепок. Виходило не дуже еластичне, але зате міцне і надійне бойове спорядження. Засобами нападу залишилися як і раніше мечі, списи, сулиці та сокири. Перехід від кольчуги до «броні дощатої» вплинув і на еволюцію мечів. Складальну збруя в бої легше було проколоти, чим розрубити. Тому колишня дія меча, що рубає, замінюється в XIV столітті на колючо-рубаючу. Мечі стають довшими (до 120—140 см). Їх рукоять роблять великою — «полуторною», перехрестя — прямим і довгим (до 26 см). На клинку меча з'являються трехрядні доли (жолобки, що йдуть уздовж леза). Іноді мечі робили без долу, але з гранями. У 13-14 ст. списи продовжували займати важливе місце в арсеналі бойових засобів кінних і піших воїнів. Судячи зі знайдених зразків, відбувалася як би уніфікація наконечників, з них поступово відбиралися ті, котрі пробивали складальну збрую. У цей же час бойові сокири знову стали діючою зброєю рукопашної сутички. Їхнє клиноподібні леза шириною 7—9 см, видимо, добре пробивали пластинчаста і луската збруя. Рукопашні сутички нерідко відрізнялися особливою запеклістю і закінчувалися кулачним боєм. Літописці малюють такі бої, де з тріском ламалися списи, дзенькали мечі і щити, ударяючись друг об друга, де кров лилася як вода, стогнали і кричали поранені, іржали коні, що сказилися. Але ці жахливі картини бою не лякали мужніх і колишніх воїнів. Вони продовжували боротьбу і зрештою домагалися перемоги, утечі супротивника з поля бою. Бойовий порядок військ Дмитро Донського був такий: сторожовий полк, передовий полк, полк лівої руки, великий полк, полк правої руки і засадний полк. Також уточнювалося розташування всіх загонів, визначалися місця піхоти і кінноти, установлювалися способи взаємодії частин. 2. Підготовка до Куликовської битви Після поразки на Воже Мамай почав збирати сили для останньої, великої битви з московським князем. Для нового походу до Мамая зійшлися не тільки татари, але і найняті ним загони з народностей північного Кавказу і кримські генуезці (фрязи). Загальна чисельність військ Мамая досягла 250—400 тисяч чоловік. Мамай завчасно перекочував до устя р. Воронежа, очевидно, з метою з'ясувати дійсне положення в російських землях. Під час цієї зупинки Мамай прийняв послів князя Олега рязанського і Великого князя литовського Ягайло. Переговори з ними мали на меті об'єднати дії Литви, Рязані й Орди в майбутньому наступі на Російську землю. З'єднання татарських, рязанських і литовських військ намічалося на 1 вересня. Тим часом у Москві вже були отримані звістки про готовність Мамая йти раттю на Москву. Дмитро Іванович почав спішний збір ратних сил. Прибулі в Москву посли Мамая зажадали дані в збільшеному розмірі, ніж у якому московські князі давали його при Узбеку і Джанібеці. Посилання в Москву татарських послів вказувала на деяку нерішучість Мамая і, можливо, на спробу домогтися повного підпорядкування московського князя шляхом залякування і погроз. Дмитро Іванович, затягуючи переговори, відправив до Мамая відповідне посольство. Московський посол, який довідався по дорозі про наміри рязанського князя і Ягайло литовського, негайно відправив у Москву гінця з цими звістками. Виграючи час, Дмитро Іванович послав на Дон своїх людей, що повинні були стежити за рухом Орди. Незабаром була послана друга «сторожа». У Москву був доставлений і полонений, що розповів про рух Мамая. Тим часом у російських землях продовжувався збір військових сил, що повинні були в середині серпня зосередитися в Коломні. Дії російських військових сил відрізнялися швидкістю й оперативністю. Прекрасно була організована розвідка. Російські війська діяли дуже обережно і непомітно для Мамая, у той час як усі дії татарських орд були відомі в Москві. Близько 20 серпня Дмитро Донськой з військами вступив у Коломну. За організаційною структурою це військо поділялося на різновеликі по чисельності підрозділи. Самим дрібним з них був «спис», що поєднував не більш десяти кінних і піших воїнів. «Списи» зливалися в більш великі загони — «прапори», що знаходилися під командою бояр, дрібних князів, міський старшини. Головна ознака «прапора» — прапор, що у сутичках піднімалося над бойовими порядками, загонами. Один прапор нараховував не менш 150 копій. Прапори поєднувалися в полки на чолі з князями. У середньовічний період полк був самим великим тактичним з'єднанням і міг складатися з 3—5 прапорів. Багато загонів — наприклад, Білозірсько-Ярославський чи Володимиро-Ростовський — проходили по 60-80 км у добу, щоб устигнути до загального збору, і перебороли чималу відстань: від 200 до 600 км. Однак на огляді, влаштованому в полі, усі воїни виглядали бадьоро, і Дмитро Іванович залишився задоволений своїм військом. Багато літописців навіть додають, що рать Великого князя була добре озброєна. Під московськими прапорами Дмитра Івановича зібралася вся основна ратна сила російських земель. У її складі не було лише тверських, новгородських, рязанських і нижегородських загонів. Рязанські феодали стали на шлях зради загальноросійській справі. Тверські і новгородський боярський уряд виявили сепаратистські тенденції в один з дуже відповідальних моментів в історії Російської землі, коли зважувалося питання про її подальшу долю. Нижегородські військові сили, можливо, навмисно залишилися для захисту нижегородської окраїни на випадок руху Мамая в цю сторону. Після того як у Коломні була закінчена організація зібраного ополчення, воно 20 серпня виступило відтіля і 25 серпня в устя Копасні перейшло на південний берег Оки. Далі військо рушило в обхід Рязанського князівства, тому що Дмитро не хотів, щоб його рух міг бути витлумачений як вторгнення в межі Рязанської території. По дорозі до Дону до ополчення продовжували підходити нові дружини, до нього приєдналися з загонами два литовських князі, сини Ольгерда: Андрій полоцький і Дмитро брянський. Таким чином, плани Ягайло розгрому Русі спільними литовсько-ординськими силами розвалювалися. Землі, що входили у Велике князівство Литовське, були тісно зв'язані з російськими землями, і їхні князі разом з російським народом виступили на боротьбу проти татар. По літописних відомостях, загальна чисельність російської раті, яка вийшла у степ, за Дон, досягала 150—400 тисяч воїнів. Але з інших джерел, зокрема, по підрахунках сучасних істориків, чисельність військ Дмитра не перевищувала 60 тисяч чоловік. Однак навіть незважаючи на настільки великі розбіжності по цьому питанню, видно, що чисельність Мамаєвих військ перевершувала чисельність російських у кілька разів. Російське військо йшло до Осетра в напрямку до селища Березуй. Завдяки винятковій обережності і швидкості російських військових сил Мамай нічого не знав про їхнє просування. Зустрічний рух Дмитра Івановича розбудувало план з'єднання Мамая з Ягайлом, що не поспів до початку бою і від Одоева повернув назад у Литву; Оле рязанський також не надіслав Мамаю обіцяної допомоги. Перед переправою через Дон, 7 вересня, Дмитро Іванович зібрав раду, на якій думки розділилися. Ольгердовичі наполягали на переході на іншу сторону ріки. Ця пропозиція була підтримана Дмитром Івановичем, тому що переправа давала можливість російським військам захопити ініціативу у свої руки і змусити татар прийняти бій у несприятливій для них місцевості. Російське військо перейшло за Дон і розташувалося поблизу впадання в нього р.Непрядви, на горбкуватому урочищі, що носило назву Куликова поля. Воно було перерізано ярами і ріками: Непрядвой, Смолкою, Кургуцем і Нижнім Дубяком. Характер місцевості не давав можливості татарам застосувати звичайну тактику обходу супротивника за допомогою кінноти з флангів. Полк правої руки примикав до стрімчастого лісистого берега Нижнього Дубяка. У центрі знаходився великий полк під командуванням Дмитра Івановича і московського воєводи Вельямінова. На лівому фланзі, біля р. Смолки, прикриваючи лісистим яром, вишикувався полк під командуванням князів Бєлозерських. Перед великим полком знаходився передовий полк під начальством князів Друтських. У великому лісі між Смолкою і Дунаєм Дмитро Іванович розташував засадний полк на чолі з князем Володимиром Андрійовичем Серпуховським і воєводою Дмитром Боброком Волінцом. 3. Куликовське побоїще Ранком 8 вересня 1380 р. почалася знаменита битва на Куликовсьому полі. Густий туман огортав обох супротивників, що стояли в бойовому порядку в дуже тісних побудовах, тому що поле ледь могло вмістити численні війська — татарські і росіян. Ченцю Олександрові Пересвітлу, що був до того воїном, випала завидна доля: першим з російських воїнів він потрапив на поле Куликове, простромивши списом мурзу Челубея. Незабаром почався загальний бій. Пересічений характер місцевості утрудняв дії татарської кінноти. Однак татарам після жорстокої січі вдалося нанести росіянином сильний удар. Передовий полк був знищений майже цілком Після цього татари рушили на великий полк і врізалися в його середину. Їм удалося підрубати Великокнязівський прапор, і був убитий "двійник" Дмитра Івановича — боярин Михайло Андрійович Бренко, що надяг доспіхи свого володаря і сів на його улюбленого коня. Однак суздальські і володимирські дружини під командуванням Т. В. Вельямінова і князя Гліба брянського відтіснили татар, і бойове положення великого полку було відновлено. Були відбиті атаки татар і на правому фланзі. Татари кинули сили на ліве крило російських військ. Полк лівої руки був розбитий. Почався відступ російських військ до Непрядви. Татари стали виходити в тил великого полку, а полк правої руки не міг перейти в наступ, тому що тоді був би відкритий фланг великого полку і порушений загальний бойовий порядок. Увесь цей час князь Володимир Андрійович пропонував Дмитрові Волинцу вступити в бій, говорячи про марність їхнього стояння. Але Боброк з дивною точністю угадав час, у який треба було вийти із засідки, і, коли татари порівнялися з дібровою, у якій знаходився засадний полк, росіяни кинулися на них з люттю. Несподівана атака свіжих російських військ була вирішальною: татари не витримали цього натиску і звернулися у втечу. Спочатку побігли збожеволілі, без пам’яті залишки Мамаева війська і з ними — сам Мамай. Розгром татар був повний. Бій 8 вересня 1380 р. на Куликовому поле закінчився чудовою перемогою російської раті над головними силами мамаєвої орди. 4. Наслідки Куликовської перемоги Політичні наслідки цієї перемоги були величезні: продемонстрована на Куликовому полі міць загальросійського виступу ще більше зміцнила значення Москви як центра національного об'єднання в боротьбі за звільнення від татарської залежності. Битва на Куликовому поле являла собою справді народну справу, подію всесвітньо-історичного значення, що поклало початок повній ліквідації Золотої орди і звільненню від татарського ярма Русі і ряду народів Східної Європи. Куликовська битва з'явилася для всього слов'янства героїчним прикладом національно-визвольної боротьби. Вона вплинула на розвиток народного руху проти гніту турецьких і німецьких загарбників у країнах західних і південних слов'ян. Велика історична заслуга в організації битви з полчищами Мамая належить Дмитрові Донському, великому російському полководцю. Він надавав великого значення моральному фактору, як одній з умов перемоги. Велике полководницьке мистецтво, вміння підбирати військових керівників, дбайливе відношення до військової сили й особиста хоробрість — от що відрізняло Дмитра Донського. Для тактики Дмитра Донського характерне уміння вибирати місцевість і використовувати її умови, використовувати резерви, зосереджувати сили на вирішальному ділянці поля бою. Тактика Дмитра Донського носила наступальний, ініціативний характер. Висновок Не будь цієї битви, хто знає, як повернулася б історія. Адже Русь могла ще на багато століть залишитися під ярмом монголо-татар, а ті могли б піти і далі, на Європу. На щастя, цього не відбулося. Битва відбулася і цим підштовхнула Золоту Орду до остаточного розвалу, а Русь — до остаточного звільнення. Але герой Куликовської битви, на мою думку, зробив кілька помилок, що підкреслюють не всі автори, що писали про цей період. Зокрема, він не приєднав до Москви Тверь і Рязань при зручній можливості; він не гнався за залишками Мамаева війська після їхнього розгрому на Куликовому поле; він пішов у Кострому при навалі Тохтамиша, залишивши народ без воєначальника. Але хто не робив помилок? Людей, а особливо правителів, які не робили помилок, у світі немає. У цілому, правління Дмитра Донського — це один із самих сприятливих періодів для Московської Русі. І потрібно ще раз віддати належне Великому князю Дмитрові Івановичу Донському — народному герою. Список використаної літератури 1. Бєгунова А.І. Шлях через століття. - М.: "Молода гвардія", 1998. 2. Бородін С.П. Дмитро Донськой. - Тюмень: "Слово Тюмені", 1993. 3. Ішимова А.О. Історія Росії в оповіданнях. - М.: "Думка", 1995. 4. Карамзін Н.М. Історія держави Російської. - Калуга: "Золота алея", 1993, т. V -VІІІ. 5. Карамзін Н.М. Перекази століть. - М.: "Правда", 1988. 6. Нариси історії СРСР. Період феодалізму X(V-XV ст.
1 2 3 4 5 Категория: Історія всесвітня \| Добавил: DoceNt (04.11.2016)
Просмотров: 475 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0


Имя *:
Email *:

Код *: